Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Політологія / Кремень
ВОЄННА ПОЛІТИКА: ДЕРЖАВА ТА АРМІЯ
Війна - породження політики та її метод для досягнення певної економічної, соціальної, воєнної та іншої мети. Тому-то правомірна теза про війну як продовження політики іншими, а саме, насильницькими методами. Політика, що допускає війну або приводить до війни, є політика війни. Але така політика розкриває тільки верхній, стратегічний зріз, що характеризує загальне спрямування діяльності держави. Існує спеціальна галузь, сфера політики, що безпосередньо займається вирішенням практичних питань підготовки і ведення війни - воєнна політика. Ще в XIX ст. один з видатних воєнних теоретиків Генрі Жоміні підкреслював, що під політикою війни розуміються всі взаємовідносини між дипломатичною діяльністю і війною, тоді як термін воєнна політика означає тільки військові комбінації уряду і полководця.
і. Воєнна політика держави: суть, структура. Воєнна доктрина України
Поняття воєнна політика
Що таке воєнна політика? Воєнна політика - частина загальної політики певних соціальних сил і спеціально створених ними інститутів влади, що спрямована на підготовку і використання (навмисне або змушене, військове або невійськове) засобів збройного насильства для досягнення тих або інших класових, національних або загальнолюдських інтересів, мети; для ведення війни або протидії. На рубежі XVHI-XIX стст. воєнна політика виділилася у відносно самостійну галузь діяльності. Воєнна політика -сукупність принципів, мети і завдань державної діяльності, законодавчо закріплених у формі актів і рішень уряду, по визначенню змісту заходів уряду та його органів, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки країни. Спочатку керівництво війною і воєнною справою іменувалося стратегією (великою стратегією), політичною стратегією, а пізніше утвердилося сучасне поняття - воєнна політика. Субординацію і координацію понять вдало визначив німецький воєнний теоретик Адам Генріх Дітрих Бюлов. Розкриваючи суть воєнної політики як великої стратегії, відзначав, що політична стратегія належить до воєнної тому, що воєнна стратегія є найвища. Вперше розкрив складну діалектику перетворення воєнної стратегії у воєнну політику один з видатних воєнних теоретиків Карл Клаузевіц. У праці «Про війну» відзначав, що стратегія «межує з політикою і державознавством або, вірніше... сама стає і тим й іншим». Відомий російський воєнний теоретик Георгій Леєр визнав необхідним підвести під воєнно-політичну діяльність серйозну наукову основу, відзначивши, що політичні умови на ведення воєнних дій, коротше, того зв'язку, що існує між війною і політикою, і має скласти завдання саме воєнна політика.
Сучасні погляди на проблему воєнної політики досить чітко сформулював англійський воєнний теоретик Ернст Кінгстон-Макклорі: «Національна політика - це вершина трикутника, основою якого служать економічна політика, зовнішня політика і воєнна політика в їх сукупності. Стратегія досить суттєво впливає на всі три види політики і, насамперед, зазнає вплив з їх сторони. Отже, воєнна політика - діяльність соціальних сил і спеціально створених ними владних інститутів, що виникла на стику загальнодержавної політики і воєнної стратегії, спрямована на формування і використання засобів збройного насильства для ведення війни або протидії їй, а також для досягнення тієї або іншої національної або загальнолюдської мети.
З позицій міждержавних відносин воєнна політика диференціюється на ряд структурних напрямків залежно від соціального характеру взаємодіючих країн, а також від своєрідності тих або інших регіонів світу. З початку XX ст. в економічно розвинених державах і в СРСР воєнна політика мала характер конфронтацій. Це тривало доти, поки активно не виявилися істотні процеси, що відбуваються в світі, глибокі зрушення в середовищі світових соціальних систем, навальне наростання грізних глобальних небезпек і, насамперед, світової ядерної катастрофи. Глибока, всебічна криза, що відбулася в 60-70-х роках, викликала потребу пошуку принципово інших підходів до воєнної політики. На зміну політиці жорсткого воєнного протистояння приходить воєнна політика неконфронта-ційного спрямування, покликана відвертати війни. Воєнна політика держав, що об'єднувалися в «соціалістичну», «братерську» співдружність, спрямовувалася на забезпечення їх колективної і національної безпеки. Але в здійсненні воєнної політики виявилося і немало слабких місць. Не вдалося розповсюдити воєнно-політичну інтеграцію на всі країни, що входять в співдружність, подолати її односторонність, надмірне домінування в ній і по формі, і по суті інтересів Радянського Союзу, що було схоже на диктат або пряме збройне втручання у внутрішні справи держав співдружності.
З країнами так званого третього світу воєнна політика допускала надання воєнної допомога і підтримку в найрізноманітніших формах (аж до участі радянських військ у бойових діях). Згодом це стало для СРСР широкомасштабним і непідсильним вантажем. Виявилися серйозні прорахунки і невиправдані кроки. Залученість СРСР в справи «третього світу» стала явно не по коштах (так, на початку 90-х років неповернений Радянському Союзу борг перевищив 85 млрд. карбованців), назріла необхідність радикальних змін, більш повного врахування національних і загальнолюдських інтересів сторін.
Структуру воєнної політики складають,
Структура по-перше, суб'єкти воєнної політики;
воєнної політики по-друге, мета воєнної політики; по-третє, об'єкти воєнної політики; по-четверте, засоби досягнення воєнно-політичної мети і, нарешті, умови, в яких здійснюється воєнно-політична діяльність. І хоча воєнно-політична обстановка і не входить складовим елементом в структуру воєнної політики, все ж здійснює най-безпосередніший вплив на процес її функціонування та розвитку.
Суб'єктами воєнної політики виступають держави та їх об'єднання, нації, класи, соціальні групи і створювані ними інститути. У сучасному суспільстві практично будь-яка соціальна верства має специфічні риси, своє бачення проблеми досягнення своєї мети засобами збройного насильства і створення спеціальних інститутів. Таке становище - реальний фактор для більшості держав, що розвиваються, в яких ті або інші національні, класові, релігійні та інші групи мають свої збройні формування і зі зброєю відстоюють власні інтереси. Єдино прийнятним і законним суб'єктом воєнної політики визнається держава.
Проблема вироблення воєнно-політичної мети - виняткове право військово-політичного керівництва країни. Ця мета відображає докорінні інтереси самої країни і сил, що правлять у державі. На основі мети воєнної політики визначаються і її об'єкти, якими виступають групи або окремі держави, нації, класи, соціальні верстви і створювані ними інститути збройного насильства всередині країни і на міжнародній арені. Засобами досягнення воєнно-політичної -мети виступає збройне насильство, ядро якого - збройні сили. Армія - безпосередній об'єкт воєнної політики. Армія визначає можливості держави по захисту країни і досягненню воєнно-політичної мети на міжнародній арені. Один з воєнних теоретиків Генріх Жоміні писав, що уряд, який під будь-яким би не було приводом залишає в зневазі свою армію, годен засудження, тому що завдяки підготовляє приниження своїй країні і своїм військам замість того, щоб, діючи протилежно, підготувати їх успіх. Зовсім не дотримуємося тієї думки, що уряд винен жертвувати для армії всім, - це було б нісенітницею. Але все ж армія повинна бути предметом постійного піклування уряду.
Визначаючи характер впливу воєнної політики держави на систему міжнародних військово-політичних відносин, можливо класифікувати особисті види воєнної політики.
Сучасні держави вдаються до різноманітності воєнної політики. По-перше, один з видів воєнної політики держави - авантюристична, агресивна. Така політика характерна для держав, де політична влада захоплена найреакційнішими або ультрареволюційни-ми колами національної буржуазії, що переслідують реакційну мету, або не відповідає реальним можливостям держави в системі міждержавних відносин на глобальному або регіональному рівні, або відверто спрямована проти об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Для реалізації такої політики допускається використання таких засобів, форм і методів ведення війни, що суперечать звичайним нормам, приводять до колосальних втрат, не забезпечують можливості досягнення політичної мети (типова воєнна політика фашистської Німеччини періоду другої світової війни). По-друге, агресивна воєнна політика. Агресія - пряме або побічне застосування збройної сили однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої. Агресія - напад, який здійснюється якою-небуоь державою першою, характеризується ініціативою, наміром або агресивністю. Агресивна воєнна політика притаманна сучасним державам, де правлячі кола допускають досягнення певної мети за рахунок обмеження інтересів інших держав. Прагнення одних держав неминуче зустрічається з протидією інших. Реалізація агресивної воєнної політики допускає опору на воєнну силу та її використання у найбільш крайніх формах.
По-третє, непослідовна воєнна політика. Така політика притаманна більшості сучасних держав, що розвиваються, прагнуть, з -одного боку, до досягнення інтересів панівної національної буржуазії, реалізація яких в тому або іншому випадку допускає збройне насильство, а з іншого - змушені брати до уваги об'єктивне становище системи міжнародних воєнно-політичних відносин. В сучасних умовах реалізація такої воєнної політики не замикається тільки на використанні засобів збройного насильства, а допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів. Однак, як тільки виникає реальна можливість досягнення політичної мети засобами збройного насильства, як правило, воєнно-політичне керівництво їх використовує. Витрати на нарощування воєнної могутності складають левову частку загальних витрат держав, що розвиваються.
По-четверте, реалістична воєнна політика. Така воєнна політика властива державам, в основі інтересів яких лежить об'єктивне врахування реального становища воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівень розвитку засобів збройного насильства, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній. Реалістична воєнна політика допускає рішення політичних завдань здебільшого мирними засобами, відмову від воєнної конфронтації. Можна однозначно стверджувати, що реалістичну воєнну політику в сучасних умовах проводять більшість розвинених європейських держав.
По-п'яте, послідовно миролюбна воєнна (оборонна) політика. Це політика держав, де передбачається застосування засобів збройного насильства винятково у період агресії ззовні. Таку воєнну політику реалізують традиційно нейтральні держави - Швеція, Швейцарія.
Воєнна політика реалізується з допомогою певних функцій: світоглядної, методологічної, виховної, організаційної, мобілізаційної, координаційної, прогностичної, планово-аналітичної. Світоглядна функція воєнної політики держави допускає формування у громадян, воїнів уявлення про пблітичну систему суспільства, його цінності, які необхідно охороняти і захищати, сприяє генеруванню ідей, поглядів, програмних і доктринальних настанов, якими керуються суб'єкти воєнної політики. Існуючі в суспільстві воєнно-політичні погляди відображаються в Конституції, правових актах і в-ійськових документах. Явна їх недооцінка, слабка наукова розробка і догматична застиглість можуть негативно відбитися на загальнонаціональній безпеці країни.
Методологічна функція воєнної політики полягає в забезпеченні правильного наукового розуміння оборонних завдань держави громадськими і військовими керівниками, всіма військовослужбовцями і громадянами країни.
Виховна функція воєнної політики допускає формування і закріплення ідейних переконань воїнів, їх відданість тому суспільству, що захищають, життєву активність і високі морально-бойові якості. Організаційно-мобілізаційна і координаційна функції воєнної політики тісно переплітаються і реалізують мету управління всією сферою оборони держави для її захисту, координують діяльність всіх гілок влади держави в різноманітних ситуаціях, мирних або воєнних.
Прогностична і планово-аналітична функції виконують роль оцінки воєнно-політичної обстановки в різноманітних геополі-тичних сферах, тимчасові масштаби, підводить під воєнно-політичну концепцію і воєнну доктрину держави відповідну інформаційну і аналітичну базу, дає можливість передбачати перспективу розвитку воєнно-політичних подій та дій.
Організаційно-управлінська функція, по суті, перетворює в життя прогнози і аналітичні результати досліджень у воєнно-політичну практику. З її допомогою втілюється діяльність органів воєнно-політичного управління по реалізації концепції безпеки країни, воєнної доктрини держави.
Воєнна політика концентроване відображення знаходить у воєнній доктрині держави. Воєнна доктрина держави – це прийнята в державі на певний період система поглядів про мету, характер можливої війни, на підготовку до неї країни і збройних сил і засоби ведення воєнних дій. В «Законі України про оборону України» відзначається, що воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що Україна: не визнає війну як засіб вирішення міжнародних проблем; прагне до нейтралітету і дотримання неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не нагромаджувати ядерної зброї; не має територіальних іірєтензій ані до жодної держави і не бачить ані в жодному народі образу ворога; ніколи першою не почне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об'єктом агресії.
Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна виходить з того, що не є потенційним супротивником будь-якої конкретної держави. Воєнна доктрина України включає, по-перше, воєнно-політичні аспекти; по-друге, воєнно-технічні аспекти і, по-третє, воєнно-економічні аспекти.
Основні воєнно-політичні аспекти воєнної доктрини України полягають в тому, що Україна не має територіальних претензій ані до жодної держави і не визнає їх стосовно до себе; строго дотримує принципу недоторканості існуючих кордонів; поважає державний суверенітет і політичну незалежність інших держав; сприяє паритетному і збалансованому скороченню всіх видів Збройних Сил; стоїть за вирішення міждержавних суперечностей тільки політичними засобами; будує свої відносини з іншими державами при взаємному врахуванні всіх питань національної безпеки країн; забороняє використовувати свої Збройні Сили для реалізації політичної мети на своїй території; виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території і на територіях інших держав без їх згоди; виключає своє одностороннє повне роззброєння.
Стратегічною метою України в сфері оборони є захист її державного суверенітету і політичної незалежності, збереження територіальної цілісності і недоторканості кордонів.
Проблеми воєнної політики держав тісно взаємозв'язані з питаннями їх зовнішньої та внутрішньої політики, економіки, технологічної безпеки, культури та освіти. Нові умови для проведення воєнної політики виникли між колишніми союзними республіками - державами Співдружності. Свій суверенітет незалежні держави Співдружності зв'язують з наявністю власних Збройних Сиг Поки що, на жаль, ще до кінця не сформульована концепція воєг но-політичних відносин між всіма країнами Співдружності незг лежних держав (не всі згодні створити новий оборонний союз; не всі країни, в тому числі і Україна, згодні підписати єдиний документ з військово-політичного співробітництва та ін.).
Нова політика проводиться в умовах, коли у держав колишнього Союзу немає союзників, немає єдиного оборонного союзу, а НАТО продовжує існувати, планує прийняти в свої ряди нових членів (насамперед, Угорщину, Чехію і Словаччину, Польщу, держави Прибалтики, Болгарію і Румунію). Існуюча в сучасних умовах воєнно-політична обстановка в світі показує, що розширення НАТО на Схід має свої плюси і мінуси для України: по-перше, розширення зон стабільності і нормалізації ситуації в Європі, що відповідає національним інтересам України; по-друге, виникає можливість отримання додаткових гарантій безпеки з боку НАТО; по-третє, встановлення більш близьких відносин України з Західною Європою в політичній і економічній сферах. Але необхідно подолати явні недоліки. Адже розширення НАТО и такому вигляді, як пропонується, навряд чи підвищить рівень безпеки України. Поки не будуть урегульовані відносини між НАТО і Росією, Україна може виявитися в оточенні двох протиборчих сил: НАТО - з Заходу і Півдня, Росія - з Сходу і Півночі. Розширення НАТО може привести в майбутньому до поділу Європи на два табори, але вже в нових кордонах і сферах впливу. Політичні кола України виступають проти входження України в оборонний Союз Співдружності незалежних держав. Концепція розширення НАТО на Центральну Європу до кордонів України може бути прийнята і Україною, але в тому разі, якщо НАТО погодиться підписати договір про ненапад. У договорі повинні чітко сформульовані гарантії територіальної цілісності і незалежності України, виключення можливості розміщувати ядерну зброю на території потенційних членів НАТО. Політика України спрямована на розширення та зміцнення співробітництва із Заходом і з Сходом. Співробітництво має бути різноманітним: від повномасштабного політичного договору з Росією до тісного економічного і воєнно-технічного співробітництва з країнами Заходу. Природно, розширення НАТО на Схід може привести до виникнення нових тенденцій в поділі в Європі. Проблема забезпечення Україні надійних гарантій безпеки до кінця не вирішена. Ані Росію, ані США не можна розглядати як потенційних супротивників України. Розширення воєнно-технічного співробітництва із Заходом і зі Сходом спрямоване на підвищення боєздатності власних збройних сил України.
Сучасна воєнна політика держав, що утворилися після розпаду СРСР, лише формується. Та воєнна політика може стати гідною реального буття, якщо існує ЇЇ опорний інститут, її основне знаряддя - армія, Збройні Сили. Світовий досвід сконцентрувався в сучасних умовах в трьох головних підходах: західному, східному і нейтральному. Західний підхід до формування і реалізації воєнної політики, будівництва збройних сил (а такий підхід властивий для США і більшості країн Західної Європи) характеризується урівноваженістю державного і суспільного контролю за функціонуванням всієї воєнної організації, жорсткої департизації збройних сил, домінування концепції політичного реалізму і балансу сил, послідовний перехід до визначення громадянських осіб на високі військові посади. Східний підхід, що раніше притаманний СРСР, а в сучасних умовах Китаю, Північній Кореї та В'єтнаму, характеризується глибокою і всебічною політизацією військового будівництва, визнанням керівної ролі в збройних силах однієї політичної партії, закритістю, розгалуженою і разом з тим досконалою системою виховання військовослужбовців. Нейтральний підхід до формування і реалізації воєнної політики характерний для Швейцарії, Швеції, Фінляндії базується на концепції незалежної оборони і незалежності від воєнних блоків і воєнно-політичних союзів. Підхід увібрав все прогресивне західного підходу (демократизм, департизація, відкритість для суспільного контролю) і східного (цілеспрямоване виховання особистого складу армії). Воєнна політика України повинна бути готовою реагувати на будь-які повороти історії.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
