Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
IX. ВДАЧА Д'АРТАНЬЯНА ВИМАЛЬОВУЄТЬСЯ
Як і сподівалися Атос та Портос, Д'Артаньян повернувся за півгодини. І цього разу він не наздогнав незнайомця, що зник, наче крізь землю провалився. Д'Артаньян зі шпагою в руці оббігав усі навколишні вулиці, але, не зустрівши нікого, схожого на свого кривдника, закінчив тим, з чого йому, певно, слід було починати,— постукав до будинку, біля якого побачив незнайомця. Проте, скільки він не гатив молотком у двері, ніхто не відчиняв, а сусіди, які, почувши грюкіт, вибігали зі своїх домівок або визирали з вікон, сказали, що ось уже півроку в цьому будинку ніхто не живе і що навіть двері й вікна в ньому давно позабивані.
Поки Д'Артаньян гасав по вулицях і грюкав у всі двері, до двох мушкетерів приєднався Араміс, так що, повернувшись додому, юнак застав товариство в повному складі.
— Що нового? — спитали в один голос троє товаришів у Д'Артаньяна, якому піт заливав перекошене від гніву обличчя.
— Що нового! — вигукнув той, кидаючи шпагу на ліжко.— Це, мабуть, не людина, а справжнісінький диявол. Він зник, як привид, як тінь, як примара.
— Ви вірите в привиди? — спитав Атос у Портоса.
— Я вірю тільки в те, що бачив на власні очі, а раз я ніколи не бачив привидів, то й не вірю в них.
— Біблія,— зауважив Араміс,— наказує нам вірити в привиди: тінь Самуїла з'явилася до Саула1 — це догмат2 віри, і мене дуже дратує, коли такі речі ставлять під сумнів, Портосе.
________________
1 Саул (жив у XI столітті ло н. є.) — перший правитель іудеїв; біблійна легенда розповідає, що перед вирішальною битвою з філістимлянами — давнім народом, який жив на східному узбережжі Середземного моря,— Саул попросив чародійку Аендору викликати дух свого вчителя Самуїла; з'явившись, той провістив поразку Ізраїля, смерть Саула та його синів.
2 Догмат — положення в церковній літературі, яке вважають незаперечною, Богом даною істиною, що повинна прийматися на віру.
— Зрештою, хто б не був цей незнайомець — людина чи диявол, жива істота чи тінь, ілюзія чи дійсність,— але він з'явився на світ мені на погибель, бо його втеча змушує нас відмовитися від однієї дуже важливої справи, від такої справи, друзі, на якій можна було б заробити сотню, а може, й більше пістолів.
— Яким чином? — в один голос спитали Портос і Араміс. Атос, вірний своїй звичці мовчати, лише запитально глянув на
Д'Артаньяна.
— Планше,— мовив Д'Артаньян до свого слуги, який саме відчинив двері й просунув у щілину голову, щоб послухати бодай уривок розмови,— підіть до пана Бонасьє, хазяїна цього будинку, і попросіть, щоб він прислав нам півдюжини божансійського вина, бо саме воно смакує мені найдужче.
— Ого! Ви що, користуєтесь необмеженим кредитом у вашого хазяїна? — спитав Портос.
— Авжеж, починаючи з сьогоднішнього дня,— відповів Д'Артаньян.— І можете бути певні, якщо вино виявиться поганим, хазяїн пришле нам іншого.
— Треба вживати, але не зловживати,— повчально мовив Араміс.
— Я завжди казав, що Д'Артаньян — найрозумніший серед нас чотирьох,— обізвався Атос і, висловивши цю думку, на яку Д'Артаньян чемно вклонився, одразу ж, своїм звичаєм, замовк.
— То що ж усе-таки сталося? — спитав Портос.
— Авжеж,— вигукнув Араміс,— розкажіть нам усе, любий друже, якщо тільки від вашої розповіді не постраждає честь дами; в такому разі краще бережіть свою таємницю.
— Не бійтеся,— відповів Д'Артаньян,— нічия честь не постраждає від того, про що я вам розповім.
І він слово за словом переказав друзям розмову з хазяїном, додавши, що той, хто викрав дружину шановного домовласника, є також і незнайомцем, з яким Д'Артаньян зустрівся в Менгу біля корчми "Вільний Мірошник".
— Не так уже все й погано,— сказав Атос після того, як з виглядом знавця покуштував вино й кивнув головою на знак того, що воно йому смакує,— і з цього славного молодця можна буде витягти п'ятдесят-шістдесят пістолів. Тепер тільки треба дізнатись, чи варті ці п'ятдесят чи шістдесят пістолів того, щоб четверо людей важили за них головами.
— Але ж подумайте,— палко мовив Д'Артаньян,— що в цій історії йдеться про жінку, яку викрали; про жінку, якій, безперечно, загрожують, а можливо, й знущаються з неї, і все це тільки тому, що вона щиро віддана своїй господині.
— Не гарячкуйте так, Д'Артаньяне,— сказав Араміс,— по-моєму, ви надто близько берете до серця долю пані Бонасьє. Жінка створена нам на погибель, і саме через неї всі наші прикрощі1.
Почувши ці слова, Атос насупив брови і прикусив губу.
— Я хвилююся зовсім не за пані Бонасьє, а за королеву! — вигукнув Д'Артаньян.— Її залишив напризволяще король, її переслідує кардинал, і крім того, одна по одній падають голови всіх її друзів.
— Чому вона любить тих, кого ми ненавидимо більше за всіх на світі — іспанців та англійців?
— Іспанія — Її батьківщина,— відповів Д'Артаньян,— тож природно, що вона любить іспанців, дітей рідної їй землі. Що ж до вашого другого докору, то мені переказували, ніби вона любить не англійців узагалі, а тільки одного англійця.
— Слово честі,— сказав Атос,— цей англієць цілком гідний того, щоб його кохали. Мені ніколи не доводилось бачити людину шляхетнішого вигляду, ніж він.
— Ще й одягається він, як ніхто інший,— додав Портос— Я був у Луврі того дня, коли він розсипав там свої перлини, і, хай йому біс, підібрав-таки дві, продавши їх потім по десять пістолів за штуку. А ти, Арамісе, знаєш його?
— Так само добре, як і ви, панове, бо я був одним з тих, хто затримав його в Ам'єнському лісі, куди мене провів пан де Пютанж, конюший королеви. Тоді я ще вчився в семінарії, і ця історія здалася мені образливою для короля.
— І все-таки це не завадило б мені,— сказав Д'Артаньян,— коли б я знав, де можна знайти герцога Бекінгема, взяти його під руку й привести до королеви, аби тільки допекти панові кардиналу. Адже наш справжній, наш єдиний, наш споконвічний ворог, панове,— це кардинал, і коли б нам трапилась нагода зле насміятися з нього, то я був би ладен заставити власну голову.
— Отже,— зауважив Атос,— Бонасьє сказав вам, Д'Артаньяне, що королева побоюється, чи не викликали Бекінгема фальшивим листом?
________________
1 За біблійною легендою, Бог, створивши перших людей — Адама і Єву,— оселив їх у райському (едемському) саду й дозволив їсти плоди з усіх дерев, крім дерева пізнання. Порушивши цей наказ, Єва зірвала заборонений плід — яблуко — і почастувала ним Адама; тоді Бог вигнав їх обох з раю.
— Так, саме цього вона й побоюється.
— Стривайте! — скрикнув Араміс.
— Що таке? — спитав Портос.
— Нічого, кажіть далі, я просто хочу пригадати деякі обставини.
— Тепер я переконаний,— вів далі Д'Артаньян,— що викрадення служниці королеви пов'язане з подіями, про які ми говорили і, можливо, з перебуванням пана Бекінгема в Парижі.
— Цей гасконець таки має голову на плечах! — у захваті вигукнув Портос.
— Я дуже люблю його слухати,— мовив Атос— Мене тішить його говірка.
— Панове,— знову обізвався Араміс,— послухайте, що я скажу.
— Послухаємо Араміса,— вигукнули всі троє друзів.
— Учора я був у одного вченого богослова, до якого іноді ходжу консультуватися...
Атос усміхнувся.
— Він живе в безлюдному кварталі,— вів далі Араміс,— як цього вимагають його смаки та його фах. Отже, в ту мить, коли я виходив од нього...
Араміс замовк.
— Ну, а що далі? — спитали друзі.— В ту мить, коли ви виходили від нього?
Здавалось, Араміс силкується знайти раду, як людина, що, сказавши неправду, раптом наразилася на непередбачену перешкоду; але погляди трьох товаришів були прикуті до нього — Їм дуже кортіло почути, що він скаже. Відступати вже було ніяк.
— У цього богослова є племінниця,— мовив Араміс.
— Он воно що! У нього є племінниця! — повторив Портос.
— Дуже поважна дама,— додав Араміс. Троє друзів зареготали.
— А! Якщо вам смішно і ви сумніваєтеся в моїх словах,— ображено сказав Араміс,— то більше ні про що не дізнаєтесь.
— Ми віримо, як магометани, і німі, як катафалки,— запевнив Атос.
— Тоді слухайте далі,— знову заговорив Араміс— Ця племінниця іноді приходить до свого дядька; вчора вона випадково теж була там, і я мусив провести її до карети...
— Оце так! У племінниці богослова є карета? — знову перебив Портос, який так і не навчився тримати язика на припоні.— Чудове знайомство, мій друже.
— Портосе,— сказав Араміс,— я вам уже не раз зауважував, що ви надто багато балакаєте і що це шкодить вашим успіхам у жінок.
— Панове, панове,— вигукнув Д'Артаньян, який починав розуміти суть пригоди,— справа серйозна! Тож облишмо жарти! Дачі, Арамісе, далі.
— Раптом якийсь незнайомець — високий, чорнявий, з манерами дворянина... зважте, дуже схожий на вашого, Д'Артаньяне...
— Ймовірно, що це саме він,— мовив юнак.
— Атож,— погодився Араміс— Так от, в супроводі п'ятьох чи шістьох чоловіків, що йшли за десяток кроків од нього, незнайомець підступився до мене і якнайввічливіше промовив: "Пане герцогу", — а потім: "І ви, пані", — звертаючися вже до дами, яку я тримав під руку...
— До племінниці богослова?
— Та замовкніть, Портосе! — обізвався Атос— Ви нестерпні.
— "Прошу вас сісти в карету, і не намагайтеся чинити опір чи здіймати шум",— ось що сказав цей незнайомець.
— Він вирішив, що ви — Бекінгем! — вигукнув Д'Артаньян.
— Я теж так гадаю,— відповів Араміс.
— Але ця дама? — не відступався Портос.
— Він подумав, що то королева! — сказав Д'Артаньян.
— Саме так,— ствердив Араміс.
— Цей гасконець — справжнісінький диявол! — вигукнув Атос— Від нього нічого не приховаєш.
— Ай справді,— зауважив Портос,— Араміс скидається на кра-сеня-герцога поставою й манерами; та все-таки, мені здається, що одяг мушкетера...
— Я був у широчезному плащі,— сказав Араміс.
— У липні місяці? Хай йому чорт! — загорлав Портос— Чи, може, богослов боявся, щоб тебе не впізнали?
— Я припускаю,— мовив Атос,— що шпигуна могли ввести в оману манери; але ж обличчя...
— Я був у капелюсі з широкими крисами, — відповів Араміс.
— О Боже! — вигукнув Портос— Скільки завбачливості, щоб вивчати теологію!
— Панове, панове,— перебив їх Д'Артаньян,— не треба марнувати час на жарти; ми маємо розійтись і кожен окремо почати розшуки пані Бонасьє. Це ключ до інтриги.
— Жінка такого низького роду! Невже ви вірите у все це, Д'Артаньяне? — спитав Портос, зневажливо відкопиливши губу.
— Вона хрещениця де Ля Порта, довіреного камердинера королеви. Хіба я вам не сказав про це, панове? Крім того, цілком імовірно, що її величність тепер шукає підтримки саме так низько. Голови високих людей видно здалеку, а в кардинала гостре око.
— Гаразд! — сказав Портос— Домовтеся спершу з галантерейником, і не продешевіть.
— Це не потрібно,— відповів Д'Артаньян.— Якщо він нам і не заплатить, то нам добре заплатять інші.
В цю мить на сходах почулися чиїсь квапливі кроки, потім двері з грюкотом відчинились і до кімнати бомбою влетів нещасний галантерейник.
— Добродії! — вигукнув він.— Врятуйте мене, благаю вас, врятуйте мене! Четверо солдатів прийшли мене арештувати. Врятуйте мене, врятуйте!
Портос і Араміс підвелися.
— Хвилинку! — сказав Д'Артаньян, знаком прохаючи їх вкласти в піхви шпаги, які вони були вже наполовину витягли. — Хвилинку, тут потрібна не хоробрість, а обережність.
— Але ж,— вигукнув Портос,— ми не дозволимо...
— Ви дозволите діяти Д'Артаньянові,— сказав Атос,— а він, повторюю, найрозумніший з усіх нас, і я оце при всіх кажу, що підкоряюсь йому. Дій на свій розсуд, Д'Артаньяне.
Аж тут у дверях передпокою з'явилися четверо озброєних людей. Та, побачивши чотирьох мушкетерів, що стояли зі шпагами при боці, не наважилися рушити далі.
— Заходьте, панове, заходьте! — вигукнув Д'Артаньян.— Ви — мої гості, а всі ми — вірні слуги короля і пана кардинала.
— В такому разі, панове, сподіваюсь, ви не матимете нічого проти, щоб ми могли виконати наказ? — спитав той, хто, здавалося, був начальником загону.
— Навпаки, панове, ми навіть допоможемо вам, якщо в цьому буде потреба.
— Що це він каже? — пробурмотів Портос.
— Ти дурень,— прошепотів Атос— Помовч!
— Ви ж мені обіцяли...— ледве чутно мовив бідолашний галантерейник.
— Ми зможемо вас урятувати, тільки лишаючись на волі,— тихо відповів Д'Артаньян.— А якщо ми спробуємо стати на ваш захист, то нас арештують разом з вами.
— Мені здається, одначе...
— Заходьте, панове, заходьте,— голосно запросив Д'Артаньян.— У мене немає підстав для захисту цього добродія. Я його побачив сьогодні вперше, та ще — хай сам скаже вам, — коли він прийшов вимагати гроші за квартиру. Це правда, пане Бонасьє? Відповідайте!
— Щира правда! — вигукнув галантерейник.— Але ж добродій вам не розповів...
— Мовчіть про мене, мовчіть про моїх друзів і особливо мовчіть про королеву, бо ви загубите всіх, не добившись порятунку для себе!.. Швидше, швидше, панове, забирайте цю людину!
І Д'Артаньян підштовхнув ошелешеного галантерейника до солдатів, примовляючи:
— Ви здирник, мій любий; ви приходите по гроші до мене, до мушкетера! У в'язницю! Панове, кажу вам, відведіть його у в'язницю і тримайте якомога довше — це дасть мені час зібрати гроші.
Солдати якнайлюб'язніше подякували й повели свою жертву. В ту мить, коли вони виходили на сходи, Д'Артаньян ляснув начальника по плечу.
— Чи не випити мені за ваше здоров'я, а вам за моє? — сказав він, наливаючи два келихи божансійського вина, яке дістав завдяки щедрості пана Бонасьє.
— Надто багато честі для мене,— відповів начальник,— але я приймаю ваше запрошення з щирою вдячністю.
— Отже, за ваше здоров'я, пане... як ваше ім'я?
— Пан Буаренар.
— Буаренар!
— За ваше здоров'я, високий добродію!.. А як ваше ім'я, дозвольте тепер спитати у вас?
— Д'Артаньян.
— За ваше здоров'я, добродію!
— Але найголовніше,— немов піддаючись мимовільному пориву, вигукнув Д'Артаньян,— за здоров'я короля і кардинала!
Можливо, якби вино було погане, начальник і не повірив би в Д'Артаньянову щирість, але вино було чудове, і це його переконало.
— Ну й паскудство ви тільки що вчинили! — сказав Портос, коли начальник пішов наздоганяти своїх солдатів і друзі лишилися самі.— Яка гидота! Четверо мушкетерів дозволяють арештувати у них на очах нещасного, який благає про допомогу! Дворянин п'є з поліцейським!
— Портосе,— мовив Араміс,— Атос уже сказав, що ти дурень, і я приєднуюсь до нього. Д'Артаньяне, ти велика людина, і коли ти станеш на місце пана де Тревіля, я проситиму в тебе протекції, щоб дістати абатство.
— Отакої! Нічого не розумію! — вигукнув Портос— Ви схвалюєте те, що зараз вчинив Д'Артаньян?
— Ще б пак, тисяча чортів! — обізвався Атос— Не тільки схвалюю, а й поздоровляю його з цим.
— А тепер, панове,— звернувся Д'Артаньян до всіх, не обтяжуючи себе поясненням своєї поведінки перед Портосом,— усі за одного, один за всіх — ось наше гасло, чи не так?
— Одначе... — пробурмотів Портос.
— Давай твою руку й присягайся! — в один голос вигукнули Атос і Араміс.
Переможений їхнім прикладом, але все-таки лаючись подумки, Портос простягнув руку і четверо друзів повторили за Д'Артаньяном слова:
— Всі за одного, один за всіх!
— Чудово! А тепер хай кожен іде додому,— сказав Д'Артаньян так, ніби все життя тільки те й робив, що командував.— Але будьте обережні, бо з цієї хвилини ми починаємо боротися проти кардинала.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
