Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Філософія / Щерба
Частина І ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ Частина І ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ І. ФІЛОСОФІЯ І ЇЇ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ І. ФІЛОСОФІЯ І ЇЇ ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ 1. Філософія - світоглядне знання.
Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення ''мислення — буття''. Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово ''філософія'' - не просто ''мудрість'' як завершене, ''готове'' знання, а ''любов до мудрості'', вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.
Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.
Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений поєднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з почуттєво-емоційним. Це вказує на наявність у його змісті постійних спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд - це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву і свідомої переконаності. Інтегральний характер світогляду передбачає структурну його складність, наявність у ньому різноманітних шарів і рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) і пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще вирізняють такий рівень як світосприйняття, до якого відносять досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів (сприйнять).
Можна сказати, що світогляд це загалом систематизований комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують цілісне бачення та усвідомлення світу і місця в ньому людини зїїжиттєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну і спонукально-діяльну установки людини.
Всі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, класовий, національний, а також професійний таін.) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний і т.д.) чи ступеня теоретичної ''зрілості'' (стихійно-повсякденний, ''життєвий'', філософсько-теоретичний).
Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдосконалення. Теоретичною підставою для цього є визнання діалектичного взаємозв'язку абсолютної і відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принциповій можливості пізнання світу, а відносної — постійні сумніви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду і терпимість у ставленні до інших.
Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології і релігії (докладно див. про це в § 2). Вона має спільні риси з наукою — в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших менше. В той же час філософія як особливе явище духовної культури відмінна від спеціальних наук.
Спільною з наукою є її пізнавальна установка (прагнення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це виявляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні, головним чином, по розуму — а не до уяви (як міфологія) і не до віри (як релігія).
Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь ''фрагмент'' дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає найбільш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).
Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивність, а для неї відношення ''людина-світ'', ''суб'єкт-об'єкт'', саме є її власною проблемою.
Філософія ставить і намагається розв'язати найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення, вона спрямована не тільки на осягнення об'єктивної істини, але й на формування системи цінностей, визначення того, що має для людини життєве значення. Внаслідок цього на змісті, характері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізація з їх певними ''ментальностями'' (способами мислення), специфічними рисами світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного і життєвого досвіду, позицій різних національних та соціальних спільнот і груп. На неї впливає сила традицій, вона взаємодіє з різними формами духовного життя.
Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що в філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні відповіді на корінні питання світогляду. Філософське знання за своєю природою діалогічне, воно вимагає повної свободи обговорення питань, вибору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претендувати на монопольне володіння істиною і нав'язуватись як загальнообов'язкове.
Важливе питання ''Що є істина?'' має більш регулятивне значення, бо головним чином спрямовує на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні ''граничних'' питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізнаючи її, розум людини може впадати в парадокси. Звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення не ''спрацьовують''. Питання залишаються, а відповідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.
У ході історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що можна висловити про будь-які речі, явища, системи, відношення, процеси лише тому, що вони дійсно існують, наявні в світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як онтологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні види буття - природа, людина, суспільство, то відповідно виділяються й філософія природи (раніше її називали натурфілософією), філософія людини (філософська антропологія), філософія суспільства (філософська соціологія).
Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспекти, відношення людини до дійсності—практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грец. praxis — діло, діяння), гносеологія (gnosis — знання), аксіологія (axios — цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й у мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).
Всі перелічені проблеми грунтуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — ''людина і світ''. У цій формулі очевидне певне протистояння: людина — це щось відмінне від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона в кінцевому підсумку належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Перш за все в тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспрямованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істотою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлення насамперед до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.
На рівні філософського мислення проблема ''людина і світ'' виступає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним і що вторинним, похідним? Чи може людина пізнати світ?
Але цим питанням проблема ''людина і світ'' не вичерпується, а альтернативна (антиномія) не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписується. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологі-чна проблема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи) і тими, які такої цінності не визнають або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій між цими протилежними позиціями компроміс неможливий, їх примирення виключається. Людяність і нелюдяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморалізм, у найзагальнішому виразі — добро і зло — тут необхідний однозначний вибір, принцип діалогізму і толерантності стає незастосовним.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
