Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Політологія / Кремень
ПРОБЛЕМА ПРАВ ЛЮДИНИ В РІЗНОМАНІТНИХ СУСПІЛЬНИХ СИСТЕМАХ. ПРОБЛЕМА ПРАВ ЛЮДИНИ В РІЗНОМАНІТНИХ СУСПІЛЬНИХ СИСТЕМАХ. Політичні теорії про соціальну стратифікацію
Багаточисленні соціальні спільності, верстви, групи, класи, етнічні, релігійні, професійні, територіальні та інші мають вплив на політичні процеси в суспільстві. Взаємодія і складне переплетіння інтересів соціальних спільностей, верств і груп визначає зміни у політичному житті, політичних процесах в суспільстві. Місце і роль соціальної спільності, соціальної верстви і групи в суспільстві, тобто соціальна стратифікація, визначається характером і спрямованістю їх діяльності, політичним життям суспільства. Соціальна стратифікація розглядає соціальну структуру суспільства як багатомірну систему, в якій, поряд з класами та їх відносинами, породжуються відносини власності, важливе місце займає соціальний статус, тобто становище особи, яке займає в суспільстві за віком, статтю, походженням, професією тощо, визначає становище в суспільстві різноманітних соціальних верств і груп. Соціальна стратифікація - структура нерівності між різноманітними соціальними верствами, групами людей, що означає їхран-жирування за обмеженими ресурсами, що контролюються: власність, гроші, престиж, влада. В політології стратифікація розглядається, насамперед, як відмінність між політичними панівними гру--пами і масами.
Ще в Стародавній Греції Платон і Арістотель соціальну стратифікацію зв'язували з певними системами політичної влади. Обґрунтовуючи умови створення ідеального суспільства, Платон стверджував, що основною причиною соціальної нерівності в суспільстві є сім'я, тому що будь-яка людина зацікавлена в забезпеченні привілей для близьких йому членів сім'ї. Іпституалізація нерівності відбувається через спадщину. Єдиний шлях створення ідеального суспільства, підкреслює Платоп, віддати дітей па виховання держави. Законний уряд як обмеження влади політичної еліти, вказує Арістотель, скоріше може знайти в тих суспільствах, де є численний середній клас, тоді як поліси-держави з численними нижчими і малочисельпими середніми і вищими верствами скоріше управляються диктаторами па основі масової підтримки або олігархіями. Два види соціальної нерівності виділяє і Жан-Жак Руссо. Природна фізична нерівність визначається природженим хистом, здоров'ям тощо, відпущеними всім природою в різній мірі і ступені і моральна, політична нерівність - та, що існує за угодою навколишніх людей і розповсюджується на привілеї, багатство, владу.
Звичайно ж, нерівність існує па всіх етапах людського суспільства. Навіть в найпростіших культурах, де фактично немає відмінності за рівнем багатства або власності, має місце нерівність між людьми - чоловіками і жінками, молодими і старими. Людина може мати більш високий статус, аніж інші тому, що успішніше полює або тому, що чоловік або жінка має «особливий доступ» до родових духів тощо. Описуючи нерівність, політологи говорять про існування соціальної стратифікації. Стратифікація визначається як структуруван-ня нерівності між різноманітними соціальними спільностями, групами людей. Можна порівняти стратифікацію з геологічними шарами скелі на поверхні землі. Суспільства розглядають як складені зі «страт» в певній ієрархії з найбільш привілейованими верствами па вершині і найменше привілейованими у підніжжі піраміди. Розрізняють чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, стани і класи. Інколи системи стратифікації перетинаються одна з одною: рабство, наприклад, існувало поруч з класами в Стародавній Греції і Римі або па Півдні США перед громадянською війною.
Для розуміння політики італійські політологи Вільфредо Парето, Гаетано Мос-політичноі нерівності німецький соціолог Макс Вебер до-і соціальної мобільності юащю розробляють теорії соціальної структури суспільства, про взаємозв'язок політичної нерівності та соціальної мобільності. Одним з перших Гаетано Моска підкреслює необхідність аналізу зростання, складу і устрою, організації класів, які управляють для розуміння політики, вважаючи, що влада класу, що управляє заснована на тому, в якій мірі його якості відповідають конкурентним потребам суспільства. Конкретні ж потреби відображають характерні зміни в релігії, політичному мисленні, економічному розвитку. Відмінності влади і політичного авторитету, відзначає Гаетано Моска, засновані на певних соціальних умовах. Соціальна стратифікація залежить від біологічної неоднорідності, тому що не всі люди від народження наділені особливо цінними психологічними якостями так званими «ресідуе», тобто розумінням дійсних моментів людських дій. Соціальні умови, на думку Парето, служать причиною того, що тільки частина з тих, хто від народження наділена елітарними якостями, справді добиваються керівного становища. Результатом таких суперечностей між психологічними якостями людей і вимогами соціальної структури виступає циркуляція еліт.
Зрозуміло, соціальна стратифікація розглядається Моска і Парето як відмінність між політичними панівними групами і масами. Для суспільства з -розвиненими політичними системами такий розподіл вважається нормальним. Якщо ж інші соціологи розглядали соціальну нерівність як зло і обмеження, а соціальну мобільність як засіб його подолання, то Гаетано Моска, Вільфредо Парето пояснювали соціальну нерівність і соціальну мобільність як нерозривно зв'язані аспекти одного і того ж явища - циркуляції індивідів між класом, елітою, яка, управляє і нижчим класом, пасивними підлеглими. Підкреслюється, що стабільність еліти, яка управляє, неможлива без соціальної мобільності. Однак теорії Моска і Парето про взаємозв'язок політичної нерівності, соціальної Мобільності, однобічно аналізували процеси соціальної стратифікації, спрощено пояснювали політичну нерівність і соціальну мобільність.
Макс Вебер виділив три джерела політичної влади і соціальної стратифікації. По-перше, соціальна стратифікація пояснюється поняттям клас, що відображає економічні відмінності між людьми. Обґрунтування Максом Вебером поняття клас істотно відрізняється від підходу Карла Маркса у визначенні поняття клас в соціальній стратифікації. Розподіл суспільства па класи, вважає Карл Маркс, зв'язаний з відносинами власності на засоби виробництва, що визначають усі інші властивості класу. Класова належність, вважає Макс Вебер, визначається не тільки контролем над засобами виробництва, але й економічними відмінностями, що не випливають з відносин власності (кваліфікаційними, персональними тощо).
По-друге, соціальна стратифікація, по Максу Веберу, пояснюється поняттям статусу, що залежить від поваги і престижу індивіда в співтоваристві. Статус визначає об'єктивні можливості індивіда добитися успіхів у житті (можливість одержувати високий прибуток не завжди визначається власністю: інженер, лікар, адвокат та іп. можуть мати більше можливостей, аніж дрібний бізнесмен). Водночас статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення має самоототожиеппя зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших соціальних спільностей, верств, груп і індивідів. Якщо Карл Маркс вважав соціальну структуру суспільства результатом недоліку економічних ресурсів, то Макс Вебер відзначав, що бракує шани і престижу, сама по собі кількість товарів може зростати, і кожний підвищить власне благополуччя, але престиж завжди відносний. В суспільстві з відкритою соціальною мобільністю статусна ієрархія підтримує постійне напруження.
По-третє, класові визначення, оцінки і статуспі позиції виступають джерелом влади. Джерелом влади стають ті інститути, що визначають прив'язаність людей - політичні партії, професійні спілки, релігії та іп. Владні і політичні інститути визначають третій аспект соціальної стратифікації, висловлений поняттям «партія». Поняття партія має більш ємний зміст, у порівнянні з звичним його вживанням.
В соціальній стратифікації Макс Вебер виділяє три види соціального розшарування, що становлять різні форми і механізми впливу соціальних спільностей, верств і груп па політичну владу та їх взаємовідносини. По-перше, економіко - технологічне розшарування та індустріальні, професійні та комерційні організації, що відображають його. По-друге, відмінності статусів, які впливають на міжособові відносини і відіграють особливо значущу роль в процесах політичної соціалізації і політичної участі. По-третє, інституціональні відмінності, що впливають на засоби взаємодії особистостей, соціальних спільностей і груп з різноманітними політичними, в тому числі партійними, структурами.
Соціальне розшарування різноманітно впливає на політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, і діючі владні політичні інститути. По-перше, особливість впливу на політичні процеси і політичні системи, інститути зв'язана з класовим розшаруванням суспільства. Відомо, марксизм визначає клас як велику соціальну спільність людей, що займає особливе становище в системі суспільного виробництва і що має власну відзнаку від інших груп, ставленням до засобів виробництва. Панівний у відносинах власності клас є і політичним панівним класом. Звичайно в суспільстві існує два основних класи, відносини між якими визначаються експлуатацією і боротьбою. Всі інші класи і соціальні верстви - проміжні, що примикають до того або іншого основного класу. По-друге, для визначення ролі та діяльності соціальної спільності в політичному житті суспільства вчені в сучасних умовах нерідко використовують поняття клас, але дають істотно відмінне від марксизму пояснення класовому розшаруванню. У визначенні ролі та діяльності соціальних спільностей в політичному житті суспільства становить інтерес підхід Макса Вебера до характеристики класів, що пропонує врахування не тільки ставлення до засобів виробництва, але й розмір багатства, прибутку, рівня утворення, юридичних привілеїв та інших визначень, що проявляються в способі життя і почутті належності до відповідної соціальної спільності, групи.
Провідним фактором, що визначає зв'язок економічної позиції і ціннісних орієнтацій кожного окремого індивіда, є його освіта. Тенденцію бути більш авторитарними, водночас більш комфортними створює для робітників фізичної праці комбінація ненадійної економіки і низької освіти. Робітники фізичної праці прагнуть використати силу, а представники середнього і вищого класів у розвитку економіки, вирішенні соціально.-політичних проблем більше прагнуть до використання досягнень науки, техніки, різноманітних знань. У представників середніх і вищих класів і соціальних верств розвинуті консервативні та більш традиційні цінності. Часто-густо ними проявляється нетоле-рантність до інонаціональних груп і бажання ігнорувати демократичні процедури. Малоосвічені робітники і селяни здебільшого настроєні проти груп з поведінкою, що відхиляється, дисидентства. Таким робітникам і селянам більше по душі старі цінності вдома, сімейні стабільності, суспільний порядок, національна гордість тощо.
Обґрунтовуючи відносини між класами, Макс Вебер відзначає, що відносини між класами не зводяться до прагнення оволодіння владою і до експлуатації володарями засобів виробництва, виробників, матеріальних благ. Вирішуючи проблеми розподілу капіталовкладення, інвестицій, оподаткування, зайнятості або захисту навколишнього середовища, класи можуть мати солідарні зв'язки, загальні інтереси в політиці і будувати свої відносини на принципах співробітництва. Велику увагу Макс Вебер приділяє середнім верствам або так званому «середньому класу». Адже в економічно розвинених країнах саме середній клас є опорою громадянського суспільства і соціальною основою політичної стабільності. Ідея,; Арістотеля про зв'язок між багаточисельністю середнього класу законною політичною владою знайшла підтвердження історією. Е демократичних формах влади, в розвитку світового ринку і світової культури, захисту іромадянського суспільства від свавілля держави саме і зацікавлений, в силу своєї компетентності, середній клас, Основану на підприємницькій традиції віру неможливо сформувати без середнього класу. Неможливо без середнього класу і перетворити підприємницьку традицію і віру в принцип власності і завдяки уявити свободу не як анархію, що веде до деспотизму, а як позитивне поняття, що забезпечує соціально-політичну автономність особи. Найважливіша соціальна цінність середніх класів, підкреслює соціолог Стів Франк, полягає в усвідомленні того, що не можна збагатитися з допомогою будь-яких взагалі механічних державних або революційних заходів (що властиво нижчим верствам). Суть його духовних устоїв: економічний добробут органічно залежить від працьовитості, енергії, заповзятливості та освіти.
Між статусом соціальних верств, груп та індивідів, що визначає відносини рівності
і політична та нерівності та політичними ресурсами поведінка особи існують відмінності. Розподіл прибутків, багатства, знання, професії, організаційних позицій, поділу ресурсів, засобів, з допомогою яких кожний індивід або соціальна спільність впливають на поведінку інших суб'єктів у різноманітних обставинах. В разі такого використання засоби влади стають політичними засобами, що не можуть бути лише інтересами наслідків впливу соціально-економічних факторів.
Соціальні суб'єкти, що контролюють управлінські органи держави, можуть використати владні можливості для перебудови первісного розподілу політичних ресурсів як результату функціонування соціально-економічних інститутів з допомогою податку на прибуток або нав'язати обмеження інвестування тощо. Контролюючі політичну владу соціальні верстви, групи можуть також створити і розподілити нові політичні засоби (виборче право, право створення політичних партій тощо). Еквівалентом екстремальної нерівності в політичних ресурсах, засобах виступає і екстремальна нерівність в розподілі ключових ресурсів, засобів: прибуток, багатство, престиж, освіта тощо.
В традиційних суспільствах освіта, багатство, прибуток, престиж і влада тісно зв'язані (корелюють). В суспільстві економічно розвиненому створюється інша система розподілу нерівності: суб'єкт, що має низький ранг у порівнянні одного політичного ресурсу, засобу, володіє шансами досягнути успіхів у порівнянні з іншим. Політична нерівність зберігається, але перестає бути кумулятивним, тобто що концентрується. В країнах, що досягли високого рівня економічного і політичного розвитку, екстремальна нерівність найважливіших політичних засобів руйнується, але в результаті виникає не егалітарна (зрівняльна) система, а великий паритет в розподілі політичних засобів, ресурсів, їх доступність. Звідси, головна проблема соціальної структури, її політичних наслідків не в рівні соціальних відмінностей, а в ступені її відкритості, тобто в формі нерівності в рівнях соціальної декомпозиції.
Не тому, що соціальні спільності, верстви можуть запропонувати нову політику або самі висунути якісь адміністративні вимоги, які вони бажають задовольнити, прагнучи до влади, а тому що виграли або розподіл влади є риса досягнутого статусу. Якщо ж соціальний статус є мета соціальних верств, груп, які суперничають, то проблемою стає, хто ж визначає урядову політику, а не сам зміст урядової політики. Теорія статусної перестановки зважує на психологічні проблеми тих соціальних верств, груп, що знімають свій соціальний статус внаслідок політичних змін (зміна політичного режиму, зміна спрямованості соціально-економічної політики тощо). В умовах, коли об'єктивні соціально-економічні характеристики соціальних класів не знижуються (наприклад, прибуток), але відбувається зростання статусу нижчих класів, які швидко піднімаються на більш високі позиції в соціальній ієрархії, пояснюється і політизація соціальних класів. Соціологи Ральф Дарендорф, Сей-мур Мартін Ліпсет та ін. відзначають, що статусна перестановка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних верств, груп) є важлива причина зростання раціонального правового руху в Центральній Європі в міжвоєнний період. Низхідна мобільність звичайно супроводжується упереджаючим ставленням до соціальних політичних і етнічних меншостей. І той, хто втрачає статус, більш агресивний до меншості, аніж соціальні верстви, що мають стабільно низький соціальний статус.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
