Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXIII. ПОБАЧЕННЯ
Д'Артаньян щодуху помчав додому і, хоч була вже дуже пізня година, а йому треба було проминути найнебезпеч-ніші квартали Парижа, він не мав жодної неприємної зустрічі. Всім-бо відомо, що у гультіпак і в закоханих є свій ангел-охоронець.
Двері його будинку були прочинені; він злетів по сходах нагору
й тихенько постукав умовним стуком, відомим тільки йому та слузі.
Планше, якого Д'Артаньян вирядив з ратуші за дві години до того,
звелівши чекати на нього вдома, відімкнув двері.
— Мені хто-небудь приносив листа? — нетерпляче спитав Д'Артаньян.
— Ні, пане, листа ніхто не приносив,— відповів Планше.— Але є лист, який прийшов сам.
— Що ти хочеш цим сказати, дурню?
— Я хочу сказати, що, повернувшись додому, знайшов на столі у вашій спальні листа, хоч ключ од квартири весь час був у мене і я й на мить не виймав його з кишені.
— Де ж цей лист?
— Я лишив його там, де він був, пане. Чи ж видано це, щоб листи потрапляли до людей у такий спосіб? Коли б іще вікно було відчинене або хоч прочинене, тоді б я, може, й нічого не сказав. Так ні ж бо — воно було зачинене на всі засуви. Стережіться, пане, тут, напевно, не обійшлося без нечистої сили.
Юнак убіг до кімнати, схопив листа й розпечатав його. Лист справді був од пані Бонасьє. Ось що вона писала:
"Вам хочуть палко подякувати від свого імені, а також від імені ще однієї особи. Будьте завтра ввечері о десятій годині в Сен-Клу, навпроти павільйону, що стоїть поряд з будинком пана Д'Естре.
К. Б."
Читаючи листа, Д'Артаньян відчував, як його серце то немов ширшає, то стискається в солодкім шалі, що мучить і пестить серця закоханих воднораз.
Це ж уперше він отримав листа, в якому йому призначали побачення!
Сповнене радісного сп'яніння, серце юнака ладне було зупинитись на порозі земного раю, що зветься коханням.
— Ну що, пане? — спитав Планше, побачивши, що його хазяїн то червоніє, то блідне.— Певно, я таки вгадав. Якась кепська справа?
— Ти помиляєшся, Планше,— відповів Д'Артаньян,— а на доказ візьми ось цей екю і випий за моє здоров'я.
— Дякую вам, пане, за екю і твердо обіцяю якнайретельніше виконати ваше доручення; та все ж таки листи, які потрапляють в такий спосіб у замкнені квартири...
— Падають з неба, мій друже, падають з неба!..
— Отже, пане, ви задоволені? — спитав Планше.
— Любий Планше, я найщасливіший з усіх людей!
— Чи не дозволите тоді на радощах мені піти спати?
— А чого ж, іди.
— Хай благословить вас небо, пане; однак цей лист...
І Планше вийшов, недовірливо й непевно похитуючи головою. Навіть щедрість Д'Артаньяна не розвіяла його сумнівів.
А Д'Артаньян читав і перечитував листа. Потім, разів двадцять поцілувавши рядки, написані рукою його коханої, він ліг спати й поринув у золоті сни.
О сьомій ранку Д'Артаньян прокинувся й покликав Планше, який, так і не оговтавшись після вчорашніх тривог, одчинив двері лиш на другий поклик свого хозяїна.
— Планше,— мовив Д'Артаньян,— мене не буде, можливо, весь день, отже, до сьомої години вечора ти вільний; але о сьомій годині будь готовий і запряжи двох коней.
— От тобі й маєш! — пробурмотів Планше.— Схоже, що нам знову перепаде на горіхи!
— Візьми мушкет і пістолети.
— Ну от! Що я казав? — вигукнув Планше.— Так і є! Клятий лист!
— Заспокойся, дурню, йдеться про звичайнісіньку прогулянку.
— Еге ж, про таку саму, як оце недавно, коли згори замість дощу нас засипало градом куль, а замість бруньок на кущах розкривалися пастки.
— Пане Планше,— відповів Д'Артаньян,— якщо ви боїтеся, я поїду сам; це краще, ніж подорожувати з боягузом.
— Ви ображаєте мене, пане,— заперечив Планше.— По-моєму, ви бачили мене в ділі.
— Бачив, але, здається мені, ти витратив за той раз усю свою хоробрість.
— При нагоді, пане, ви зможете переконатися, що в мене ще трохи її лишилося; та коли ви хочете, щоб цієї хоробрості стало надовше, то, будь ласка, не зловживайте нею.
— А на сьогоднішній вечір у тебе ще її стане?
— Та стане...
— Гаразд! Покладаю на тебе надії.
— Я буду готовий о сьомій; правда, я гадав, пане, що в гвардійській стайні у вас стоїть тільки один кінь...
— Можливо, зараз там справді тільки один; але ввечері їх буде чотири.
— То, виходить, ми їздили купувати скакунів?
— Атож! — засміявся Д'Артаньян.
І, жартома посварившись на Планше пальцем, він вийшов на вулицю.
Пан Бонасьє стояв на порозі своїх дверей. Д'Артаньян хотів мовчки проминути шановного галантерейника, але той вклонився так приязно й лагідно, що пожильцю довелося не тільки відповісти на привітання, а й заговорити до хазяїна будинку.
Та й як не виявити бодай трохи поблажливості до чоловіка, чия дружина призначила вам побачення на цей самий вечір у Сен-Клу, навпроти павільйону пана Д'Естре!
Д'Артаньян підійшов до Бонасьє з якнайлюб'язнішим виглядом.
Розмова, природно, зайшла про перебування бідолахи у в'язниці. Не знаючи, що Д'Артаньян чув його бесіду з незнайомцем із Мен-га, пан Бонасьє розповів про знущання цього чудовиська пана де Ляффема, якого він називав не інакше, як катом кардинала, і докладно змалював Бастилію, її засуви, душники, заґратовані вікна та знаряддя тортур.
Д'Артаньян вислухав його, вдаючи, що дуже зацікавлений, і, коли Бонасьє закінчив свою розповідь, спитав:
— То ви так і не довідались, хто викрав пані Бонасьє? Якщо пам'ять не зраджує мене, саме цій прикрій обставині я завдячую щастям познайомитися з вами.
— О,— відповів галантерейник,— цього вони мені, звичайно, не сказали, та й дружина моя присягалася всіма святими, що не знає.
Ну, а ви,— провадив пан Бонасьє найпростодушнішим тоном,— де ж це ви пропадали всі ці дні? Я не бачив ні вас, ні ваших друзів, і, певно, не на паризьких вулицях ви запорошили свої чоботи так, що Планше вчора ледве їх одчистив.
— Ваша правда, любий пане Бонасьє! Ми з друзями зробили невеличку подорож.
— Далеко?
— О ні, боронь Боже, якихось сорок миль: ми супроводили пана Атоса на води у Форж, де мої друзі й залишилися.
— Ну, а ви, ясна річ, повернулися додому,— вів далі пан Бонасьє, лукаво глянувши на Д'Артаньяна.— Таким красеням, як ви, жінки не дають тривалих відпусток, і на вас нетерпеливо чекали в Парижі, чи не так?
— Так, любий пане Бонасьє,— сказав юнак, засміявшись,— признаюся вам у цьому, бо від вас і справді, мабуть, нічого не сховаєш. Авжеж, на мене чекали і, можете бути певні, вельми нетерпляче.
По обличчю Бонасьє перебігла хмарка, але така легенька, що Д'Артаньян її не помітив.
— І ми будемо винагороджені за нашу спритність? — спитав галантерейник; голос його ледь затремтів, але Д'Артаньян цього теж не помітив, як і тієї миттєвої тіні, що спершу затьмарила чоло шановного городянина.
— Ти ба, який ви святобливий! — весело вигукнув Д'Артаньян.
— Я кажу це тільки для того,— відповів Бонасьє,— щоб дізнатися, чи пізно ви сьогодні повернетеся.
— А навіщо вам це знати, мій любий хазяїне? — запитав Д'Артаньян.— Чи, може, ви збираєтесь мене дожидати?
— Ні. Але після мого арешту й крадіжки, що сталася в нашому домі, я не можу без страху чути, як відчиняються двері, надто вночі. Що вдієш! Я — не солдат!..
— Ну, так не лякайтесь, коли я повернуся о першій, о другій, а то й о третій годині запівніч; навіть коли я й зовсім не повернуся, то й тоді не лякайтесь.
Бонасьє зблід так, що Д'Артаньян уже не міг цього не помітити й спитав, що з ним.
— Нічого,— відповів галантерейник,— нічого. Відтоді, як скоїлися всі мої лиха, в мене почалися раптові напади слабості. От і зараз затрусило. Не звертайте на мене уваги — поклопочіться краще про своє щастя.
— О, в такому разі я дуже заклопотаний, бо я й справді щасливий.
— Не кваптеся — адже ви сказали, що це буде ввечері.
— Ну, хвала Богові, вечір не забариться! І, може, ви чекаєте на нього так само нетерпляче, як і я. Пані Бонасьє, либонь, навідає ввечері свого чоловіка?
— Ввечері пані Бонасьє не прийде,— поважно відповів галантерейник.— Її затримують у Дуврі службові справи.
— Тим гірше для вас, мій любий хазяїне, тим гірше; коли я щасливий, то хочу, щоб і всі навколо мене були щасливі, але, мабуть, це неможливо.
1 Д'Артаньян пішов, регочучи з жарту, який, на його думку, був зрозумілий тільки йому.
— Щасливого вам вечора! — відповів Бонасьє могильним голосом.
Але Д'Артаньян уже не чув цих слів; до того ж, він був такий щасливий, що якби й почув, то, певно, однаково не звернув би на них ніякої уваги.
Він подався до будинку пана де Тревіля; його вчорашній візит був, як ми пам'ятаємо, дуже короткий, і він ні про що не розповів до пуття.
Пана де Тревіля він застав у чудовому настрої. На балі король і королева були з ним надзвичайно люб'язні. Зате кардинал аж нетямився з люті.
О першій годині запівніч, пославшися на втому, пан де Тревіль поїхав з балу. Що ж до їх величностей, то вони повернулися до Лувру лише о шостій ранку.
— А тепер,— сказав капітан мушкетерів, стишивши голос і оглядаючись довкола, щоб переконатись, чи вони справді лишилися самі,— а тепер, мій юний друже, поговорімо про вас, бо мені ясно: ваше щасливе повернення має якийсь зв'язок з радістю короля, тріумфом королеви та приниженням його високопреосвященства. Тож вам треба бути особливо обережним.
— Та чого мені боятись, поки я матиму щастя користуватися прихильністю їх величностей? — спитав Д'Артаньян.
— Усього, повірте мені. Кардинал — не така людина, щоб забути про злий жарт, не поквитавшись з жартівником, а я підозрюю, що цей жартівник — один мій знайомий гасконець.
— Невже ви гадаєте, що кардинал так само добре поінформований, як і ви? Невже йому відомо, що це саме я їздив до Лондона?
— Хай вам чорт! Ви були в Лондоні? То чи не з Лондона часом привезли цей чудовий діамант, який сяє у вас на пальці? Стережіться, мій любий Д'Артаньяне, подарунок ворога — кепська річ; про це навіть є один латинський вірш... Стривайте...
— Авжеж,— відповів Д'Артаньян, який так і не зміг вивчити бодай основ латини і своїм неуцтвом доводив до розпачу свого вчителя,— безперечно, мусить бути якийсь вірш...
— Звичайно, є,— мовив пан де Тревіль, що знав латину все-таки трохи краще за Д'Артаньяна.— Нещодавно пан де Бенсерад1 читав мені його... Стривайте... Ага! Ось він:
Timeo Danaos et dona ferentes2.
Це означає: "Стережіться ворога, який робить вам подарунки".
— Цей діамант подарував мені не ворог, добродію,— відповів Д'Артаньян,— його подарувала мені королева.
— Королева! Ого! — мовив пан де Тревіль.— Оце справді королівський подарунок, який коштує принаймні тисячу пістолів. Через кого королева передала вам перстень?
— Вона дала мені його сама.
— Де це сталося?
— В кабінеті поряд з кімнатою, де вона перевдягалася.
— Яким чином?
— Вона простягла мені руку для поцілунку. Пан де Тревіль захоплено глянув на Д'Артаньяна.
— Ви цілували руку королеви!
— Її величність удостоїла мене такої честі.
— І це було при свідках? О необережна, тричі необережна!
— Ні, добродію, заспокойтеся, ніхто цього не бачив,— відповів Д'Артаньян.
І він розповів панові де Тревілю все, як було.
— О жінки, жінки! — вигукнув старий солдат.— Романтичні душі: все таємниче зачаровує їх... Отож, ви бачили тільки руку... Ви зустрінете королеву й не впізнаєте її, вона зустріне вас і не знатиме, хто ви.
________________
1 Ісаак де Бенсерад (1612-1691) — французький поет манірного стилю, відомий також як автор байок, лібретто придворних балетів та епіграм.
2 "Timeo Danaos et dona ferentes" — "Боюсь данайців, які навіть приходять з дарами" (лат.) — вірш з поеми "Ене'іда" великого римського поета Публія Вергілія Марона (70—19 до н. є.); вираз виник на підставі давньогрецьких легенд про Троянську війну. Воїни давньогрецького племені данайців після безуспішної облоги Трої вдалися до хитрощів: вони спорудили біля стін Трої величезного дерев'яного коня й сховалися в його череві. Троянці, не слухаючи застережень жерця Лаокоона та пророчиці Кассандри, втягли коня в місто; вночі данайці вилізли з нього, перебили охорону й відчинили браму своєму військові. Трою було взято й зруйновано.
— Авжеж; та завдяки цьому діамантові...— заперечив юнак.
— Послухайте,— перебив Д'Артаньяна пан де Тревіль,— хочете, я дам вам пораду, добру дружню пораду?
— Ви зробите мені честь, добродію,— відповів Д'Артаньян.
— Так от. Ідіть до першого-ліпшого ювеліра й продайте цей діамант за будь-яку суму, що він її вам запропонує; хоч би який скупий був ювелір, ви однаково матимете за перстень не менше восьмисот пістолів. У пістолів, юначе, немає імені, а в цього персня воно є — страшне ім'я, яке може занапастити того, хто носитиме його на пальці.
— Продати перстень! Перстень, подарований моєю володаркою! Ніколи! — вигукнув Д'Артаньян.
— То хоч поверніть його діамантом всередину, нещасний безумцю, бо хто ж повірить, що бідний гасконець знайшов таку безцінну річ у скриньці своєї матері?..
— То ви гадаєте, що я в небезпеці? — спитав Д'Артаньян.
— Як на мене, той, хто заснув на міні із запаленим гнітом, може вважати себе в цілковитій безпеці порівняно з вами.
— Хай йому чорт! — мовив Д'Артаньян, якого почав непокоїти впевнений тон пана де Тревіля.— Хай йому чорт, що ж мені робити?
— Бути насторожі скрізь і завжди. В кардинала чудова пам'ять і довгі руки; повірте мені, він ще поквитається з вами.
— Як саме?
— Аби я знав! Хіба мало в його арсеналі диявольських хитрощів? Найменше, що він може з вами зробити, це — арештувати вас.
— Як! Вони наважаться арештувати солдата, що перебуває на службі в його величності?
— Тисяча чортів! А хіба вони церемонилися з Атосом? У всякому разі, юначе, послухайтеся людини, яка вже тридцять років перебуває при дворі: не будьте надто безтурботним — а то загинете. Ви повинні скрізь вбачати ворогів. Якщо хтось затіє з вами сварку, не встрявайте в неї, хай навіть вам доведеться поступитися десятирічній дитині; якщо на вас нападуть зі зброєю в руках, удень чи вночі — не соромтеся, відступайте; якщо ви переходитимете міст, дивіться собі під ноги, щоб, бува, якась із дощок не провалилася; якщо побачите нову будову, гляньте вгору, щоб вам на голову не впав камінь; якщо вам доведеться пізно вертатися додому, хай за вами назирці йде ваш слуга і хай він буде добре озброєний, коли тільки, звичайно, ви беззастережно довіряєте йому. Стережіться всіх — друга, брата, коханої жінки, особливо коханої жінки...
Д'Артаньян почервонів.
— Коханої жінки? — машинально повторив він.— А чому, власне, я маю стерегтися її більше за будь-кого?
— Бо жінка — одне з найулюбленіших і найдійовіших знарядь кардинала: жінка продасть вас за десять пістолів, свідченням чого є хоч би Даліла. Адже ви знаєте Святе Письмо?
Д'Артаньян згадав про побачення, яке йому призначила пані Бонасьє на вечір; але, до честі нашого героя, мусимо засвідчити: все те погане, що сказав пан де Тревіль про жінок, аж ніяк не похитнуло довіри юнака до його гарненької хазяйки.
— До речі, що сталося з вашими трьома супутниками? — спитав пан де Тревіль.
— Я саме збирався спитати у вас, чи не маєте ви якихось відомостей про них.
— Ніяких.
— Я залишив їх по дорозі: Портоса — в Шантильї, де він бився на дуелі, від якої не міг одмовитись, Араміса — в Кревкері, де він мусив зупинитися, бо дістав перед тим кулю в плече, й Атоса — в Ам'єні, де його звинуватили у збуті фальшивих грошей.
— От бачите! — мовив пан де Тревіль.— Як же ви самі вціліли в цій подорожі?
— Чудом, добродію, як по правді, тільки чудом. Мене поранили шпагою в груди, зате я пришпилив графа де Варда до дороги, яка веде до Кале, наче метелика до стіни.
— Цього ще бракувало! Де Варда, улюбленця кардинала, родича де Рошфора! Послухайте, любий друже, мені сяйнула одна ідея.
— Кажіть, добродію.
— На вашому місці я зробив би одну річ. -Яку?
— Поки його високопреосвященство розшукував би мене в Парижі, я знову б — тихесенько й любесенько — вирушив до Пікардії й довідався б, що сталося з моїми супутниками. Вони, слово честі, заслужили на цю увагу з вашого боку.
— Ви добре радите мені, добродію, і я завтра ж туди подамся.
— Завтра! А чому не сьогодні ввечері?
— Бо сьогодні ввечері мене затримує в Парижі невідкладна справа.
— Ах, юначе, юначе! Певно, якесь побачення? Кажу вам ще раз — стережіться: жінка занапастила всіх нас у минулому, вона ж занапастить нас і в майбутньому. Послухайтеся мене — вирушайте сьогодні ввечері.
— Це неможливо, добродію.
— Отже, ви дали комусь обіцянку?
— Так, добродію.
— Тоді інша річ; але обіцяйте й мені: якщо сьогодні вночі вас не уб'ють, то завтра ви поїдете.
— Обіцяю.
— Вам потрібні гроші?
— У мене є ще п'ятдесят пістолів. Гадаю, їх вистачить.
— А у ваших супутників?
— Певно, в них теж повинні бути гроші. Коли ми виїхали з Парижа, в кожного з нас у кишені лежало по сімдесят п'ять пістолів.
— Чи побачимося ми до вашого від'їзду?
— Мабуть, ні, добродію, хіба тільки трапиться щось несподіване.
— В такому разі щасливої дороги!
— Дякую, добродію.
І Д'Артаньян попрощався з паном де Тревілем, до краю зворушений його батьківським піклуванням про мушкетерів.
Він зайшов до Атоса, потім до Портоса, тоді до Араміса. Жоден з них не повернувся, їхні слуги також не приїздили. Ні про тих, ні про тих не було ні чутки, ні вістки.
Д'Артаньян міг би розпитати про своїх товаришів у їхніх подруг, але ні Портос, ні Араміс його з ними не знайомили, і він не знав, де їх шукати; що ж до Атоса, то в нього взагалі не було подруги.
Проминаючи гвардійські казарми, юнак звернув до стайні: троє з чотирьох коней уже стояли в стійлах. Планше чистив скреблом останнього з них. Він мав ошелешений вигляд.
— Ах, пане,— мовив Планше, угледівши Д'Артаньяна,— як добре, що я вас побачив!
— А що таке, Планше?
— Чи довіряєте ви панові Бонасьє, нашому хазяїну?
— Аніскілечки.
— От і добре, пане.
— А чому ти в мене про це питаєш?
— Коли ви розмовляли з ним, я стежив за вами, хоч і не чув ваших слів, добродію. Він кілька разів мінився на обличчі.
— Ну то й що?
— Ви цього не помітили, пане, бо все ще думали про той лист; а я, стурбований дивним способом, в який цей лист потрапив до нашої квартири, й на мить не спускав очей з обличчя пана Бонасьє.
— І що ж ти побачив? — Зраду, пане.
— Справді?
— До того ж, тільки-но ви попрощалися з ним і зникли за рогом, пан Бонасьє схопив капелюха, замкнув двері й побіг по вулиці в протилежний бік.
— Твоя правда, Планше, мені це теж здається підозрілим; можеш бути певен — ми не заплатимо йому за квартиру, аж поки не дізнаємося, що до чого.
— Ви все жартуєте, пане, але заждіть — ви самі побачите.
— Що вдієш, Планше: чому бути, того не минути!
— То ви таки підете ввечері на свою прогулянку?
— О, Планше, що більше я сердитимусь на пана Бонасьє, то з більшою охотою піду на побачення, призначене мені в листі, який так тебе бентежить.
— Ну, пане, раз ви так вирішили...
— Непохитно, мій друже! Рівно о дев'ятій годині чекай на мене тут, у казармі, я зайду по тебе.
Планше, зрозумівши, що він не переконає свого хазяїна і той не відмовиться від задуманої поїздки, глибоко зітхнув і знову взявся чистити коня.
Що ж до Д'Артаньяна, який, по суті, був розсудливою людиною,— то він, не заходячи додому, подався обідати до гасконського священика, який у скрутний для чотирьох друзів час пригостив їх на сніданок шоколадом.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
