Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XIII. ПАН БОНАСЬЄ
Як можна було помітити, до всього, що діялося, була причетна людина, що нею, незважаючи на її скрутне становище, ми тим часом мало-таки цікавились. Це був пан Бонасьє, шановна жертва політичних і любовних інтриг, які в ті часи рицарських подвигів і легковажних пригод досить щільно перепліталися між собою.
На щастя — пам'ятає про це читач чи не пам'ятає, але, повторюємо, на щастя,— ми пообіцяли не забувати про нашого галантерейника.
Арештувавши пана Бонасьє, поліцейські відвезли його просто до Бастилії, де, вкрай переляканого, провели перед взводом солдатів, які саме заряджали мушкети.
Опинившись у похмурому підземеллі, Бонасьє був зовсім приголомшений найбрутальнішою лайкою і якнайсуворішим обходженням своїх конвоїрів. Поліцейські збагнули, що мають справу не з дворянином, тож і повелися з ним, як з останнім бідняком.
Тільки за півгодини з'явився секретар суду, котрий, поклавши край фізичним, але ніяк не моральним мукам пана Бонасьє, наказав одвести його до кімнати для допиту. Здебільшого в'язнів допитували в камерах, але з паном Бонасьє вирішили не панькатися.
Двоє наглядачів схопили галантерейника, провели його подвір'ям, завели в коридор, де стояло троє вартових, відімкнули якісь двері й увіпхнули до кімнати з низькою стелею, умебльованої тільки столом та стільцем. Біля столу сидів комісар і щось старанно писав.
Наглядачі підвели в'язня до столу і, на знак комісара, відійшли до дверей, звідки не можна було почути, про що йтиме мова.
Нарешті комісар підвів голову від паперів і глянув на арештованого. Це був набурмосений чоловічок із дзьобатим носом, гострими жовтими вилицями, допитливим і пронизливим поглядом малесеньких очиць та обличчям, у якому було щось від куниці й від лиса водночас. Його голова на довгій і рухливій шиї, яка стирчала з коміра широкої чорної мантії, похитувалась, наче в черепахи, що висунула її з-під свого панцира,
Для початку комісар спитав у Бонасьє його ім'я, прізвище, вік, фах та адресу.
Обвинувачений відповів, що звуть його Жак-Мішель Бонасьє, що йому минув п'ятдесят один рік, що він колишній власник галантерейної крамнички і мешкає на вулиці Могильників у будинку номер одинадцять.
Тоді комісар заходився докладно пояснювати, яка небезпека може загрожувати звичайному городянинові, коли той насмілиться втрутитись у високу політику.
Потім комісар так само докладно розповів про могутність і силу пана кардинала — цього неперевершеного політика, переможця міністрів минулих і взірця для міністрів майбутніх,— силі та могутності якого ніхто не спроможний протистояти безкарно.
Закінчивши цю частину промови, комісар втупив свої яструбині очі в бідолашного Бонасьє й запропонував йому подумати про серйозність становища.
Міркування галантерейника не відзначалися складністю: він кляв ту хвилину, коли панові де Ля Порту спало на думку одружити його зі своєю хрещеницею, а особливо, коли ця хрещениця стала на службу до королеви.
Глибокий егоїзм і нелюдська скнарість, що складали основу вдачі пана Бонасьє, сполучались у нього з надзвичайним боягузтвом. Кохання, яке він відчував до своєї молодої дружини, було почуттям другорядним і, отже, не могло перебороти ці первинні інстинкти.
Бонасьє довго обмірковував те, що сказав йому слідчий.
— Повірте, пане комісаре,— обізвався він нарешті,— я більше за будь-кого знаю й ціную заслуги його незрівнянного високопреосвященства, який робить нам честь керувати нами.
— Справді? — недовірливо спитав комісар.— Але коли це так, то яким побитом ви потрапили до Бастилії?
— Як, або, точніше, чому я сюди потрапив,— зауважив пан Бонасьє,— не можу вам пояснити, бо мені це й самому невідомо. Але єдине певне — не за вчинки, що могли б не сподобатися панові кардиналу.
— Але ж ви вчинили якийсь злочин, якщо вас звинувачено в державній зраді.
— В державній зраді! — з жахом вигукнув Бонасьє.— В державній зраді! Бідолашного галантерейника, котрий щиро ненавидить усіх гугенотів та іспанців, звинувачують у державній зраді?! Добродію, це просто неймовірно!
— Пане Бонасьє,— мовив комісар, глянувши на нього пронизливим поглядом своїх маленьких очиць, які, здавалося, читали найпотаємніші думки,— пане Бонасьє, у вас є дружина?
— Так, добродію,— відповів галантерейник, затремтівши від передчуття, що саме тут його можна заплутати.— Тобто, в мене була дружина.
— Як? У вас була дружина? І куди ж вона поділася, цікаво знати?
— В мене її викрали, добродію.
— Викрали? — перепитав комісар.— Он воно як!
Почувши це "он воно як", Бонасьє зрозумів: його справи зовсім кепські.
— У вас її викрали! — вів далі комісар.— І ви знаєте людину, яка це зробила?
— Мені здається, що знаю.
— Хто ж вона?
— Зважте — я нічого не стверджую, пане комісаре, я тільки підозрюю.
— Кого ви підозрюєте? Швидше! Кажіть правду.
Пан Бонасьє зовсім розгубився; він не знав, відмагатися йому чи говорити правду. Якщо він буде відмагатись, можуть подумати, що він надто багато знає, аби сказати все як є; якщо ж він розповість правду, то доведе цим свою добру волю. Тому Бонасьє вирішив говорити правду.
— Я підозрюю,— сказав він,— високого брюнета з гордовитим обличчям і манерами вельможного пана; мені здалося, що він досить часто стежив за нами, коли я зустрічав дружину біля воріт Дувру, щоб одвести її додому.
Комісар не міг стримати хвилювання.
— Його ім'я? — спитав він.
— Імені я не знаю, але якщо я коли-небудь зустріну цього незнайомця, то, смію вас запевнити, відразу його впізнаю, навіть серед тисячі інших.
Комісар насупився ще дужче.
— Отже, ви впізнаєте його серед тисячі інших? — перепитав він.
— Тобто,— пробелькотів Бонасьє, збагнувши, що схибив у відповіді,— я хотів сказати...
— Ви сказали, що впізнали б його,— перебив комісар.— Гаразд, цього на сьогодні досить; перш ніж продовжити допит, я мушу повідомити про те, що ви знаєте викрадача своєї дружини.
— Але ж я не сказав, що знаю його! — вигукнув Бонасьє у розпачі.— Навпаки, я сказав...
— Виведіть в'язня,— звелів комісар наглядачам.
— А куди його відвести? — спитав секретар суду.
— До карцеру.
— До якого?
— Та до першого-ліпшого, аби тільки він добре замикався,— відповів комісар з байдужістю, від якої бідолашний Бонасьє мало не знепритомнів.
"Ой лихо, лихо! — думав він.— Лихо на мою голову! Певно, моя дружина вчинила якийсь страхітливий злочин; мене вважають її спільником і покарають разом з нею; мабуть, вона сказала правду, призналася, що розповіла мені про все; адже жінки — такі слабкі істоти! До карцеру, першого-ліпшого! Оце так! Ніч незабаром мине; а завтра — на колесо, на шибеницю! О Боже, Боже, зжалься наді мною!"
Не звертаючи уваги на відчай пана Бонасьє — зрештою, вони давно вже звикли до відчаю арештантів,— наглядачі взяли в'язня під руки й вивели з кімнати, а комісар хутко написав якогось листа й передав секретареві.
Цієї ночі Бонасьє й на мить не склепив очей, і не тому, що його замкнули в одному з найпохмуріших карцерів Бастилії, а через те, що невимовно мучився й потерпав. Усю ніч він просидів на своєму ослінчику, здригаючись од найменшого шереху; і коли перші промені сонця ковзнули по стінах, йому здалося, що навіть вранішня зоря зійшла над землею в жалобному вбранні.
Тут він почув, як клацнув замок, і підскочив, немов ужалений. Він вирішив, що його зараз поведуть на ешафот; тож коли замість ката побачив на порозі вчорашнього комісара в супроводі секретаря суду, галантерейник мало не кинувся їм на шию.
— Ваша справа дуже заплуталася з учорашнього вечора, мій любий,— сказав комісар,— і я раджу вам розповісти чисту правду. Тільки щире каяття може відвернути від вас гнів кардинала.
— Та я радий розповісти все,— вигукнув Бонасьє,— принаймні все, що мені відомо! Питайте, будь ласка.
— Передусім, де ваша дружина?
— Я вже сказав, що її викрали.
— Так, але вчора о п'ятій пополудні вона з вашою допомогою втекла.
— Моя дружина втекла! — заволав Бонасьє.— О нещасна! Добродію, якщо вона і втекла, то я в цьому не винен, присягаюсь вам.
— Навіщо ви вчора заходили до пана Д'Артаньяна, вашого квартиранта, і про що ви так довго з ним розмовляли?
— Авжеж, пане комісаре, це правда, і я визнаю свою помилку. Я й справді був у пана Д'Артаньяна.
— З якою метою ви приходили до нього?
— Я хотів попросити, щоб він допоміг знайти мою дружину. Я думав, що маю право на її повернення; але, певно, я помилився, і дуже прошу пробачити мені за це.
— Що вам відповів пан Д'Артаньян?
— Пан Д'Артаньян пообіцяв допомогти; але незабаром я переконався, що він зраджує мене.
— Ви обманюєте суд! Пан Д'Артаньян змовився з вами, розігнав, внаслідок цієї змови, поліцейських, які арештували вашу дружину, і сховав її від переслідування.
— Пан Д'Артаньян викрав мою дружину! Отакої! Та що ви мені вигадуєте?
— На щастя, пан Д'Артаньян у нас в руках, і ви зараз матимете з ним очну ставку.
— Слово честі, я не бажаю нічого кращого! — вигукнув Бонасьє.— Мені буде дуже приємно побачити знайомого.
— Введіть пана Д'Артаньяна,— наказав комісар. Наглядачі ввели Атоса.
— Пане Д'Артаньяне,— мовив комісар до Атоса,— розкажіть, що сталося між вами і цим паном.
— Але це зовсім не пан Д'Артаньян! — вигукнув Бонасьє.
— Як — не пан Д'Артаньян? — здивувався комісар.
— Ні, це не він,— відповів Бонасьє.
— Як же звуть цього пана? — спитав комісар.
— Не можу сказати — я з ним не знайомий.
— Як? Ви з ним не знайомі? -Ні.
— Ви ніколи його не бачили?
— Бачив; але не знаю, як його звуть.
— Ваше ім'я? — спитав комісар у арештованого.
— Атос,— відповів мушкетер.
— Але це не людське ім'я, це скоріше назва якоїсь гори! — вигукнув бідолаха-комісар, відчуваючи, що в нього голова йде обертом.
— Це моє ім'я,— спокійно мовив Атос.
— Ви ж казали, що вас звуть Д'Артаньян. -Я?
— Авжеж ви.
— Тобто це мені сказали: "Ви — пан Д'Артаньян?" Я відповів: "Ви так гадаєте?" Поліцейські закричали, що вони в цьому певні. Я не хотів з ними сперечатись. До того ж, я міг і помилитися.
— Добродію, ви ображаєте гідність суду.
— Ні в якому разі,— спокійно заперечив Атос.
— Ви — пан Д'Артаньян.
— От і ви кажете мені про це.
— Але,— вигукнув пан Бонасьє,— запевняю вас, пане комісаре, тут не може бути жодного сумніву! Пан Д'Артаньян — мій постоялець; тому, хоч він і не платить мені за квартиру, а точніше, саме у зв'язку з цією обставиною, я й повинен його знати. Пан Д'Артаньян — юнак, якому ледве минуло дев'ятнадцять, може, двадцять років, а цьому добродію принаймні тридцять. Пан Д'Артаньян служить гвардійцем у пана Дезессара, а цей добродій — мушкетер роти пана де Тревіля: гляньте на його форму, пане комісаре, ви тільки гляньте на форму.
— Це правда,— прошепотів комісар.— Хай йому чорт, правда! Саме в цю мить двері розчахнулися, і вістовий, якого ввів один
з наглядачів, передав комісарові листа.
— О нещасна! — вигукнув комісар.
— Як? Що ви сказали? Про кого? Сподіваюсь, не про мою дружину?
— Навпаки, саме про неї. Кепські ваші справи, нічого не скажеш.
— От тобі й маєш! — нестямно заволав галантерейник.— Поясніть мені, будь ласка, добродію, яким чином мої справи можуть гіршати залежно від того, що робила моя дружина на волі, поки я перебував у в'язниці!
— Бо те, що вона робила, є продовженням задуманого вами плану, і до того ж, пекельного плану!
— Присягаюся вам, пане комісаре, ви глибоко помиляєтесь! Я нічогісінько не знаю про те, що збиралася робити моя дружина, я зовсім не причетний до того, що вона зробила, а коли вона накоїла дурниць, то я зрікаюся її, відмовляюсь від неї, я проклинаю її!
— Комісаре! — мовив Атос— Якщо я вам більше не потрібен, накажіть одвести мене куди-небудь, бо цей ваш пан Бонасьє таки й справді наганяє нудьгу.
— Відведіть в'язнів до їхніх камер,— наказав комісар, одним помахом руки вказуючи і на Атоса, і на Бонасьє.— І хай їх охороняють якнайпильніше.
— Одначе,— як завжди спокійно зауважив Атос,— коли у вас є справи до пана Д'Артаньяна, то я не уявляю, як саме зможу вам його замінити.
— Виконуйте наказ! — вигукнув комісар.— І нікому ні слова! Чуєте?
Атос рушив за наглядачами, лише злегка знизавши плечима, а пан Бонасьє залементував так, що міг би розчулити й тигра.
Галантерейника відвели до того самого карцера, де він уже ночував, і залишили там на весь день. До самісінького вечора Бонасьє голосив, як і годиться галантерейникові, бо, за його власними словами, в ньому й справді не було нічого військового.
Близько дев'ятої години, коли Бонасьє вже ліг спати, він почув у коридорі кроки. Хтось підійшов до карцера, двері відчинились, і на порозі з'явилися наглядачі.
— Ідіть за мною,— наказав поліцейський, який зайшов слідом за наглядачами.
— Іти за вами! — вигукнув Бонасьє.— Іти за вами такої пізньої пори! Куди ж це, Боже мій?
— Туди, куди нам наказано вас одвезти.
— Але ж це не відповідь.
— Це, проте, єдине, що ми маємо право сказати вам у відповідь.
— О Боже, Боже,— прошепотів бідолашний галантерейник,— на цей раз я загинув!
І, зовсім знесилений, він покірно почвалав за наглядачами.
Його повели тим самим коридором, яким він проходив уранці; потім вони пройшли через внутрішній двір і ще через один будинок. Біля головних воріт на них чекала карета в оточенні чотирьох кінних гвардійців. Галантерейника посадовили в карету, поліцейський сів поруч, дверцята замкнули на ключ, і обоє опинились у пересувній в'язниці.
Карета рушила повільно, наче похоронний візок. Крізь заґратоване віконце в'язень бачив тільки будинки і брук; але, як справжній парижанин, Бонасьє впізнавав кожну вулицю по кам'яних тумбах, вивісках і ліхтарях. Коли карета під'їхала до церкви святого Павла, біля якої карали в'язнів Бастилії, він мало не знепритомнів і двічі перехрестився. Галантерейник подумав, що карета зупиниться саме тут. Але карета повільно котилася далі.
Трохи згодом, коли вони під'їхали до кладовища святого Жана, де ховали державних злочинців, Бонасьє знову охопив смертельний страх. Правда, одне міркування його трохи заспокоїло: державним злочинцям, перш ніж їх поховати, стинали голови, а його голова ще міцно сиділа на в'язах. Та коли вони звернули на Гревську площу і коли Бонасьє вгледів гостроверхий дах міської ратуші1, а карета під'їхала під браму, він вирішив, що це кінець, і спробував сповідатися перед поліцейським, а коли той відмовив, заголосив так жалісливо, що наглядач пообіцяв забити йому рота затичкою, коли він не замовкне.
Ця погроза трохи заспокоїла Бонасьє: якби його хотіли скарати на Гревській площі, нічого було б затикати йому рота,— адже вони були вже майже на місці страти. А втім, карета не зупинилась і на цій страхітливій площі. Тепер можна було остерігатися хіба що Тра-уарського Хреста — карета звернула саме туди.
На цей раз не лишалося жодного сумніву — адже на площі Тра-уарського Хреста карали звичайних злочинців. Бонасьє марно тішив себе надією, що він гідний площі святого Павла або Гревської площі: його подорож і його життя скінчаться біля Трауарського Хреста! Він ще не бачив злощасного хреста, але майже фізично відчував, як цей хрест наближається до нього. Кроків за двадцять од фатального місця галантерейник почув якийсь гомін, і карета зупинилась. Цього розчавлений страхітливими переживаннями бідолашний Бонасьє вже не витримав; немов перед смертю, він ледве чутно зойкнув, застогнав і знепритомнів.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
