Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XVIII. КОХАНИЙ І ЧОЛОВІК
Так от, пані,— сказав Д'Артаньян, входячи у двері, які відчинила молода жінка,— дозвольте вам сказати: у вас не чоловік, а нікчема.
— Ви чули нашу розмову? — спитала пані Бонасьє, схвильовано глянувши на Д'Артаньяна.
— Від першого до останнього слова.
— Яким же то чином, Боже мій?
— Тим самим, яким мені пощастило почути ще одну, жвавішу вашу розмову зі шпигунами кардинала.
— Що ж ви зрозуміли з неї?
— Тисячу речей: по-перше, що ваш чоловік, на щастя, телепень; далі — що ви опинилися в скруті, з чого я дуже радію, бо це дає мені змогу запропонувати вам свої послуги, і Богом клянуся: я для вас ладен кинутись у вогонь; нарешті — що королеві потрібна чесна, розумна й віддана людина, яка у її справі поїхала б до Лондона. У мене є принаймні дві з цих якостей, і тому я пропоную вам свою допомогу.
Пані Бонасьє не відповіла, але серце її закалатало й потаємна надія заблищала в очах.
— А що мені буде запорукою,— спитала вона нарешті,— коли я довірю вам цю місію?
— Моє кохання до вас. Тож наказуйте, повелителько: що я маю робити?
— Боже мій, Боже мій,— прошепотіла молода жінка,— чи можу я довірити вам цю таємницю, пане? Адже ви такий іще молодий!
— Я бачу — хтось мусить ручитися за мене.
— Так, це мене дуже заспокоїло б.
— Ви знаєте Атоса? -Ні.
— Портоса? -Ні.
— Араміса?
— Ні. Хто це?
— Мушкетери його величності. А чи знаєте ви їхнього капітана, пана де Тревіля?
— Авжеж, цього добродія я знаю, не особисто, правда, але з розмов, які не раз чула в покоях королеви, де про нього говорили як про шляхетного й чесного дворянина.
— Сподіваюся, ви не вірите в можливість його зради на догоду кардиналові?
— О, звичайно, ні!
— Тоді звірте йому вашу таємницю й спитайте, чи можна втаємничити в цю справу мене, хоч якою важливою, безцінною й небезпечною вона була б.
— Але це не моя таємниця, й тому я не маю права розкривати її вам.
— Хоч і збиралися довірити її панові Бонасьє,— ображено сказав Д'Артаньян.
— Як довіряють листа дуплу дерева, крилу голуба, нашийнику собаки.
— Але ж ви бачите, як я вас кохаю.
— Авжеж, ви про це говорите.
— Я чесний!
— Я вірю в це.
— Я хоробрий!
— О, в цьому я певна.
— Тоді випробуйте мене.
Все ще вагаючися, пані Бонасьє глянула на юнака. Але в очах Д'Артаньяна палав такий вогонь, а в словах його бриніла така щира переконаність, що молода жінка відчула непереможне бажання довіритися йому. До того ж, вона опинилась у такому становищі, коли просто мусила піти на ризик.
Надмірна завбачливість, як і надмірна довірливість, могли однаково погубити королеву. А ще, зізнаємось, її змусили заговорити ті почуття, які цей юнак мимоволі заронив у її серце.
— Отже,— сказала пані Бонасьє,— я здаюся на ваші запевнення й довіряюсь вам. Але присягаюся ім'ям Бога, який нас чує: коли ви зрадите нас, то, хай навіть вороги мене й помилують, я накладу на себе руки, і ви будете в цьому винні.
— А я присягаюсь ім'ям Бога,— й собі мовив Д'Артаньян,— що, якби мене схопили під час виконання вашого доручення, я б радше погодився на смерть, ніж сказав або зробив щось таке, що комусь зашкодило б.
Тоді молода жінка розповіла йому все те, частину чого він уже знав із зустрічі під ліхтарем навпроти Самаритянки.
Це було їхнє освідчення в коханні.
Д'Артаньян сяяв од гордості та щастя. Таємниця, якою він тепер володів, і жінка, яку він кохав, робили його сильним і впевненим у собі, як ніколи.
— Я їду! — вигукнув він.— Їду негайно!
— Як це — ідете? — спитала пані Бонасьє.— А ваш полк, а командир?
— Присягаюсь душею — через вас я забув про все, люба Констан-ціє! Справді, мені потрібна відпустка.
— Ще одна перешкода,— сумно прошепотіла пані Бонасьє.
— О, з цією перешкодою,— вигукнув Д'Артаньян, поміркувавши хвильку,— я впораюсь легко, можете бути певні!
— Яким чином?
— Увечері піду до пана де Тревіля й попрошу добитися для мене цієї милості в його свояка пана Дезессара.
— А тепер про інше...
— Про що? — спитав Д'Артаньян, відчувши, що пані Бонасьє не наважується закінчити думку.
— У вас, можливо, немає грошей?
— "Можливо" тут цілком зайве,— усміхнувшися, відповів Д'Артаньян.
— Тоді візьміть цей гаманець,— сказала пані Бонасьє, відчиняючи шафу й виймаючи торбинку, якої півгодини тому так ніжно торкалася рука її чоловіка.
— Гаманець кардинала? — зареготавши, вигукнув Д'Артаньян; адже він — читач добре це пам'ятає — розібрав у себе підлогу й чув усю розмову між чоловіком та дружиною.
— Гаманець кардинала,— відповіла пані Бонасьє.— Як бачите, він досить повний.
— Хай йому чорт! — вигукнув Д'Артаньян.— Оце здорово — врятувати королеву за допомогою грошей його високопреосвященства! — Ви розумний і приємний юнак,— сказала пані Бонасьє.— Повірте, її величність віддячить вам.
— О, я вже винагороджений! Я кохаю вас, ви дозволяєте мені говорити про це; хіба міг я сподіватись на таке щастя?
— Тихше! — раптом стурбовано мовила пані Бонасьє.
— Що таке?
— На вулиці розмовляють.
— Це голос...
— Мого чоловіка. Так, я впізнаю його. Д'Артаньян підбіг до дверей і замкнув їх на ключ.
— Він не зайде, поки я звідси не вийду,— сказав юнак.— А коли я вийду, ви йому відчините.
— Але мені теж необхідно піти звідси. Та й як я поясню йому пропажу грошей, коли залишуся тут?
— Авжеж, вам треба вибиратися звідси.
— Вибиратися? Але як? Коли ми вийдемо, він обов'язково побачить нас.
— Тоді треба піднятися до мене.
— Ах! — вигукнула пані Бонасьє.— Ви кажете про це таким тоном, що мені стає страшно.
Сльози забриніли в неї на очах. Д'Артаньян помітив ці сльози і, розчулений, зворушений, упав їй до ніг.
— У мене,— сказав він,— ви будете в безпеці, як у храмі, слово дворянина!
— Ходімте,— мовила молода жінка.— Я ввіряю вам себе, мій друже. Д'Артаньян обережно прочинив двері, і обоє нечутно, мов тіні,
вислизнули на внутрішні сходи, миттю піднялися нагору й опинились у Д'Артаньяновій кімнаті.
Тут, для більшої безпеки, юнак насамперед забарикадував двері; потім вони підійшли до вікна й побачили пана Бонасьє, що розмовляв з якимось чоловіком у плащі.
Вгледівши незнайомця, Д'Артаньян схопив шпагу й кинувся до дверей.
То був незнайомець із Менга.
— Що ви хочете робити?! — вигукнула пані Бонасьє.— Ви занапастите нас обох!
— Але я поклявся вбити його! — відповів Д'Артаньян.
— Ваше життя більше не належить вам. Ім'ям королеви забороняю вам наражатися на будь-які небезпечні пригоди, крім тих, що можуть статися з вами під час подорожі.
— А від себе ви мені нічого не наказуєте?
— Від себе,— відповіла пані Бонасьє схвильовано,— від себе я можу тільки просити вас. Але послухаймо: здається, вони розмовляють про мене.
Д'Артаньян знову підійшов до вікна й нашорошив вуха. Пан Бонасьє вже відімкнув двері будинку і, пересвідчившись, що в квартирі нікого немає, повернувся до незнайомця.
— Вона пішла,— сказав Бонасьє.— Мабуть, повернулася до Дувру.
— Ви певні,— спитав незнайомець,— що вона не здогадалася, чому ви втекли з дому?
— Ні,— відповів Бонасьє самовдоволено,— для цього вона надто легковажна.
— А молодий гвардієць удома?
— Навряд; як бачите, віконниці в нього зачинені й крізь щілини не видно світла.
— І все-таки треба пересвідчитись.
— Яким чином?
— Постукати до нього.
— Я спитаю в його слуги.
— Йдіть.
Бонасьє зник у під'їзді, пройшов ті самі двері, в які щойно вислизнули втікачі, піднявся по сходах і постукав до Д'Артаньяна.
Ніхто не відповів. Портос, для більшого блиску, попросив "позичити" йому Планше на вечір. Що ж до Д'Артаньяна, то він, зрозуміло, не мав найменшого наміру виказувати свою присутність.
Почувши, як Бонасьє загрюкав у двері, змовники затамували подих; серця в них калатали.
— Нагорі нікого немає,— сказав Бонасьє.
— Однаково ходімте краще до вас. Там нам буде спокійніше, ніж на вулиці.
— О Боже! — прошепотіла пані Бонасьє.— Тепер ми нічого не почуємо.
— Навпаки,— відповів Д'Артаньян,— нам буде чути ще краще. Він вийняв три чи чотири паркетини, завдяки чому його кімната перетворилась на подобу діонісієвого вуха1, розстелив долі килимок, став на коліна і знаком запропонував пані Бонасьє схилитися над отвором.
________________
1 Діонісій І Старший (бл. 432-367 до н. є.) — тиран міста Сіракузи на острові Сицилія з 406 по 367 рік до н. є.; будучи дуже підозріливим, тримав своїх в'язнів у приміщеннях, склепіння яких були влаштовані з таким розрахунком, аби найменший шерхіт по спеціальних ходах долинав до зробленого у формі вуха отвору в підлозі або стіні тайника, де Діонісій підслуховував їхні розмови. Ця система слухових ходів отримала назву діонісієвого вуха.
— Ви певні, що в нього нікого немає вдома? — спитав незнайомець.
— Ручуся! — відповів Бонасьє.
— І ви вважаєте, що ваша дружина...
— Повернулася до Дувру.
— Ні з ким, окрім вас, не поговоривши?
— Я цього певен.
— Це дуже важливо знати точно, ви розумієте?
— Отже, відомості, які я вам приніс, являють певну цінність...
— Дуже велику, мій любий Бонасьє, не стану цього приховувати.
. — Тож кардинал буде з мене задоволений?
— Безперечно.
— Великий кардинал!
— Ви переконані, що ваша дружина в розмові з вами не називала ніяких імен?
— Здається, ні.
— Вона не згадувала ні пані де Шеврез, ні герцога Бекінгема, ні пані де Верне?
— Ні, вона сказала лише, що хоче вирядити мене до Лондона, аби зробити послугу якійсь високій особі.
— Зрадник! — прошепотіла пані Бонасьє.
— Тихше! — мовив Д'Артаньян, узявши руку пані Бонасьє, якої вона не відняла.
— І все-таки,— вів далі незнайомець у плащі,— ви вчинили дуже нерозумно, не вдавши, що пристаєте на її пропозицію, бо зараз лист був би у нас в руках; держава, якій загрожували вороги, була б урятована, а вас...
— А мене?
— А вас кардинал зробив би дворянином...
— Він сказав вам про це?
— Авжеж, я знаю напевне, що він хотів зробити вам цей сюрприз.
— О,— мовив Бонасьє,— моя дружина нестямно закохана в мене, і тому ще не пізно зробити все до пуття.
— Дурень! — прошепотіла пані Бонасьє.
— Тихше! — повторив Д'Артаньян, стискаючи її руку.
— Як це — не пізно? — спитав незнайомець у плащі.
— Я піду до Дувру, викличу пані Бонасьє, скажу, що передумав, що все зроблю, як вона захоче, візьму листа й побіжу до кардинала.
— Гаразд! Не гайте часу; незабаром я знову навідаю вас, щоб дізнатися про новини.
Незнайомець вийшов.
— Мерзотник! — сказала пані Бонасьє на адресу свого чоловіка.
— Тихше! — знову повторив Д'Артаньян, ще дужче стискаючи її руку.
Аж тут думки Д'Артаньяна й пані Бонасьє увірвав страхітливий зойк. Це волав її чоловік, побачивши, що зникла його торбинка з грішми.
— О Боже! — вигукнула пані Бонасьє.— Він сполошить увесь квартал.
Бонасьє кричав довго; проте такі крики лунали в Парижі досить часто, і ніхто не з'явився на вулиці Могильників; до того ж, будинок галантерейника з певного часу зажив поганої слави. Бонасьє, збагнувши, що нікого не докличеться, але все одно голосячи, вибіг з дому й подався до вулиці Дюбак, звідки ще довго долинали його зойки.
— А тепер рушайте й ви,— сказала пані Бонасьє, коли її чоловік зник за рогом.— Будьте хоробрим, а надто — завбачливим. Пам'ятайте: віднині ви належите королеві.
— Їй і вам! — вигукнув Д'Артаньян.— Будьте певні, моя чарівна Констанціє, я повернусь, заслуживши її подяку; та чи заслужу я ваше кохання?
Молода жінка зашарілася.
За кілька хвилин Д'Артаньян теж вийшов на вулицю, загорнувшись у плащ, край якого войовничо піднімали піхви довжелезної шпаги. Пані Бонасьє довго дивилася йому вслід поглядом, яким жінка проводжає того, кого ніжно кохає; та коли Д'Артаньян зник за рогом вулиці, вона впала на коліна і, здійнявши догори руки, вигукнула:
— О Боже! Захисти королеву, захисти мене!
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
