Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Політологія / Дзюбка
1.4. Світовий політичний процес і традиційні суспільно-політичні течії
Історико-політичний досвід світової цивілізації і національних суспільств показує, що політичний процес останніх століть характеризується формуванням і розвитком суспільно-політичних течій. Кожна з них має свої особливості і форми вияву в різний історичний час і кожній з них відповідають суспільнополітична думка, діяльність її носіїв, організаційні структури, через які вона реалізується.
Основні традиційні суспільно-політичні течії склались і набули розвитку у XIX —XX ст. Вони відображають структуру політичних сил того чи іншого суспільства, що борються за реалізацію своїх цілей. Знання політичних сил та політики, яку вони проводять і яка дістає відображення у політичній думці і політичній діяльності, дає змогу визначити та осмислити характер суспільства даної країни, світового співтовариства, тенденції його розвитку, систему владних відносин, прогнозувати перспективи і можливості досягнення політичних цілей.
Інтерес до вивчення традиційних політичних течій викликаний розвитком сучасного суспільства, громадсько-політичною практикою. Виникають нові політичні рухи і партії. Спектр їхньої діяльності — від загальнодемократичної орієнтації до соціалістичної, від центристської — до орієнтації на цінності цивілізованого суспільства.
Сучасні політичні партії мають своїх ідейних попередників. Уже в перші десятиліття XX ст. у Російській імперії налічувалося 88 партій різного соціального, політичного та національного спрямування. Серед них 4 монархічні, 38 буржуазних, консервативних і ліберальних, 45 дрібнобуржуазних. В Україні діяло понад 20 партій. Було б помилкою проводити пряму аналогію між цими партіями і тими, що виникають останніми роками. Однак ігнорувати минулий політичний досвід — це зневажати історію.
Формування багатопартійності в умовах сьогодення зумовлене реальною політичною ситуацією, а також історичним минулим як власної держави, так і світового співтовариства. Це позначається на програмах партій, відображенні в них політичних поглядів, політичних концепцій, на позиціях лідерів, поведінці мас, особливостях організації та способах їхньої діяльності. Знання історії, сучасних поглядів політичних сил, організаційних структур, які становлять рушійну силу й опору певної течії, дає можливість зрозуміти причини виникнення тих чи інших політичних сил, політичні перспективи їхнього розвитку, межі впливу їхніх організаційних структур на світове політичне життя.
Політична течія — це цілеспрямована політична діяльність певних політичних сил, які об'єднані в організаційні структури і мають історично сформовану систему політичних поглядів.
Традиційні течії мають багато різновидів. Визначимо основні з них, однак зауважимо, що в посткомуністичній Україні консерватизм, лібералізм, соціал-демократія та інші течії у своїх класичних формах ще не склалися. Це пояснюється тим, що протягом тривалого часу традиції політичного плюралізму були відсутні. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології звела майже нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Як свідчить історія, повернення на шлях цивілізації потребує тривалого часу. Знання цивілі-заційного шляху політичного розвитку нині є нагальною потребою.
У розвитку світового політичного процесу помітне місце посідає консерватизм. Це слово походить від французького conservatisme (лат. conservate), що означає ''зберігати'', ''охороняти''.
Консерватизм — суспільно-політична течія, що характеризується прихильністю до усталених суспільних порядків, соціальної та політичної стабільності, певним ставленням до традицій і звичаїв, системи духовних і політичних цінностей, раціональністю, стриманістю у здійсненні численних соціальних змін, протистоянням поспішним рішенням і радикальним перебудовам, утвердженням поступового розвитку, щоб майбутнє не знищувало минулого.
Консерватизм як напрям у західній політології, філософії, соціології виник у відповідь на численні соціальні зміни, що розхитали європейський порядок із середини XVIII ст. у зв'язку з крахом феодалізму. Поняття ''консерватизм'' вперше було використано французьким письменником Ф. Шатобріаном. Загальновизнаним теоретиком та ідейним натхненником консерватизму вважають англійського філософа Є. Берка. Європейський консерватизм репрезентований такими політичними діячами і мислителями, як С. Колрідж, У. Вордсворт, Ф. Нова-ліс, Л. Бональд, Ж. Местр, Ф. Ламенне, А. Рівароль, Ф. Баадер, К.-Л. Галлер, А.-Г. Мюллер та ін., котрі виражали інтереси передовсім земельної аристократії і великої торговельної буржуазії. На зламі XIX —XX ст. консерватизм репрезентує представників буржуазних кіл, які визнають і приймають капіталістичний шлях розвитку західного суспільства, проте чинять опір окремим його новим, сучасним формам і тенденціям (А. Мельвіль).
Розуміння консерватизму в західній політології не завжди збігалося з його тлумаченнями у вітчизняній політичній теорії.
На Україні історично консерватизм виник як усвідомлення необхідності обґрунтування політико-правових засад монархічно-гетьманського ладу, як спроба гетьманів надати своїй владі монархічно-спадкового характеру (Хмельницький, Самойлович, Мазепа, Розумовський). Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. він став ідеологічною платформою малоросійського дворянства у його боротьбі за збереження національних і станових привілеїв. Серед представників української консервативної думки того часу можна назвати Г. Галагана, В. Тар-новського, Г. Милорадовича (другаполовина XIX ст.), Ф. Уман-ця, В. Горленка, Андрія і Миколу Стороженків, П. Дорошенка (кінець XIX — початок XX ст.).
В українській політичній науці виникнення консервативного напряму пов'язане з іменами найбільш відомих українських учених 20-х років XX ст., які в наукових працях прагнули обґрунтувати необхідність і правомірність політико-правових засад монархічного гетьманського ладу в Україні у 1918 р. Серед них — В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. їхні концепції української державності оформились у науково завершені теорії вже в період еміграції.
Консерватизм у традиційному радянському розумінні — політична позиція, для якої характерні прихильність до старого суспільного ладу, віджилих звичаїв і порядків, прагнення утримати або відтворити їх, косність, нетерпимість або ворожість до всього нового, передового у політичному житті, науці, літературі тощо.
Проте, як свідчить досвід західних суспільств, це зовсім не так. 80-ті роки пройшли у розвинених країнах під знаком ''консервативної хвилі'' та ''ринкового ренесансу''. Політичні успіхи неоконсерватизму зумовлені глибокими процесами, що відбуваються у розвинених країнах. Вони вимагають узагальнень і можуть бути приводом для аналізу проблем нашого суспільства.
Консерватизм як політична течія не є незмінним. Щоразу, коли країни Заходу перебудовували свої суспільні відносини, оновлювали виробничу технологію, відроджували, здавалося б, давно забуті духовні цінності та ідеї, завжди існували суспільні верстви, класи, які дбали про збереження попередніх порядків, забезпечували їм багатство, владу і привілеї. Водночас консерватизм надавав розвиткові суспільства певної сталості, виконуючи роль гальма на крутих поворотах історії.
Найпрогресивніші тенденції суспільного розвитку виростали з минулого і вимагали його підтримки. Так, розклад феодальних порядків у Європі супроводжувався Відродженням — прагненням повернутися до античної спадщини. Реформація, яка несла ренесансні ідеї гуманізму і свободи у народ, теж кликала до минулого — ''істинного християнства'' та Святого письма. Так склався фаустівський тип особистості в образі ''економічної людини'', суб'єкт розвитку європейської цивілізації. Навіть епоха прискореного економічного зростання й торжества раціоналізму, соціальних реформ і революцій, видатних наукових відкриттів та новацій у галузі культури, що дістала на Заході назву ''модерніті'' (1870— 1970 pp.), в духовному плані використала багато цінностей минулого. Становлення ''модерніті'', який заперечував усі традиції минулого, спиралося на відвертий консерватизм. Однак останній поєднувався із сміливими реформами, перебудовами виробництва та оновленням способу життя десятків мільйонів людей. Таке поєднання втілилося у пізньоіндустріальній модернізації, яка відкрила шлях до суспільства масового споживання, до розвиненого капіталізму. В результаті у 30-ті роки XX ст. склалася соціал-демократич-на, кейнсіанська модель розвитку, яка спочатку була дуже ефективною, забезпечувала відносну соціальну справедливість та стабільність у країнах Заходу.
Криза ''модерніті'' у середині 70-х років привела до виникнення нової моделі розвитку. Становлення постіндустрі-ального суспільства на Заході ознаменувало розвиток неоконсерватизму. У 70 —80-х роках він мав широку соціальну базу. Значною мірою неоконсерватизм спирався на частину ''старого середнього класу'' — дрібних торговців та підприємців у традиційних галузях індустріального виробництва, священнослужителів, фермерів, військових, які були незадоволені ''державою добробуту'' з її великими податками, діяльністю корпорацій, знеособленою власністю, могутніми профспілками, поширенням масової культури. З інтересами і настроями цих соціальних верств значною мірою збігалися й інтереси власників банківського капіталу. Останні були занепокоєні практично безконтрольною діяльністю корпоративної технобю-рократії, що запустила маховик інфляції. Зрештою, неоконсерватизм був співзвучний інтересам транснаціональних корпорацій (ТНК).
Неоконсерватизм є реакцією з боку ліберальних технократів і власників на появу альтернативних пізньому капіталізму ідеологій лівого і правого напрямів. Однак ця реакція могла бути дійовою лише за умови, якщо одночасно здійснювався синтез ліберально-технократичних ідей та концепцій, що висувались ''альтернативістами''. Неоконсерваторам вдалося здійснити такий синтез. Американські неоконсервато-ри мали рацію, коли зазначали, що неоконсерватор — це ліберал, який визнає значення традицій та соціокультурних чинників суспільного розвитку. Звідси виникає своєрідне сполучення в неоконсерватизмі: ліберально-технократична прихильність прогресу, свободі, традиційним цінностям (сім'ї, культурі, моралі, порядку, почуттю обов'язку).
Особливу роль у поступальному розвитку країн Заходу неоконсерватизм відіграв на початку 90-х років. На відміну від 80-х років цей період характеризувався орієнтацією на проблеми освіти, культури, якості життя. Нові консерватори домоглися найбільшого економічного зростання, піднесення національної свідомості. За ''ринковим ренесансом'' стоїть колосальний розвиток неринкової сфери — освіти, охорони здоров'я, культури, зусиль по вихованню дітей тощо. Завдяки ''державі добробуту'', яка з часом виявила свою неефективність, було створено базу для нагромадження людського капіталу. Саме це започаткувало розвиток нового підприємництва у високотехнічних галузях виробництва, яке втілилося в інтелектуальній власності нового середнього класу. Це дало змогу частині найманих працівників розумової праці стати самостійними підприємцями. Фактично вже тепер у розвинених країнах Заходу складаються відносини вільної індивідуальності, які засновані на універсальному розвитку особистості.
Успіх неоконсерваторів багато в чому пов'язаний з усвідомленням ними необхідності соціально-економічних і політичних змін у суспільстві, які викликані технологічною революцією та суперечностями сучасної цивілізації.
Неоконсерватизм виступає як могутня інтелектуальна сила у більшості країн Заходу. Це торі у Великій Британії, голлісти у Франції, республіканці у СІЛА, християнські демократи у багатьох європейських країнах. Спостерігається поширення консерватизму від США і Канади до Австралії та Японії.
Прихильники політичних позицій, що втілюють у собі зазначені риси, об'єднуються в консервативні партії. Найбільші з них — Консервативна партія Великої Британії (виникла у 1867 p.), Консервативна народна партія Данії (виникла у 1916 р.) та ін. Нові консерватори — Р. Рейган, Дж. Буш у США, М. Тетчер, Дж. Мейджор у Великій Британії, Г. Коль, Л. Шпет у ФРН, Ж. Ширак у Франції, Дж. Андреотті в Італії та ін.
Якщо на Заході консерватизм на початку XX ст. оформився у складну соціально-політичну течію, то в Російській імперії він не став позитивною силою. Видатний філософ С. Булгаков писав з цього приводу: ''Велике нещастя російського політичного життя криється в тому, що в ньому немає і не може сформуватися справжній (англійський) консерватизм''. Він розрізняв такі поняття, як консерватизм і реакційність. У консерватизмі філософ вбачав ''дух вічності'', який зберігається і відповідає духу політичного плюралізму.
У сучасній політичній реальності в Україні консерватизм існує переважно як позиція. Консерватизм як реальність тільки формується. Свідченням цього є створення у 1992 р. Української консервативної республіканської партії, розробка її програмних цілей, формування політичних національних орієнтацій.
Як позиція консерватизм і догматизм часто тотожні. Вітчизняний консерватизм прагне загальмувати процес перетворень, зберегти все у незмінному або майже незмінному вигляді, у попередньому концептуально-теоретичному вираженні. Для вітчизняних консерваторів є характерними втрата почуття реальності; вимоги повернутися до догматичних, усталених положень; вивіреність у судженнях та поведінці; звернення до минулого; підміна думки вірою тощо. Причини такого консерватизму криються у наявності в суспільстві соціального прошарку (цілого класу, як вважає дехто з учених) бюрократизованих чиновників, який склався історично і за допомогою якого здійснювалася експлуатація з боку держави-монополіста. Саме бюрократи є захисниками державно-монополістичного капіталу, його виразниками. Вони виступають за збереження у незмінному, недоторканому вигляді відносин на селі, які багато в чому мають общинний характер. Слід зауважити, що цей прошарок неоднорідний, а тому є можливість використати його професіоналізм для демократичного розвитку суспільства.
Консерватизм у житті й політиці є необхідним моментом на шляху становлення демократії.
Подібно до консерватизму історично сягає в минуле така політична течія, як лібералізм.
Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) — традиційна політична течія, яка відстоює необмежену свободу підприємництва й торгівлі, парламентський державний устрій, плюралістичну демократію, широкі свободи для індивідів у політичній, економічній та інших сферах життя суспільства.
Витоки лібералізму сягають епохи буржуазних революцій XVII — XVIII ст. Його найвищою метою була ідея індивідуальної свободи, розроблена у працях Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Мон-теск'є та інших представників європейського Просвітництва. Засновниками лібералізму були Б. Констан і А. де Токвіль. Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII— XIX ст. у період боротьби буржуазії, що народжувалася, проти абсолютизму. Ідеологами класичного лібералізму були Дж. Локк, А. Сміт, Т. Джефферсон та ін. У своєму класичному вигляді лібералізм оголошує всі форми спадкової влади і станових привілеїв такими, що зазнали поразки, і на перше місце ставить свободу та природні здібності окремої людини. Ліберальна політична філософія виступає за створення таких умов, які дали б змогу громадянам держави щонайбільшою мірою реалізувати свої здібності.
Лібералізм як течія набув розвитку також у Російській імперії. У XIX ст. його ідеї знайшли відображення у конституційних проектах М. Сперанського. Найвидатнішими теоретиками поміщицько-буржуазного лібералізму були Б. Чичерін, С. Муромцев, М. Ковалевський. Після скасування кріпосного права у 1861 p., запровадження земської і судової реформи 1864 р. Росія підійшла до Першої світової війни з низкою ліберальних завоювань. До них можна віднести судочинство із судом присяжних, ліберальну цензуру друку, що створювала умови для виходу антиурядових видань, столипінську реформу, яка відкривала шлях до розвитку фермерського господарства, та ін.
З утвердженням у суспільстві буржуазного ладу в лібералізмі починають панувати апологетичні тенденції. Ідеологія лібералізму істотно змінилася з переходом до державно-монополістичного капіталізму. В цей час виникають концепції ''нового лібералізму'' — неолібералізм (Дж. Гобсон, Ф. Нау-манн, Дж. Дьюї, Дж. Джеліотті та ін.).
Неолібералізм — різновид ліберальної ідеології і політики, що сформувались як відображення розвитку суспільства від переваг вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя.
Неолібералізм характеризують такі риси: утвердження механізму вільного ринку, який створює найсприятливіші умови для ефективної економічної діяльності; обстоювання необхідності постійного втручання держави в економіку з метою створення сприятливих умов для конкуренції; максимально можлива свобода особи; звільнення особистості від будь-якого колективного тиску; пріоритет інтересів і прав людини та сім'ї щодо соціальних груп, класів чи держав; гуманістичний світогляд; толерантність та ін.
Нові явища суспільного буття на рубежі ~70 — 80-х років XX ст. суттєво позначилися на еволюції ідеології неолібералізму, серед представників якого були Д. Белл, Н. Глейзер, Д. Мойніхен, І. Крістолл, Е. Бенфілдтаін.
У політичній практиці тенденція неолібералізму найвиразніше втілилася в політиці ''нового курсу'' Ф. Рузвельта, дістала подальшого розвитку у роки Другої світової війни і повоєнні роки. Ця тенденція, зумовлена значною мірою науково-технічним прогресом, викликала значне зростання державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери — забезпечення освіти, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації персоналу тощо. Неоліберальна ідея ''відповідальної держави'' в багатьох аспектах збігається як з відповідними неоконсервативними ідеями, так і з деякими цінностями соціальної демократії. Це свідчить про певну близькість цих трьох ідеологій на сучасному етапі розвитку політичних процесів.
Про певне послаблення політичних та ідейних позицій лібералізму свідчить те, що у Західній Європі його потіснили соціал-демократія і консервативні сили, а в США лібералізм зблизився із соціал-реформізмом і став однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій.
Ідеологія і політика лібералізму мають багато прихильників. Нині ліберальний рух налічує близько 110 партій, з них 60 об'єднані у Ліберальний Інтернаціонал, створений у 1947 р. Ліберальні партії діють в Австралії, Великій Британії, Ізраїлі, Канаді, Колумбії, Філіппінах, Швейцарії, Японії та ін. У таких країнах, як Японія, Велика Британія, Італія, Німеччина, Бельгія, Фінляндія, Данія, партії ліберального типу є або правлячими, або входять до урядових коаліцій. Всередині ліберальної течії існують різні групи — ліві, праві тощо.
Лібералізм як напрям набув поширення нині в Україні. Його прихильники дедалі активніше виступають за створення механізму вільного ринку і забезпечення умов для різних форм економічної діяльності, розвиток конкуренції. Наприклад, Ліберально-демократична партія України заявила про такі програмні принципи: підтримка незалежної України як суб'єкта міжнародного права; підтримка положень Декларації про суверенітет України; заохочення приватної власності як матеріальної основи свободи особи; вільне підприємництво як засіб реалізації економічної свободи особи за умови змагальності різних форм власності; відродження національної культури; гуманізація виховання й освіти та ін. Ліберально-демократична партія України виступає за створення правової держави як протидії дестабілізації суспільства за умови вільної реалізації особистих і групових інтересів, за роздержавлення засобів виробництва, приватизацію економіки, деполітизацію і деідеологізацію науки і культури. Вона вважає себе партією парламентського
типу.
Багато в чому відмінною від лібералізму є така течія, як
радикалізм.
Радикалізм (від лат. radikalis — докорінний) — політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики без зміни соціально-економічних засад суспільного ладу.
Як політична течія радикалізм виник у XIX ст. Його представники вимагали проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних основ самого ладу. Нині такі позиції поділяють Радикальна ліва партія Данії, Політична партія радикалів Нідерландів, Партія радикалів і радикалів-соціалістів Франції, Радикально-демократична партія Швейцарії, Радикальна партія Чилі. Ряд партій виникли ще у минулому столітті: у Швейцарії — 1848 p., Франції — 1896, Чилі —
1883 р.
Соціальною опорою радикалів є дрібні і середні власники, що поділяють республіканські й антиклерикальні погляди, частина ліберальної інтелігенції, заможне селянство, середнє чиновництво.
Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій; звернення до простих форм вирішення складних проблем, прагнення до форсування подій; заперечення диктаторських методів; обстоювання демократичних перетворень без урахування меж підтримки їх масами; прагнення поліпшити соціальне законодавство; розширення інтеграції, насамперед західноєвропейської; розвиток міждержавних відносин без дискримінації тощо.
У країнах Східної Європи організаційні структури радикалізму на зразок західноєвропейських не склалися, однак як позиція, напрям суспільно-політичної думки, метод дій, політичної діяльності він має свої особливості і свої крайні форми вираження.
Як відомо, В. Ленін розумів розвиток капіталізму на початку XX ст. як його заключну фазу, переддень соціалістичної революції. Загострення революційної ситуації в той час створило ілюзію можливості прориву до соціалізму, вселяло віру в швидку перемогу. Незрілість матеріальних передумов соціалізму, здавалося, можна замінити ''інверсією'' історичного процесу, тобто спочатку взяти владу, а потім використати її як підойму економічного розвитку. Цим зумовлювався і основний акцент на ідеї диктатури пролетаріату. Низький рівень масової політичної свідомості і культури передбачалося компенсувати авангардною роллю пролетарської партії, покликаної внести у робітничий рух соціалістичну свідомість. Таке суспільне середовище дало життя ленінізму як ліворадикальній інтерпретації марксизму.
Відомий крайній радикалізм Й. Сталіна. Сталінізм втілив у життя концепцію радикального перетворення суспільства методами насильства і необмеженого терору на основі перекручення і догматичної інтерпретації марксизму. Можна також говорити про радикалізм М. Хрущова, який прагнув обігнати історичний процес. 80-ті роки поставили проблему радикального перетворення країн, що орієнтувалися на соціалістичний ідеал. Радикалізм М. Горбачова пов'язаний з бажанням шляхом ''прискорення'', ''оновлення'' досягти ''більше демократії'', ''більше соціалізму'' за короткий строк. Тут сталися докорінні зміни. Саме радикали вимагали і добивалися скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, змін в урядових програмах, встановлення президентської влади, досягнення суверенітету і незалежності України тощо.
Радикалізму політики властиві пошук простих способів вирішення складних проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація можливостей раціонального управління; намагання форсувати події, що призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть бути благородними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до насильства, віру в ефективне вирішення за його допомогою будь-яких політичних проблем; прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв свободи, політичний запал та ін. Радикалізм не слід плутати з екстремізмом. Політичний екстремізм (від лат. extremus — крайній) — це схильність до крайніх поглядів і методів у політиці та ідеології.
Особливостями вияву екстремізму є ігнорування реального аналізу політичної ситуації; прагнення прискорити події; нерозуміння законів виходу суспільства з кризи, зокрема з політичної; невміння зіставляти масштаби і швидкість змін, що відбуваються; прагнення підкорити політичний процес волі без урахування співвідношення політичних сил, логіки політичного процесу; правовий нігілізм, руйнування державних і політичних структур, що історично склалися; ставка на силові методи.
Розрізняють екстремізм правий і лівий. Правий екстремізм — ультрареакційні позиції, які поділяють устремління фашистів, неофашистів.
Лівий екстремізм виявляється у теоретичних платформах, діяльності псевдореволюційних організацій. Це анархізм, троцькізм, маоїзм та ін.
Найбільш крайнім вираженням політичного екстремізму є тероризм. Напрям західноєвропейської політичної науки, який вивчає тероризм, називається терологією. Тероризм не є течією політичної думки. ''Теоретичний тероризм'' — це нонсенс.
Тероризм (від лат. terror — страх, жах) являє собою політичну практику, одну з форм державної політики, в основі якої лежать систематичне залякування, провокації, дестабілізація суспільства насильством.
Терор (а не тероризм) як насильство, політичне вбивство своїм корінням сягає в сиву давнину. Як рух тероризм пов'язують з XIX та XX ст. Саме у цей час формуються ''червоний'',-якобінський, і ''білий'', роялістський, режими (1815 — 1816 pp.) у Франції, терор російських народовольців. У програмі ''Народної волі'' ставилося за мету дезорганізувати уряд шляхом терору.
У сучасних умовах тероризм як вияв політичного екстремізму не є явищем національним. Небезпека терору полягає у тому, що порушується природний шлях соціального руху, не реалізуються демократичні форми організації суспільства, вільного волевиявлення особи. Боротьба проти світового тероризму — одне з найскладніших завдань демократичних сил. Лівий екстремізм виявляється в анархізмі. Анархізм (від грец. anarchia — безвладдя, стихійність, неорганізованість, безладдя, хаос) — соціально-політична течія, спрямована на звільнення від усіх форм політичної, економічної і духовної влади, заперечення держави як форми організації суспільства та її владного впливу, утвердження нічим не обмеженої свободи людини як своєї мети.
Ідеї анархізму знаходимо у праці ''Республіка'' давньогрецького філософа Платона. Елементи анархізму присутні й у філософії стоїків (Зенон, Хризип — у Давній Греції, Сенека, Марк Аврелій — у Римі), у працях філософів-просвітителів (Руссо, Дідро), ідеології ''скажених'' епохи Великої французької революції. Вперше спробував проаналізувати політичні й економічні форми анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник У. Годвін.
Як суспільно-політична течія анархізм формувався у 40 — 70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи, де була значною частка дрібнотоварного і ремісничого виробництва. Основні теоретики анархізму — П. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.
У XIX ст. анархізм поширюється у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії і США. Певний вплив він мав серед народників Росії. Активність анархізму спостерігалася в період російської революції 1905—1907 pp. У революції 1917 р. анархізм подекуди перероджується в бандитизм.
Сучасний анархізм не додав нічого нового до ''традиційного'' і характеризується такими ознаками: уявлення про державу як абсолютне зло; заперечення будь-якої влади, у тому числі і державної, тлумачення її як посягання на свободу людини; утвердження повної свободи без будь-яких меж; відмова від організованості і дисципліни як засіб переходу до суспільства без класів, держави і політики; вимога негайного здійснення соціальної революції, встановлення бездержавного суспільного ладу, руйнування всіх форм суспільного життя; відмова від матеріальних і духовних цінностей (у тому числі політичних), які виробило людство; захист дрібної приватної власності, дрібного землекористування; розгляд майбутнього бездержавного, неполітичного суспільства як федерації виробничих асоціацій, комун, що гарантують свободу особи і є формою самоорганізації і самоврядування.
Анархісти недооцінюють значення політики, регулятивну роль держави. Вони не визнають політичну владу як важливий і необхідний інститут суспільного життя. Це неминуче призводить до невизнання влади взагалі і демократичних форм реалізації її зокрема. Визнання влади — це контроль над нею, невизнання її—не що інше, як обман або самообман, оскільки влада стає безконтрольною з боку громадян.
Об'єктивний аналіз анархізму свідчить, що такі його представники, як М. Бакунін, П. Кропоткін, висловили ряд ідей, які актуальні й досі. Так, вони відкидали будь-яку форму деспотії, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, стверджували ідеал взаємодопомоги і солідарності у відносинах людей, вірили у реальні можливості самоорганізації і саморегуляції, передбачали безперспективність державного соціалізму, вважали, що зосередження влади в одному центрі неминуче призведе до створення роздутої бюрократичної форми правління, що найбільш природними є федеральний устрій, самоврядування на місцях тощо. Анархію вони розуміли не як хаос, а як реальні і не підтверджені досвідом можливості самоорганізації. Однак така організація йде знизу, а не зверху, як це робиться за суворої централізації.
Історично анархізм як політичне явище поширюється в ситуаціях крайнього відчаю, криз, у переломні моменти. Наприкінці XIX — на початку XX ст. виник особливий його різновид — анархо-синдикалізм.
Анархо-синдикалізм — це громадсько-політична позиція, прихильники якої вважають себе складовою соціалістичного й робітничого руху, відстоюють ідеали самоуправління, федералізму, профспілкової демократії, незалежності трудових колективів.
Прояви анархістської активності спостерігаються і досі. Серед певної групи населення укорінюється прагнення повернути до життя ідеї анархістів, створити певні організації. Анархізм зберігається у країнах Західної Європи, Америки у вигляді різних федерацій, груп, громадських рухів та ін. Серед них набула поширення концепція ''лібертарного соціалізму'', її прибічники абсолютизують індивідуальну свободу, висловлюють недовіру до влади, заперечують позитивну роль держави і політичних партій, будь-яку систему планування, ієрархічну структуру, визнаючи лише горизонтальні зв'язки виробничих'комун. Вплив їх незначний, але як реальність цей рух не може не враховуватись у політиці.
Соціальну опору анархізму становлять дрібні власники, частина робітничого класу, декласовані елементи, окремі прошарки інтелігенції. Крім лівого, екстремізм має свій правий вияв — фашизм.
Фашизм (від італ. fascism, fascio — жмутик, в'язка, об'єднання) розглядається у двох значеннях: 1) як найбільш реакційна політична течія, яка виражає інтереси агресивних сил, прихильників крайніх поглядів і методів у політиці, ідеології; 2) як відкрито терористична диктатура згаданих сил, що використовують насильство для захоплення та утримання влади, нав'язування всім іншим членам суспільства своєї волі, утвердження свого панування.
Для фашизму є характерними: тоталітаризм; використання крайніх методів, форм насильства для досягнення політичної мети; зрощування партії з державним апаратом; правовий нігілізм; консолідація екстремістських партій і організацій; антидемократизм; заборона прогресивних партій та організацій; ліквідація демократичних свобод; максимальний контроль за громадським і особистим життям громадян; жорстокі поліцейські переслідування ''інакомислячих''; расизм; геноцид; шовінізм; елітаризм; вождизм.
Соціальною базою фашизму є насамперед дрібні власники, консервативне чиновництво, міщани, політично неграмотні робітники, декласовані елементи.
Фашизм виник в Італії у 1919 р. У 1922 р. фашисти на чолі з Б. Муссоліні захопили владу. В 1919 р. було створено фашистську партію у Німеччині. Прийшовши до влади у 1933 р., націонал-соціалістична партія Німеччини на чолі з А. Гітле-ром встановила жорстоку, нелюдську диктатуру. Наприкінці 30-х років фашизм утвердився також у ряді країн Пів-денно-Східної та Центральної Європи. Він став ударною силою світової реакції, яка у 1939 р. розв'язала Другу світову війну. Після закінчення Другої світової війни на Нюрнберзькому процесі фашистську ідеологію було засуджено і заборонено. За сучасних умов фашизм набуває вигляду неофашизму.
Неофашизм має два основні напрями: 1) традиційний фашистський рух, який трансформує довоєнну ідеологію і практику; 2) система влади, яка прагне поєднати нелегальні й напівлегальні форми діяльності, пристосуватися і зберегти зовнішню лояльність до законності, чинної правової системи і державних парламентських інститутів. Неофашистські організації діють більш як у 80 країнах світу. Серед найвідоміших можна назвати Національний фронт на чолі з Ж. Ле Пеном у Франції, Республіканську партію в Німеччині, Італійський соціальний рух — Національні праві сили. Ідеологія сучасного неофашизму проявляється у вимогах перегляду кордонів, обмеження імміграції, збереження ''чистоти нації'', ''наведення порядку'' тощо.
Для сучасного світу залишається характерним зв'язок політики і релігії.
Клерикалізм (від лат. clericalis — церковний) — суспільно-політична течія, представники якої виступають за посилення позицій церкви в політиці і духовному житті суспільства.
Клерикалізм має такі різновиди: католицький, іудейський, ісламський. Усі вони відображають взаємозв'язок політики і релігії. Клерикалізм має великі політичні партії, що володарюють у ряді країн світу, створює свої профспілкові, молодіжні, жіночі та інші організації. Діяльність релігійних організацій включає акції політичного характеру — участь у виборах державних органів, місцевому управлінні, вплив на уряд, формування громадської думки тощо. Політичний клерикалізм підтримує часткові соціальні реформи. У XX ст. поширюється комуністичне розуміння соціалізму. Відповідно до цього сталися великі організаційно-політичні зміни у світі.
Комунізм (від лат. communis — загальний, всезагаль-ний) — суспільно-політична течія, яка стверджує за мету встановлення суспільства, заснованого на єдиній загальнонародній власності на засоби виробництва, забороні приватної власності, утвердженні планування як регламентації з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції, здійсненні самоврядування, досягненні рівноправ'я, розподілу матеріальних і соціальних благ ''за потребами''.
Термін ''комунізм'' виник наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Першими проповідниками комунізму стали кабетис-ти — представники французьких пролетарів, прихильники Етьє-на Кабе, а також необабувісти О. Бланкі, Т. Дезамі та ін. Комунізм Кабе — це суспільство, побудоване на рівності, єдності, братерстві, демократії і перехід до якого можливий шляхом мирних реформ, на основі переконань.
Класичне формулювання і викладення ідеології комунізму було дано К. Марксом і Ф. Енгельсом у ''Маніфесті Комуністичної партії'' (1848 р.) та в інших працях. Зосередивши увагу на аналізі капіталізму середини XIX ст. як системи, його історичного місця у розвитку суспільства, вони обґрунтували об'єктивну необхідність соціалізму, який має утвердитись на ґрунті високого рівня розвитку суспільства. Комуністичне майбутнє, що має розвинутись на основі соціалізму як вища його фаза, К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали гіпотетично. Вони уявляли його як нічим не обмежену можливість розвитку й удосконалення людини і суспільства, як етап у поступальному соціальному розвитку.
Погляди К. Маркса і Ф. Енгельса змінювались у процесі соціально-політичних змін реального суспільства Європи, а також у процесі наукового пізнання їх. Так, уже у 90-ті роки Ф. Енгельс переглянув свої погляди щодо революції та її історичної необхідності, особливостей розвитку капіталізму кінця XIX ст. та ін. Відомо, що К. Маркс і Ф, Енгельс піддали нищівній критиці казармений комунізм, який, на жаль, згодом, у XX ст., став ідейним джерелом адміністративно-командної системи соціалізму в ряді країн.
Перша невдала спроба втілення ідей комунізму на практиці мала місце під час повстання паризьких комунарів у 1871 р. У XX ст. ідею комунізму було використано комуністичними організаціями як політико-ідеологічну зброю в Росії, країнах Східної Євро
ЗМІСТ
На попередню
|
|
