Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXI. ГРАФИНЯ ВІНТЕР
Поки вони їхали, герцог дізнався від Д'Артаньяна коли не про все, що сталося, то принаймні про те, що Д'Артаньянові було відомо. Пов'язавши почуте від юнака з власними спогадами, він склав собі більш-менш ясне уявлення про становище, на серйозність якого, до речі, попри всю свою лаконічність, вказував і лист королеви. Особливо ж вразило герцога те, що кардинал, для якого було надзвичайно важливо, аби цей юнак не ступив на англійський берег, все-таки не знайшов способу затримати його в дорозі. Отож, почувши від герцога слова подиву й захоплення, Д'Артаньян розповів йому про всі перестороги й про те, як завдяки самовідданості трьох його друзів, котрих, поранених і скривавлених, він мусив залишити в дорозі, йому самому пощастило відбутись ударом шпаги, що порвав лист королеви і за який так дорого заплатив граф де Вард.
Слухаючи цю щиру й просту розповідь Д'Артаньяна, герцог час од часу здивовано позирав на нього, ніби не вірячи, що така завбачливість, така мужність і відданість могли визначити поведінку юнака, якому, либонь, не минуло ще й двадцяти років.
Коні мчали мов вітер; за кілька хвилин герцог і Д'Артаньян були вже в Лондоні. Д'Артаньян сподівався, що, в'їхавши в місто, герцог стримає коня, але той не зробив цього; Бекінгем мчав тим самим нестримним алюром, мало турбуючись, що збиває з ніг необачних перехожих, які траплялися йому на шляху. На вулицях міста сталося кілька таких випадків; проте герцог жодного разу не озирнувся, аби глянути, що скоїлося з тими, кого він збив. Д'Артаньян чув, як навздогін вершникам безперестанку лунали крики, що дуже скидалися на прокльони.
Влетівши на подвір'я палацу, Бекінгем спішився, кинув поводи коневі на спину й побіг до дверей. Д'Артаньян зробив те саме, хоч і куди більше непокоївся за долю свого коня: він цінував по заслузі цих благородних тварин. На превелику свою втіху, юнак побачив, як кілька слуг, вискочивши з кухні та стайні, підбігли до коней і відвели їх під навіс.
Герцог ішов сягнистим кроком, і Д'Артаньян ледве встигав за ним. Він проминув кілька віталень, умебльованих настільки вишукано, що найясніші вельможі Франції навряд чи могли собі таке уявити, і ввійшов до спальні — справжнісінького чуда найвибагли-вішого смаку і найпишніших розкошів. В алькові видніли напівсхо-вані гобеленом двері; герцог одімкнув їх золотим ключиком, що висів на золотому ланцюжку у нього під сорочкою.
Д'Артаньян скромно зупинився; але, ступивши на поріг, Бекінгем обернувся до юнака й, помітивши його нерішучість, сказав:
— Заходьте, і якщо ви матимете щастя побачити її величність, розкажіть про все, що бачили.
Підбадьорений цим запрошенням, Д'Артаньян пішов за герцогом, і двері за ними зачинилися.
Вони опинилися в маленькій, яскраво освітленій безліччю свічок капличці, стіни якої були оббиті персидським шовком і золотою парчею. На невеличкому олтарі, під блакитним оксамитовим балдахіном, увінчаним червоними та білими перами, стояв портрет Анни Австрійської на повен зріст, такий схожий на оригінал, що Д'Артаньян не міг приховати свого захоплення: здавалося, королева от-от заговорить до них.
На олтарі під портретом стояла скринька з діамантовими підвісками.
Герцог підійшов до олтаря і став на коліна, наче священик перед розп'яттям; потім узяв скриньку й відчинив її.
— Візьміть,— сказав він, виймаючи великий бант з блакитного муару, що весь сяяв діамантами.— Візьміть, ось вони, ці безцінні підвіски, з якими я дав собі слово зійти в могилу. Королева дала їх мені, королева й забирає їх у мене: її воля для мене — як воля Божа, завжди і в усьому.
І, одну по одній, герцог заходився цілувати підвіски, які мусив тепер віддати. Та враз він розпачливо зойкнув.
— Що сталося? — збентежено спитав Д'Артаньян.— Що з вами, мілорде?
— Все загинуло! — вигукнув Бекінгем, збліднувши як смерть.— Немає двох підвісок, їх залишилося тільки десять.
— Мілорд загубив підвіски чи вважає, що їх у нього викрали?
— Їх викрали,— відповів герцог.— І ця крадіжка — справа кардиналових рук. Погляньте-но: стрічки, на яких вони трималися, обрізано ножицями.
— Чи не здогадується мілорд, хто саме їх викрав?.. Можливо, підвіски ще в цієї особи...
— Стривайте, стривайте! — вигукнув герцог.— Я надівав їх лише один раз, тиждень тому, на королівський бал, у Віндзорі. Графиня Вінтер, з якою я посварився, на тому балі явно хотіла помиритися зі мною. Це примирення було помстою ревнивої жінки. Відтоді я жодного разу не бачив її. Безперечно, вона — шпигун кардинала.
— Невже його шпигуни нишпорять по всьому світу? — вигукнув Д'Артаньян.
— Авжеж! — мовив Бекінгем крізь зціплені від люті зуби.— Так, це жахливий ворог... На коли призначено у вас свято?
— На наступний понеділок.
— На наступний понеділок! Ще п'ять днів, часу більше, ніж досить. Патріку! — гукнув герцог, прочинивши двері каплички.— Патріку!
Довірений камердинер став на порозі.
— Мого ювеліра й мого секретаря!
Камердинер вийшов — мовчки й так швидко, наче хотів підкреслити свою звичку до сліпої й беззаперечної покори.
Хоч першим викликали ювеліра, проте секретар увійшов раніше. Це було цілком зрозуміло: він мешкав у палаці. Секретар застав Бекінгема в спальні за столом, коли той власноручно писав якісь накази.
— Пане Джексоне,— мовив герцог до секретаря,— вам слід зараз же піти до лорда-канцлера й сказати йому: виконання цих наказів я покладаю на нього особисто. Я хочу, щоб їх обнародували негайно.
— Але, ваша світлосте, що я відповім, коли лорд-канцлер спитає, чим зумовлені такі надзвичайні заходи?
— Ви відповісте, що це було моє бажання і що я нікому не мушу пояснювати свої вчинки.
— Чи повинен лорд-канцлер,— спитав секретар, ледь помітно всміхнувшись,— передати цю відповідь його величності, якби королю заманулось дізнатися, чому жоден корабель не може віднині вийти з портів Великобританії?
— Так, добродію,— відповів Бекінгем.— Хай лорд-канцлер скаже королю, що я вирішив оголосити війну і що цей захід — моя перша ворожа акція проти Франції.
Секретар вклонився і вийшов.
— Ну, щодо цього ми можемо бути спокійні,— сказав Бекінгем, обернувшись до Д'Артаньяна.— Коли підвіски ще не переправлені до Франції, вони потраплять туди тільки після вашого повернення.
— Чому?
— Я наклав заборону на вихід у море будь-якого судна, що перебуває в портах його величності, і без спеціального дозволу жодне з них не має права знятися з якоря.
Д'Артаньян приголомшено дивився на герцога, який необмежену владу, даровану йому королем, примушував служити своєму коханню, Бекінгем з виразу обличчя юнака вгадав його думки і всміхнувся.
— Авжеж,— сказав він,— моя справжня королева — Анна Австрійська; одне її слово — і я ладен зрадити свого короля, свою країну, зрадити Бога. Вона просила мене не підтримувати протестантів Ла-Рошелі, як це я їм обіцяв, і я підкорився. Я не дотримав свого слова, але хіба це не все одно? Адже я вволив її волю; тож чи не був я цілком винагороджений за свою покірливість? Адже саме завдяки цій покірливості я маю її портрет!
Д'Артаньяна вразило, на якій тоненькій ниточці часом висить доля цілого народу й життя багатьох тисяч людей.
Він стояв, поринувши в свої думки, коли ввійшов ювелір. Це був ірландець, блискучий майстер своєї справи, який не приховував, що має по сто тисяч фунтів1 у рік на замовленнях герцога Бекінгема.
— Пане О'Рейлі,— сказав герцог, зайшовши з ним до каплички,— гляньте на ці діамантові підвіски й скажіть, скільки коштує кожна з них.
Ювелір єдиним поглядом оцінив вишуканість оправи, визначив вартість діамантів і, не вагаючись, відповів:
— Півтори тисячі пістолів кожна, мілорде.
— Скільки днів треба, щоб виготовити дві такі підвіски? Ви бачите — тут бракує саме двох.
— Тиждень, мілорде.
— Я заплачу по три тисячі за кожну, але вони потрібні мені післязавтра.
— Мілорд матиме їх.
— Ви безцінна людина, пане О'Рейлі, але це ще не все: підвіски я не можу довірити нікому, — Їх треба виготовити тут, у палаці.
— Це неможливо, мілорде; тільки я зумію виконати роботу так, щоб різниця між новими й старими підвісками була зовсім не помітна.
— Тоді, мій любий пане О'Рейлі, ви мій бранець, і якби ви навіть схотіли зараз вийти з палацу, вам однаково це не вдалося б. Отож, підкоріться долі. Назвіть імена потрібних вам підмайстрів і скажіть, які саме інструменти вони мають взяти з собою.
Ювелір добре знав герцога, розумів, що будь-які заперечення марні, і тому змирився з неминучістю.
— Ви дозволите мені повідомити дружину? — спитав він.
— О, ви навіть можете бачити її, любий пане О'Рейлі: ваше ув'язнення не буде суворим, смію вас запевнити. А що будь-які клопоти вимагають винагороди, то ось вам, крім суми, обіцяної за підвіски, чек іще на тисячу пістолів — відшкодування за всі ваші прикрощі.
________________
1Фунт (стерлінгів) — грошова одиниця Англії, введена в обіг в XI столітті.
Д'Артаньян і досі не отямився від подиву, що його викликав у нього цей міністр, який так вільно розпоряджався людьми й мільйонами.
Ювелір написав дружині листа, додавши до нього чек на тисячу пістолів і попросивши прислати найкращого підмайстра, набір діамантів відповідно до списку, де було точно вказано їхню вагу та якість, а також усі необхідні інструменти.
Бекінгем одвів ювеліра в призначену для нього кімнату, яку вже за півгодини переобладнали під майстерню. Потім герцог наказав поставити біля всіх дверей варту й заборонив пропускати туди будь-кого, крім камердинера Патріка. Нема чого й говорити, що ювелірові О'Рейлі та його помічникові було якнайсуворіше заборонено виходити з кімнати під будь-яким приводом.
Уладнавши усі ці справи, герцог обернувся до Д'Артаньяна.
— А тепер, мій юний друже,— сказав він,— Англія належить нам обом; чого хочете ви, чого бажаєте?
— Постіль,— відповів Д'Артаньян.— Мушу признатися, що це мені зараз найнеобхідніше.
Бекінгем наказав приготувати Д'Артаньянові кімнату поряд зі своєю спальнею. Йому хотілося, щоб юнак весь час був поруч — не тому, що він не довіряв йому, а для того, щоб мати співрозмовника, з яким можна було б досхочу говорити про королеву.
За годину в Лондоні оголосили наказ про заборону виходити в море геть усім кораблям з вантажем для Франції, в тому числі й поштовим пакетботам. Усім було ясно: це — оголошення війни між двома королівствами.
На третій день об одинадцятій годині підвіски були готові; вони були зроблені так точно і такі схожі з рештою, що сам Бекінгем не зміг відрізнити нові від старих, і навіть найдосвідченішим ювелірам годі було б розпізнати їх.
Герцог зараз же послав по Д'Артаньяна.
— Ось,— сказав він,— діамантові підвіски, по які ви приїхали. Тож будьте свідком — я зробив усе, що було в людських силах.
— Будьте певні, мілорде, я все це підтверджу; але ваша світлість віддає мені підвіски без скриньки?
— Скринька вам заважатиме в дорозі. До того ж, вона тим мені дорожча, що тільки одна й лишається в мене. Ви скажете, що я хотів би зберігати її як пам'ять.
— Я передам усе це слово в слово, мілорде.
— А тепер,— мовив Бекінгем, пильно глянувши на юнака,— як мені віддячити вам? Д'Артаньян зашарівся по самісінькі вуха. Він зрозумів, що герцог хоче змусити його взяти що-небудь у подарунок, і думка про те, що за кров його товаришів і за його власну кров може бути заплачено англійським золотом, здалася йому просто відразливою.
— Поговорімо відверто, мілорде,— мовив Д'Артаньян,— і зважмо все як слід, щоб не лишалося ніяких непорозумінь. Я служу королю та королеві Франції й перебуваю в роті пана Дезессара, котрий, так само як і його свояк пан де Тревіль, безмежно відданий їх величностям. Більше того, можливо, я б ніколи й не погодився на все це, коли б не бажання зробити послугу одній особі, що дорога мені так само, як вам дорога королева.
— Так,— сказав герцог усміхаючись,— я, здається, знаю цю особу, це...
— Мілорде, я не назвав її імені,— урвав юнак.
— Ваша правда,— відповів герцог.— Тож саме цій особі я й маю бути вдячним за вашу самовідданість?
— Авжеж, мілорде, бо тепер, коли от-от може спалахнути війна, я, мушу признатися, бачу в особі вашої світлості тільки англійця, а отже, ворога, з яким я куди охочіше зустрівся б на полі бою, ніж у Віндзорському парку або в коридорах Лувру; проте це аж ніяк не перешкодить мені якнайретельніше виконати доручення і, коли треба буде, накласти заради нього життям. Але я ще раз кажу вашій світлості: вам так само нема чого дякувати мені за те, що я зробив під час нашого другого побачення, як і за те, що було під час нашої першої зустрічі.
— А ми ще кажемо: "Гордий, як шотландець"1,— прошепотів Бекінгем.
— Зате ми кажемо: "Гордий, як гасконець",— відповів Д'Артаньян.— Гасконці — це французькі шотландці.
Д'Артаньян вклонився герцогові й пішов до виходу.
— Стривайте! Отак ви збираєтесь їхати? Але на чому? І як?
— Отак і збираюся.
— Ці мені в біса французи! Нічим їх не збентежиш!
________________
1Шотландія — частина Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, розташована на півночі острова Великобританія та інших прилеглих до нього малих островах. Починаючи з XI століття, коли утворилося єдине шотландське королівство, англійські феодали не раз намагалися підкорити Шотландію, яка прагнула відстоювати свою незалежність. Після того, як у 1603 році до влади в Англії прийшла династія Стюартів, Шотландію об'єднали з Англією особистою унією, але вона зберегла автономію. Шотландці відзначалися гордим, незалежним характером.
— Я забув, що Англія — острів, а ви — його володар.
— Ідіть до порту, розшукайте бриг "Зунд", передайте капітанові цього листа; він одвезе вас до маленької французької гавані, де вас ніхто не підстерігатиме і де пристають здебільшого тільки рибальські шхуни.
— Як називається гавань?
— Сен-Валері. Та почекайте ж бо! Прибувши туди, ви зайдете до занедбаної корчми без назви й без вивіски, до справжнісінького портового кубла. Помилитися не можна — там тільки таке кубло і є.
— Що далі?
— Ви покличете хазяїна й скажете йому: "Forward".
— Що означає...
— "Вперед": це пароль. Хазяїн дасть вам осідланого коня й покаже, куди їхати далі; по дорозі на вас чекатиме чотири зміни коней. Якщо схочете, то залишайте на кожній зупинці свою паризьку адресу, і всіх чотирьох коней відправлять слідом за вами; двоє з них вам уже знайомі, і ви, як знавець, могли їх оцінити — це ті самі, на яких ми з вами мчали з Віндзора. Інші двоє, повірте мені, не гірші. Ці четверо коней споряджені для походу. Попри всю вашу гордість, ви не відмовитеся взяти одного собі й попросити ваших друзів взяти по одному для кожного з них. Коні добре прислужаться вам під час війни з нами. Кінець — ділу вінець, як кажуть французи, чи не так?
— Мілорде, я приймаю ваш подарунок,— відповів Д'Артаньян.— І дай Боже, щоб ми зуміли якнайкраще скористатися з нього.
— А тепер — вашу руку, юначе. Можливо, ми скоро зустрінемось на полі бою; а тим часом, сподіваюся, ми прощаємось з вами, як добрі друзі.
— Так, мілорде, але з надією зустрітися незабаром, як вороги.
— Не турбуйтеся, я вам це обіцяю.
— Вірю вашому слову, мілорде.
Д'Артаньян вклонився герцогові й швидко вийшов.
Проти Тауера1 він розшукав потрібний йому корабель, передав листа капітанові, той відніс його на підпис до коменданта порту, і вони відразу підняли вітрила.
П'ятдесят суден, готових до відплиття, стояли в порту, чекаючи дозволу знятися з якоря.
________________
1 Тау ер — замок у Лондоні, збудований у 1078 році. До XVII століття був однією з резиденцій англійських королів, а в XVII—XVIII століттях — головною політичною в'язницею королівства.
Коли Д'Артаньян пропливав повз одне з них, йому здалося, що він помітив ту саму незнайому красуню з Менга, яку невідомий дворянин називав "міледі" і яка так вразила юнака. Але сила течії й попутний вітер швидко пронесли бриг далі, і кораблі, що стояли на якорі, за хвилину зникли з очей.
О дев'ятій годині ранку Д'Артаньян був уже в Сен-Валері.
Він одразу подався шукати корчму і знайшов її по вигуках, що долинали звідти. Там на повен голос говорили про війну між Англією та Францією як про справу вирішену й неминучу, і матроси бенкетували на одчай душі.
Д'Артаньян пробрався крізь натовп, підійшов до хазяїна й мовив: "Forward". Той, не гаючись і хвилини, знаком запросив гвардійця за собою, вийшов через внутрішні двері на подвір'я й провів юнака до стайні, де стояв осідланий кінь. Потім спитав, чи не треба Д'Артаньянові ще чого-небудь.
— Мені треба знати, якою дорогою їхати далі,— відповів Д'Артаньян.
— Рушайте на Бланжі, з Бланжі — до Невшателя. В Невшателі зайдіть до корчми "Золотий Серп", скажіть хазяїнові пароль, і ви матимете верхового коня.
— Що я вам винен?
— За все заплачено, і заплачено щедро. Рушайте в дорогу, і хай боронить вас Бог.
— Амінь! — відповів юнак, пускаючи коня чвалом. За чотири години він був у Невшателі.
Д'Артаньян ретельно виконав усі вказівки. В Невшателі, як і в Сен-Валері, на нього чекав осідланий кінь; юнак хотів перекласти пістолети зі старого сідла в нове, але побачив, що й тут у кобури вкладені такі ж самі.
— Ваша адреса в Парижі?
— Особняк гвардійців, рота Дезессара.
— Ясно,— відповів хазяїн.
— Якою дорогою мені їхати? — спитав і собі Д'Артаньян.
— Руанською, але вам треба буде об'їхати місто ліворуч. Ви зупинитесь у невеличкому селі Екуї, там лише одна корчма — "Щит Франції". Не судіть про неї з її вигляду; в стайні стоятиме кінь, не гірший від цього.
— Пароль той самий?
— Той самий.
— Прощавайте, хазяїне! — Щасливої дороги, пане гвардійцю! Чи не потрібно вам іще що-небудь?
Д'Артаньян заперечливо похитав головою й щодуху помчав уперед.
В Екуї повторилося те саме: запобігливий корчмар, чудовий кінь; як і на попередніх зупинках, Д'Артаньян залишив свою адресу й поскакав далі до Понтуаза. В Понтуазі він востаннє поміняв коня й о дев'ятій годині вечора влетів на подвір'я палацу пана де Тревіля.
За дванадцять годин він проскакав шістдесят миль.
Пан де Тревіль зустрів Д'Артаньяна так, наче розлучився з ним уранці; потиснувши йому руку хіба що трохи міцніше, ніж звичайно, він сказав, що рота пана Дезессара несе варту в Дуврі і що він може піти на свій пост.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
