Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXVIII. ПОВЕРНЕННЯ
Д'Артаньян був приголомшений страшною таємницею Атоса. І все-таки він не все зрозумів з його напівсповіді. Дарма що наш гасконець трохи випив звечора,— прокинувшись уранці, він пам'ятав учорашню Атосову розповідь так точно, наче кожне слово було вкарбоване в його свідомість. Недомовки друга тільки зміцнили бажання юнака з'ясувати загадку до кінця.
Уранці Д'Артаньян пішов до Атоса з твердим наміром продовжити розмову.
Атос уже заспокоївся й був, як завжди, стриманий, вишуканий і непроникний.
А втім, потиснувши Д'Артаньянові руку, мушкетер перший обізвався до нашого гасконця.
— Я був учора дуже п'яний, мій любий друже,— сказав Атос,— і збагнув це тільки сьогодні з того, що ледве можу повертати язиком, а серце й досі калатає, як дзвін. Ладен побитися об заклад, що ввечері я наверз вам цілу купу нісенітниць.
І він утупився в друга таким пильним поглядом, що той не зміг побороти ніяковість.
— Ні,— відповів Д'Артаньян,— наскільки я пригадую, ви не казали нічого особливого.
— Правда? Дивно! А мені здалося, ніби я розповідав одну дуже сумну історію.
І він глянув на юнака так, наче хотів прочитати найглибші таємниці його серця.
— Мабуть,— сказав Д'Артаньян,— я був іще п'яніший, ніж ви, бо я й справді нічого не пам'ятаю.
На Атоса ці слова не справили ніякого враження, і він повів далі:
— Ви, безперечно, помітили, мій любий друже, що кожен буває п'яний по-своєму: одні сумують, інші веселяться. Я, наприклад, коли вип'ю, стаю сумним і починаю розповідати страшні історії, які колись втовкмачила мені в голову моя дурна нянька. Це моя вада, і, ніде правди діти, неабияка вада. А втім, якщо не брати цього до уваги, я вмію пити.
Атос говорив так природно, що Д'Артаньян ладен був йому повірити.
— О, безперечно! — мовив юнак, намагаючись упіймати істину, яка знову вислизала йому з рук.—Я, наче крізь сон, пригадую, ніби ви говорили про вішальників.
— От бачите,— сказав Атос, збліднувши і все-таки намагаючись усміхнутися,— я так і знав. Вішальники — мій споконвічний кошмар.
— Авжеж,— вів далі Д'Артаньян,— тепер я пригадую: йшлося... стривайте... Авжеж, ішлося про жінку.
— Бачите,— відповів Атос, білий, мов стіна,— це моя улюблена історія. Коли я починаю розповідати про біляву жінку, значить, я вже п'яний, як чіп.
— Атож! — вигукнув Д'Артаньян.— Ви розповідали про біляву жінку, струнку та вродливу, з блакитними очима.
— Так, і до того ж, повішену...
— Своїм чоловіком, вельможним паном, одним із ваших знайомих,— закінчив Д'Артаньян, пильно глянувши на Атоса.
— Ну от! Тепер ви самі бачите, як легко можна скомпрометувати людину, коли й сам не знаєш, що верзеш,— сказав Атос, знизуючи плечима, ніби з досади на самого себе.— Мені й справді не варто більше напиватись — надто погана це звичка.
Д'Артаньян промовчав.
— До речі,— провадив Атос, несподівано міняючи тему розмови,— дякую вам за коня, якого ви привели для мене.
— Він вам сподобався? — спитав Д'Артаньян.
— Так, але він не дуже витривалий.
— Ви помиляєтесь; я проскакав на ньому десять льє менше ніж за півтори години, і після цього він стомився не більше, ніж коли б прогарцював площею Сен-Сюльпіс.
— Он як! Ви мене засмутили.
— Засмутив?
— Авжеж. Я його позбувся.
— Яким чином?
— Ось як це сталося. Я прокинувся о шостій годині ранку, ви спали, як мертвий, і я не знав, куди себе подіти, бо все ще не оговтався після вчорашньої гульні. Я спустився в залу, де побачив одного з наших англійців. Він торгував у лихваря коня, бо загнав свого скакуна вчора по дорозі. Я підійшов ближче і, почувши, що він пропонує сотню пістолів за темно-рудого мерина, сказав:
— Пробачте, пане, в мене теж є кінь на продаж.
— Чудовий кінь! — відповів він.— Я бачив його вчора, коли слуга вашого друга тримав його на поводу.
— Як ви гадаєте, коштує він сотню пістолів?
— Авжеж. І ви віддасте мені його за таку ціну?
— Ні, але я зіграю з вами на нього.
— Зіграєте на нього?
— Так. -У що?
— В кості.
Сказано — зроблено; і я програв коня. Зате потім я відіграв сідло,— докінчив свою розповідь Атос. Д'Артаньян скривився.
— Ви засмучені цим? — спитав Атос.
— Щиро кажучи, так,— відповів Д'Артаньян.— По цих конях нас мали впізнати в день бою; це був дарунок, знак поваги. Ви були дуже необачні, Атосе.
— Та годі вам, мій любий друже! Поставте-но себе на моє місце,— мовив мушкетер.— Я так нудився! Крім того, повірте, я не люблю англійських скакунів. А коли йдеться тільки про те, щоб хтось упізнав нас, то, їй же право, цілком вистачить і сідла: адже воно досить-таки помітне. Що ж до коня, то ми знайдемо, чим виправдати його пропажу. Хай йому чорт! Коні, зрештою, смертні; припустімо, що мій загинув од сапу або від корости. Д'Артаньян насупив брови.
— Мені дуже прикро,— вів далі Атос,— бо вам, певно, були надто дорогі ці коні. Та я ще не скінчив розповідати.
— Що ж ви ще накоїли?
— Коли я програв свого коня — дев'ять проти десяти, як вам це сподобається? — мені спало на думку пограти на вашого.
— Але я сподіваюсь — ви не зробили цього?
— Навпаки, я це зробив.
— І що ж? — схвильовано вигукнув Д'Артаньян.
— Я програв його.
— Мого коня?
— Вашого коня; сім проти восьми, не вистачило одного очка... Знаєте приказку?
— Атосе, ви з глузду з'їхали, присягаюся!
— Друже, було б сказати мені це вчора, коли я патякав казна-що, а не сьогодні. Я програв вашого коня разом з усім спорядженням.
— Це жахливо!
— Стривайте, ви ще не все знаєте, — я був би блискучим гравцем, якби не захоплювався; але я надто захоплююсь, як і тоді, коли п'ю. Тож я захопився, і от...
— На що ж ви ще могли грати, коли у вас більше нічого не лишалось?
— Ні, друже, в нас лишався ще цей діамант, що сяє на вашому пальці. Я його помітив...
— Мій діамант! — вигукнув Д'Артаньян, затуляючи перстень долонею.
— А що в мене були колись свої діаманти і я знаюся на них, то я оцінив ваш у тисячу пістолів.
Д'Артаньян похолов.
— Сподіваюсь,— сказав він з притиском,— ви не мали серйозних намірів щодо мого діаманта?
— Навпаки, мій любий друже; ви самі розумієте, що цей діамант був останньою нашою надією. Я міг відіграти на нього нашу збрую, коней і, до того ж, виграти гроші на дорогу.
— Атосе, ви мене лякаєте! — вигукнув Д'Артаньян.
— Отже, я сказав своєму партнерові про ваш діамант, що його він теж, до речі, помітив. Хай йому чорт! Мій любий, ви носите на пальці зірку з неба й хочете, щоб ніхто не звертав на неї уваги! Це неможливо!
— Далі, Атосе; швидше кажіть далі! — схвильовано мовив Д'Артаньян.— Бо, слово честі, ваша холоднокровність уб'є мене!
— Ми розділили ваш діамант на десять ставок по сотні пістолів кожна.
— Ви глузуєте з мене, випробовуючи моє терпіння? — вигукнув Д'Артаньян, якого гнів уже вхопив за чуба, як Мінерва Ахілла в "Іліаді"1.
— Не глузую, тисяча чортів! Хотів би я знати, що б ви вчинили на моєму місці! Адже я два тижні не бачив жодної людської подоби й геть здичавів, розмовляючи з самими пляшками.
— І все-таки це не причина, щоб грати на мій діамант! — суворо відповів Д'Артаньян, заперечливо махнувши рукою.
— Вислухайте мене нарешті. Десять ставок по сотні пістолів кожна, за десять ходів, без права відіграватися. На тринадцятому ході я програв усе. На тринадцятому ході! Число тринадцять завжди було для мене фатальним, бо саме тринадцятого липня...
— Хай йому чорт! — вилаявся Д'Артаньян, підводячись з-за столу; сьогоднішня історія змусила його забути про вчорашню.
— Терпіння,— сказав Атос,— у мене був свій план. Англієць — дивак, я бачив уранці, як він розмовляв із Грімо, і Грімо признався, що той запропонував йому піти до нього на службу. І от я граю з ним на Грімо, на мовчазного Грімо, поділеного на десять ставок.
— Ото чудасія! — вигукнув Д'Артаньян й мимоволі засміявся.
— На Грімо, авжеж, на самого Грімо, уявіть собі! І завдяки поділеному на десять ставок Грімо,— а він не вартий одного-однісінько-го дукатона2,— я відіграю діамант! Скажіть після цього, що наполегливість — не чеснота.
— Слово честі, все це дуже смішно! — з полегшенням вигукнув Д'Артаньян, заходячись з реготу.
— Ну, то ви ж розумієте, що, збадьорений цією удачею, я тут же знову поставив діамант.
________________
1 Мінерва — в римській міфології дочка Юпітера, богиня мудрості, покровителька ремесел і мистецтв; Мінерву ототожнювали з Афіною Палладою (переможницею), однією з головних богинь грецької міфології.
2Дукатон — старовинна дрібна монета, одна шістдесята частина дуката (від пізньолатинського ducatus — герцогство) — срібної, пізніше золотої монети, вперше випущеної в Італії в 1140 році і згодом поширеної в західноєвропейських країнах як грошова одиниця найвищої проби.
— Ах, чорт! — сказав Д'Артаньян, одразу насупившись.
— Я відіграв ваше сідло, потім вашого коня, потім своє сідло, потім свого коня, потім знову програв. Коротше, кажучи, я знову виграв ваше спорядження, потім своє. Ось які тепер наші справи. Це був блискучий хід, тому я й зупинився на ньому.
Д'Артаньян зітхнув так, наче йому звалилася з плечей уся корчма.
— Отже, діамант лишається у мене? — нерішуче спитав він.
— Авжеж, мій любий друже! Ще й сідла наших буцефалів1.
— Та навіщо нам сідла без коней?
— Я маю щодо цього одну ідею.
— Атосе, ви мене лякаєте.
— Послухайте, Д'Артаньяне, ви, здається мені, давно не грали.
— І не маю анінайменшої охоти.
— Не зарікайтесь. Я кажу: коли ви давно не грали, то вам мусить тепер щастити.
— Припустимо. Що далі?
— Стривайте! Англієць зі своїм супутником іще тут. Я помітив — йому дуже шкода сідел. Як на мене, ви й справді дорожите своїм конем. На вашому місці я поставив би ваше сідло проти вашого коня.
— Але він не згодиться грати на одне сідло.
— Поставте обидва, біс би їх узяв! Я не такий егоїст, як ви.
— А ви пішли б на це? — нерішуче спитав Д'Артаньян, мимоволі проймаючись вірою Атоса.
— Слово честі, на один-однісінький хід.
— Але затямте, що, втративши коней, я дуже хотів би зберегти хоча б спорядження.
— Тоді поставте свій діамант.
— Овва! Ніколи в житті!..
— Хай йому чорт! — вилаявся Атос— Я б запропонував вам зіграти на Планше, та англієць, мабуть, не згодиться — адже я вже ставив на слугу.
— Знаєте, мій любий Атосе,— сказав Д'Артаньян,— я волів би не ризикувати.
— Шкода,— відповів Атос холодно,— англієць набитий пістолями. Та Боже ти мій! Наважтеся тільки на один хід — це хвилинна справа.
— А якщо я програю?
________________
1 Б у цефал — кінь Александра Македонського (356—323 до н. є.), видатного Полководця й державного діяча стародавнього світу.
— Ви виграєте.
— Але якщо все-таки програю?
— Що ж, оддасте сідла.
— Гаразд, хай буде один хід,— сказав Д'Артаньян.
Атос пішов по англійця і знайшов його у стайні, де той захоплено розглядав сідла. Кращої нагоди нічого було й сподіватися. Атос запропонував умови: двоє сідел — проти одного коня або сотні пістолів.
Англієць швидко підрахував: два сідла коштували разом триста пістолів.
Він охоче погодився.
Тремтячи, мов у лихоманці, Д'Артаньян кинув кості й побачив, що випало три очка.
Його блідість злякала Атоса, але мушкетер обмежився тим, що сказав:
— Кепський хід, друже; ви матимете коней у повному спорядженні, пане.
Англієць з радості навіть не став змішувати кості й, упевнений в перемозі, кинув їх на стіл не дивлячись. Д'Артаньян одвернувся, щоб приховати досаду.
— Оце так штука,— як завжди, спокійно мовив Атос.— Такий незвичайний хід я бачив лише чотири рази за все своє життя: два очка!
Англієць глянув — і занімів од здивування; Д'Артаньян глянув — і занімів од радості.
— Авжеж,— вів далі Атос,— лише чотири рази: вперше — у пана де Крекі; вдруге — у мене в замку в... одне слово, ще тоді, коли у мене був замок; утретє — в пана де Тревіля, коли він зчудував нас усіх; і, нарешті, вчетверте — в одному шинку. Я кидав сам і програв сто луїдорів та вечерю на додачу.
— Отже, пан забирає свого коня назад? — спитав англієць.
— Звичайно,— відповів Д'Артаньян.
— І відігратись я не можу?
— Ми ж домовились не відіграватися.
— Це правда; коня негайно віддадуть вашому слузі.
— Одну хвилинку,— мовив Атос— 3 вашого дозволу, пане, я хочу сказати моєму другові кілька слів.
— Прошу вас.
Атос одвів Д'Артаньяна вбік.
— Ну, спокуснику,— сказав Д'Артаньян,— чого ти ще хочеш од мене — щоб я продовжував гру, чи не так? — Ні, я хочу, щоб ви подумали.
— Про що?
— Адже ви вирішили забрати коня?
— Безперечно.
— Даремно, я взяв би сотню пістолів; адже ви не заперечуватимете, що ставили сідла проти коня або сотні пістолів на вибір.
— Так.
— Я взяв би сотню пістолів.
— Ну, а я візьму коня.
— І даремно, кажу вам іще раз. Що ми робитимемо з одним конем на двох? Не можу ж я сісти позаду вас, аби ми скидались на двох синів Емона, які загубили свого брата1; до того ж, ви не схочете принизити мене, гарцюючи поруч зі мною на цьому чудовому бойовому коні. Я, не вагаючись, узяв би сотню пістолів, бо для того, щоб дістатися до Парижа, нам потрібні гроші.
— Я дорожу цим конем, Атосе.
— І даремно, мій друже; кінь може спіткнутись і вивихнути ногу, кінь може облисіти на колінах, він може поїсти з ясел, з яких їв сапний кінь, і от уже ваш кінь пропав, а точніше, пропала сотня пістолів. Хазяїн мусить годувати свого коня, тоді як пістолі, навпаки, годують свого хазяїна.
— А на чому ми рушимо в дорогу?
— На конях наших слуг, тисяча чортів! Глянувши на нас, кожен і так зрозуміє, що ми не прості люди.
— Гарний вигляд ми матимемо на цих шкапинах поряд з Арамі-сом і Портосом, які красуватимуться на своїх скакунах!
— З Арамісом! З Портосом! — вигукнув Атос і засміявся.
— Що таке? — спитав Д'Артаньян, не розуміючи, чому Атосові так весело.
— Ні, нічого, продовжимо розмову,— сказав Атос.
— Отже, по-вашому?..
— Треба взяти гроші, Д'Артаньяне; на сотню пістолів ми зможемо бенкетувати до кінця місяця — всі ми дуже стомилися, й нам не завадило б хоч трохи відпочити.
— Мені — відпочити? О ні, Атосе! Тільки-но я повернуся до Парижа — почну розшукувати бідолашну пані Бонасьє.
________________
1 Згадується епізод із популярної французької середньовічної рицарської поеми "Чотири сини Емона" (або "Рено де Монтобан"), в якій розповідається про чотирьох братів, непокірливих васалів Карла Великого.
— Ну і що з того? Невже ви гадаєте, що кінь згодиться вам у цій справі більше, ніж дзвінкі золоті монети? Беріть гроші, мій друже, беріть гроші.
Д'Артаньянові бракувало лише одного доказу, щоб пристати на пораду друга. Остання думка здалася йому дуже переконливою. До того ж, він боявся, щоб Атос не розцінив його впертість як прояв егоїзму. Отож він поступився й вирішив узяти сотню пістолів, які англієць одразу й віддав.
Ніщо більше не заважало друзям лаштуватися в дорогу. Мир із хазяїном коштував їм, крім колишнього коня Атоса, ще шістьох пістолів. Д'Артаньян і Атос сіли на коней Планше та Грімо, а слуги рушили пішки, несучи сідла на голові.
Хоч які погані були коні, все-таки обоє друзів швидко перегнали своїх слуг і першими прибули до Кревкера. Ще здалеку вони побачили Араміса, який сумно сидів біля розчиненого вікна і, немов славнозвісна сестриця Анна з казки1, дивився, як клубочиться курява над дорогою.
— Гей, Арамісе! Якого дідька ви тут робите? — вигукнули Атос і Д'Артаньян.
— А-а, це ви, Д'Артаньяне, і ви, Атосе,— сказав Араміс.— Я міркував про те, які скороминущі всі блага цього світу, і мій англійський кінь, котрий щойно зник у хмарах куряви, став для мене живим свідченням марності всього земного. Наше життя можна вмістити в три слова: Erat, est, fuit2.
— Себто?.. — спитав Д'Артаньян, який починав здогадуватися, що тут сталось.
— Себто, мене обдурили: шістдесят луїдорів за коня, який, судячи з його ходи, може клусом пробігти п'ять льє за годину.
Д'Артаньян і Атос зареготали.
— Мій любий Д'Артаньяне,— сказав Араміс,— не сердьтеся на мене, прошу вас. Нестаток не визнає закону; до того ж, я постраждав більше за всіх, бо цей клятий гендляр украв у мене щонайменше п'ятдесят луїдорів. От ви — бережливі хазяї! їдете на конях слуг, а своїх чудових скакунів наказали вести на поводу, потихеньку, невеликими переходами.
Саме в цю мить якийсь фургон, що за кілька хвилин до того з'явився на Ам'єнській дорозі, зупинився біля корчми, і з нього вилізли Планше та Грімо із сідлами на голові.
________________
1 Згадується персонаж казки відомого французького письменника Шарля Перро (1628-1703) "Синя борода".
2 "Erat, est, fuit" — "Було, є, буде" (лат.).
Фургон повертався до Парижа порожнем, і слуги домовилися з візником, що він підвезе їх, пообіцявши всю дорогу поїти його вином.
— Що це таке? — здивувався Араміс— Самі тільки сідла?
— Тепер ви розумієте? — спитав Атос.
— Друзі мої, я зробив так само. Я теж залишив сідло, сам не знаю чому. Гей, Базене! Візьміть моє сідло й покладіть його поряд із сідлами цих панів.
— А як ви поквиталися з вашими священиками? — спитав Д'Артаньян.
— Любий мій, наступного дня я запросив їх на обід,— відповів Араміс— Тут, до речі, є чудове вино, і я напоїв їх по саму зав'язку. Після цього кюре заборонив мені й думати про відмову од військового мундира, а єзуїт став благати, щоб я виклопотав для нього мушкетерський плащ.
— Тільки без дисертацій! — вигукнув Д'Артаньян.— Без дисертацій! Я вимагаю відміни дисертацій!
— Відтоді,— вів далі Араміс,— я дуже приємно збавляю час. Я почав писати поему односкладовими віршами; це досить важко, але головна якість кожної речі полягає саме в її складності. Зміст любовний; я прочитаю вам першу пісню — в ній чотириста рядків, а звучить вона лише хвилину.
— Знаєте, мій любий Арамісе,— сказав Д'Артаньян, що ненавидів вірші майже так само, як латину, — додайте до складності ще й стислість — і ви можете бути певні: ваша поема матиме принаймні дві позитивні якості.
— До того ж,— вів далі Араміс,— вона сповнена благородних пристрастей, ви самі переконаєтеся в цьому. Отже, друзі, ми повертаємось до Парижа? Браво! Я готовий їхати; ми знову побачимо нашого славного Портоса — це чудово. Ви не можете собі уявити, як мені бракувало цього простодушного велетня! Він не продасть свого коня, навіть коли б йому пропонували за нього ціле королівство. Хотів би я побачити, як він красуватиметься на своєму скакуні, та ще й у новому сідлі. Я певен — це буде справжній Великий Могол1.
________________
1Великий Могол — титул правителя імперії Великих Моголів в Індії в 1526—1858 роках, початок якій поклав Захітеддін Мухаммед Бабур (1485— 1530), ферганський феодал-мусульманин, класик староузбецької літератури, нащадок Тимура (1336-1405), середньоазіатського правителя й полководця, відомого в Європі під іменем Тамерлан.
Друзі перечекали годину, щоб дати відпочинок коням; потім Араміс розрахувався з хазяїном, посадовив Базена в фургон до його товаришів, і всі рушили в дорогу, сподіваючись дуже скоро побачити Портоса.
Вони застали його в доброму гуморі й далеко не такого змарнілого, як під час перших відвідин Д'Артаньяна. Портос сидів за столом, на якому стояли чотири прибори, дарма що мушкетер був сам; на обід були приготовані найрізноманітніші м'ясні страви, добірні вина й розкішні фрукти.
— Який я радий! — сказав Портос, підводячись з-за столу.— Ви приїхали саме вчасно, бо я тільки-но сів їсти. Пообідаймо разом.
— Ти диви! — вигукнув Д'Артаньян.— Навряд чи Мушкетон міг виловити такі пляшки своїм зашморгом; до того ж, я бачу тут шпиговане фрикандо й філе з яловичини.
— Я набираюся сил,— сказав Портос,— авжеж, я мушу набиратися сил, бо ніщо так не виснажує людину, як ці кляті вивихи суглобів; чи доводилось вам коли-небудь вивихнути ногу, Атосе?
— Ніколи. Але я пригадую: якось в одній із сутичок на вулиці Феру мене поранили шпагою, і днів через п'ятнадцять-двадцять після того я почувався точнісінько так, як ви тепер.
— Але ж цей обід призначався не тільки для вас, мій любий Портосе? — спитав Араміс.
— А так,— відповів Портос— Я чекав у гості кількох дворян, які живуть по сусідству, але вони просили вибачення, що не зможуть приїхати. Ви пообідаєте за них, і я нічого не втрачу від цієї заміни. Гей, Мушкетоне! Принеси стільці й ще кілька пляшок.
— Чи знаєте ви, що ми зараз їмо? — спитав Атос через кілька хвилин.
— Ще б пак не знати! — відповів Д'Артаньян.— Я, наприклад, їм телятину, шпиговану артишоками й мозком.
— А я — бараняче філе,— обізвався Портос.
— А я — курячу грудинку,— відгукнувся Араміс.
— Ви помиляєтесь, панове,— статечно зауважив Атос,— ви їсте конятину.
— Та годі вам! — сказав Д'Артаньян.
— Конятину! — повторив Араміс, скривившись од відрази. Портос мовчав.
— Авжеж, конятину! Портосе, адже ми їмо конятину? Може, ще й разом з сідлом?
— Ні, панове, спорядження я зберіг,— мовив Портос.
— Ми всі варті один одного,— сказав Араміс— Можна подумати, що ми змовилися.
— Що вдієш,— зітхнув Портос— Мої гості так заздро позирали на цього коня, що я просто не хотів їх принижувати.
— До того ж, ваша герцогиня й досі на водах, чи не так? — спитав Д'Артаньян.
— На водах,— відповів Портос— Крім того, мій кінь так сподобався губернаторові, до речі, одному з тих добродіїв, яких я запросив сьогодні на обід, що я віддав йому цю благородну тварину.
— Віддав! — вигукнув Д'Артаньян.
— Боже! Авжеж віддав, саме віддав! — сказав Портос— Бо кінь коштував принаймні сто п'ятдесят луїдорів, а цей скнара ніяк не погоджувався заплатити мені за нього більше вісімдесяти.
— Без сідла? — спитав Араміс.
— Та без сідла...
— Зважте, панове,— втрутився Атос,— що саме Портос, як завжди, владнав свою справу найвигідніше з-поміж нас усіх.
Вибух реготу вкрай збентежив бідолашного Портоса. Та коли йому пояснили причину веселощів, він і собі гучно зареготав.
— То ми всі при грошах? — спитав Д'Артаньян.
— Тільки не я,— відповів Атос— Мені так сподобалось іспанське вино, яке ми пили з Арамісом, що я звелів перенести шістдесят пляшок до фургона, в якому їхали наші слуги, і це таки помітно спорожнило мої кишені.
— А я, уявіть собі,— сказав Араміс,— геть усе віддав на церкву в Мондидьє та на Ам'єнський монастир; до того ж, сплативши деякі невідкладні борги, я замовив обідні, які служитимуть по мені та по вас, панове, і які, я певен, підуть усім нам на користь.
— А мій вивих коліна? — вигукнув Портос— Може, гадаєте ви, він нічого мені не коштував? А рана Мушкетона? Я мусив запрошувати лікаря двічі на день — і він брав з мене подвійну плату, посилаючись на те, що цей дурень Мушкетон примудрився дістати кулю в таке місце, яке здебільшого показують тільки аптекарям. Ось чому я настійливо рекомендував йому надалі остерігатися таких ран.
— Авжеж,— сказав Атос, перезирнувшися з Д'Артаньяном та Арамісом,— я бачу, ви й справді великодушно обійшлися з бідолахою; таким і годиться бути доброму хазяїнові.
— Коротше кажучи,— вів далі Портос,— після того, як я розплачуся зі своїми боргами, в мене залишиться не більше тридцяти екю.
— А в мене — десять пістолів,— відгукнувся Араміс.
— Ну,— мовив Атос,— схоже на те, що ми крези порівняно з іншими. Скільки у вас залишилось од вашої сотні, Д'Артаньяне?
— Від моєї сотні? По-перше, п'ятдесят пістолів я віддав вам.
— Ви так гадаєте?
— Тисяча чортів!
— А-а, правда! Пригадую.
— По-друге, я заплатив шість пістолів корчмареві.
— Ну і здирник цей корчмар! Навіщо ви дали йому шість пістолів?
— Ви самі сказали, щоб я дав йому стільки.
— Ет, надто я добрий! Коротше кажучи — решта?
— Двадцять п'ять пістолів,— сказав Д'Артаньян.
— А в мене,— Атос вийняв з кишені якийсь дріб'язок,— у мене...
— У вас — нічого.
— Або принаймні так мало, що не варто додавати до загальної суми.
— Тепер полічімо, скільки у нас всього грошей. Портосе?
— Тридцять екю.
— Арамісе?
— Десять пістолів.
— У вас, Д'Артаньяне?
— Двадцять п'ять.
— Разом? — спитав Атос.
— Чотириста сімдесят п'ять ліврів! — сказав Д'Артаньян, що рахував, як Архімед.
— Приїхавши до Парижа, ми ще матимемо не менше чотирьохсот ліврів,— зауважив Портос,— не кажучи про сідла.
— А як бути з ескадронними кіньми? — спитав Араміс.
— Чотирьох коней наших слуг ми перетворимо на двох для хазяїв і розіграємо їх; чотириста ліврів підуть на півконя для одного з тих, хто залишиться пішим. Потім ми вивернемо кишені й усе, що там знайдемо, віддамо Д'Артаньянові, в якого легка рука і який піде грати на них до першої-ліпшої картярні, тільки й того.
— Обідаймо,— сказав Портос,— усе прохололо.
І четверо друзів, заспокоївшись щодо свого майбутнього, віддали честь стравам. Вистачило їх ще й панам Мушкетонові, Базенові, Планше та Грімо.
Прибувши до Парижа, Д'Артаньян знайшов листа від пана де Тревіля, в якому той сповіщав, що прохання юнака взято до уваги й що король ласкаво дозволив йому вступити до лав мушкетерів.
А що це було вершиною його сподівань — крім, звичайно, бажання знайти пані Бонасьє,— то Д'Артаньян у захваті помчав до своїх друзів, яких залишив тільки півгодини тому і яких застав тепер дуже сумними й заклопотаними. Вони зібралися на раду в Атоса, а це означало: їм непереливки.
Пан де Тревіль сповістив їх, що, у зв'язку з твердим наміром його величності розпочати воєнні дії першого травня, їм належить негайно придбати все необхідне для походу спорядження.
Четверо філософів розгублено поглядали один на одного: пан де Тревіль не любив жартувати, коли йшлося про дисципліну.
— Скільки ж коштує це спорядження? — спитав.Д'Артаньян.
— О, тут справи кепські! — відповів Араміс— Ми прикинули всі наші можливі витрати з невибагливістю спартанців1, і все-таки кожному з нас треба принаймні півтори тисячі ліврів.
— Чотири рази по півтори тисячі — це шість тисяч ліврів,— сказав Атос.
— Мені здається,— зауважив Д'Артаньян,— що, коли б у нас було навіть по тисячі ліврів на кожного... правда, я дивлюсь на це не як спартанець, а як судочинець...
Почувши слово "судочинець", Портос помітно пожвавішав.
— Стривайте, в мене є план! — вигукнув він.
— Це вже щось та значить: я, наприклад, не маю й натяку на план,— холодно відповів Атос— Що ж до Д'Артаньяна, то щастя вступити до наших лав зовсім затьмарило йому розум. Тисяча ліврів! Та мені самому потрібно щонайменше дві тисячі.
— Чотири по дві — вісім,— підхопив Араміс— Отже, нам потрібно вісім тисяч на спорядження, з якого, правда, сідла ми вже маємо.
— А ще,— сказав Атос, зачекавши, поки Д'Артаньян, який пішов дякувати панові де Тревілю, зачинить за собою двері, — а ще — чудовий діамант, що сяє на пальці нашого друга. Хай йому чорт! Д'Артаньян — надто хороший товариш, щоб залишити друзів у скруті, маючи на пальці такий безцінний скарб.
________________
1 Спартанці — громадяни Спарти (міста-держави в Стародавній Греції), жителі якої з дитинства виховувалися в суворих умовах і привчалися до витривалості й подолання труднощів; в переносному розумінні — люди, які обмежують свої потреби лише найнеобхіднішим, виявляють терплячість і витривалість у важких умовах.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
