Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XIX ПЛАН КАМПАНІЇ
Д'Артаньян швидко подався до пана де Тревіля. Він розумів, що вже за кілька хвилин кардинал знатиме все від клятого незнайомця, який, безперечно, був одним з його агентів; отже, юнак слушно вирішив, що не можна гаяти ані хвилини.
Серце його було сповнене радістю. Д'Артаньянові трапилась нагода здобути водночас і славу, і гроші, до того ж, як першу винагороду, він отримав побачення з жінкою, яку так палко кохав. Цей випадок подарував йому більше щастя, ніж він будь-коли мріяв зазнати.
Пан де Тревіль був у вітальні зі своїми знатними друзями.
Д'Артаньян, якого тут усі вважали близьким приятелем хазяїна дому, зайшов просто до кабінету й сказав слугам, що має до капітана дуже важливу розмову.
Не минуло й п'яти хвилин, як з'явився пан де Тревіль. Шановний капітан одразу помітив радісне збудження Д'Артаньяна й зрозумів, що в житті юнака сталося щось важливе.
Всю дорогу Д'Артаньян вагався, чи довіритися панові де Треві-лю, чи тільки попросити в нього свободи дій для виконання секретного доручення. Та пан де Тревіль завжди ставився до нього дуже щиро, до того ж він був так безмежно відданий королю й королеві і так палко ненавидів кардинала, що юнак вирішив розповісти все.
— Ви просили мене для розмови, мій юний друже? — спитав пан де Тревіль.
— Так, добродію,— відповів Д'Артаньян.— І коли ви дізнаєтесь, про яку важливу справу я хочу вам розповісти, то пробачите мені мою настирливість.
— Ну що ж, кажіть, я слухаю вас.
— Ідеться,— мовив Д'Артаньян майже пошепки,— не більше й не менше, як про честь, а можливо, й про життя королеви.
— Що? — вигукнув пан де Тревіль, озирнувшись навколо, аби переконатися, що їх ніхто не чує, і знову звернувши погляд на Д'Артаньяна.
— Я сказав, добродію, що випадково відкрив таємницю...
— Яку, сподіваюся, ви берегтимете, навіть коли б за неї довелося накласти життям.
— Але я мушу довірити її вам, пане, бо тільки ви можете зарадити справі, яку мені доручила її величність.
— Ця таємниця — ваша?
— Ні, добродію, це таємниця королеви.
— Її величність просила вас звірити цю таємницю мені?
— Ні, добродію; навпаки, мене просили якнайсуворіше її зберігати.
— Чому ж ви хочете її розкрити?
— Бо, повторюю, без вас я нічого не зроблю і не певен, чи ви погодитесь допомогти мені, коли не знатимете, для чого я прошу вашої ласки.
— Бережіть вашу таємницю, юначе, і скажіть, чого ви хочете.
— Я хотів би, щоб ви домовилися з паном Дезессаром про двотижневу відпустку для мене.
— Коли?
— З цієї ночі.
— Ви виїздите з Парижа?
— Я іду в дуже важливій справі.
— Чи можете ви сказати, куди?
— В Лондон.
— Чи зацікавлений хтось у тому, щоб ви не доїхали до місця призначення?
— Гадаю, кардинал оддав би все на світі, аби тільки зашкодити мені в цьому.
— І ви їдете самі?
— Сам.
— Тоді ви не доїдете навіть до Бонді; повірте слову Тревіля.
— Чому?
— Вас уб'ють.
— Я помру, виконуючи свій обов'язок.
— Але не виконаєте доручення.
— Це правда,— сказав Д'Артаньян.
— Послухайте мене,— вів далі Тревіль.— У такі подорожі треба рушати принаймні вчотирьох, щоб до мети доїхав хтось один.
— Авжеж, добродію, ви кажете слушно,— погодився Д'Артаньян.— Проте ви добре знаєте Атоса, Портоса й Араміса і знаєте також, що я можу покластися на них.
— Не довіривши їм таємниці, про яку не схотів дізнатись я?
— Ми раз і назавжди заприсяглися довіряти й зберігати відданість один одному; до того ж, якщо ви скажете, що певні в мені, вони покладуться на мене так само, як і ви.
— Я можу кожному з них надати відпустку на два тижні: Атосо-ві, в якого ще не загоїлась рана, для поїздки на води у Форж; Портосові та Арамісові — для того, щоб супроводити друга, якого вони не можуть покинути самого в такій скруті. Наказ про відпустку свідчитиме, що подорож відбувається з моєї згоди.
— Дякую вам, добродію, ви дуже добрі.
— Ідіть до них зараз же — треба все владнати до ранку. Стривайте! Сідайте й пишіть клопотання панові Дезессару. Можливо, за вами вже стежать, тож треба, щоб ваш візит до мене, про який шпигуни кардинала, звичайно, донесуть йому, дістав природне пояснення.
Д'Артаньян написав клопотання, і пан де Тревіль пообіцяв, що не пізніше другої години ночі всі чотири свідоцтва про відпустку будуть на квартирі в кожного з чотирьох учасників подорожі.
— Надішліть, будь ласка, моє свідоцтво до Атоса, — попросив Д'Артаньян.— Я боюся, що вдома на мене чигатиме якась прикра несподіванка.
— Гаразд. До побачення, і щасливої вам дороги!.. Стривайте! — гукнув пан де Тревіль, зупиняючи Д'Артаньяна.
Д'Артаньян обернувся.
— У вас є гроші?
Д'Артаньян ляснув себе по кишені, в якій забряжчали монети.
— Цього вистачить? — спитав пан де Тревіль.
— Триста пістолів.
— Чудово! З такими грішми можна рушати хоч на край світу; отож, до зустрічі.
Д'Артаньян вклонився панові де Тревілю, і той подав йому руку; юнак потис її із шанобливою вдячністю. З дня приїзду до Парижа молодий гасконець не міг нахвалитися паном де Тревілем — таким шляхетним, чесним і великодушним.
Спершу Д'Артаньян навідав Араміса; він не був у свого друга від того пам'ятного вечора, коли стежив за пані Бонасьє. Більше того, останнім часом юнак майже не бачився з ним; коли ж він зустрічав молодого мушкетера випадково, то щоразу помічав на його обличчі тінь глибокої журби і смутку.
Цього вечора Араміс також був похмурий і сумний; Д'Артаньян спробував був розпитати, чому він такий зажурений, та Араміс послався на коментар до вісімнадцятої глави Блаженного Августина, що його має написати латиною не пізніше наступного тижня, і сказав, що заклопотаний саме цим.
Не встигли друзі обмінятися кількома фразами, як прийшов слуга пана де Тревіля й передав Арамісові великий конверт з печатками.
— Що це? — спитав Араміс.
— Наказ про відпустку, яку ви, добродію, просили в пана де Тревіля,— відповів слуга.
— Я не просив ніякої відпустки.
— Мовчіть і беріть,— обізвався Д'Артаньян.— Ось вам, друже, півпістоля за клопоти,— мовив він до слуги.— І перекажіть панові де Тревілю, що пан Араміс щиро дякує за увагу. Можете йти.
Слуга низько вклонився і вийшов.
— Що це означає? — спитав Араміс.
— Зберіть усе, що вам знадобиться для двотижневої подорожі, і йдіть за мною.
— Але я не можу виїхати з Парижа, не дізнавшись принаймні... Араміс замовк.
— Що сталося з нею, чи не так? — докінчив його думку Д'Артаньян.
— З ким? — спитав Араміс.
— З тією жінкою, що була у вас, з хазяйкою вишиваної хусточки.
— Хто вам сказав, що в мене була жінка? — вигукнув Араміс, збліднувши.
— Я бачив її.
— І ви знаєте, хто вона?
— Здогадуюсь.
— Ну,— сказав Араміс,— якщо ви вже стільки знаєте, то чи не відомо вам, принаймні, що сталося з цією жінкою?
— Гадаю, вона повернулась до Тура.
— До Тура? Так, це цілком імовірно; схоже на те, що ви її справді знаєте. Але як могла вона вирушити до Тура, не сказавши мені жодного слова?
— Бо вона боялася, щоб її не арештували.
— Чому ж вона не написала мені?
— Боялася вас цим скомпрометувати.
— Д'Артаньяне, ви повертаєте мене до життя! — вигукнув Араміс— Я вважав себе зневаженим, обдуреним. Я був такий щасливий знову побачити її! Я навіть мріяти не смів, що вона ризикуватиме своєю свободою через мене, бо подумайте самі, з якої іншої причини вона могла приїхати до Парижа?
— З тієї самої, з якої ми сьогодні мусимо їхати в Англію.
— Що ж це за причина? — спитав Араміс.
— Коли-небудь ви дізнаєтесь про це, Арамісе; а тим часом я насмілюся взяти приклад зі скромності "племінниці богослова".
Згадавши, яку нісенітницю він розповідав колись своїм друзям, Араміс усміхнувся.
— Ну що ж, Д'Артаньяне, коли вона й справді поїхала з Парижа і ви в цьому певні, то мене теж більше нічого тут не затримує, їдьмо! Ви сказали, що ми рушаємо...
— Передовсім до Атоса, і якщо ви йдете зі мною, то поспішіть, будь ласка, бо ми вже й так змарнували чимало часу. До речі, попередьте Базена.
— Базен іде з нами? — здивувався Араміс.
— Можливо. В усякому разі не завадить, щоб він пішов з нами до Атоса.
Араміс покликав Базена й звелів йому збиратися до Атоса.
— Ну що ж, ходімо,— сказав він, приготувавши в дорогу плащ, шпагу та всі три свої пістолети й марно шукаючи в шухлядах бодай якийсь завалящий пістоль. Переконавшись, що грошей немає, він вийшов слідом за Д'Артаньяном, розмірковуючи, як це сталося, що молодий гвардієць не тільки не гірше за нього знав, хто та жінка, яка скористалася з гостинності Араміса, а й набагато краще був обізнаний з тим, куди вона поділася згодом.
Вже на порозі Араміс поклав руку на Д'Артаньянове плече і, пильно глянувши на друга, спитав:
— Ви нікому не розповідали про неї?
— Нікому в світі.
— Атосові й Портосові також?
— Я не сказав їм жодного слова.
— Це добре.
Заспокоєний, Араміс рушив за Д'Артаньяном, і невдовзі вони прийшли до Атоса.
Друзі застали його серед кімнати, з відпусткою в одній руці й листом од пана де Тревіля в другій.
— Чи не скажете, що означають ця відпустка і цей лист? Мені тільки що їх принесли! — спитав здивований Атос.
"Мій любий Атосе, я був би дуже радий, якби ви відпочили тижнів зо два, як цього потребує ваше здоров'я. Можете поїхати на води у Форж або кудись-інде, куди самі схочете, тільки швидше одужуйте.
Відданий вам
Тревіль".
— Ця відпустка і цей лист, Атосе, означають лише те, що вам треба негайно рушати зі мною в дорогу.
— На води в Форж?
— Туди або кудись в інше місце.
— Для служби королю?
— Королю або королеві; хіба ми не слуги їх величностей? Тут до кімнати ввійшов Портос.
— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ну й дивина: відколи це мушкетерам стали надавати відпустки, про які вони не просили?
— Відтоді, як у них з'явилися друзі, що стали робити це за них,— відповів Д'Артаньян.
— Он як...— пробурмотів Портос— Тут, здається, запахло новинами?
— Авжеж, ми рушаємо в дорогу,— сказав Араміс.
— Куди? — запитав Портос.
— Слово честі, я не знаю нічого,— признався Атос— Спитай у Д'Артаньяна.
— В Лондон, панове,— пояснив Д'Артаньян.
— В Лондон! — вигукнув Портос— А що ми робитимемо в Лондоні?
— Цього я не маю права вам сказати, панове; ви мусите повірити мені на слово.
— Але для подорожі в Лондон потрібні гроші,— зауважив Портос,— а їх у мене немає.
— І в мене,— сказав Араміс.
— І в мене,— додав Атос.
— А в мене вони є,— мовив Д'Артаньян, вийнявши з кишені торбинку й поклавши її на стіл.— Тут триста пістолів; хай кожен візьме по сімдесят п'ять — цього цілком вистачить на дорогу до Лондона і назад. А втім, я ладен присягнути: всі ми до Лондона не доїдемо.
— Чому?
— Бо, можливо, дехто з нас відстане по дорозі.
— Отже, ми вирушаємо в похід?
— І навіть у дуже небезпечний, мушу вас попередити.
— Маєш! — вигукнув Портос— То коли вже ми ризикуємо життям, я б хотів принаймні знати, в ім'я чого це робиться.
— І тобі від цього полегшає? — спитав Атос.
— І все-таки,— сказав Араміс,— я згоден з Портосом.
— А хіба король має звичку пояснювати вам свої накази? Ні; він просто говорить: панове, в Гасконі або у Фландрії точаться бої; рушайте туди — і ви рушаєте. В ім'я чого? Ви навіть не замислюєтесь над цим.
— Д'Артаньян має слушність,— зауважив Атос— Ось наші три свідоцтва про відпустку, які ми дістали від пана де Тревіля, і ось триста пістолів, які ми дістали невідомо від кого. Рушаймо ж помирати туди, куди нам наказано. Чи варте наше життя того, щоб ставити стільки запитань? Д'Артаньяне, я готовий іти за тобою.
— Я також,— обізвався Портос.
— І я,— відгукнувся Араміс— До речі, я зовсім не проти, щоб поїхати з Парижа. Мені треба трохи розважитись.
— Чого-чого, а розваг у нас вистачить, панове, запевняю вас,— пообіцяв Д'Артаньян.
— А тепер скажіть, коли ми вирушаємо? — спитав Атос.
— Негайно,— відповів Д'Артаньян.— Не можна марнувати ані хвилини.
— Гей! Грімо, Планше, Мушкетоне, Базене! — гукнули всі четверо своїм слугам.— Наваксуйте наші ботфорти й приведіть коней з головної квартири.
За тих часів кожен мушкетер мав тримати в головній квартирі, як у казармі, свого коня й коня свого слуги.
Планше, Грімо, Мушкетон і Базен побігли виконувати накази своїх панів.
— А тепер накреслимо план походу,— сказав Портос— Куди ми вирушимо спочатку?
— В Кале,— відповів Д'Артаньян.— Це найкоротший шлях до Лондона.
— Ну, то я пропоную ось що...
— Кажи.
— Четверо душ, які подорожують разом, можуть викликати підозру. Д'Артаньян кожному з нас дасть відповідні вказівки. Я виїду вперед на Булонь, щоб розвідати дорогу; Атос виїде через дві години Ам'єнською дорогою; Араміс поїде за нами на Нуайон. Що ж до Д'Артаньяна, то він вибере дорогу, яку сам схоче, й перевдягнеться у вбрання Планше. Планше ж, надівши форму гвардійця, рушить слідом за нами й зображатиме Д'Артаньяна.
— Панове,— сказав Атос,— я гадаю, що слуги не повинні знати про нашу справу: навіть дворянин може випадково виказати таємницю, а вже слуга майже напевно продасть її.
— Як на мене, план Портоса не зовсім вдалий насамперед тому,— мовив Д'Артаньян,— що я й сам до пуття не знаю, які вказівки маю вам дати. Я везу листа — тільки й того. Я не можу зробити трьох копій з цього листа, бо він запечатаний, і тому мені здається, що нам слід їхати разом. Лист лежить ось тут, у цій кишені.— І він показав, де лежить лист.— Якщо мене вб'ють, один з вас візьме листа, і ви поїдете далі; якщо уб'ють і його, настане черга третього і так далі — аби тільки хтось із нас доїхав до Лондона.
— Браво, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос— Я підтримую твою думку. До того ж, треба бути послідовними: я їду на води, ви мене супроводите; замість Форжа я рушаю до моря, бо маю свободу вибору. Нас намагаються затримати, я показую листа пана де Тревіля, а ви — ваші свідоцтва. На нас нападають, ми захищаємось; нас звинувачують у злочині, але ми наполягаємо, що хотіли тільки скупатися в морі. Чотирьох чоловік, які подорожують окремо, дуже легко схопити, тоді як четверо разом — це вже загін. Ми озброїмо чотирьох наших слуг пістолетами й мушкетами; якщо проти нас кинуть хоч ціле військо, ми станемо на бій, і той, хто залишиться живий, одвезе, як сказав Д'Артаньян, листа за адресою.
— Чудово, Атосе! — вигукнув Араміс— Ти говориш не часто, та вже коли скажеш, то не гірше за Іоанна Златоуста1. Я — за план Атоса. А ти, Портосе?
— Я також,— відповів Портос,— якщо, звичайно, з ним згоден Д'Артаньян. Д'Артаньянові доручено відвезти листа, тож природно, що він має бути начальником нашої експедиції; хай він вирішує, а ми виконуватимемо його накази.
— Гаразд,— мовив Д'Артаньян,— я за те, щоб ми прийняли план Атоса й рушили в дорогу за півгодини.
— Схвалено! — хором гукнули троє мушкетерів.
Кожен, простягши руку до торбинки, взяв собі сімдесят п'ять пістолів і став лаштуватися в дорогу, щоб за півгодини бути готовим до від'їзду.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
