Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
МИШОЛОВКА В СІМНАДЦЯТОМУ СТОЛІТТІ
Винайшли мишоловку не тепер, не за наших часів. Відтоді, як суспільство, формуючись, завело поліцію, поліція, в свою чергу, почала вигадувати мишоловки.
Наші читачі, мабуть, не обізнані з жаргоном Єрусалимської вулиці1, тож спробуємо пояснити, що таке мишоловка.
Коли в якомусь будинку арештовують людину, підозрювану в певному злочині, цей арешт тримають у таємниці; в першій кімнаті влаштовують засідку з чотирьох або й п'яти чоловік; двері відчиняють усім, хто постукає, потім їх зачиняють, а відвідувачів арештовують; в такий спосіб за два чи три дні затримують усіх близьких знайомих хазяїна помешкання. Ось що таке мишоловка.
У пана Бонасьє влаштували саме таку мишоловку, і всіх, хто заходив, люди пана кардинала затримували й допитували. Правда,
________________
1Вулиця в Парижі, де містилося поліцейське управління.
Д'Артаньяновим гостям не було чого боятися, бо він мешкав на другому поверсі й до нього вів окремий хід.
А втім, його гостями були тільки троє мушкетерів; усі вони подалися на розшуки, але досі нічого не знайшли і ні про що не довідалися.
Атос дійшов навіть до того, що почав розпитувати пана де Тревіля, який, зважаючи на притаманну гідному мушкетерові мовчазність, дуже здивувався з цього. Але пан де Тревіль не розповів йому нічого нового, пригадавши лише, що в день, коли він востаннє бачив кардинала, короля та королеву, кардинал, здавалося, був вельми заклопотаний, король неспокійний, а почервонілі очі королеви свідчили про те, що вона не спала вночі або плакала. Ця обставина його, правда, не дуже й вразила, бо королева від часу свого одруження досить часто не спала ночами і ще частіше плакала.
Про всяк випадок пан де Тревіль порадив Атосові ще відданіше служити королю і особливо королеві, попросивши переказати те саме і його друзям.
Що ж до Д'Артаньяна, то він не виходив з дому. Він зробив зі своєї кімнати спостережний пункт. З вікон він бачив усіх, хто заходив і наражався на засідку; трохи згодом, розібравши паркет і розкопавши долівку, так що від нижньої кімнати, де відбувалися допити, його тепер відділяла тільки стеля, він став чути розмови інквізиторів з обвинуваченими.
Допити, перед якими затриманих ретельно обшукували, майже завжди закінчувалися такими запитаннями:
— Чи не передавала пані Бонасьє через вас що-небудь своєму чоловікові або комусь іншому?
— Чи не передавав пан Бонасьє через вас що-небудь своїй дружині або комусь іншому?
— Чи не звіряли вони обоє вам якусь таємницю?
"Якби їм щось було відомо, вони не питали б про такі речі,— розмірковував Д'Артаньян.— Але про що вони хочуть дізнатися? Чи не приїхав герцог Бекінгем до Парижа і чи не мав він або чи не повинен був мати побачення з королевою?"
Д'Артаньян зупинився на цьому припущенні; після всього почутого воно здалося йому цілком слушним.
Тим часом мишоловка працювала безперервно, так само, як не меншала і пильність Д'Артаньяна.
На другий вечір після арешту бідолашного Бонасьє, тільки-но Атос вийшов од Д'Артаньяна, щоб навідати пана де Тревіля, тільки-но пробило дев'яту годину і Планше зібрався стелити постіль своєму панові, як хтось постукав у двері, що виходили на вулицю. В ту ж мить двері відчинилися й знову зачинились: чергова жертва піймалася в мишоловку.
Д'Артаньян кинувся до того місця, де було розібрано паркет, ліг долілиць і почав дослухатися.
Незабаром долинув крик, потім стогін, який намагалися заглушити. Про допит не було й мови.
"Хай йому чорт!— подумав Д'Артаньян.— Здається, це жінка: її обшукують, вона чинить опір... Це насильство... Мерзотники!.."
І Д'Артаньян, хоч який був обережний, ледве стримувався, щоб не кинутись на допомогу.
— Та я ж вам кажу, панове, що я господиня цього дому; я кажу, що саме я і є пані Бонасьє; я кажу, що служу королеві! — кричала бідолашна жінка.
— Пані Бонасьє! — прошепотів Д'Артаньян.— Невже я такий щасливий, що знайшов ту, кого не може знайти ніхто?
— Якраз на вас ми й чекали,— відповіли поліцейські.
Голос жінки звучав тихіше й тихіше; шум боротьби долинав крізь дерев'яну стелю. Жертва відбивалась, але чи довго може жінка боротися з чотирма чоловіками?
— Пустіть, панове, пус...— прошепотіла вона востаннє, і більше нічого не стало чути.
— Вони затикають їй рота, вони зараз поведуть її геть! — вигукнув Д'Артаньян і зірвався на ноги.— Моя шпага! Так, вона при мені. Планше!
— Слухаю вас, пане!
— Біжи по Атоса, Портоса та Араміса. Кого-небудь з них ти напевно застанеш удома, а може, й усіх трьох. Хай беруть зброю, хай поспішають, хай біжать сюди!.. Стривай, я згадав: Атос у пана де Тревіля.
— Але ж куди ви йдете, пане?
— Я спущуся через вікно — так буде швидше; тим часом ти прикрий дірку в паркеті, підмети підлогу, виходь дверима й біжи, куди я тобі звелів.
— О пане, пане, ви можете вбитися! — вигукнув Планше.
— Мовчи, дурню! — гримнув Д'Артаньян.
Спершися рукою на підвіконня, він зіскочив з другого поверху, який, на щастя, був не дуже високий, так що юнак навіть не забився. Він загрюкав у двері, промовляючи сам до себе: — Зараз у мишоловку піймаюсь я, і горе тим котам, які зважаться зачепити таку мишу!..
Тільки-но він стукнув молотком у двері, як гомін миттю ущух. Долинули притишені кроки, двері відчинились, і Д'Артаньян, зі шпагою в руці, увірвався до помешкання пана Бонасьє, двері якого, маючи, мабуть, пружину, відразу ж зачинилися за ним.
За якусь мить усі мешканці злощасного будинку Бонасьє та його найближчі сусіди почули відчайдушні зойки, тупотіння ніг, брязкіт шпаг, гуркіт повалених меблів. Люди, стривожені шумом, повихилялися з вікон, щоб довідатись, у чім річ; і от вони побачили, як двері відчинилися знову і четверо вбраних у чорне людей не вийшли, а, наче зграя переляканих круків, шугонули з них, лишаючи на підлозі й на кутах столів пір'я своїх крил, чи то пак, клапті одягу та шмаття плащів.
Треба сказати, що Д'Артаньян здобув перемогу без особливих зусиль, бо тільки один поліцейський був озброєний, та й той захищався лише для годиться. Решта троє, правда, намагалися оглушити юнака, кидаючи в нього стільці, ослони і навіть горщики; але дві чи три подряпини шпагою гасконця нагнали на них страху. Десяти хвилин було цілком досить, щоб поліцейські визнали свою поразку, і Д'Артаньян залишився переможцем на полі бою.
Сусіди, які повідчиняли вікна зі спокоєм тогочасних парижан, що звикли до безнастанних бойовищ і сутичок, зачинили їх одразу після втечі чотирьох чоловіків у чорному: вони збагнули, що тут уже все закінчено.
Та вже було й пізно, а тоді, як і тепер, у Люксембурзькому кварталі лягали спати ще завидна.
Залишившись сам з пані Бонасьє, Д'Артаньян обернувся до неї; бідолашна жінка сиділа в кріслі майже непритомна. Юнак кинув на неї швидкий допитливий погляд.
Це була чарівна жінка років двадцяти п'яти — двадцяти шести, чорнявка з блакитними очима, маленьким носиком і чудовими зубками. Личко в неї було сніжно-біле з ніжним рум'янцем. На цьому, правда, й вичерпувалися риси, за якими її можна було вважати вельможною дамою. Руки в неї були білі, але досить грубі; ноги також не свідчили про високе походження. На щастя, Д'Артаньяна ще не турбували такі дрібниці.
Розглядаючи пані Бонасьє і, як ми вже сказали, зупинивши погляд на її ніжках, юнак помітив долі батистову хусточку, машинально підняв її і впізнав вигаптуваний на ріжечку герб — такий самий, що його бачив колись на хусточці, яка мало не спричинилася до дуелі з Арамісом.
А що відтоді Д'Артаньян остерігався хусточок з гербами, то він мовчки згорнув її й непомітно поклав до кишені пані Бонасьє.
Тої ж миті пані Бонасьє опритомніла, розплющила очі, перелякано озирнулась довкола й побачила, що вона сама зі своїм визволителем. Вона простягла до нього руки і всміхнулась. У пані Бонасьє була найпрекрасніша в світі усмішка.
— Ах, добродію! — сказала вона. — Це ви врятували мене; дозвольте вам подякувати.
— Шановна пані,— відповів Д'Артаньян,— я зробив тільки те, що на моєму місці зробив би будь-який інший дворянин, і тому вам нема за що мені дякувати.
— О ні, добродію, ні! І я сподіваюсь довести вам, що не лишуся невдячною. Але чого хотіли від мене ці люди, про яких я спочатку подумала, що вони злодії, і чому тут немає пана Бонасьє?
— Ці люди, пані, страшніші за злодіїв, бо вони — агенти пана кардинала; ну, а вашого чоловіка, пана Бонасьє, немає тут тому, що вчора його арештували й відвели до Бастилії.
— Мій чоловік у Бастилії! — вигукнула пані Бонасьє. — О Боже! Що він скоїв? Бідолашний! Адже він — сама невинність!
І щось схоже на усмішку осяяло ще й досі перелякане обличчя молодої жінки.
— Що він скоїв, пані? — спитав Д'Артаньян.— Я гадаю, єдиний його злочин — це те, що він має водночас щастя і нещастя бути вашим чоловіком.
— Отже, добродію, ви знаєте, що...
— Я знаю, пані, що вас викрали.
— Але хто? Це вам відомо? О, коли відомо, то скажіть мені!
— Незнайомець років сорока — сорока п'яти, чорнявий, засмаглий, зі шрамом на лівій скроні.
— Так, так; але його ім'я?
— Його ім'я? Воно мені невідоме.
— І мій чоловік знав, що мене викрали?
— Він довідався про це з листа, якого написав йому сам викрадач.
— А чи не підозрює він,— ніяково спитала пані Бонасьє,— чого мене викрали?
— Наскільки пригадую, він приписував це політичним міркуванням.
— Я в це спочатку не вірила, але тепер пристаю до тієї ж думки. Отже, мій любий пан Бонасьє ні на хвилину не підозрював мене?
— О ні, пані, він надто гордий з вашої розсудливості, а особливо з вашого кохання.
Ледь помітна усмішка вдруге перебігла по рожевих губках чарівної молодої жінки.
— Але,— вів далі Д'Артаньян,— як вам пощастило втекти?
— Мене на хвилинку лишили саму, а що я вже зранку знала про причину мого викрадення, то зв'язала два простирадла й спустилася по них з вікна; сподіваючись застати чоловіка вдома, я відразу ж побігла сюди.
— Щоб шукати в нього захисту?
— О ні! Я добре знаю, що мій бідолашний чоловік не здатен мене захистити; та оскільки він усе-таки міг стати нам у пригоді, я вирішила його попередити.
— Про що?
— Це вже не моя таємниця, і тому я не можу вам її довірити.
— Але ж,— зауважив Д'Артаньян,— даруйте, пані, що я, звичайний гвардієць, насмілююсь закликати вас до обережності, але ж, здається мені, тут не підходяще місце для того, аби звіряти таємниці. Люди, яких я примусив тікати, можуть незабаром повернутися з підкріпленням; коли вони нас тут застануть — ми загинули. Я, правда, послав по трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома!
— Так, ви маєте слушність! — перелякано вигукнула пані Бонасьє.— Тікаймо, рятуймося!
З цими словами вона схопила Д'Артаньяна за руку й потягла його до виходу.
— А куди ж тікати? — спитав Д'Артаньян.— І як рятуватися?
— Спершу тікаймо подалі від цього будинку, а там видно буде. І вони, вибігши з дому й навіть не зачинивши за собою дверей,
швидко подалися вулицею Могильників униз, вибігли на вулицю Фоссе-ле-Пренс і зупинилися тільки на площі Сен-Сюльпіс.
— Що нам робити далі? — спитав Д'Артаньян.— Куди накажете вас одвести?
— Я й сама до пуття не знаю,— сказала пані Бонасьє.— Я збиралася через свого чоловіка зв'язатися з паном де Ля Портом і довідатись від нього про те, що сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно для мене туди з'явитися.
— Але я теж можу піти попередити пана де Ля Порта,— зауважив Д'Артаньян.
— Безперечно. Тільки ось у чім біда: пана Бонасьє знають у Луврі і його туди напевно пропустять, а вас ніхто не знає; отже, двері перед вами будуть зачинені.
— І що з того? — вигукнув Д'Артаньян.— Поза всякими сумнівами, ви маєте біля якого-небудь входу до Дувру відданого воротаря, який, почувши пароль...
Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.
— А якщо я скажу вам цей пароль,— спитала вона,— чи забудете ви його відразу після того, як скористаєтеся ним?
— Слово честі, слово дворянина! — вигукнув Д'Артаньян з такою щирістю, яка не лишала місця для сумнівів.
— Гаразд, я вам вірю; ви здаєтеся мені славним юнаком, але пам'ятайте: можливо, саме зараз ваше щастя залежить од вашої скромності.
— Мені не потрібні обіцянки, і я по совісті зроблю все, що зможу, аби прислужитися королю та бути приємним королеві,— сказав Д'Артаньян.— Отже, розпоряджайтеся мною, як своїм другом.
— А куди ви подінете мене, поки повернетеся?
— Чи немає у вас кого-небудь знайомого, до якого пан де Ля Порт міг би прийти по вас?
— Ні, я нікому не хочу довірятись у цій справі.
— Стривайте! — сказав Д'Артаньян.— Ми саме біля домівки Атоса. Це якраз те, що нам треба.
— Хто такий Атос?
— Один з моїх друзів.
— Але якщо він удома й побачить мене?
— Його немає вдома; крім того, відвівши вас до нього, я заберу з собою ключ.
— А якщо він повернеться?
— Він не повернеться; зрештою, йому скажуть, що я привів якусь жінку і що ця жінка зараз в його квартирі.
— Але ж це може дуже скомпрометувати мене!
— Хай це вас не обходить! Вас ніхто не знає; до того ж, ми перебуваємо зараз у такому становищі, що можемо й знехтувати закони пристойності!
— Ну що ж, ходімо до вашого друга. Де він мешкає?
— На вулиці Феру, за два кроки від цього місця.
— Ходімо.
І вони пішли далі. Атоса й справді не було вдома; Д'Артаньян узяв ключ (як другові Атоса, ключ йому завжди давали без зайвих балачок), піднявся сходами і ввів пані Бонасьє до помешкання, яке ми вже раніше змалювали.
— Будьте як удома,— сказав він.— Замкніть двері зсередини й нікому не відчиняйте, принаймні, поки не постукають тричі ось так. Слухайте!
І він постукав три рази — двічі підряд досить сильно, третій трошечки згодом і тихіше.
— Гаразд,— мовила пані Бонасьє,— а тепер я маю дати вам свої інструкції.
— Я весь увага.
— Рушайте до Дувру, підійдіть до входу з боку вулиці Ешель і покличте Жермена.
— Гаразд. Далі?
— Він спитає, шо вам потрібно, і ви відповісте тільки два слова: "Тур і Брюссель". Тоді він буде готовий виконати всі ваші розпорядження.
— А що я мушу йому наказати?
— Покликати пана де Ля Порта, камердинера королеви.
— А коли він покличе його і пан де Ля Порт вийде до мене?
— Ви пошлете його сюди.
— Гаразд, але де і як я побачу вас знову?
— А вам дуже хочеться побачити мене знову?
— Звичайно.
— Ну що ж, довірте мені цей клопіт і не турбуйтеся.
— Я довіряюсь вашому слову.
— Можете не сумніватися.
Д'Артаньян уклонився пані Бонасьє, кинувши на її тендітну, чарівну постать палкий, закоханий погляд.
Сходячи вниз, він почув, як двері за ним зачинились і ключ двічі повернувся в замку. За кілька хвилин Д'Артаньян був уже в Луврі: коли він наближався до входу з вулиці Ешель, пробило десяту годину. Всі події, про які ми щойно розповіли, відбулися щонайбільше за півгодини.
Все сталося так, як і говорила пані Бонасьє. Почувши пароль, Жермен уклонився; за десять хвилин де Ля Порт був уже в приміщенні воротаря; кількома словами Д'Артаньян пояснив йому становище і сказав, де переховується пані Бонасьє. Ля Порт двічі перепитав адресу і квапливо подався до виходу. Та не зробивши й кількох кроків, він повернувся назад.
— Юначе,— сказав він Д'Артаньянові,— дозвольте дати вам пораду.
-Яку?
— Вас можуть спіткати неабиякі неприємності через те, що сталося.
— Ви так гадаєте?
— Авжеж. Чи немає у вас друга, в якого відставав би годинник?
— І що з того?
— Зайдіть до нього, щоб він, у разі чого, міг засвідчити: ви були там о пів на десяту. По-юридичному це зветься алібі.
Д'Артаньян послухався поради де Ля Порта й щодуху побіг до пана де Тревіля; але, замість пройти до вітальні, де зібралося повно гостей, він спитав дозволу зачекати господаря в кабінеті. Д'Артань-яна всі добре знали тут, і тому ніхто йому не заперечив; панові де Тревілю доповіли, що його молодий земляк має важливі новини і просить прийняти його віч-на-віч. За п'ять хвилин пан де Тревіль зайшов до кабінету й спитав у Д'Артаньяна, чим він може бути йому корисний та що спричинилося до візиту в такий пізній час.
— Вибачте, добродію,— сказав Д'Артаньян, який скористався з тих хвилин, поки був у кабінеті сам, аби перевести стрілки годинника на сорок п'ять хвилин назад.— Я гадав, що ще не пізно навідати вас, адже зараз тільки двадцять п'ять хвилин на десяту.
— Двадцять п'ять хвилин на десяту! — вигукнув пан де Тревіль, глянувши на стінний годинник.— Але ж це неможливо!
— Подивіться самі, добродію,— сказав Д'Артаньян,— і ви переконаєтесь у цьому.
— Ти ба! — здивувався пан де Тревіль.— А я думав — куди більше. То що ви хотіли мені сказати?
Д'Артаньян почав докладно розповідати про королеву. Він поділився своїми побоюваннями щодо становища її величності, виклав те, що почув відносно замірів кардинала проти Бекінгема,— і все це так переконливо та впевнено, що пан де Тревіль беззастережно йому повірив — адже він, як ми вже говорили, помітив дещо нове у стосунках між кардиналом, королем і королевою.
Коли пробило десяту годину, Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, а той, подякувавши за повідомлення й порадивши завжди служити королю та королеві, повернувся до вітальні. Але вже внизу Д'Артаньян раптом згадав, що забув свій ціпок; він хутко піднявся сходами, зайшов до кабінету, вмить пересунув стрілки годинника на місце, аби завтра ніхто не помітив, що він відстає, і, певний, що в нього є свідок, який підтвердить його алібі, подався додому.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
