Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Політологія / Кремень
Політика національної згоди - гарантія державної самостійності
Національна згода ~ це наявність між різноманітними етносоцгальними групами дружніх відносин, одностайності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спільності міркувань на шляху їх вирішення. Національна згода - це відображення повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами. Природно, національна згода - надзвичайно тонка матерія, яку буває легко зруйнувати навіть не дією, а одним лише необережним словом і внаслідок визріває, якщо, не спалахує миттєво, національний конфлікт. В сучасних умовах в Україні можна зустріти не тільки заяви, але й дії, що змушують подумати, що деякими силами випробовується крихке мирне становище України. Однією з особливостей перехідного періоду в Україні є відсутність консолідації нації. А як наслідок відсутня і загальнонаціональна еліта, що неминуче відбивається на політичній та економічній ситуації. Суспільство розколото. Розколото з фундаментальних питань: незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національної безпеки, мови. Існує і зростає політичне протистояння. В Україні йде холодна громадянська війна. Колір влади закріплюється за територіями, і це особливо небезпечно. Створення держави може бути успішним тільки на основі консолідації нації (нації не тільки у вузькому, етнічному, але й в державному змісті). Утворення держави і утворення нації - взаємозв'язані процеси. Без створення нації та її консолідації на території України може бути держава, навіть незалежна, але чужа. Викликає тривогу та обставина, що український електорат непатріотично ставиться до незалежності. З іншого боку, ультранаціоналісти об'єктивно шкодять, тому що, не враховуючи реалії, породжують і посилюють антиукраїнські настрої. Взагалі українізація як основа утворення держави - під загрозою. Успішне будівництво держави можливо тільки на основі конверсії національної свідомості. Головне -не зміна зовнішніх обставин, а внутрішніх якостей українців. Інакше не будуть ефективними державні та недержавні владні та управлінські структури. Ті з політиків, що не розуміють кардинального значення змін у свідомості, психіці та світогляді українців, не можуть претендувати на роль керівників.
Конверсія національної свідомості зв'язана із утвердженням національної та людської гідності, твердості, стійкості та сили волі, почуття самобутності й неповторності українства, почуття загальноукраїнської спільності. Це дасть можливість інтегрувати всіх етнічних українців і тих українців, що ідеологічно і духовно тяжіють до України, в єдиний народ, перетворивши його в могутню творчу, самодіяльну силу. Це дасть можливість об'єднати народ навколо свободи і величі нації. На основі конверсії свідомості багатонаціональний склад населення України перетвориться з фактора слабкості в фактор сили. Адже відомо, суспільство виховує в людях прагнення до широкого співробітництва з іншими народами, почуття спільності їх інтересів гармонійно поєднується з почуттям національної гідності, гордості за свій народ, прив'язаності до його мови, культури. Спільність національного характеру, що відображає своєрідність національної психології -одна з важливих ознак нації. В понятті «національний характер» знаходить відображення своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального та культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає згусток вражень в психіці її представників, що висловлюються в особливостях культури поведінки, смаках, звичках, звичаях, особливостях складу розуму і сприймання навколишнього світу. Риси національного характеру українця, його національної психології змінюються разом зі змінами умов існування нації. І все ж вони досить тривкі, щоб надати своєрідність культурі, духовній діяльності людей. Національний характер - це деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, що відрізняє їх від всіх інших етнічних (національних) груп і незримо визначаюча їх соціальну поведінку, відображає певну історичну реальність: спільність вироблених і засвоєних в ході спільного історичного розвитку психологічних рис і засобів дії, закріплених груповою самосвідомістю. Національний характер виражається в спільності національної культури, а національна своєрідність культури пояснюється характером нації.
Політичним і соціально-економічним механізмом конверсії національної свідомості виступає національна ідея як ідея національної свободи, воля нації до свободи, духовна першооснова і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії етносу. Прагнення до свободи нація реалізує через створення суверенної держави. Тому-то національна ідея наділена сучасною державотворчою суттю. Утворення держави - прояв волі нації до життя. Незалежна держава - надійний гарант життя нації. Національна ідея - основа консолідації соціальних груп, політичних партій, етносів, релігійних конфесій, інтегрує і гармонізує життєдіяльність населення певного ландшафтно-кліматичного простору і дає загальну орієнтацію на майбутнє. Національна ідея відображає об'єктивну необхідність консолідації народу України. Якщо народ України консолідується, то збережеться державність, соборність і демократія. Демократія стає можливою там і тоді, коли прагнення до свободи стає всенародним. В процесі консолідації російські, представники інших національностей, проживаючі серед українців, пронизуються українським менталітетом і підкоряються українським національним інтересам. Всі, хто живе на Україні, - українці, також як всі, хто живуть в США, - американці. Слід тільки уточнити, що в Україні живуть етнічні і неетнічні українці. Ті, хто не ідентифікує (ототожнює) себе подібним образом, - чужі (і тут немає нічого образливого). Відносини чужих до української державності можуть бути доброзичливими, індиферентними і ворожими. Таке бачення державності України досить типово для багатьох сучасних теорій з проблем відродження українства, розповсюджених в Україні під прапором національного відродження та єдності, але практично йде протягування великодер-жавності і національного підпорядкування, формування психології «молодшого брата».
В суверенній Україні діяльність на відродження національної ] свідомості українців повинна морально і матеріально заохочуватися державою, але на таких же засадах, як і діяльність російських, грецьких або болгарських націоналістів. Було б небезпечним взяти український націоналізм за основу державного будівництва. Водночас державні інститути повинні чуйно реагувати на всі випадки злоякісного переродження націоналізму в шовінізм. Щоб забезпечити просування процесу створення держави, потрібна національна згода, згуртованість громадян всіх національностей. Той факт, що більшість російськомовного населення в Україні під час референдуму 1991 року висловилася за відділення від СРСР, - свідчення прагнення народу України не тільки до самостійної державності, але й реальний історичний шанс досягнення національної згоди в українському суспільстві, тому що позиція російських та інших неукраїнських народів на референдумі ясно свідчила, що вони не відчувають для себе небезпеки в існуванні незалежної української держави. Тепер дуже важливо не підірвати довіри безвідповідальними адміністративними рішеннями в сфері національної політики.
Історія свідчить: в міру переходу до великої промислової індустрії етноси дедалі більше націоналізуються, створюють свої держави. Багатонаціональні імперії розпадаються на національні держави. Тому не тільки для Європи, де раніше всього народи, поділені на етнографічні групи з різноманітними діалектами, культурами, прийшли до формування нації, але для всього світу типовим та нормальним стала національна держава. У різноманітних учених неоднозначні позиції в питанні формування націй. Ідея національної держави мала багато прихильників серед західних учених (Поль Манчині, Макс Вебер), вітчизняних (Микола Бердяев, Олександр Градовський та ін.). Однак з моменту виникнення ідея національної держави підлягає критиці (Імма-нуїл Кант, Отто Бауер, Карл Реннер, Роза Люксембург, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський та ін.).
В сучасних умовах критика розгортається з чотирьох напрямків: перший - національна держава - це утопія, не відповідна дійсності; другий - принцип національності, в разі його реалізації невідворотно ставить питання про розмежування людей за національною належністю, тобто веде до явного або прихованого націоналізму і расизму; третій - принцип національності неминуче загострить і таку вибухонебезпечну проблему, як питання про кордони; четвертий - принцип національності допускає створення етнічно однорідної («чистої») держави, що можливо лише через такі антигуманні засоби, як насильна асиміляція, масове вигнання або тотальна ліквідація представників всіх етнонаціональних меншостей. Визначаючи ставлення до такої (національної) держави, необхідно зрозуміти, що близько 90% населення Землі живе і буде жити в багатонаціональних державах. Закривати очі па такий факт не мають права ані теоретики національного питання і державного будівництва, апі практики керівництва етносоціальними процесами і державним будівництвом. Повністю невдячна місія шукати «винуватців» іюліетішчііості суспільства України в далекій і близькій історії. Історія непідсудна, може тільки падати в розпорядження сумлінних теоретиків і практиків пайбагатший досвід позитивного і негативного підходів до реалізації проблеми. В Україні широко дискутується проблема адміністративпо-державпого устрою. Свої аргументи дають прихильники унітарної та федеративної української держави, поділеної па автономії або на історичні землі тощо. Державу Україна треба будувати як державу української нації. Однак термін нація має два значення. Життєво важливо віддати перевагу тому з них, що став узвичаєним в цивілізованому світі: співдружність людей різних національностей в одній державі. Державі Україна треба відмовитися і від такої зловісної спадщини, як надання окремим національностям політичної правосуб'єктпості, тобто вбудовування етносу в політико-адмі-иістративпий устрій (національні сільради, округи, автономні області тощо). Специфічні потреби населення різних національностей задовольняються через культурпо-національпу автономію, а історичні особливості окремих територій враховуються земельним устроєм. Земельний устрій вимагає делегування істотної частки повноважень центрального уряду на місцях. Ділення влади між центром і периферією - відмінна риса демократично побудованої держави, па відміну від безмежного централізму держави тоталітарної. Більшість політиків побоюються, що ділення па історичні землі підірве ще незміциепу державність і Україна розвалиться на окремі, мало зв'язані між собою частини. Однак ця небезпека існуватиме недовго. Ринкові реформи покінчать із ще існуючим економічним фундаментом - віджилим тоталітарним режимом. Демократичне суспільство практично не здатне, на відміну від тоталітарного, використати насильство, щоб припинити центробіжні процеси. Землі повинні згуртовуватися загальними економічними інтересами. Якщо Донбас як окрема земля помножуватиме зв'язки з сусідніми районами Росії, то це буде па користь всій Україні. В рівному ступені держава повинна виграти від прикордонних зв'язків Закарпаття з Угорщиною або Словаччиною. Але необхідно, однак, визначити той ступінь взаємозв'язаних інтересів українців і росіян в Україні, що максимально сприяє національній згоді, але не підриває потенціал державного будівництва. Є певні ознаки, без яких держава не може існувати: територія, власний управлінський апарат, економіка, що управляється з середини, зовнішня атрибутика (прапор і герб), єдина державна мова та єдине громадянство. Людям з імперським складом мислення (а таких немало і серед українців!) треба усвідомлювати, що імперії вже немає. Така позиція в питанні національної державності, по-перше, відображає прагнення не націй, а певних, знов-таки, кіл до українізації па основі нав'язування всім народам України, окрім етнічних українців, відмови від своїх національних цінностей і від своєї етнічної батьківщини; по-друге, застарілими вже націоналістичними вигадками підтримується ідея північного ворога і русофобії; по-третє, робить спробу сформувати почуття недовіри, якщо не ворожнечі, до народу Росії навіть у росіян - другій по величині нації в Україні; по-четверте, це концепція формування «єдиної нації» під формальним прапором цивілізованого розуміння нації, що фактично не визнає жодних інших націй в Україні окрім «титульної» української. Ідея єдиного українського народу без визнання етнічних відмінностей навряд чи несе потенційні можливості і умови для досягнення справжньої згоди і національної єдності в Україні як демократичній державі. Поза всяким сумнівом, державний устрій поліетиічпого суспільства має забезпечувати найбільш сприятливі можливості для задоволення національних запитів всіх складових його народів. Адже державний устрій в такому випадку виступає, з одного боку, своєрідним механізмом реалізації національної політики держави па всіх рівнях і надійним гарантом захисту національних інтересів кожного пароду - з іншого. Тому гостро стоїть проблема формування конституційних основ державного устрою України.
Народи хочуть такого добровільного об'єднання, що не допускало б жодного насильства однієї нації над іншою, що було б засноване на повній довірі, на ясній свідомості братерської єдності, на зовсім добровільній згоді. Національна політика має спрямовуватись на забезпечення рівноправності націй, їх розвиток і зближення, їх тісну взаємодію у вирішенні завдань економічного, політичного, культурного розвитку всього українського суспільства, розвиток і зміцнення державності. Національна політика в Україні здійснюється шляхом дальшого зміцнення дружби народів, зміцнення міжнаціональної згоди; послідовне здійснення заходів по зміцненню економічного потенціалу країни, її політичного авторитету, всілякий розвиток демократичних основ в усіх сферах життя суспільства і, насамперед, в забезпеченні політичних прав і свобод кожного громадянина без якого б не було національного винятку; забезпечення широких можливостей для розвитку національної самобутності людей всіх національностей, їх культури; конкретного і цілеспрямованого патріотичного та інтернаціонального виховання громадян, всілякого протистояння і рішучого опору будь-яким націоналістичним і наклепницьким кампаніям, що підривають національний мир і згоду в Україні; творчого дослідження історичного досвіду полі-етнічних держав світу та України по здійсненню національної політики з метою його успішного використання в конкретно-історичних умовах державного будівництва.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
