Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Філософія / Щерба
2. Особливості розвитку культури. Суспільство і культура
Розвиток'культури детермінований процесом суспільного виробництва, економікою, соціальними відносинами, політичним життям; у свою чергу, він впливає на всі ці сфери, що виражається зокрема в таких поняттях, як культура виробництва, політична культура, культура міжнаціональних стосунків тощо. Власне, всі види людської суспільної діяльності включені в систему культури.
Зрозуміло, що стан і рівень матеріальної культури передусім залежить від виробництва, економічних факторів. Щодо впливу економіки на духовну культуру, то він має опосередкований характер і не однозначний: періоди розвитку духовної культури не завжди збігалися з періодами економічного піднесення.
Необхідною передумовою початку культурного прогресу був суспільний поділ праці, особливо відокремлення розумової праці від фізичної. Істотний вплив на стан ідинаміку культури справляють соціально-класові відносини, а також процеси і події політичного життя. На розвитку культури позначалася взаємодія між якісно відмінними сферами і явищами самої культури.
Історично змінювалося розуміння культури і її співвідношення з природою; саме це розуміння було культурно-історичним фактором, який і зумовлювався соціокультурними обставинами, і, в свою чергу, впливав на них.
Для міфологічного мислення ще не існувало поділу на природне і культурне (хоч об'єктивно культура вже зароджувалася).
В античному світорозумінні (греко-римська культура) природне начало осмислювалося як первинне стосовно людського; космос — як досконалість, гармонія, з якими людина повинна узгоджувати свої дії і вчинки.
Середньовіччя, навпаки, протиставило духовно-культурне начало (в релігійному його розумінні) природно-фізичному, плотському, яке вважалося джерелом гріховних потягів і спокус. Пануюча, офіційна культура цієї історичної доби мата підкреслено спіритуалістичний характер (відлат. spiritus—дух), але ж, — як реакція на це, - в народній «сміховій» культурі (як її називає М.М.Бахтін) інтерес спрямований на цю «гріховну» плоть і навіть на людський «низ». Вже в епоху Відродження цю народну традицію яскраво і досить відверто виразив Ф.Раб-ле (1483/1500—1553) в романі «Гаргантюа і Пантагрюель».
Культура епохи Відродження (XIV-XVI ст.) відновлює на новому рівні античний космізм, але разом з тим підносить людину як істоту, що поєднує в собі духовне і тілесне начала, здатну не тільки пізнавати, але й творити прекрасне — істоту, яка має право на всю повноту щастя.
Спрямованість на людину, утвердження самоцінності її буття, гуманізм, які були яскраво виражені вже в перший період Відродження (XIV—XV ст.), пізніше доповнюються, а почасти й відтісняються на другий план зростаючим інтересом до природи, її вчення і оволодіння нею; сама людина розглядається насамперед як природна істота, яку можна досліджувати методами природничих наук. Натуралізм став певною мірою протистояти відродженському естетизму, установці на милування красою природи і людини; народжувалося «технічне» ставлення до природи, в якому бачили вимогу висхідного розвитку людської цивілізації. У XVIII ст. виявляється розходження і певного протистояння поглядів «просвітників», безумовних прихильників ідеї прогресу, які в світоглядному плані стояли на позиціях метафізичного матеріалізму, з одного боку, і Ж.-Ж.Руссо та його послідовників, які вважали, що цивілізація зіпсувала людину, — з іншого.
В епоху розвинутої індустріальної цивілізації в її капіталістичній формі, коли почали виявлятися суперечності прогресу, протистояння позицій набуло нового вигляду і характеру. З одного боку, захоплення досягненнями наукової і технічної культури, віра в її необмежені можливості, в те, що людина здатна панувати над природою, а з іншого — розчарування в технічному прогресі, страх перед ним, ностальгія по втраченій близькості до природи, прагнення відновити її. В наш час це виражається як протистояння технологічного оптимізму технократизму і технологічному песимізму, побоювання за долю людської культури. На думку деяких сучасних філософів (М.Хайдеггер і ін.), західна цивілізація дійшла до втрати розумного буття, яким воно справді є, до втрати почуття таємниці буття — тієї таємниці, яку не можна розкрити, не знищуючи її. І ця «втрата буття» почалася з тих пір, як з'явилася «метафізика», яка намагається раціональними методами осягнути сутність речей. Ці філософи роблять спробу повернутися до «досократичного мислення», тобто до того способу світорозуміння, який існував на початку культурної історії, до Сократа, Платона, Арістотеля — творців раціонально-метафізичного способу мислення.
Такі пошуки і повороти філософської думки є симптомом суперечності між нестримним науково-технічним прогресом і станом духовної культури.
В розвитку культури наявна наступність, традиція (лат. — дослівно «передача»), — хоч кожне покоління та й кожна соціальна група вибірково ставляться до створеного попередниками. Небезпечно нехтувати традиціями, відкидати, а тим більше знищувати культурні цінності минулого. В історії (давній і недавній) прикладами такого знищення були наслідки вторгнення «варварів» у культурний античний світ (недарма слово «вандалізм» походить від найменування одного з «варварських» племен — вандалів), рух «пролеткульт» у перші роки після революції 1917 p., руйнування храмів, спалення ікон у ході антирелігійних кампаній, маоїстська «велика культурна революція 60-х років у Китаї» і т.п. «Заперечення» минулого повинне бути діалектичним, тобто поєднуватися із збереженням і засвоєнням всього цінного. Не треба ніколи поспішати з «переоцінкою всіх цінностей».
Але культурний процес — це неодмінно і творчість — створення нового, відхід від рутини. Живій культурі протипоказане топтання на місці, консерватизм, стереотипність. Співвідношення традицій і новаторства відмінне в суспільствах різних типів — «традиційного», яким було стародавнє і середньовічне, і динамічного, яким є суспільство Нового часу і сучасне. При цьому, незважаючи на всі суспільні трансформації, справжні культурні цінності зберігають неминуще значення, і в цьому розумінні вони «вічні». Саме випробування часом і виявляє справжні цінності. Кожне нове покоління засвоює їх, по-своєму сприймає і осмислює, включає в «живу», функціонуючу культуру і в той же час створює нові культурні цінності. Так виникає ланцюг культурної спадковості, так відбувається культурний прогрес.
Культура — надзвичайно складне утворення: існують різні її типи, форми, рівні. Різноманітні етнічні, національні форми культури. Кожен народ створює свою, в чомусь своєрідну, навіть унікальну культуру. Ця своєрідність культури, традицій, особливості мови й навіть способу мислення і світорозуміння (того, що називається «менталітетом»), свого роду концентрат історичного досвіду, відбитокдолі народу — принаймні не менш суттєва ознака етносу, нації, ніж спільність економічного життя, яку звичним було ставити на перший план.
Оскільки культура виражає насамперед родову сутність людини, те, що виділяє людину з природи, підносить її над тваринами, то в ній (культурі) завжди було і є загальнолюдське начало і відповідні цінності. Але кожне конкретне суспільство (народ, нація) має свою внутрішню структуру, складається з різних соціальних груп, класів, прошарків, у ньому проявляються різноманітність, навіть розбіжність і протилежність інтересів, життєвих позицій, форм організації життя. І це не може не позначитися на структурі культури. Якщо суспільство поділене на класи, то є культура «вищого», панівного класу і культура «нижчого», підлеглого класу.
Отже, в кожній національній культурі є не дві (як це вважалося за ленінською схемою), а більше культур (чи точніше субкультур), бо кожна соціальна група, відмінна від інших за своїми класовими, професійними, релігійними та іншими ознаками, створює в чомусь «свою» особливу культуру. Специфічні риси властиві зокрема молодіжній субкультурі, оскільки молодь відрізняється від інших вікових груп за своїми соціально-демографічними, психологічними характеристиками. При вираженому «конфлікті поколінь», в основі якого звичайно лежать соціальні суперечності, швидкість перебігу історичного часу, динамізм суспільного життя, різні якісні зміни, ця молодіжна субкультура може набути рис «контркультури», яка протистоїть офіційній культурі «істеблішменту» (англ. establishment — «установа»), відзначається негативізмом стосовно панівних, а інколи — загальноцивілізаційних цінностей.
Розрізняють культури «елітарну» (фр. elite — найліпша, обрана частина, верхівка) і масову. Ця протилежність, звичайно, відображає істотні соціальні відмінності між групами населення, які розрізняються за способом життя, рівнем освіти. Але існування різних рівнів культури властиве будь-якому суспільству, і розуміти відношення між ними тільки як антагоністичне було б неправомірним. Наука, філософія, високе мистецтво неоднаковою мірою доступні всім і кожному. їх сприймання і розуміння вимагають спеціальної підготовки, власних цілеспрямованих зусиль. Проте й буденні знання, «простий» здоровий глузд, народні звичаї й народна творчість, казки, пісні, частівки, «лубочний» живопис і т.д. теж потрібні, становлять культурну цінність. Розрив між рівнями культури негативно впливає на кожен з них: елітарна культура замикається всобі, стає ніби «делікатесом» для посвячених, відривається від народних коренів, масова ж культура зазнає шкоди у своїй якості, орієнтується на примітивний смак, може просто стати вульгарною.
Культурне виховання слід спрямовувати так, щоб кожна людина мала потребу й можливість прилучатися до високої культури, але й не забувала народних витоків усієї культури, засвоювала ті загальнолюдські і національні цінності, які становлять її основу.
Оскільки на культурі позначається суперечливість суспільного життя, в ній звичайно бувають наявні прогресивні й реакційні тенденції. Виявляючи їх і визнаючи ставлення до них, ми неодмінно керуємося певними світоглядними, ідейно-моральними, політичними критеріями. Але при цьому зовсім непотрібна однобічність, вузькопартійний підхід, який породжує нетерпимість і вносить розбрат. Між тим, найвищими, безумовними культурними цінностями є вся сукупність людських вимірів життя, свобода людини (свобода думки, переконань, совісті, слова, діяльності) з єдиним обмеженням: свобода одних не повинна перешкоджати свободі інших, щоб забезпечувався вільний самовияв і розвиток кожного зокрема і людства в цілому.
Висока культурність виражається у взаємній повазі і взаємодопомозі людей, в умінні терпимо (толерантно) ставитись до «чужих» поглядів, позицій, думок. Нетерпимість повинна бути й стосовно антикультурнихявищ, тобто до всього, що загрожує життю й благополуччю людей, обмежує їх свободу чи суперечить їй. Не все, створене людьми, є культурною цінністю. Зброя, засоби знищення людей, тюрми, інструменти для катування і т.п. — це теж породження цивілізації, але якщо їх розглядати з точки зору функціонального призначення, то визнавати їх культурною цінністю було б натяжкою. Так само брутальні слова й вирази становлять елемент мови, але культурної функції вони не виконують. Цінностями культури є те й тільки те, що за своєю суттю і призначенням виражає людяність, гуманність. Антигуманне не є культурною цінністю.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
