Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXV.ПОРТОС
Замість їхати додому, Д'Артаньян зіскочив з коня біля дверей пана де Тревіля і хутко піднявся по сходах. Цього разу юнак вирішив розповісти капітанові мушкетерів про все, що сталося. Безперечно, пан де Тревіль дасть йому добру пораду з приводу цієї історії, до того ж, він майже щодня бачить королеву, і, можливо, йому пощастить довідатись у її величності бодай щось про бідолашну жінку, якій, певно, довелося тепер заплатити за відданість своїй володарці.
Пан де Тревіль вислухав юнака з увагою, яка свідчила, що він вбачає у цій пригоді дещо більше, ніж любовну інтригу.
— Еге,— мовив він, коли Д'Артаньян скінчив свою розповідь.— Ясно, що тут не обійшлося без його високопреосвященства.
— Що ж тепер робити? — спитав Д'Артаньян.
— Нічого, тим часом анічогісінько, крім єдиного,— якомога швидше виїхати з Парижа, як уже я вам казав. Я побачу королеву, розповім їй про подробиці викрадення бідолашної жінки, чого вона, звичайно, не знає; це допоможе їй у розшуках, і коли ви повернетесь, я поділюся з вами приємними новинами. Покладіться на мене.
Д'Артаньян знав, що пан де Тревіль, хоч і гасконець, а не любить давати обіцянки; та вже коли він щось комусь обіцяв, то робив більше, ніж обіцяв. Отож Д'Артаньян уклонився йому з вдячністю за все минуле й за майбутнє, а шановний капітан, який теж вельми прихильно ставився до цього хороброго й рішучого юнака, щиро потис йому руку й побажав щасливої дороги.
Д'Артаньян послухався поради пана де Тревіля й поспішив додому, на вулицю Могильників,— складатися в дорогу. Підійшовши до будинку, він побачив пана Бонасьє, який у халаті стояв на порозі. Все, що вчора обачливий Планше казав про підступність їхнього хазяїна, враз пригадалося Д'Артаньянові, і він глянув на Бонасьє уважніше, ніж раніше. Справді, крім жовтавої хворобливої блідості, яка свідчила про розлиття жовчі в крові і, можливо, таки мала свою причину, Д'Артаньян помітив у його обличчі щось відразливе, гидке. Шахрай сміється не так, як чесна людина, облудник плаче не тими слізьми, якими плаче людина щира. Всяка нещирість — маска, і хоч як добре вона буде зроблена, але, придивившися уважно, її завжди можна відрізнити від справжнього обличчя.
Отож Д'Артаньянові здалося, що пан Бонасьє носить маску, до того ж найвідразливішу маску.
Відчуваючи огиду до галантерейника, він хотів пройти до себе, навіть не привітавшися з ним, але, як і напередодні, пан Бонасьє сам озвався до юнака.
— Он як, молодий чоловіче,— сказав він,— ми, здається, бенкетуємо вже до ранку? Вибило сьому годину, хай йому чорт! Схоже на те, що ви вирішили вертатись додому тоді, коли всі добрі люди йдуть з дому.
— А вам не закинеш того самого, добродію Бонасьє,— відповів юнак.— Ви — справжнісінький взірець статечності. Правда, коли маєш молоду та гарну дружину, то не побіжиш за щастям: воно само приходить у дім. Чи не так, пане Бонасьє?
Бонасьє зблід, як смерть, і криво посміхнувся.
— Ха-ха, ви дуже веселий співрозмовник,— сказав він.— Але де це ви в біса вешталися вночі, мій юний пане? Певно, путівці не такі вже й зручні для прогулянок?
Д'Артаньян глянув на свої заболочені чоботи, потім його погляд ненароком ковзнув по черевиках і панчохах галантерейника. Вони, схоже, побували в одній калюжі: і ті, й ті були забрьохані однаково.
Раптом Д'Артаньянові сяйнуло. Той низенький сивий гладун, той одягнений у темне вбрання, схожий на слугу підтоптаний чоловічок, з яким так зневажливо поводилися вершники, що супроводили карету, був не хто інший, як Бонасьє.
Чоловік керував викраденням своєї дружини!
Д'Артаньян ледве стримався, щоб не схопити галантерейника за горло й не задушити його. Але, як ми вже казали, він був розважливий і обережний, тож миттю опанував себе. Г все ж юнак так змінився на обличчі, що Бонасьє перелякався на смерть і мимоволі позадкував; але він стояв біля зачиненої стулки дверей, і ця перешкода змусила його залишитись на місці.
— Ти ба! Ви — жартівник, голубе,— сказав Д'Артаньян,— бо мені здається, що коли мої чоботи треба почистити, то й ваші панчохи з черевиками ждуть-не діждуться щітки. Невже й ви, добродію Бонасьє, десь тинялися, шукаючи пригод? їй-право, навряд чи це можна пробачити людині вашого віку, яка ще й має молоду та гарненьку дружину.
— О ні, боронь Боже! — відповів Бонасьє.— Це я вчора їздив до Сен-Манде розпитати про служницю, яка мені дуже потрібна; а що дороги нині погані, то я й привіз на ногах усе це болото і ще не встиг почиститися.
Те, що Бонасьє назвав саме цю місцевість, підтвердило Д'Артаньянові підозри: адже на Сен-Манде їхати зовсім в інший бік, ніж на Сен-Клу.
Це припущення враз заспокоїло юнака. Якщо Бонасьє знає, де дружина, то можна, вдавшися до крайніх заходів, змусити його розв'язати язика й виказати таємницю. Треба тільки зробити так, щоб це припущення перетворилося на певність.
— Даруйте, любий пане Бонасьє, мою безцеремонність,— сказав Д'Артаньян,— але я страшенно хочу пити. Знаєте, ніщо так не викликає спраги, як безсонні ночі. Дозвольте мені випити у вас склянку води; певно, ви не відмовите своєму сусідові в такій дрібничці.
І, не чекаючи дозволу хазяїна, Д'Артаньян хутко ввійшов до кімнати й глянув на ліжко. Постіль була не зім'ята. Бонасьє не лягав. Отож, він вернувся додому недавно — годину, щонайбільше дві тому; він супроводив свою дружину до того місця, куди її відвезли, або принаймні до першої поштової станції.
— Дякую, добродію Бонасьє,— мовив юнак, випивши склянку.— Це все, що мені треба було від вас. Тепер я піду до себе й накажу Планше почистити свої чоботи, а коли він упорається з цим, то, якщо хочете, виряджу його до вас — хай він наваксує й ваші черевики.
Д'Артаньян пішов, а галантерейник залишився стояти, ошелешений цим дивним прощанням. Він навіть подумав, чи, бува, не заплутався у власній брехні.
Біля своїх дверей на сходах Д'Артаньян зустрів стурбованого Планше.
— Ах, добродію! — вигукнув слуга, побачивши хазяїна.— Знову новина, і я нетерпляче на вас чекаю.
— Що сталося? — спитав Д'Артаньян.
— Я ладен поставити сто, навіть тисячу проти одного, пане, що ви не вгадаєте, хто приходив сюди, поки вас не було.
— Коли саме?
— Півгодини тому, поки ви були в пана де Тревіля.
— То хто ж приходив? Кажи швидше.
— Пан де Кавуа.
— Пан де Кавуа?
— Власною персоною.
— Капітан гвардії його високопреосвященства?
— Він самий.
— Він приходив арештувати мене?
— Мені здалося, що так, хоч він і всміхався дуже улесливо.
— Ти кажеш, що він улесливо всміхався?
— Знаєте, пане, це була просто медова усмішка.
— Справді?
— Він сказав, що його високопреосвященство зичить вам добра і просить завітати до Пале-Руаялю1.
________________
1 Пале-Руаяль (франц. Palais-Royal — королівський палац) — сучасна назва палацу, що його Рішельє збудував спочатку для себе, але згодом відписав Людовікові XIII.
— Що ж ти йому відповів?
— Що це неможливо — адже вас немає вдома, в чому він може пересвідчитися сам.
— А що він сказав на це?
— Щоб ви неодмінно зайшли до кардинала вдень; потім він додав пошепки: "Скажи своєму хазяїнові, що його високопреосвященство прихильно ставиться до нього і що, можливо, від цього побачення залежить його майбутнє".
— Як на кардинала, це досить примітивна пастка,— зауважив юнак, усміхаючись.
— Отож і я подумав, що це пастка, і відповів, що ви будете страшенно засмучені, дізнавшись про все після повернення.
— Куди ж поїхав твій хазяїн? — спитав пан де Кавуа.
— До Труа, в Шампань,— відповів я.
— А коли саме?
— Учора ввечері.
— Планше, друже мій,— вигукнув Д'Артаньян,— ти й справді неоціненний хлопець!
— Розумієте, пане, я вирішив, що коли ви схочете зустрітися з паном де Кавуа, то завжди зможете всупереч мені сказати, що нікуди не їздили; тоді з'ясується, що збрехав я, а що я не дворянин, то мені брехати дозволено.
— Заспокойся, Планше, репутація правдивої людини лишиться за тобою: за чверть години ми рушаємо в дорогу.
— Я хотів порадити вам те саме, пане. А куди ми їдемо, дозвольте спитати?
— Хай йому чорт! Звичайно ж, у бік, протилежний від того, який ти назвав панові де Кавуа. Адже й ти, мабуть, так само нетерпеливишся дізнатись про Грімо, Мушкетона й Базена, як і я про Атоса, Портоса й Араміса?
— Авжеж, пане,— відказав Планше.— І я готовий рушати, коли ви накажете; я певен, що повітря провінції для нас зараз набагато корисніше, ніж повітря Парижа. Атому...
— А тому збирайся, Планше, і рушаймо; я піду вперед пішки, з порожніми руками, щоб ніхто не міг запідозрити нас. Ми зустрінемось у гвардійських казармах. До речі, Планше, ти, здається, маєш слушність щодо нашого хазяїна: це й справді мерзотник із мерзотників.
— Отож-то! Вірте мені, пане, коли я кажу про когось; я впізнаю людину з її обличчя.
Як і було домовлено, Д'Артаньян вийшов з будинку перший; по дорозі він для годиться востаннє навідав квартири трьох своїх друзів. Од них не було жодної звістки, тільки на ім'я Араміса надійшов напахчений лист, написаний дрібним і вишуканим почерком. Д'Артаньян узявся передати його за призначенням.
Через десять хвилин Планше прийшов на стайню гвардійських казарм. Д'Артаньян, який не любив гаяти час, уже осідлав свого коня.
— Ну,— сказав він Планше, коли той прив'язав до сідла багаж,— тепер загнуздай решту трьох, і їдьмо.
— Ви гадаєте, що коли в кожного з нас буде по двоє коней, то ми їхатимемо швидше? — спитав Планше не без лукавства.
— Ні, пане насмішнику,— відповів Д'Артаньян.— Але з чотирма кіньми ми зможемо привезти назад трьох наших друзів, якщо тільки застанемо їх живими.
— Так, це було б велике щастя,— зауважив Планше.— А втім, ніколи не треба зневірятися в Божому милосерді.
— Амінь! — сказав Д'Артаньян, сідаючи на коня. Вибравшися з казарм, вони рушили в різні боки, домовившись,
що один виїде з Парижа через заставу Лявільєт, а другий — через заставу Монмартр і що обоє зустрінуться аж за Сен-Дені; цей стратегічний маневр вони виконали точно й успішно. Д'Артаньян і Планше разом прибули до П'єрфіта.
Слід зазначити, що вдень Планше був куди хоробріший, ніж уночі.
І все-таки обачність не полишала його ні на мить. Добре пам'ятаючи прикрощі першої подорожі, Планше в кожному, хто зустрічався йому по дорозі, вбачав ворога. Вітаючись, він безперестанку знімав перед ними капелюха, за що дістав доброї прочуханки від Д'Артань-яна, який не хотів, аби через цю запопадливість подумали, ніби Планше — слуга якоїсь незначної особи.
Однак чи то всі перехожі були зворушені вихованістю Планше, чи на цей раз нікого не підіслали перепинити Д'Артаньяна, наші подорожні щасливо добулися до Шантильї й під'їхали до корчми "Гран-Сен-Мартен", де зупинялись під час своєї першої подорожі.
Вгледівши юнака, за яким їхав слуга з двома запасними скакунами, хазяїн шанобливо зустрів його на порозі. Д'Артаньян, що проскакав уже одинадцять льє, вирішив зупинитися — байдуже, є тут Портос чи нема. До того ж, він гадав, що необачно відразу розпитувати про мушкетера. Ось чому Д'Артаньян без зайвих балачок спішився, лишив коней під наглядом Планше, зайшов до невеличкої кімнати, призначеної для гостей, які хотіли побути самі, й замовив пляшку найкращого вина та наивишуканіших страв на сніданок. Це переконало корчмаря, що його гість — особа, гідна поваги. Отож замовлення Д'Артаньяна було виконано напрочуд швидко.
До гвардійського полку набирали дворян з кращих родин королівства, і Д'Артаньян, який подорожував у супроводі слуги та ше й з четвіркою чудових коней, незважаючи на простоту мундира, справив тут неабияке враження. Хазяїн виявив бажання слугувати йому сам.
Д'Артаньян наказав принести дві склянки, налив їх і почав розмову.
— Так от, любий мій хазяїне,— сказав він,— я попросив у вас найкращого вина, і якщо ви мене обдурили, то самі себе покараєте, бо я не люблю пити сам, і вам доведеться зробити це разом зі мною. Тож беріть склянку і давайте вип'ємо. Стривайте, а за що ж ми вип'ємо, аби нікого не образити? Давайте вип'ємо за процвітання вашого закладу.
— Ваша милість робить мені честь,— відповів хазяїн,— і я красно дякую за добре побажання.
— Не дуже тіштеся моїми словами,— вів далі Д'Артаньян.— В моєму тості, можливо, ховається куди більше себелюбства, ніж ви гадаєте: добре зустрічають подорожніх тільки в тих заїздах, які процвітають, а там, де корчмар не може звести кінців з кінцями, панує безладдя, і гість мимоволі стає жертвою злиднів свого хазяїна. Я багато подорожую і здебільшого по цій дорозі. Тим-то я й хочу, щоб усі корчмарі процвітали.
— Ай справді, добродію,— сказав хазяїн,— здається, я вже не вперше маю честь вас бачити.
— Ще б пак! Я разів з десять проїздив через Шантильї і з цих десяти разів принаймні три або чотири рази зупинявся у вас. Стривайте, востаннє я був тут днів десять чи дванадцять тому; я проводжав своїх друзів, мушкетерів, і навіть можу нагадати вам, що один із них не помирився з якимось незнайомцем, котрий, до речі, перший почав з ним сварку.
— Авжеж,— відповів хазяїн,— я чудово це пам'ятаю. Ваша милість каже про пана Портоса?
— Саме так звати мого супутника. Боже мій! Чи не скоїлося з ним якоїсь біди? — Але ж ви, ваша милосте, мали змогу й самі помітити, що він не поїхав далі.
— Справді, він обіцяв наздогнати нас, але ми його не дочекалися.
— Він зробив нам честь, залишившись тут.
— Як! Він зробив вам честь, залишившись у вас?
— Так, добродію; і, правду кажучи, ми дуже занепокоєні.
— Чим саме?
— Його боргами.
— Отакої! Він сплатить усі свої борги.
— О добродію, ви проливаєте бальзам на мої рани! Ми надали йому великий кредит, а сьогодні вранці лікар знову сказав, що коли пан Портос не заплатить йому за візити, то він візьметься за мене, бо саме я посилав по лікаря.
— Хіба Портос поранений?
— Не можу вам цього сказати, добродію.
— Як це не можете сказати? Ви повинні знати це краще за будь-кого іншого.
— Авжеж. Проте в нашому становищі, добродію, ми не кажемо всього, що знаємо, надто коли нас попереджають, що за свій язик ми можемо поквитатися вухами.
— Чи можу я побачити Портоса?
— Звичайно, добродію. Підніміться на другий поверх і постукайте в двері кімнати номер один. Тільки скажіть, що це ви.
— Сказати, що це я?
— Так, бо з вами може скоїтися лихо.
— Яке ж лихо може, по-вашому, зі мною скоїтись?
— Пан Портос подумає, що це хтось із моїх слуг, і в гніві проштрикне вас шпагою або прострелить вам голову з пістолета.
— Що ж ви йому такого зробили?
— Попросили у нього грошей.
— Хай йому чорт! Тепер я розумію: пан Портос дуже не любить таких прохань, коли в нього порожньо в кишенях, але, наскільки я знаю, гроші в нього є.
— Ми теж так гадали, добродію. А що ми ретельно стежимо за порядком у нашому закладі й кожного тижня підбиваємо рахунки, то й попросили його розплатитися з нами. Однак ми, певно, прийшли до нього в непідходящий час, бо тільки-но заговорили про гроші, як він послав нас до дідька. Правда, напередодні він грав.
— Грав? Із ким? — О Боже! Хіба я знаю? З якимось приїжджим паном; запропонував йому партію в ландскнехт1.
— Он воно що! Бідолаха, мабуть, усе програв.
— Навіть свого коня, добродію, бо коли незнайомець збирався в дорогу, ми помітили, що його слуга сідлає коня пана Портоса. Ми звернули на це його увагу, але пан гримнув, що ми пхаємо носа не в свої справи і що кінь належить йому. Ми одразу сказали про це панові Портосу, але він відповів, що тільки зухвальці можуть сумніватися в слові дворянина: коли той говорить, що кінь належить йому, то так воно і є.
— Впізнаю Портоса,— пробурмотів Д'Артаньян.
— Тоді,— вів хазяїн далі,— я звелів йому передати, що оскільки ми не можемо порозумітися з ним відносно сплати боргу, то я сподіваюсь, що він принаймні ласкаво згодиться перебратися до мого сусіди, хазяїна "Золотого Орла"; але пан Портос відповів, що мій заїзд кращий і що він залишиться тут. Це дуже зворушило мене, і я не став наполягати на його від'їзді. Я тільки попросив звільнити кімнату, в якій він мешкав, найкращу, до речі, в усьому домі, й перебратися до невеличкої затишної кімнати на четвертому поверсі. Але пан Портос відповів, що от-от чекає свою добру знайому, одну з найшляхетніших дам королівського двору, тож я мушу зрозуміти — навіть та кімната, яку він удостоює своєю присутністю, надто вбога для такої особи. І все-таки, цілком визнаючи справедливість його слів, я зважився наполягати на своєму; але тут, навіть не зводивши заперечити мені бодай словом, він узяв пістолет, поклав його на нічний столик і сказав, що при першому ж натяці на переїзд будь-куди — в іншу кімнату або до іншого хазяїна — він прострелить голову кожному, хто насмілиться втручатися в його справи. Відтоді, добродію, ніхто, крім його слуги, до нього не заходить.
— То й Мушкетон тут?
— Атож, добродію. Через п'ять днів після свого від'їзду він повернувся, і теж у дуже поганому гуморі; схоже, у нього теж були якісь прикрощі в дорозі. На жаль, він набагато меткіший за свого хазяїна, задля якого перевертає в корчмі все догори дном, і, не бажаючи, щоб йому відмовляли в тому, чого він просить, сам бере все потрібне, не питаючись.
— Впізнаю Мушкетона,— відповів Д'Артаньян,— я завжди примічав дивовижну його відданість і спритність.
________________
1 Ландскнехт — у цьому контексті: картярська гра.
— Цілком можливо, добродію. Але уявіть лишень: варто мені бодай чотири рази на рік здибатися з такою спритністю та відданістю, і я піду по світу з торбами.
— Ба ні, Портос вам заплатить.
— М-м...
— До нього дуже прихильна одна шляхетна дама, яка не залишить свого друга у скруті, надто коли йдеться про ту дрібницю, що він її вам завинив.
— Якби мені було дозволено сказати, що я думаю про це...
— Що ж ви думаєте?
— Навіть більше — що знаю...
— Що ви знаєте?
— І навіть ще більше — в чому я впевнений.
— У чому ж ви впевнені? Кажіть.
— Я сказав би — мені відомо, хто ця шляхетна дама.
— Вам?
— Авжеж, мені.
— Як же ви довідались про це?
— О добродію, коли б я міг сподіватися на вашу скромність...
— Кажіть. Слово дворянина — ви не будете жалкувати за своє довір'я.
— Так от, добродію, ви розумієте: турботи змушують часом робити таке...
— І що ж ви зробили?
— О, нічого такого, що перевищувало б право кредитора.
— Тобто?
— Пан Портос дав нам листа, адресованого цій герцогині, й наказав однести його на пошту. Його слуги тоді ще не було. Пан Портос ще не виходив з кімнати й мусив, хоч-не-хоч, доручити це нам.
— Далі.
— Я не поніс листа на пошту — це ніколи не буває цілком надійно, а, скориставшися з того, що мій слуга мав їхати до Парижа, доручив йому листа й наказав одвезти його герцогині. Тож я виконав бажання пана Портоса, який дуже турбувався про свій лист, чи не так?
— Приблизно...
— І знаєте, добродію, хто ця шляхетна дама?
— Ні. Я чув про неї від Портоса, тільки й того.
— Чи відомо вам, хто ця удавана герцогиня?
— Кажу ж вам, що не знаю.
— Це підстаркувата дружина прокурора з Шатле1, добродію, пані Кокнар, якій щонайменше п'ятдесят років і яка ще намагається удавати ревниву жінку. Мені й то здалося дивним, що герцогиня мешкає на Ведмежій вулиці.
— Звідки вам про це відомо?
— Та звідти, що, отримавши листа, вона дуже розсердилась і сказала, що пан Портос — вітрогон і що його, мабуть, штрикнули шпагою через якусь жінку.
— То його штрикнули шпагою?
— О Боже! Що я сказав!..
— Ви сказали, що Портоса штрикнули шпагою.
— Так, але він якнайсуворіше заборонив мені розповідати про це!
— Чому?
— Чому! Та тому, добродію, що хоч він і нахвалявся проштрикнути незнайомця, з яким тоді посварився, сталося так, що цей незнайомець сам поклав пана Портоса, попри всю його похвальбу. А що пан Портос дуже чваньковито поводиться з усіма, крім цієї герцогині, яку сподівався розчулити розповіддю про свою пригоду, то й не хоче признаватися, що дістав удар шпагою.
— Отже, через цей удар шпагою він і лежить у ліжку?
— Ще й добрячий удар, можете мені повірити. Мабуть, у вашого друга душа цвяхами прибита до тіла.
— Ви були при цьому?
— Пішовши слідом за ними з цікавості, я бачив бій, але так, що бійці не бачили мене.
— І як розгорталися події?
— О, це було недовго, мушу вам сказати. Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д'Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.
— Отже, незнайомець шукав сварки саме з Д'Артаньяном?
— Певно, що так.
________________
1 Шатле — назва двох фортець у старому Парижі, в одній з яких містилась кримінальна поліція, а в другій була в'язниця.
— І ви не знаєте, що з ним сталося потім?
— Ні. Я ніколи не бачив його ні до того, ні опісля.
— Чудово, я дізнався про все, що мені потрібно. То ви кажете, що Портосова кімната на другому поверсі? Номер один?
— Атож, добродію. Це найкраще помешкання в моєму закладі; кімната, яку я вже десять разів міг би здати за грубі гроші.
— Та заспокойтеся ви нарешті! — сказав, усміхаючись Д'Артань-ян.— Портос заплатить вам грішми герцогині Кокнар.
— О добродію, хай вона буде ким завгодно, — дружиною прокурора або герцогинею, — аби тільки вона розв'язала свою калитку! Так ні ж бо: вона відповіла, що домагання пана Портоса і його невірність їй остогидли і що вона не надішле йому жодного деньє.
— І ви переказали її відповідь вашому постояльцю?
— Ба ні, адже він міг би здогадатися, в який спосіб ми виконали його доручення.
— То він і досі чекає на гроші?
— О Господи! Звісно, що чекає! Вчора він знову написав їй листа; але цього разу листа відніс на пошту його слуга.
— То ви кажете, що дружина прокурора — стара й негарна?
— Їй щонайменше п'ятдесят років, добродію, і вона ніколи не була красунею, судячи з того, що розповів Пато.
— Тоді будьте певні: вона неодмінно подобрішає. До того ж, Портос не міг заборгувати надто багато грошей.
— Як це не міг? Пістолів із двадцять, коли не брати до уваги лікаря. Еге! Він ні в чому собі не відмовляє, ви ж знаєте його; одразу видко, що людина звикла широко жити.
— Гаразд! Якщо навіть герцогиня Кокнар покине його, в Портоса завжди знайдуться друзі, присягаюся вам. Отож, мій любий хазяїне, не хвилюйтесь і слугуйте йому з тією повагою, якої вимагає його становище.
— Добродію, ви обіцяли не згадувати про дружину прокурора й мовчати про його поранення.
— Зайве нагадувати про це; я дав вам слово.
— О, він уб'є мене, от побачите!
— Не бійтеся; він не такий страшний, як здається.
З цими словами Д'Артаньян піднявся по сходах, певний, що йому пощастило хоч трохи заспокоїти хазяїна, принаймні стосовно двох речей, якими той, безперечно, найбільше дорожив: стосовно гаманця й життя.
На найпримітніших в усьому коридорі дверях чорним чорнилом була виведена величезна цифра " 1 "; Д'Артаньян постукав і, почувши пропозицію іти своїм шляхом, увійшов до кімнати.
Портос лежав у ліжку і, щоб набити руку, грав у ландскнехт з Мушкетоном. Над вогнищем обертався рожен з куріпкою, а обабіч кипіли на жаровнях дві каструлі, з яких смачно пахло кролячим фрікасе й рибою у винному соусі. Конторка й мармурова дошка комода були заставлені порожніми пляшками.
Побачивши друга, Портос радісно привітав його, а Мушкетон, шанобливо підвівшись, запропонував своє місце Д'Артаньянові й пішов глянути на каструлі, які, слід гадати, перебували під його особливою опікою.
— Тисяча чортів! Це ви! — вигукнув Портос— Прошу ласкаво й даруйте, що не встаю. До речі,— додав він, занепокоєно глянувши на свого друга,— чи знаєте ви, що зі мною сталося?
-Ні.
— Хазяїн вам нічого не казав?
— Я спитав у нього, де ви, й одразу ж подався нагору. Портос полегшено зітхнув.
— А що ж таке з вами сталося, мій любий Портосе? — спитав Д'Артаньян.
— Сталося таке, що, наступаючи на свого супротивника, якого я вже встиг пригостити трьома ударами шпаги, і збираючись покінчити з ним четвертим, я спіткнувся об камінь і звихнув собі ногу в коліні.
— Справді?
— Присягаюся честю! Пощастило цьому злодіяці, бо я прошив би його на місці, ручуся!
— А куди він подівся?
— Не знаю; він дістав по заслузі й утік, не прохаючи здачі. Але ви, мій любий Д'Артаньяне,— що було з вами?
— Отже, мій любий Портосе, — правив своєї Д'Артаньян, не відповідаючи на запитання,— саме через вивих у коліні ви й лежите в ліжку?
— Нічого не вдієш! А втім, хвала Богові, за кілька днів я вже буду на ногах.
— Чому ж ви не звеліли перевезти себе до Парижа? Адже тут так нудно.
— Саме це я і збирався зробити; однак, мій любий друже, мушу вам де в чому признатися.
— У чому саме? — Я й справді дуже нудився. А що в кишені у мене, як ви знаєте, лежали сімдесят п'ять пістолів, то я, аби хоч трохи розважитись, запросив до себе одного дворянина, який зупинився тут проїздом, і запропонував йому партію в кості. Він погодився — і мої сімдесят п'ять пістолів перейшли з моєї кишені до нього, не кажучи про коня, якого він забрав на додачу. Ну, а ви, мій любий Д'Артаньяне?
— Що вдієш, друже, не можна скрізь мати самий тільки успіх,— сказав Д'Артаньян.— Знаєте приказку: "Кому не щастить у грі, тому щастить у коханні". Ви надто подобаєтесь жінкам, щоб гра не метилася вам за це. А втім, яке вам діло до примхливості долі, негідний ви щасливчику! Хіба у вас немає вашої герцогині, яка, безперечно, поквапиться вам на допомогу?
— Саме тому, що я такий нещасливий гравець,— недбало відповів Портос,— я й написав їй, щоб вона надіслала луїдорів з п'ятдесят, які мені тепер украй необхідні.
— І що ж?
— Що ж! Мабуть, вона поїхала до якогось зі своїх маєтків, бо я не отримав відповіді.
— Справді?
— Так. І вчора я надіслав їй ще одного листа, ще переконливішого за перший. Але ви тут, мій любий друже, тож поговорімо про ваші справи. Правду кажучи, я вже почав непокоїтися за вас.
— А втім, судячи з того, що я бачу, хазяїн добре дбає про вас, мій любий Портосе,— мовив Д'Артаньян, показуючи на повні каструлі й порожні пляшки.
— Овва! — відповів Портос— Кілька днів тому цей нахаба приніс мені рахунок, і я прогнав його разом з рахунком, тож тепер сиджу тут як переможець або як завойовник. Ось чому я й озброївся по самісінькі вуха, побоюючись нападу.
— Проте, здається мені, часом ви робите вилазки,— сміючись, заперечив Д'Артаньян.
— На жаль, це не я,— признався Портос— Кляте коліно й досі тримає мене в ліжку, але Мушкетон ходить на розвідку й забезпечує нас харчем. Мушкетоне, друже,— звернувся Портос до слуги,— ви бачите: до нас наспіло підкріплення, тож доведеться вам поповнити запаси продовольства.
— Мушкетоне,— сказав Д'Артаньян,— я хочу попросити вас про одну послугу.
— Про яку саме, пане? — Навчіть вашої премудрості мого Планше; я теж можу колись опинитися в облозі, і було б дуже добре, якби він зумів доглядати мене так, як ви свого пана.
— Немає нічого простішого, пане,— скромно сказав Мушкетон.— Треба бути спритним — тільки й того. Я виріс на селі, і мій батько на дозвіллі трохи браконьєрствував.
— А взагалі що він робив?
— Заробляв ремеслом, що його я завжди мав за досить вигідне, пане.
— Яким саме?
— Це було якраз під час безнастанних війн католиків з гугенотами. Батько бачив, як католики вбивають гугенотів, а гугеноти вбивають католиків, і все це в ім'я віри. І він винайшов для себе змішану релігію, яка дозволяла йому бути то католиком, то гугенотом раз по раз. Отож він гуляв із самопалом на плечі за живоплотами понад дорогою, і коли помічав самотнього католика, протестантська віра одразу ж брала гору в його душі. Він прицілювався в подорожнього; потім, коли той був кроків за десять од нього, батько починав з ним розмову, яка майже завжди кінчалася тим, що незнайомець оддавав гаманець, аби тільки врятувати життя. Ну, а коли батько зустрічав гугенота, в його душі враз спалахувала така сама любов до католицької церкви, і він не міг узяти втямки, як це за чверть години до того був прихильником протестантів і сумнівався в перевазі нашої святої віри. Бо треба вам сказати, пане, що я католик; а от старшого брата батько, вірний своїм принципам, зробив гугенотом.
— А як скінчив своє життя цей шановний добродій? — спитав Д'Артаньян.
— О пане, дуже погано. Одного чудового дня він зустрів на вузенькій стежині гугенота й католика, з якими вже мав справу і які його впізнали; отож вони об'єдналися проти нього й повісили бідолаху на дереві. Потім вони стали вихвалятися своєю зухвалою витівкою в першій-ліпшій корчмі, а ми з братом саме сиділи там.
— І що ви зробили? — спитав Д'Артаньян.
— Ми дали їм договорити,— відповів Мушкетон.— А коли, покинувши корчму, вони розійшлися в різні боки, мій брат подався слідом за католиком, а я — за гугенотом. Через дві години все було скінчено, і кожен з нас зробив свою справу, благословляючи нашого обачного бідолаху-батечка, який виховав своїх синів у різній вірі.
— Справді, Мушкетоне, ваш батько був розумакою і хвацьким хлопцем. То ви кажете, що на дозвіллі цей добродій браконьєрст-вував?
— Еге ж, пане. І він навчив мене ставити сильце та закидати вудочку. Тому, побачивши, що наш негідник-хазяїн годує нас твердою яловичиною, яка годиться хіба для мужви, я пригадав своє давнє ремесло. Блукаючи по лісах його високості, я ставив сильця на оленячих стежках, а коли виходив на береги ставків принца, то закидав вудки. Отож, хвалити Бога, у нас є куріпки та кролі, коропи та вугри — Їжа поживна й легка, придатна для хворих людей.
— Ну, а вино? — вів далі Д'Артаньян.— Хто постачає вам вино? Хазяїн?
— Як вам сказати? І так, і ні.
— Як це — "і так, і ні"?
— Він-то постачає нам вино, але сам не знає, що має таку честь.
— Поясніть докладніше, Мушкетоне, у ваших словах завжди безліч повчального.
— Будь ласка, пане. Якось під час своїх мандрів я здибався з одним іспанцем, що побував у багатьох країнах і серед них — у Новому Світі1.
— Яке відношення має Новий Світ до пляшок, що стоять у вас на конторці й на комоді?
— Потерпіть, пане, всьому свій час.
— Ваша правда, Мушкетоне; я покладаюсь на вас і слухаю.
— Цей іспанець мав слугу, який супроводив його в подорожі до Мексики. Слуга був мій земляк, і ми заприятелювали з ним дуже швидко, бо дуже різнилися вдачею. Обоє ми над усе любили полювати, і він розповідав мені, що в пампасах2 тубільці ловлять тигрів та диких биків за допомогою звичайнісінького зашморга, що його накидають на шию цим страшним хижакам. Спершу я не вірив, що, кинувши мотузку за двадцять, а то й тридцять кроків, можна поцілити зашморгом, куди схочеш, та незабаром на власні очі переконався в цьому. Мій приятель ставив за тридцять кроків од себе пляшку й щоразу накидав їй на шийку зашморг. Я й собі почав учитися цієї премудрості. А що я вдався меткий та вправний, то тепер кидаю зашморг не гірше за будь-якого мексиканця.
________________
1Новим Світом у XVI-XVI1 століттях називали Америку. 2 Пампаси — рівнинні субтропічні степи в Америці.
От і все, ви зрозуміли? Наш хазяїн має багатий винний погрібець, але з ключем од нього ніколи не розлучається. Однак у погребі є душник. Через нього я й кидаю зашморг. Тепер уже я знаю напевно, де стоїть краще вино, то звідти й черпаю свої припаси. Ось яке відношення, пане, має Новий Світ до пляшок, що стоять у нас на комоді й на конторці. А тепер чи не вип'єте склянку вина й не скажете, чи воно вам до смаку?
— Дякую, друже, дякую. На жаль, я щойно поснідав.
— Ну, Мушкетоне,— сказав Портос,— накривай на стіл. Поки ми з тобою снідатимемо, Д'Артаньян розповість, що сталося з ним за ті десять днів, протягом яких ми не бачилися.
— Охоче,— відповів Д'Артаньян.
Поки Портос і Мушкетон снідали з апетитом людей, що видужують після тяжкої хвороби, і з братерською згодою, що так зближує невдах у біді, Д'Артаньян розповів, як поранений Араміс мусив зупинитись у Кревкері, як Атос залишився в Ам'єні, відбиваючись од людей, що звинуватили його в збуті фальшивих грошей, і як він сам, Д'Артаньян, щоб дістатись Англії, проштрикнув живіт графові де Варду.
Проте на цьому відвертість Д'Артаньяна й скінчилася. Він розповів лише, що привіз із Англії чотирьох чудових скакунів — одного для себе, а решту для товаришів; потім він сказав Портосові, що його кінь уже стоїть у стайні корчмаря.
Аж тут до кімнати ввійшов Планше; він доповів хазяїнові, що коні відпочили й можна їхати далі, щоб заночувати в Клермоні.
Д'Артаньянові, вже майже спокійному за долю Портоса, не терпілося дізнатись про те, що сталося з двома іншими друзями. Тож він потиснув хворому руку й сказав, що їде далі їх шукати. Він мав намір вертатися цією самою дорогою і додав, що коли через тиждень Портос ще не виїде з корчми "Гран-Сен-Мартен", то він і його забере з собою.
Портос відповів, що хворе коліно навряд чи дозволить йому поїхати раніше. До того ж, він конче хотів дочекатися листа від своєї герцогині.
Д'Артаньян побажав йому діждатися швидкої та приємної відповіді; потім, загадавши Мушкетонові й далі опікуватися Портосом та розплатившися з корчмарем, він рушив у дорогу разом з Планше, який вів тепер вже не трьох, а двох коней.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
