Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
VIII. ПРИДВОРНА ІНТРИГА
Тим часом сорок пістолів Людовіка XIII, як і все, що має на цьому світі початок, закінчилися, і четверо друзів опинились у великій скруті. Якийсь час їх утримував Атос на власні гроші. Його змінив Портос: спершу він кудись зник — це, правда, нікого вже не дивувало,— зате потім майже на два тижні забезпечив товариство грішми. Дійшла черга й до Араміса — той залюбки взявся виконувати цю місію і, як він сказав, продажем богословських книжок виручив кілька пістолів.
Зрештою, довелось, як і завжди в таких випадках, просити допомоги в пана де Тревіля, котрий дав друзям невеличкий аванс у рахунок належної їм платні; проте ці гроші не надовго виручили трьох мушкетерів, що мали чимало давніх боргів, і гвардійця, що не мав їх ще зовсім.
Коли стало ясно, що незабаром їм взагалі ні на що буде жити, вони ледве нашкрябали вісім чи десять пістолів і вирядили Портоса грати. На лихо, йому не пощастило, і він програв не тільки те, що мав у кишені, а й ще двадцять п'ять пістолів на слово.
Тоді безгрошів'я спричинилося до справжнього лиха: зголоднілі друзі вкупі зі своїми слугами шастали по набережних і кордегардіях1, сподіваючись, що хоч хто-небудь з колишніх приятелів запросить їх на обід, бо, як казав Араміс, за добрих часів треба сіяти обіди праворуч і ліворуч, щоб у лиху годину пожати їх бодай кілька.
Атоса запросили чотири рази, і на кожен обід він брав із собою всіх друзів та їхніх слуг. Портос був запрошений шість разів і також водив із собою всіх. Араміс мав вісім запрошень. Як можна було помітити, цей молодик мало говорив, зате багато діяв.
Ну, а Д'Артаньянові, який ще нікого не знав у столиці, пощастило тільки раз випити шоколаду в земляка-священика та раз пообідати у гвардійського корнета. Він привів свою братію до священика, де вони строщили двомісячний запас харчів, і до корнета, який почастував їх дуже щедро; проте, як сказав Планше, хоч би скільки ти з'їв за раз, однаково скоро знову зголоднієш.
Отже, Д'Артаньян картався сумлінням, що у відповідь на люб'язність Атоса, Портоса та Араміса, які водили весь гурт на стільки розкішних бенкетів, він добув лише півтора частування, бо сніданок у священика можна було вважати хіба що половиною обіду. Забувши в своєму юнацькому самолюбстві, що він годував усе товариство протягом цілого місяця, Д'Артаньян вважав себе неоплатним боржником і невпинно обмірковував, як вийти зі скрути. Зрештою, він дійшов висновку, що четверо молодих, сміливих, заповзятливих і енергійних чоловіків повинні були б займатися ще чимось, крім тривалих прогулянок, фехтування та більш-менш веселих і дотепних розмов.
Справді-бо, четверо таких молодиків — відважних, ладних принести в жертву один для одного все — від гаманця до життя, — здатних завжди підтримати один одного, четверо бійців, котрі не знали, що таке відступати, і які — кожен окремо чи всі разом — взяли за правило доводити спільні справи до кінця; чотири кулаки, однаково грізні і для всього світу, і для кожного супротивника,— конче повинні були, потай чи відкрито, манівцями чи прямим шляхом, хитрістю чи силою, пробити собі дорогу до мети, що її поставили перед собою, хоч би як добре її захищали або хоч якою далекою вона здавалась би. Тому Д'Артаньяна дивувало, що його товариші й досі не задумувалися над цим.
________________
1 Кордегардія (від франц.corps de garde — охоронний загін) — у XVII—XIX століттях — приміщення для військового караулу, вартівня.
Він саме поринув у свої міркування й сушив собі голову, куди найкраще спрямувати цю неповторну чотириєдину силу, за допомогою якої, немов важелем Архімеда1, вони, безперечно, перевернуть світ, коли хтось легенько постукав у двері. Д'Артаньян розбудив Планше і звелів йому відчинити.
Проте хай читач зі слів "Д'Артаньян розбудив Планше" не робить висновку, ніби вже настала ніч або ще не благословлялося на світ. Зовсім ні. Щойно пробило четверту пополудні. Дві години тому Планше прийшов до свого пана й попросив дати йому пообідати, на що той відповів приказкою: "Хто спить, той обідає". І Планше вирішив пообідати уві сні.
До кімнати зайшов якийсь непоказний городянин.
Планше закортіло замість десерту послухати, про що йтиме мова, але гість сказав Д'Артаньянові, що хоче говорити з ним сам на сам, бо те, що він має сказати, — річ надзвичайно важлива і цілком таємна.
Д'Артаньян відпустив Планше і запросив гостя сісти.
Запала недовга мовчанка. Гість і господар пильно придивлялись один до одного, щоб у такий спосіб скласти собі хоч якесь уявлення про майбутнього співбесідника. Нарешті Д'Артаньян вклонився на знак того, що він слухає.
— Мені говорили про пана Д'Артаньяна як про мужнього юнака, — почав чоловік. — І ці відомості додали мені сміливості довірити йому таємницю.
— Кажіть, пане, кажіть,— мовив Д'Артаньян, інстинктивно відчувши, що справа може непогано обернутися.
Гість якусь мить помовчав, а тоді повів далі:
— Моя дружина, добродію, служить кастеляншею в королеви, до того ж, вона досить розумна і гарна особа. Ми одружені ось уже три роки; вона мала досить-таки мізерний посаг, але пан де Ля Порт, старший камердинер королеви, хрещений батько моєї дружини і її покровитель...
— То в чім же річ, пане? — спитав Д'Артаньян.
— А в тім,— відповів незнайомець,— що мою дружину викрали вчора вранці, коли вона виходила зі своєї робочої кімнати.
— Хто ж викрав вашу дружину?
— Я не знаю напевне, добродію, але одна людина здається мені підозрілою.
________________
1 Архімед (бл. 287—212 до н. є.) — видатний давньогрецький математик і механік. Відкрив закон важеля; йому приписують фразу: "Дайте мені точку опори, і я переверну світ".
— Хто саме?
— Людина, яка вже досить давно переслідує мою дружину.
— Хай йому чорт!
— Мушу сказати, добродію,— вів далі гість,— що, як мені здається, в цій справі менше кохання, ніж політики.
— Менше кохання, ніж політики? — задумливо перепитав Д'Артаньян.— Та кого ж ви все-таки підозрюєте?
— Не знаю, чи маю я право поділитися з вами своїми здогадами...
— Пане, мушу звернути вашу увагу на те, що я у вас нічого не питаю. Ви самі прийшли сюди. Ви самі сказали, що хочете довірити мені якусь таємницю. Отже, робіть на власний розсуд, у вас ще є час відмовитись од свого наміру.
— Ні, добродію, ні, ви справляєте на мене враження чесного юнака, і я довіряю вам. Мені здається, що причина тут зовсім не в любовних справах моєї дружини, а в любовних справах іншої дами, яка стоїть багато вище.
— Он воно що! Чи не маєте ви на увазі любовні справи пані де Буа-Трасі? — вигукнув Д'Артаньян, аби показати гостеві, що він добре знає придворне життя.
— Вище, добродію, куди вище.
— Пані д'Егійон?
— Ще вище.
— Пані де Шеврез?
— Вище, багато вище.
— То, може... — Д'Артаньян затнувся.
— Так, добродію,— ледь чутно мовив зовсім переляканий гість.
— Але з ким?
— Та з ким же, як не з герцогом...
— З герцогом?
— Авжеж, добродію,— ще тихіше відповів гість.
— А звідки вам це відомо?
— О!.. Звідки відомо?
— Так, звідки вам це відомо? Або повна довіра, або... ви самі розумієте.
— Я знаю все це від моєї дружини, добродію, тільки від неї самої.
— А вона звідки знає?
— Від пана де Ля Порта. Хіба я вам не казав, що вона хрещениця пана де Ля Порта, довіреного камердинера королеви? Так от, пан де Ля Порт влаштував мою дружину біля її величності, щоб наша бідолашна королева мала при собі хоч кого-небудь, кому вона могла б довіритись у той час, як її кинув король, переслідує кардинал і зраджують усі.
— Так, так, нарешті справа починає прояснюватися,— сказав Д'Артаньян.
— Отже, чотири дні тому моя дружина прийшла до мене; в палаці було домовлено, що їй дозволятиметься приходити додому двічі на тиждень, бо, як я мав честь вам сказати, моя дружина дуже мене любить. Так от, вона прийшла і розповіла, що королева останнім часом виглядає дуже стурбованою.
— Справді?
— Так. Пан кардинал, сказала дружина, переслідує королеву і знущається з неї більше, ніж будь-коли. Він не може пробачити їй історію з сарабандою'. Вам відома історія з сарабандою?
— Ще б пак! Чи відома мені ця історія! — вигукнув Д'Артаньян, який і слова не чув про неї, але хотів удати, що знає все.
— Виходить, тепер це вже не тільки ненависть, а й помста.
— Он воно як!
— І королева боїться...
— Так, так, чого вона боїться?
— Вона боїться, що герцогові Бекінгему підкинули листа від її імені.
— Від імені королеви?
— Авжеж, щоб примусити його приїхати до Парижа, а коли він сюди при'іде — заманити його в пастку.
— Хай йому чорт! Але, шановний пане, при чому тут ваша дружина?
— Всі знають про її відданість королеві, і тому її хочуть або віддалити від господині, або залякати, щоб вивідати таємниці її величності, або ж підкупити, щоб скористатися з неї як зі шпигунки.
— Що ж, цілком імовірно,— мовив Д'Артаньян.— Але чи знаєте ви викрадача своєї дружини?
— Я вже казав вам, що мені здається, ніби я його знаю.
— Його ім'я?
— Ім'я мені невідоме; я тільки знаю, що цей чоловік — улюбленець кардинала і безмежно відданий його високопреосвященству.
— Але ж ви його бачили?
— Так, дружина якось показувала його мені.
________________
1 Сарабанда — старовинний іспанський танок.
— Може, ви запам'ятали прикмети, за якими його легше було б упізнати?
— О, безперечно! Це поважний вельможа, чорнявий, засмаглий, з пронизливим поглядом чорних очей і білими зубами. На скроні в нього рубець.
— Рубець на скроні! — вигукнув Д'Артаньян.— До того ж, білі зуби, пронизливий погляд! Засмаглий, чорнявий, поважний! Та це ж мій незнайомець із Менга!
— Ви кажете — ваш незнайомець?
— Так, так, тільки це не має жодного стосунку до справи. Хоча, навпаки, я помилився: це дуже спрощує справу, бо якщо ваш незнайомець той самий, кого розшукую я, то одним ударом я помщуся за двох, тільки й того; але де ж знайти цього чоловіка?
— Не знаю.
— У вас немає відомостей про його домівку?
— Жодних; якось, коли я проводжав дружину до Дувру, він зустрівся нам біля воріт, і вона вказала на нього.
— Тисяча чортів! — прошепотів Д'Артаньян.— Все це дуже неясно... Хто сповістив вас про викрадення дружини?
— Пан де Ля Порт.
— Він розповідав подробиці?
— Він сам не знає їх.
— І ви ні про що не довідалися від інших людей?
— Чому ж, я дістав... -Що?
— Не знаю, чи не буде це надто необачно...
— Знову ви про своє! Однак мушу вам сказати, що цього разу відступати вже пізно.
— Тому я й не відступаю, хай йому чорт! — вигукнув чоловік, сподіваючись хоч у такий спосіб підбадьорити себе.— І тому присягаюсь честю Бонасьє...
— Ваше прізвище — Бонасьє? — перебив Д'Артаньян.
— Так, це моє прізвище.
— Ви сказали: "Присягаюсь честю Бонасьє!" Вибачте, що перебив вас; але мені здається, що я десь чув це прізвище.
— Цілком можливо, добродію. Я хазяїн цього будинку.
— Он воно що! — мовив Д'Артаньян, трохи підводячись з місця і вклоняючись.— Ви — хазяїн цього будинку?
— Так, добродію, так. І оскільки, проживши в мене вже три місяці, ви, певно, через свою велику зайнятість справами, щоразу забували заплатити за квартиру, а я не хотів вас турбувати з цього приводу, то я й подумав, що ви візьмете до уваги мою делікатність...
— Аякже, мій любий пане Бонасьє! — підхопив Д'Артаньян.— Повірте, я дуже вдячний вам за вашу делікатність і коли, як я вже казав, зможу бути вам чимось корисним...
— Я вірю вам, добродію, вірю вам і присягаюсь честю Бонасьє, що саме це й хотів вам сказати.
— Тоді закінчуйте свою розповідь.
Бонасьє витяг з кишені аркуш паперу і простяг його Д'Артанья-нові.
— Лист! — вигукнув той.
— Якого я дістав сьогодні вранці.
Д'Артаньян розгорнув листа і, оскільки вже починало сутеніти, підійшов до вікна. Бонасьє рушив за ним.
"Не шукайте вашу дружину,— прочитав Д'Артаньян.— Її вам повернуть, коли в ній не буде більше потреби. Якщо ж ви наважитесь почати розшуки, то загинете".
— Лист досить ясно написаний,— сказав Д'Артаньян.— Але, зрештою, це лише погроза.
— Так, але саме вона мене й лякає; адже я, добродію, не вмію вправлятися шпагою і, до того ж, боюсь Бастилії.
— Авжеж! — мовив Д'Артаньян.— Я теж цікавлюсь Бастйлією не більше, ніж ви. Що ж до шпаги — це зовсім інша річ.
— Я сподіваюся, добродію, що ви допоможете мені в цій справі.
— Як саме?
— Зустрічаючи вас завжди в товаристві таких блискучих мушкетерів і знаючи, що це мушкетери пана де Тревіля, тобто вороги кардинала, я подумав, що ви й ваші друзі, стаючи на захист нашої бідолашної королеви, охоче насмієтеся з його високопреосвященства.
— Безперечно.
— Крім того, я подумав, що, оскільки ви три місяці не платили мені за квартиру, а я жодного разу про це не нагадав...
— Так, так, ви мені вже наводили цей доказ, і я його вважаю блискучим.
— І обіцяючи вам і надалі не нагадувати про гроші, хоч би як довго ви робили мені честь жити в мене...
— Чудово!
— Я вирішив запропонувати вам з півсотні пістолів, якщо ви відчуваєте скруту в грошах.
— О! То ви справжній багач, мій любий пане Бонасьє! — Точніше було б сказати, що я живу в достатку, добродію; торгуючи галантереєю, я настарав трохи грошенят, які дають дві-три тисячі екю ренти1; крім того, я вклав певну суму в останню подорож славетного мореплавця Жана Моке2; отже, ви розумієте, добродію... Стривайте! Он там!.. — несподівано вигукнув Бонасьє.
— Що? — спитав Д'Артаньян.
— Я бачу... -Де?
— На вулиці, навпроти ваших вікон, он у тій брамі: людина, закутана в плащ.
— Це він! — вигукнули водночас Д'Артаньян і Бонасьє, впізнавши кожен свого ворога.
— Ну, цього разу він уже не втече від мене! — закричав Д'Артаньян.
Він вихопив з піхов шпагу й вибіг з кімнати. На сходах юнак зустрів Атоса й Портоса, які йшли до нього. Вони відступили, і Д'Артаньян прожогом промчав повз них.
— Що таке? Куди ти біжиш? — гукнули мушкетери йому навздогін.
— Незнайомець із Менга! — відповів Д'Артаньян і зник. Д'Артаньян не раз розповідав друзям про історію з незнайомцем
і про приїзд красуні-мандрівниці, котрій цей дворянин довірив якийсь важливий документ.
Атос вважав, що Д'Артаньян загубив листа в бійці. На його думку, дворянин,— а судячи з опису Д'Артаньяна, це мусив бути саме дворянин,— отож, дворянин не міг піти на таке паскудство, як викрадення листа.
Портос вбачав у цьому лише любовне побачення, призначене дамою кавалерові або кавалером дамі, побачення, якому перешкодив Д'Артаньян своєю появою на жовтому коні.
Араміс казав, що такі історії — завжди загадкові, і краще в них не заглиблюватися.
З тих кількох слів, що їх кинув Д'Артаньян, обидва мушкетери зрозуміли, про кого йдеться, і, вважаючи, що Д'Артаньян, наздогнавши незнайомця або не знайшовши його, однаково повернеться додому, пішли своєю дорогою.
________________
1 Рента — прибуток з капіталу, майна або земельної ділянки, який не вимагає підприємницької діяльності.
2 Жан Моке (1575 — після 1617) — французький мандрівник, автор книги "Подорожі до Африки, Східної та Західної Індії".
В кімнаті Д'Артаньяна вони не застали нікого: хазяїн будинку, побоюючись наслідків зустрічі, яка, безперечно, мала відбутися між юнаком та незнайомцем, і завдяки тим особливостям своєї вдачі, що про них він сам за кілька хвилин до того казав, вирішив: буде краще, коли він своєчасно втече звідси.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
