Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXX. МІЛЕДІ
Д'Артаньян пішов назирці за міледі. Він бачив, як вона сіла в карету, і чув, як наказала кучерові їхати в Сен-Жермен.
Марно було пішки переслідувати карету, яку помчала пара сильних коней. Тож Д'Артаньян поспішив на вулицю Феру.
На вулиці Сени він побачив Планше. Той стояв під вікном цукерні, втупивши захоплений погляд у пишний пиріг.
Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля — одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше — й заїхати по нього до Атоса.
Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче.
Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян — на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ.
Д'Артаньян розповів Атосові про все, що бачив і чув у церкві, додавши, що, на його переконання, Портос знайшов-таки спосіб придбати спорядження.
— А я спокійний,— відповів Атос,— бо знаю принаймні, що жодна жінка не буде клопотатися про спорядження для мене.
— Тим часом, любий мій Атосе, мало яка принцеса, а то й королева встояла б перед вашою красою, вихованістю й вельможним походженням.
— Який ще молодий цей Д'Артаньян! — знизав плечима Атос.
І він знаком наказав Грімо принести ще одну пляшку. Аж тут у прочинені двері просунув голову Планше й повідомив хазяїна, що коні готові.
— Які ще коні? — спитав Атос.
— Двоє коней, яких пан де Тревіль позичив мені для прогулянки і на яких я збираюся поїхати до Сен-Жермена.
— А що ви робитимете в Сен-Жермені? — знову спитав Атос. Д'Артаньян розповів про те, що зустрів у церкві ту жінку, котра, як і незнайомець у чорному плащі зі шрамом на скроні, повсякчас займає його думки.
— Інакше кажучи — тепер ви закохані в цю жінку, як колись були закохані в пані Бонасьє,— сказав Атос і зневажливо стенув плечима, наче підкреслюючи свій жаль з приводу людської слабості.
— Та ні! — вигукнув Д'Артаньян.— Мені цікаво з'ясувати пов'язану з нею таємницю — тільки й того. Не знаю чому, але я певен: ця не відома мені жінка, що, до речі, не знає й мене, має якийсь Вплив на моє життя.
— О, ви маєте слушність! — сказав Атос— Я не знаю жінки, яка була б варта того, щоб її розшукували, коли вона зникла. Пані Бонасьє зникла — тим гірше для неї, навіть якщо вона й знайдеться.
— Ні, Атосе, ви помиляєтесь,— відповів Д'Артаньян.— Я кохаю мою бідолашну Констанцію більше, ніж будь-коли, і якби я знав, де вона, хай це буде навіть на краю світу, то зробив би все, щоб вирвати її з рук ворогів. Але я не знаю цього, бо всі мої пошуки марні. Що вдієш, доводиться займатися іншими справами.
— Тоді займайтесь іншими справами з міледі, мій любий Д'Артаньяне; бажаю вам цієї втіхи від щирого серця, якщо тільки вона зможе вас розважити.
— Послухайте, Атосе,— запропонував Д'Артаньян,— замість сидіти вдома, наче ви й справді перебуваєте під арештом, сідаймо на коней і їдьмо разом до Сен-Жермена!
— Любий мій,— мовив Атос,— я їжджу верхи, коли в мене є коні, а коли їх у мене немає, я ходжу пішки.
— Ну, а я,— заперечив Д'Артаньян, кепкуючи з нетерпимості Атоса, яка в будь-кому іншому, звичайно, образила б його,— я не такий гордий, як ви, і їжджу, на чому доведеться. Тож до побачення, мій любий Атосе.
— До побачення,— сказав мушкетер, знаком наказуючи Грімо відкоркувати пляшку.
Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена.
Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати.
А тим часом він вирішив будь-що дізнатися, хто ж усе-таки міледі. Міледі розмовляла з незнайомцем у чорному плащі — отже, вона знала його. Тому Д'Артаньян дійшов висновку, що саме цей незнайомець викрав пані Бонасьє вдруге так само, як викрав її вперше. І, кажучи, що розшуки міледі — це водночас і розшуки Констанци', Д'Артаньян брехав лише наполовину, а це вже майже зовсім не брехня.
Отак міркуючи і час од часу підострожуючи коня, Д'Артаньян незчувся, як приїхав до Сен-Жермена. Він уже оминув павільйон, у якому через десять років судилося побачити світ Людовікові XIV.
Д'Артаньян їхав по безлюдній вулиці, поглядаючи праворуч і ліворуч та шукаючи бодай якихось слідів гарної англійки, коли раптом побачив дивно знайомого паруб'ягу, що прогулювався по заквітчаній терасі біля долішнього поверху привітного будиночка, жодне вікно якого, за звичаєм того часу, не виходило на вулицю. Планше впізнав цього хлопця перший.
— Пане,— сказав він,— чи впізнаєте ви того бевзя, що ловить гав на терасі?
— Ні,— відповів Д'Артаньян,— але я певен, що десь уже його бачив.
— Ще б пак! Це бідолаха Любен, слуга графа де Варда, якого ви так добре втихомирили місяць тому в Кале, по дорозі до заміського будинку коменданта порту.
— Тепер упізнав! — вигукнув Д'Артаньян.— А як ти гадаєш, він тебе впізнає?
— Знаєте, пане, він був такий переляканий, що навряд чи щось бачив узагалі.
— То підійди й поговори з ним,— сказав Д'Артаньян.— Дізнайся, чи живий його хазяїн.
Планше зіскочив з коня, підійшов до Любена, який справді не впізнав його, і вони дуже скоро знайшли спільну мову. А Д'Артаньян повернув коней у завулок і, об'їхавши навколо будинку, принишк за кущами, щоб почути їхню розмову.
За якусь хвилину долинуло рипіння коліс, і Д'Артаньян побачив, що навпроти нього зупинилась карета міледі. Годі було помилитися: в кареті сиділа вона сама. Д'Артаньян пригнувся до шиї коня, щоб його не помітили, а він міг усе бачити.
Чарівна білява голівка міледі показалася у віконці карети, і молода жінка щось сказала служниці.
Служниця, вродлива дівчина років двадцяти — двадцяти двох, жвава й моторна, справжня субретка1 вельможної пані, зіскочила з підніжки, де вона, як було заведено за тих часів, сиділа, й попрямувала до тераси, де Д'Артаньян помітив Ліобена.
________________
1 Субретка — у старовинних комедіях — спритна, пустотлива покоївка, втаємничена в усі секрети своєї пані.
Юнак провів поглядом служницю й побачив, що вона підходить до тераси. Проте в цю мить хтось із кімнати покликав Любена, і на tepaci лишився сам Планше, який озиравсь навсібіч, намагаючись Вгадати, куди подівся його хазяїн.
Служниця підійшла до Планше і, вирішивши, що то Любен, подала записку.
— Вашому панові,— сказала вона.
— Моєму панові? — здивовано повторив Планше.
— Так, і дуже спішно. Беріть швидше.
Потім вона хутко підбігла до карети, яка вже повернула назад, скочила на підніжку, і за мить карета зникла з очей.
Планше покрутив записку в руках, потім, вірний своїй звичці підкорятися будь-якому наказові, зіскочив з тераси, побіг у завулок і кроків через двадцять зустрівся з Д'Артаньяном, який усе бачив і поїхав йому назустріч.
— Вам, пане,— сказав Планше, подаючи записку.
— Мені? — спитав Д'Артаньян.— Ти певен у цьому?
— Тисяча чортів! Чи певен я? Служниця сказала: "Твоєму панові". В мене немає іншого пана, крім вас, отже... Ну й запашна ж дівчина ця служниця!
Д'Артаньян розкрив листа й прочитав:
"Особа, що цікавиться вами більше, ніж може про це сказати, хотіла б знати, коли обставини дозволять вам супроводити її на прогулянку за місто. Завтра в готелі "Золоте Поле" слуга в чорно-червоній лівреї чекатиме на вашу відповідь''.
"Отакої! — подумав Д'Артаньян.— Дивний збіг обставин. Схоже, що і я, і міледі цікавимося здоров'ям однієї й тієї ж особи".
— Гей, Планше, як ся має шановний пан де Вард? Судячи з усього, він не вмер?
— Навпаки, пане, він почувається так дбре, як тільки можливо при чотирьох ранах, бо ж ви, нівроку, пригостили цього пестунчика саме чотирма ударами шпаги; він ще дуже Слабий, оскільки втратив багато крові. Як я вже казав панові, Любен мене не впізнав і розповів нашу пригоду від початку до кінця.
— Чудово, Планше, ти найкращий серед слуг! А тепер сідай на коня — і мерщій за каретою.
Це тривало недовго. За п'ять хвилин вони побачили карету, що зупинилася на узбіччі; розкішно вбраний вершник гарцював на коні біля дверцят.
Міледі й вершник були так захоплені розмовою, що коли Д'Артаньян зупинився з другого боку карети, ніхто, крім гарненької служниці, його не помітив.
Розмова точилася англійською мовою, якої Д'Артаньян не знав. Але з тону юнак зрозумів: чарівна англійка дуже розгнівана. її жест, яким вона супроводила останню фразу, не залишав жодного сумніву щодо характеру розмови. Міледі так нервово стиснула своє віяло, що воно розлетілося на друзки.
Вершник голосно зареготав, і це, мабуть, ще дужче розлютило міледі.
Д'Артаньян вирішив — настав час втрутитися. Він під'їхав до других дверцят і шанобливо зняв капелюха.
— Добродійко,— сказав він,— чи дозволите ви запропонувати вам свої послуги? Мені здалося, що цей кавалер розсердив вас. Одне лише слово, добродійко, і я покараю його за недостатню поштивість.
Міледі здивовано обернулась до Д'Артаньяна.
— Добродію,— відповіла вона чудовою французькою мовою, — я б охоче віддала себе під ваш захист, якби пан, який сперечається зі мною, не був моїм братом.
— О, в такому разі пробачте мені,— мовив Д'Артаньян. — Ви розумієте, добродійко, що я цього не знав.
— Чого цей дурисвіт втручається не в свої справи? — вигукнув, нахиляючись до дверцят, вершник, якого міледі назвала своїм братом.— І чому він не їде своєю дорогою?
— Самі ви дурисвіт,— відповів Д'Артаньян, і собі нахилившись до шиї коня і глянувши на вершника крізь дверцята, біля яких він стояв.— Я не їду своєю дорогою тому, що мені хочеться зупинитися тут.
Вершник сказав сестрі кілька слів по-англійськи.
— Я розмовляю з вами по-французьки,— мовив Д'Артаньян, — тож будьте ласкаві відповідати мені тією самою мовою. Ви брат цієї дами — чудово! Але ви, на щастя, не мій брат.
Можна було сподіватися, що міледі, з властивою жінкам боязкістю, втрутиться в сварку, щоб не дати їй зайти надто далеко. Та вона, навпаки, відхилилася в глиб карети й спокійно наказала кучерові:
— Додому!
Гарненька служниця стурбовано глянула на Д'Артаньяна, зовнішність якого, мабуть, справила на неї враження.
Карета поїхала; вершники залишилися один проти одного. Тепер уже ніяка перешкода не розділяла їх.
Англієць хотів поскакати за каретою; але Д'Артаньян, який враз ще дужче розлютився, бо впізнав у незнайомцеві того самого англійця, що виграв у нього в Ам'єні коня і мало не виграв діамант в Атоса, рвонув за повід і зупинив його.
— Стривайте, пане,— сказав він,— ви, либонь, ще більший дурисвіт, ніж я, бо, здається мені, забули про невелику суперечку, яка сталася між нами.
— А-а, це ви, шановний,— відповів англієць.— Ви, певно, завжди граєте — то в ту, то в ту гру?
— Саме так. І ви нагадали мені, що я ще маю відігратися. Побачимо, шановний пане, чи ви так само вправно орудуєте шпагою, як ріжечком з костями.
— Ви ж бачите — при мені немає шпаги,— сказав англієць.— Чи, може, ви хочете похизуватися своєю хоробрістю перед неозброєною людиною?
— Сподіваюсь, вдома у вас є шпага,— відповів Д'Артаньян.— Принаймні в мене є дві, і коли хочете, я програю вам одну з них.
— Це зайве,— мовив англієць,— у мене вдосталь такого причандалля вдома.
— Чудово, шановний кавалере! — вигукнув Д'Артаньян.— Виберіть найдовшу й покажіть її мені сьогодні ввечері.
— Де вам буде завгодно глянути на неї?
— За Люксембурзьким палацом; це найкраще місце для таких прогулянок.
— Гаразд, я буду там.
— Коли?
— О шостій годині.
— До речі, у вас, мабуть, є один або двоє друзів?
— У мене їх троє, і всі вони вважатимуть за честь скласти мені партію.
— Троє? Дуже добре! Який збіг! — вигукнув Д'Артаньян.— Саме стільки ж і в мене.
— А тепер скажіть: хто ви? — спитав англієць.
— Я — Д'Артаньян, гасконський дворянин, гвардієць роти пана Дезессара. А ви?
— Я — лорд Вінтер, барон Шеффілд.
— Ну, то я — ваш покірний слуга, пане бароне,— сказав Д'Артаньян,— хоч у вас і дуже складне ім'я.
Давши остроги коню, він пустив його чвалом і поскакав назад до Парижа.
Як завжди в таких випадках, Д'Артаньян передусім заїхав до Атоса.
Атос лежав на широкій канапі й, за його власним висловом, чекав, поки до нього прийде спорядження.
Д'Артаньян розповів йому все, не згадавши лише про лист до пана де Варда.
Атос невимовно зрадів, дізнавшись, що має битися з англійцем. Ми вже згадували, що він весь час мріяв про це.
Друзі одразу ж послали слуг по Араміса та Портоса й розповіли їм новину.
Портос вихопив шпагу з піхов і почав фехтувати проти стінки, час од часу відскакуючи й роблячи пліє', немов справдешній танцюрист. Араміс, який ще не дописав своєї поеми, замкнувся в Атосово-му кабінеті й попросив не турбувати його, поки не настане час їхати на дуель.
Атос знаком наказав Грімо принести пляшку вина.
А Д'Артаньян тим часом обмірковував невеличкий план, за здійсненням якого ми простежимо далі і який, певно, обіцяв йому вельми приємну пригоду, судячи з усмішки, що час од часу осявала його задумливе обличчя.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
