Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXVII. ДРУЖИНА АТОСА
Тепер нам треба дізнатись, що сталося з Атосом,— сказав Д'Артаньян Арамісові, який помітно повеселішав, коли гість розповів йому всі новини, що сталися в столиці з дня його від'їзду, і коли розкішний обід примусив одного забути свою дисертацію, а другого — втому.
— Невже ви гадаєте, що з ним могло скоїтися якесь нещастя? — спитав Араміс— Атос такий хоробрий, розважливий і так чудово орудує шпагою.
— Ваша правда, і я більше за будь-кого схиляюсь перед хоробрістю та спритністю Атоса; але, як на мене, краще захищатися шпагою від списа, ніж від палиці. Боюся, що Атоса пошарпали слуги, а цей народ б'ється завзято і не любить відступати, поки не доведе справу до кінця. Тому я й хотів би мерщій вирушити в дорогу.
— Я спробую поїхати з вами,— сказав Араміс,— хоч і відчуваю, що навряд чи зможу сісти на коня. Вчора я хотів повправлятися канчуком — он він висить на стіні,— але біль не дав мені продовжити що благочестиву справу.
— Це тому, мій любий друже, що ніколи ще ніхто не лікував вогнепальну рану батогом; але ви були хворі, а хвороба впливає на голову, так що я дарую вам вашу слабість.
— Коли ж ви їдете?
— Завтра на світанку; спробуйте добре виспатися за ніч, і, якщо зможете, завтра поїдемо разом.
— Тоді до завтра,— сказав Араміс— Бо хоч ви й залізний, але треба ж і вам відпочити.
Вранці, зайшовши в Арамісову кімнату, Д'Артаньян застав його біля вікна.
— Що ви там роздивляєтесь? — спитав юнак.
— Правду кажучи, милуюся отими трьома чудовими кіньми, яких конюхи тримають на поводу. Подорожувати на таких скакунах можуть собі дозволити тільки найбагатші вельможі.
— Любий мій Арамісе, ви теж матимете цю радість; один з коней — ваш.
— Та невже! Який саме?
— Той, який вам більше до вподоби: мені однаково.
— І розкішна попона на ньому теж моя?
— Авжеж.
— Ви смієтеся з мене, Д'Артаньяне?
— Відтоді, як ви знову заговорили по-французьки, я не сміюся.
— Ці позолочені кобури, оксамитовий чепрак, гаптоване сріблом сідло — все це моє?
— Ваше, як і он той кінь, що б'є копитом, мій, а той, що гарцює, Атосів.
— Хай йому чорт! Усі троє просто чудові.
— Мені дуже приємно, що вони вам подобаються.
— Отже, король зробив вам такий подарунок?
— Можете бути певні, що принаймні не кардинал; але хай вас не обходить, звідки взялися ці коні; пам'ятайте тільки — один із них ваш.
— Я беру того, якого тримає рудий слуга.
— Чудово!
— Присягаюсь Богом! — вигукнув Араміс— Це допоможе мені остаточно видужати; на такого коня я сів би навіть із тридцятьма кулями в тілі. А стремена які! Гей, Базене, йдіть-но сюди, та швидше!
Базен з'явився на порозі, сумний і понурий.
— Відполіруйте мою шпагу, почистіть капелюх, випрасуйте плащ і зарядіть пістолети,— сказав Араміс.
— Останній наказ зайвий,— урвав Д'Артаньян.— У вас в кобурах лежать заряджені пістолети.
Базен зітхнув.
— Та годі вам, Базене, заспокойтесь,— сказав Д'Артаньян.— Царство небесне можна заслужити у будь-якому званні.
— Мій пан був уже таким хорошим богословом! — відповів Базен, мало не плачучи.— Він міг би стати єпископом, а може, й кардиналом.
— Стривай, мій любий Базене, подумай гарненько й скажи: навіщо бути духовною особою? Адже це не позбавляє необхідності воювати; ось побачиш, кардинал обов'язково вирушить у перший же похід із шоломом на голові та протазаном1 у руці. А що ти скажеш про пана Ногаре де Лавалетга2? Він теж кардинал, а спитай-но в його слуги, скільки разів він щипав йому корпію3.
— На жаль, усе це так,— зітхнув Базен.— Я добре бачу, добродію, що світ нині перевернувся догори дном.
Отак розмовляючи, Д'Артаньян, Араміс і бідолашний слуга зійшли на подвір'я.
— Потримай стремено, Базене,— сказав Араміс.
І він легко й граціозно скочив у сідло. Але після кількох вольтів і курбетів4 благородної тварини Араміс відчув такий нестерпний біль, що зблід і похитнувся. Обачний Д'Артаньян, який не спускав з нього ока, кинувся до друга, підтримав його, допоміг злізти з коня й одвів до кімнати.
— Мій любий Арамісе, вам треба іще підлікуватися,— сказав він.— Я поїду розшукувати Атоса сам.
— Ви й справді залізний! — вигукнув Араміс.
— Мені щастить — тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більше не буде?
Араміс усміхнувся.
— Я писатиму вірші,— сказав він.
— Авжеж, вірші, напахчені такими самими парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування — це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздіть на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла.
— О, за це не турбуйтеся,— відповів Араміс— До вашого приїзду я зовсім одужаю.
Вони попрощались, і за десять хвилин Д'Артаньян, доручивши Араміса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам'єнській дорозі.
________________
1 Протазан — алебарда без сокири, з плоским лезом.
2 Луї Ногаре Д'Епернон, кардинал деЛавалетт (1593—1639), останні роки життя присвятив військовій кар'єрі й брав участь у війнах в Німеччині та Італії.
3 Корпія — перев'язочний матеріал, який використовували замість вати; нитки, що їх щипали з бавовняного шмаття.
4 Вольт — повільний коловий поворот коня під час їзди. Курбет — стрибок верхового коня з підігнутими передніми ногами.
Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його?
Адже Д'Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, його друг загинув. Ця думка так засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша.
З усіх Д'Артаньянових друзів Атос був найстаршим і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й звичками.
І все-таки Д'Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу через тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті, хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність,— усе це викликало в Д'Артанья-на почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність; наш юнак захоплювався Атосом.
Атос, коли він був у гуморі, міг витримати порівняння з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись із Портосом, перемагав цього велетня, фізична сила якого була приказкою серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута1, підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Араміса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав'язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв най-вишуканішого товариства, ті сліди шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися в кожному його вчинку.
Коли йшлося про званий обід, Атос влаштовував його краще за будь-кого з придворних, пропонуючи кожному гостю місце відповідно до того становища, яке він успадкував од предків або здобув сам. Коли йшлося про геральдику2, Атос показував себе знавцем усіх дворянських ліній королівства, їх генеалогії3, сімейних зв'язків, гербів і походження цих гербів.
________________
1 Марк Юній Б рут (85—42 до н. є.) — римський політичний діяч, прихильник аристократичної республіки; в 44 році до н. є. разом зі своїм другом Кассієм очолив змову проти Юлія Цезаря і взяв участь в його вбивстві.
2 Геральдика — допоміжна історична дисципліна, що вивчає герби.
3 Генеалогія — допоміжна історична дисципліна, що вивчає походження, родинні та інші зв'язки відомих (здебільшого дворянських) родів.
Він блискуче знав геть усе про старовинні звичаї та про спадкові права, які мають великі землевласники, й чудово розумівся на полюванні з псами та соколами; якось у розмові про це високе мистецтво Атос здивував навіть самого короля Людовіка XIII, якого усі вважали бездоганним знавцем цієї справи.
Як і всі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався навіть на схоластичних науках1, які нечасто вивчалися тоді військовими, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. Кілька разів, коли Араміс припускався помилки в правилах граматики, Атос дозволяв собі, на превеликий подив друзів, поставити дієслово в потрібний час, а іменник — у належний відмінок. До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці — з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки — із сьомою запозіддю Божою2! Словом, Атос був незвичайною людиною.
Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина — подібно до того, як це буває зі старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. Коли — справа цілком звична — Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювались, немов поглинуті темрявою ночі.
Напівбог зникав — але й людині майже не лишалося місця. Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляді свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж виконував їх. Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно.
________________
1Схоластика — напрям релігійної філософії, що панував за Середньовіччя; система штучних, відірваних од життя умоглядних догматичних положень, покликаних обгрунтувати й захистити богослов'я.
2Сьома заповідь Божа — "не чини перелюбу". Одна з десяти біблійних заповідей, тобто морально-релігійних приписів, що їх власноручно накреслив Бог на кам'яних скрижалях (плитах) і вручив пророкові Мойсею на горі Синай.
Д'Артаньян, що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що було б не відомо його друзям.
Не можна було сказати, що в такий смуток його вкидало вино: навпаки, він пив саме для того, щоб побороти журбу, хоч, як ми вже казали, ці ліки тільки додавали Атосові печалі. Не можна було пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин, то горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим байдужим, як і тоді, коли програвав. Розповідали, що якось, сидячи в колі мушкетерів, він виграв за вечір тисячу пістолів, програв їх разом із гаптованою золотом святковою портупеєю, відіграв усе це і понад те виграв ще сто луїдорів, і при цьому його гарні чорні брови ні на мить не насупилися, руки не втратили своєї сніжної білості, а розмова, яка неквапно точилася в той вечір, була весь час спокійною і приємною.
Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме в найкращу пору року — червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож Атосова таємниця була пов'язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли свого часу й до Д'Артаньяна.
Ця таємничість збуджувала тим більшу цікавість, що Атоса навіть у хвилини найсильнішого сп'яніння жодного разу не зрадили ні очі, ні язик, хоч які хитромудрі запитання ставили йому співбесідники.
— Лиха година! — міркував уголос Д'Артаньян.— Може, бідолашний Атос помер, і помер з моєї вини, бо саме заради мене він погодився взяти участь у цій справі, не цікавлячись ні причиною, ні метою нашої подорожі й не сподіваючись на будь-яку винагороду для себе.
— Як по правді, пане,— додав Планше,— то я певен, що ми зобов'язані йому життям. Пригадуєте, він закричав: "Не гай часу, Д'Артаньяне! Я в пастці!" А потім, вистреливши з двох пістолетів, відчайдушно кинувся на ворогів зі шпагою. Мені навіть здалося, що там було не менше двадцяти злодіяк, чи, радше, двадцяти розлючених чортів!
Ці слова подвоїли запал Д'Артаньяна, і він під острожив коня, який і без того ніс вершника чвалом.
Близько одинадцятої години ранку подорожні побачили Ам'єн; о пів на дванадцяту вони підскакали до дверей проклятої корчми.
Д'Артаньян уже не раз думав про те, яку найлютішу помсту обрати для підступного корчмаря. Отож він насунув капелюха на лоба, поклав ліву руку на ефес шпаги, у праву взяв канчук й переступив поріг.
— Чи впізнаєте ви мене? — спитав він хазяїна, який, вклоняючись, поспішив йому назустріч.
— Не маю честі, ваша світлосте,— відповів той, засліплений блискучим спорядженням Д'Артаньяна.
— То ви мене не впізнаєте?
— Ні, ваша світлосте.
— Гаразд! Я вам нагадаю. Що ви зробили із дворянином, якого близько двох тижнів тому насмілились звинуватити в збуті фальшивих грошей?
Побачивши, що Д'Артаньян войовничо насупив брови і що Планше зробив те саме, корчмар зблід, як стіна.
— Ах, ваша світлосте, не нагадуйте мені про це! — мовив він плаксивим голосом.— Як дорого я заплатив за свою помилку! Боже, який я нещасний!
— Ще раз питаю: що сталося з тим дворянином?
— Благаю вислухати мене, ваша світлосте, і змилостивитись наді мною! Прошу пробачення, сідайте, будьте ласкаві.
Німий од гніву й хвилювання, Д'Артаньян сів, грізний, немов судія. Планше гордовито став біля його крісла.
— Ось як усе сталося, ваша світлосте,— тремтячи, провадив корчмар.— Тепер я впізнав вас; адже це під час вашого від'їзду почалася та нещаслива суперечка із дворянином, про якого ви питаєте.
— Так, це я. Тож вам має бути ясно: коли ви не скажете мені правди, сподіватися на пощаду нічого.
— Ласкаво прошу вислухати мене, і я розповім усе, як було.
— Я слухаю.
— Начальство повідомило мене, що до моєї корчми має прибути відомий фальшивомонетник з кількома товаришами, перевдягнений в гвардійську або мушкетерську форму. Мені точно змалювали ваших коней, слуг і навіть прикмети ваших світлостей.
— Далі, далі! — сказав Д'Артаньян, який одразу збагнув, звідки походять такі точні відомості.
— Отож за наказом начальства, яке вирядило до мене шістьох чоловік на підмогу, я вжив усіх заходів, щоб затримати так званих фальшивомонетників.
— Знову! — сказав Д'Артаньян, якому слово "фальшивомонетник" різало слух.
— Даруйте, ваша світлосте, що я кажу про такі речі, але саме в них — моє виправдання. Начальство нагнало на мене страху, а ви ж знаєте, що корчмареві годиться підкорятися властям.
— Востаннє питаю: де дворянин? Що з ним сталося? Він помер? Чи живий?
— Потерпіть, ваша світлосте, ми вже майже підійшли до цього. Отже, сталося те, що ви знаєте і чим цілком можна пояснити вашу поспішність під час від'їзду,— додав хазяїн з лукавством, яке не пройшло повз Д'Артаньянову увагу.— Цей дворянин, ваш друг, одчайдушно захищався. Його слуга, який, на лихо, несподівано затіяв сварку із солдатами, перевдягненими в конюхів...
— Ага! Нещасний! — вигукнув Д'Артаньян.— Ви всі були у змові, і я просто не розумію, чому й досі не розтрощив вам голови!
— Ба ні, ваша світлосте, ми не всі були у змові, і незабаром ви пересвідчитеся в цьому. Ваш шановний друг (пробачте, що я не називаю його тим високим іменем, яке він, безперечно, носить, але ми просто не знаємо його), отже, ваш шановний друг, поклавши двох солдатів двома пострілами з пістолета, почав відступати і, захищаючись врукопаш, покалічив ще одного з моїх людей шпагою, а мене оглушив, ударивши нею наопаш.
— Та чи закінчиш ти нарешті, катюго? — вигукнув Д'Артаньян.— Де Атос? Що сталося з Атосом?
— Відступаючи, він, як уже я казав вашій світлості, опинився біля сходів, що вели до погреба. Двері до нього були не зачинені, ваш друг вихопив ключ і замкнувся зсередини. Певні, що він не втече, ми дали йому спокій.
— Авжеж,— сказав Д'Артаньян,— ви не збиралися його вбивати — вам треба було тільки ув'язнити його.
— Боже мій, ув'язнити! Та що ви таке кажете, ваша світлосте? Присягаюся — він сам себе ув'язнив. До того ж перед цим він накоїв таки чимало лиха: вбив одного солдата й тяжко поранив ще двох. Убитого та обох поранених віднесли їхні товариші, і більше я нічого не чув ні про кого з них. Ну, а я, опритомнівши, пішов до пана губернатора, все розповів йому і спитав, що маю робити з полоненим. Але пан губернатор наче з неба впав: сказав, що не розуміє моїх питань, що накази, які я одержав, віддавав не він і що коли я, на свою біду, бовкнув комусь, ніби він, губернатор, хоч трохи причетний до цієї відчайдушної витівки, то він накаже мене повісити. Мабуть, добродію, я помилився й затримав когось іншого, а той, кого слід було арештувати, зник.
— Але ж Атос! — вигукнув Д'Артаньян, обурення якого побільшало, коли він почув, що губернатор умив руки.— Що сталося з Атосом?
— Я хотів якнайшвидше спокутувати свою провину перед полоненим,— відповів корчмар,— тож і підійшов до погреба, щоб випустити його звідти. Ах, добродію, це вже була не людина, це вже був справжнісінький диявол! Почувши, що я запропонував йому вийти на волю, ваш друг сказав, що це пастка і що він не вийде, поки ми не виконаємо його умови. Розуміючи, в яке прикре становище я сам себе поставив, піднявши руку на мушкетера його величності, я покірно відповів, що наперед пристаю на будь-які умови.
— Перш за все,— сказав він,— я вимагаю, щоб мені повернули мого слугу разом з усією зброєю.
Цей наказ було виконано негайно; ви чудово розумієте, добродію, що ми були ладні зробити все, чого зажадає ваш друг. Пан Грімо (цей назвав своє ім'я, хоч він і не з говірких), незважаючи на свою рану, спустився в погріб. Тоді ваш друг знову замкнув двері, а нам гукнув, щоб ми забиралися геть.
— Та де він, нарешті? — вигукнув Д'Артаньян.— Де Атос?
— У погребі, добродію.
— Негіднику, ви й досі тримаєте його в погребі?
— Боронь Боже! Ні, добродію. Чого б це нам тримати його там? А чи знаєте, що він там робить у погребі? Ах, добродію, якби вам пощастило примусити його вийти звідти, я був би вам вдячний до кінця віку, я молився б на вас, як на свого ангела-заступника.
— То він таки там? І я зможу побачити його?
— Авжеж, добродію; він уперто не бажає виходити. Щодня ми просуваємо йому в душник хліб на вилах, а коли він вимагає, то й м'ясо. Та, на жаль, не хліб і не м'ясо основний його харч. Якось я з двома слугами спробував був злізти вниз, але він страх як розлютився. Я почув, як він заряджає пістолети, а його слуга готує до бою мушкети. Коли ми спитали про їхні наміри, ваш друг відповів, що в нього і в слуги є сорок набоїв і що вони розрядять їх до останнього, перш ніж дозволять бодай одному з нас увійти до погреба. Тоді, добродію, я вирішив поскаржитись губернаторові, але той відповів, що я дістав по заслугах і це навчить мене, як ображати шляхетних вельмож, котрі зупиняються в моїй корчмі.
— І з того часу?..— спитав Д'Артаньян, не в силі стримати сміху, дивлячись на ошелешеного хазяїна.
— І з того часу, добродію,— відповів корчмар,— нам стало непереливки, як ви можете в цьому пересвідчитись. Бо, щоб ви знали, всі наші припаси зберігаються в погребі; вино в пляшках і вино в бочках, пиво, олія й прянощі, свиняче сало й ковбаси — все там. А що спускатися вниз нам категорично заборонено, то ми мусимо відмовляти в їжі і в питві всім подорожнім, які до нас приїздять. Наша корчма занепадає! Якщо ваш друг просидить у погребі ще тиждень, ми підемо з торбами.
— І це тобі по заслузі, негіднику! Хіба не було видно, що ми порядні люди, а не якісь фальшивомонетники?
— О добродію, ваша правда,— відповів хазяїн.— Але послухайте, ось він знову розходився.
— Мабуть, його потурбували,— сказав Д'Артаньян.
— Та ж ми не могли його не потурбувати! — вигукнув корчмар.— Щойно до нас приїхали двоє вельможних англійців.
— І що з того?
— Як це — що з того? Ви самі добре знаєте, добродію, що англійці люблять хороше вино, а ці зажадали найкращого. Моя дружина попросила в пана Атоса дозволу зайти в погріб, а він, за звичкою, відмовив. О Господи! Знову почався цей рейвах!
Д'Артаньян і справді почув сильний гамір. Він підвівся і, пропустивши вперед хазяїна, який розпачливо ламав руки, підступився до погреба. Слідом ішов Планше, тримаючи напоготові мушкет.
Англійці були дуже сердиті; стомившися після довгої дороги, вони вмирали від голоду і спраги.
— Це насильство! — кричали вони французькою мовою, правда, з помітним іноземним акцентом.— Якийсь зайдиголова не дозволяє чесним людям розпоряджатися своїм власним вином. Ми висадимо двері, а якщо він зовсім розшаленіє, ми вб'ємо його!
— Стривайте, панове! — сказав Д'Артаньян, витягаючи з-за пояса пістолети.— Ви, пробачайте, нікого не вб'єте.
— Гаразд, гаразд, — долинув з-за дверей спокійний голос Атоса, — впустіть сюди цих злодіяк, і ми ще побачимо, хто кого вб'є.
Хоч які безстрашні були англійці, вони нерішуче перезирнулись. їм здалося, що в погребі сидить голодний людожер, якесь казкове чудовисько, і ніхто не може безкарно ввійти до його печери.
На якусь мить запала мовчанка. Та потім англійцям стало соромно за свою нерішучість; найбільш нетерплячий з них спустився на п'ять чи шість сходинок вниз і вдарив ногою в двері. Здавалося, таким ударом можна проламати й муровану стіну.
— Планше,— сказав Д'Артаньян, зводячи курки пістолетів,— я беру на себе того, що нагорі, а ти візьми нижнього. Гей, добродії! Ви хочете битися? Чудово! Нумо битись!
— О Боже! — глухо пролунав голос Атоса.— Невже я чую голос Д'Артаньяна?
— Авжеж,— голосно відповів Д'Артаньян,— це я, мій друже.
— От і чудово! — зауважив Атос— Тепер ми покажемо цим заводіякам, як висаджувати двері.
Англійці схопилися за шпаги, але тут же зрозуміли, що опинилися між двох вогнів. Хвилинку вони вагалися, проте,— як і вперше, самолюбство перемогло, і від другого удару двері погреба тріснули навпіл.
— Відійди, Д'Артаньяне, відійди! — гукнув Атос— Відійди, бо я зараз стрілятиму!
— Панове,— сказав Д'Артаньян, якого ніколи не зраджувала здатність тверезо міркувати.— Панове, подумайте про своє становище! Стривай, Атосе! Панове, ви затіваєте кепську справу й даремно підставляєте себе під кулі. Я й мій слуга почастуємо вас трьома пострілами, стільки ж ви дістанете з погреба; крім того, в нас є шпаги, якими, можете бути певні, я і мій друг непогано володіємо. Дайте мені владнати і ваші, і мої справи. Зараз ви матимете своє вино, обіцяю вам.
— Якщо тільки воно тут залишилося,— долинув глузливий голос Атоса.
В корчмаря аж мороз поза спиною пішов.
— Чому це — якщо тільки воно тут залишилося? — прошепотів він.
— Залишилося, хай йому чорт! — сказав Д'Артаньян.— Заспокойтесь, удвох вони не могли випити весь погріб. Панове, вкладіть ваші шпаги у піхви.
— Гаразд! Але ви теж заткніть пістолети за пояс.
— Залюбки.
І Д'Артаньян перший подав приклад. Потім, обернувшись до Планше, він знаком наказав йому розрядити мушкет.
Якусь мить повагавшися, англійці й собі вклали шпаги у піхви. Д'Артаньян розповів їм історію ув'язнення Атоса. А що вони були справжніми джентльменами, то в усьому звинуватили корчмаря.
— Тепер, панове,— сказав Д'Артаньян,— ідіть до себе і повірте моєму слову: за десять хвилин вам принесуть усе, чого ви забажаєте.
Англійці вклонились і пішли.
— Нарешті я лишився сам, мій любий Атосе,— гукнув Д'Артаньян,— і ви можете відчинити мені двері.
— Зачекайте хвилинку,— відповів Атос.
У погребі зашурхотіли оберемки хмизу й зарипіли колоди: то були бастіони й контрескарпи Атоса, що їх знищував сам обложений.
За хвилину двері прочинились, і в отворі з'явилося бліде обличчя Атоса. Він кинув меткий погляд праворуч і ліворуч.
Д'Артаньян підбіг до друга й ніжно обняв його; та коли він вирішив вивести Атоса з цього вогкого підземелля, то помітив, що той заточується.
— Ви поранені? — спитав Д'Артаньян.
— Ні! Просто я п'яний, як ніколи, тільки й того. Гей, хазяїне! Присягаюся Богом, мабуть, я випив не менше, ніж півтораста пляшок.
— Згляньтеся! — вигукнув корчмар.— Коли ще й слуга випив хоча б половину того, що випив його пан, я піду з торбами.
— Грімо надто добре вихований, він не дозволить собі пити те саме вино, що і я. Він пив тільки з барила. Правда, я не певен, що він не забув вставити чіп. Чуєте? Там щось тече!..
Д'Артаньян зареготав так голосно, що корчмаря наче жаром обсипало.
Аж тут слідом за Атосом з'явився Грімо з мушкетом на плечі. Голова в нього трусилася, і він був схожий на п'яного сатира, що зійшов з картини Рубенса1. Грімо весь був заллятий масною рідиною, в якій хазяїн упізнав свою найкращу прованську олію.
Процесія проминула велику залу і ввійшла до найкращої кімнати заїзду, яку Д'Артаньян зайняв самохіть.
Тим часом хазяїн та його дружина, засвітивши лампи, поспішили в погріб, вхід до якого був їм так довго заборонений і де перед ними постало жахливе видовище.
________________
1 Пітер-Пауль Рубенс (1577-1640) — великий фламандський живописець; на багатьох його картинах зображені сатири (персонажі давньогрецької міфології, неодмінні учасники свята збору винограду).
За барикадою, крізь проломину якої вийшов Атос,— оберемками хмизу, дошками й порожніми бочками, складеними за всіма правилами фортифікаційного мистецтва,— лежали в калюжах олії та вина обгризені кістки й недоїдки окостів. У кутку видніла купа битих пляшок і перекинуте барило з відіткнутим чопом, звідки витікали останні краплі вина. Із п'ятдесяти ковбас, підвішених до крокв, лишилося не більше десятка. Як казав стародавній поет, спустошення і смерть панували тут, ніби на полі бою.
Зойки корчмаря та його дружини, що долинули з погреба, зворушили Д'Артаньяна. Атос навіть не озирнувся.
А втім, скорботу дуже скоро заступила лють. Не тямлячи себе з відчаю, хазяїн схопив рожен і ввірвався до кімнати, де розмовляли наші друзі.
— Вина! — сказав Атос, побачивши корчмаря.
— Вина! — вигукнув приголомшений хазяїн.— Вина! Та ви випили більше, ніж на сто пістолів. Я пограбований, приречений, знищений!
— Дурниці! — мовив Атос— Ми навіть не впилися як слід.
— Якби ви тільки пили, це було б іще з півбіди, але ж ви побили всі пляшки.
— Ви самі штовхнули мене на цю купу, от вона й розвалилася. То ви й винні.
— Вся моя олія пропала!
— Олія — чудові ліки для ран, а бідолашному Грімо треба було їх гоїти — адже ви його поранили.
— Всі мої ковбаси з'їдені.
— У вашому погребі сила щурів.
— Ви заплатите мені за все! — розпачливо вигукнув хазяїн.
— Ну й негідник! — підводячись, сказав Атос.
Але він одразу ж поточився і знову впав на стілець: сили зрадили його. Д'Артаньян прийшов товаришеві на допомогу й посварився канчуком на хазяїна.
Той позадкував і несподівано залився слізьми.
— Це навчить вас,— сказав Д'Артаньян,— шанобливіше ставитися до гостей, яких посилає вам Бог.
— Бог! Скажіть краще — чорт!
— Мій любий друже,— вів далі Д'Артаньян,— якщо ви й далі будете набридати нам, ми всі четверо поліземо у ваш погріб, і тоді побачимо, чи й справді збитки такі великі, як ви кажете.
— Панове, ну гаразд, я винен,— мовив переляканий корчмар,— але ж немає такого гріха, якого не можна простити. Ви вельможні пани, а я бідний корчмар; згляньтеся наді мною.
— Оце зовсім інша розмова! — сказав Атос— Чого доброго, ти ще розчулиш мені серце, і з моїх очей поллються сльози, як вино з твоїх бочок. Ми не такі страшні, як тобі здається. Підходь ближче — поговоримо.
Хазяїн з острахом підійшов до мушкетера.
— Ближче, кажу тобі, не бійся,— провадив Атос— Збираючись розплатитися з тобою, я поклав гаманець на стіл.
— Щира правда, ваша світлосте.
— В гаманці було шістдесят пістолів; де вони?
— Я віддав їх до канцелярії суду, ваша світлосте. Адже мені сказали, що це фальшиві гроші.
— То візьми гаманець назад і залиш ці шістдесят пістолів собі.
— Але ж ваша світлість добре знає, що суддівські чиновники не повертають того, що потрапило їм до рук. Якби це були фальшиві гроші, тоді можна б мати хоч якусь надію; та, на жаль, гроші були справжні.
— Домовляйся із судочинцями, як знаєш, чоловіче, мені це байдуже, тим більше, що в мене немає жодного лівра.
— Стривай,— обізвався Д'Артаньян до корчмаря,— куди ти подів Атосового коня?
— Він у стайні.
— Скільки він коштує?
— П'ятдесят пістолів, не більше.
— Ну, він коштує всі вісімдесят; так от, бери його собі, й по тому.
— Як! Ти продаєш мого коня? — здивувався Атос— Мого Бая-зета? На чому ж я рушу в похід? На Грімо?
— Я привів тобі іншого,— відповів Д'Артаньян.
— Іншого?
— Пречудового! — вигукнув хазяїн.
— Ну, якщо є інший, кращий і молодший, тоді бери собі старого й принеси вина.
— Якого? — спитав корчмар уже спокійно.
— Того, що в глибині погреба, біля ґрат; там ще стоїть двадцять п'ять пляшок — решта розбилася, коли я впав. Принеси шість.
— Це справжнісіньке барило, а не людина! — пробурмотів хазяїн заїзду.— Якби він пробув тут хоча б два тижні й заплатив за все, що вип'є, я владнав би свої справи.
— І не забудь подати чотири пляшки того самого вина панам англійцям,— докинув Д'Артаньян.
— А тепер,— сказав Атос,— поки нам принесуть вина, скажи мені, Д'Артаньяне, що з нашими друзями.
Д'Артаньян розповів, як він застав Портоса в ліжку з вивихнутим коліном, а Араміса — за столом у товаристві двох богословів.
Тільки-но він скінчив свою розповідь, як до кімнати зайшов хазяїн з пляшками й окостом, що висів у погребі й, на щастя, вцілів.
— Чудово,— мовив Атос, наливаючи собі й Д'Артаньянові вина,— але ви розповіли мені тільки про Портоса й Араміса. А що сталося за цей час з вами, мій друже? Чомусь ви дуже смутні.
— На жаль, так,— відповів Д'Артаньян.— І це тому, що я — найнещасливіший серед усіх вас.
— Ти нещасний, Д'Артаньяне! — вигукнув Атос— Що ж сталося? Розкажи мені.
— Потім,— відповів Д'Артаньян.
— Потім! Але чому потім? Ти гадаєш, що я п'яний, Д'Артаньяне? Затям назавжди: ніколи моя голова не буває такою ясною, як після пляшки вина. Ну, то розказуй, я уважно слухаю.
Д'Артаньян розповів історію з пані Бонасьє. Вислухавши його, Атос спокійно сказав:
— Це дрібниці, звичайнісінькі дрібниці. "Дрібниці" було його улюбленим слівцем.
— Вам усе дрібниці, мій любий Атосе! — відповів Д'Артаньян.— В устах людини, яка ніколи не кохала, це слово здається вельми непереконливим.
Згаслі очі Атоса раптом спалахнули; та за мить вони знову стали каламутними і тьмяними.
— Авжеж,— мовив він так само спокійно,— я не кохав ніколи.
— Тож ви, кам'яне серце, маєте розуміти, що помиляєтесь, так суворо ставлячись до нас, людей з ніжним серцем.
— Ніжне серце — розбите серце,— зауважив Атос.
— Що ви хочете цим сказати?
— Я хочу сказати, що кохання — це лотерея, в якій тому, хто виграв, дістається смерть! Повірте мені, любий мій Д'Артаньяне, вам дуже пощастило, що ви програли. І коли дозволите дати вам пораду, то от вона — програвайте завжди.
— Мені здавалося, що вона так мене кохає!
— Це вам тільки здавалося.
— О ні, вона й справді кохала мене.
— Хлопче! Немає на світі чоловіка, котрий не вірив би, як і ви, що його кохана кохає його. Так само — немає людей, яких їхні кохані не дурили б.
— Окрім вас, Атосе! Адже ви ніколи нікого не кохали.
— Авжеж,— сказав Атос, хвилинку помовчавши,— нікого... Ну, то вип'ємо!
— Але коли так, філософе, навчіть мене, підтримайте мене; мені, як ніколи, потрібні зараз порада й співчуття.
— Співчуття? В чому?
— В моєму нещасті.
— Ваше нещастя — сміхота,— відповів Атос, знизуючи плечима.— Хотів би я знати, що б ви сказали, коли б я розповів вам одну любовну історію.
— Що сталася з вами?
— Або з одним із моїх друзів — байдуже!
— Розкажіть, Атосе, розкажіть.
— Вип'ємо — це буде краще.
— Пийте й розповідайте.
— Справді — це можна робити водночас,— сказав Атос, вихилив свою склянку і знову налив її.
— Я слухаю,— сказав Д'Артаньян.
Атос замислився; що довше він мовчав, то дужче блід. Він так багато випив, що будь-хто інший на його місці впав би й заснув. Але він тільки марив наяву. В цьому сомнамбулізмі1 сп'яніння було щось моторошне.
— Ви неодмінно цього хочете? — спитав Атос.
— Дуже прошу вас,— відповів Д'Артаньян.
— Гаразд, хай буде по-вашому. Один із моїх друзів, слухайте уважно — один із моїх друзів, а не я,— сказав Атос, похмуро всміхаючись,— один граф, родом з тієї ж провінції, що й я, тобто з Беррі, знатний, як Дандоло2 або Монморансі3, закохався, коли йому було двадцять п'ять років, у шістнадцятилітню дівчину, чарівну, як саме кохання. Крізь властиву її вікові наївність просвічував кипучий розум — не жіночий розум, розум поета; вона не просто подобалась — вона чарувала. Жила вона в маленькому містечку разом з братом, парафіяльним священиком. Обоє були не з цих країв; ніхто не знав, звідки вони приїхали, але завдяки надзвичайній красі дівчини та високому благочестю брата нікому й на думку не спадало розпитувати їх про це.
________________
1 Сомнабулізм — особливий вид розладу свідомості, порушення сну.
2 Дандоло — венеціанський рід доби середніх віків і Відродження; багато представників цього роду стали дожами (довічними виборними правителями) Венеції — міста на північному сході Італії, яке, приєднавши в середні віки ряд територій, стало великою морською державою.
3 Монморансі — один із найзнатніших герцогських родів Франції, що вів свій родовід з X століття.
А втім, усе свідчило, що вони хорошого роду. Мій друг, знатний вельможа, міг би легко звабити її або взяти силою — він був повновладним господарем у тому краї; та й хто став би оступатися за чужих, нікому не відомих людей? На жаль, він був чесною людиною. Він одружився з нею. Дурень, віслюк, бовдур!
— Чому? Адже він кохав її! — спитав Д'Артаньян.
— Почекайте трохи,— сказав Атос— Він одвіз її до свого замку й зробив з неї першу даму в усій провінції. Треба віддати їй належне — вона чудово грала свою роль.
— І що ж далі?
— Що далі! Якось, коли вона разом зі своїм чоловіком була на полюванні,— Атос говорив тихо, але дуже збуджено,— графиня впала з коня й знепритомніла. Граф кинувся на допомогу. Комір її сукні був надто тісний і заважав дихати. Граф розпоров його кинджалом і ненароком оголив плече. Вгадайте, Д'Артаньяне, що було в неї на плечі? — спитав Атос, голосно зареготавши.
— Звідки мені знати? — відповів Д'Артаньян.
— Квітка лілії,— сказав Атос— Вона була затаврована. І Атос воднодух вихилив склянку вина.
— Який жах! — вигукнув Д'Артаньян.— Не може бути!
— Я кажу правду. Ангел виявився чортом, мій любий. Доброчесна дівчина була злодійкою.
— Що ж зробив граф?
— Граф був повновладним господарем на своїй землі, він мав право карати на смерть і милувати своїх підданців. Він зірвав з графині одежу, зв'язав їй руки й повісив на гіллі дерева.
— О небо! Атосе! Це ж душогубство! — вигукнув Д'Артаньян.
— Усього лише вбивство, не більше,— сказав Атос, блідий, як мрець.
Він схилив голову на руки. Д'Артаньян, переляканий, стояв над ним.
— Це назавжди вилікувало мене від охоти мати справу з вродливими, поетичними й чарівними жінками,— трохи згодом сказав Атос, випростуючись і, певно, не збираючись доводити до кінця розповідь про графа.— Воронь Боже й вас од такої спокуси. Вип'ємо!
— То вона померла? — пробурмотів Д'Артаньян.
— Тисяча чортів! Давайте вашу склянку!.. Шинки, блазню! — гукнув Атос до корчмаря.— Ми не можемо так пити.
— А брат? — боязко спитав Д'Артаньян.
— Брат? — повторив Атос.
— Так, священик.
— А-а! Я хотів, щоб його теж повісили; але він встиг утекти зі своєї парафії.
— І ви дізналися потім, хто був цей негідник?
— Мабуть, перший коханець і співучасник цієї красуні, цілком порядний чолов'яга, який, либонь, і священиком прикинувся, щоб тільки одружити свою коханку та влаштувати її долю. Сподіваюсь, його вже четвертували.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув Д'Артаньян, вражений страшною розповіддю.
— Пригощайтеся шинкою, Д'Артаньяне, вона чудова,— сказав Атос, одрізаючи шматок і кладучи його на тарілку юнака.— А й справді, шкода, що в погребі не було хоч би чотирьох таких окостів! Я б випив на п'ятдесят пляшок більше.
Д'Артаньян не міг більше підтримувати цієї розмови: голова йшла йому обертом. Він упав головою на руки і вдав, ніби заснув.
— Розучилася пити молодь,— сказав Атос, з жалем дивлячись на свого друга.— А цей же ще з кращих!..
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
