Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЧАСТИНА ДРУГА. І. АНГЛІЙЦІ Й ФРАНЦУЗИ
Призначеної години друзі разом зі своїми слугами прийшли до Люксембурзького палацу, на загороджений лужок, де паслися кози. Атос дав пастухові дрібну монету, і той подався геть. Слуг поставили на сторожі. Невдовзі на лужку з'явився мовчазний гурт людей, які підійшли до мушкетерів. За англійським звичаєм, перед дуеллю супротивники відрекомендувались одне одному.
Англійці були людьми найшляхетнішого походження; химерні імена супротивників не тільки здивували, а й збентежили їх.
— Панове,— зауважив лорд Вінтер, коли троє друзів назвали себе,— навіть почувши ваші імена, ми не знаємо, хто ви. Ми не можемо битися з людьми, які звуться так дивно, наче якісь пастухи.
— Ви, певно, здогадуєтесь, мілорде, що це вигадані імена,— сказав Атос.
— Тим більше ми хочемо знати ваші справжні,— відповів англієць.
— Проте ви ж грали з нами, не знаючи наших імен,— заперечив Атос,— і це навіть не завадило вам виграти коней.
— Тоді ми ризикували тільки своїми грішми, а тепер — своєю кров'ю і навіть життям. Грати можна з будь-ким, битися — тільки з рівним.
— Правда ваша,— мовив Атос.
І, відвівши вбік того з англійців, з яким мав битися, назвав йому пошепки своє ім'я.
Портос з Арамісом зробили те саме.
— Чи задовольнило це вас? — спитав Атос у свого супротивника.— І чи вважаєте ви мене досить вельможним, щоб зробити мені честь схрестити зі мною шпагу?
— Так, добродію,— відповів англієць, вклоняючись.
— Гаразд! Тоді дозвольте сказати вам ще про одне,— холодно мовив Атос.
— Про що саме?
— Було б краще, коли б ви не вимагали від мене, щоб я назвав своє ім'я.
— Чому?
— Мене вважають померлим, і я маю певні підстави бажати, щоб ніхто не знав, що я живий. Отже, я муситиму вас убити, щоб зберегти мою таємницю.
Англієць глянув на Атоса, думаючи, що той жартує; проте Атос не жартував.
— Ви готові, панове? — спитав він, звертаючись водночас і до товаришів, і до ворогів.
— Так,— відповіли англійці й французи разом.
— Тоді почнімо! — вигукнув мушкетер.
Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.
Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.
Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.
Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.
Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад, але, як і попереджав, удар виявився смертельним — шпага поцілила в серце.
Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.
Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.
Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.
Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:
— Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.
Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.
Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина. Він стис Д'Артаньяна в обіймах і наговорив безліч люб'язних слів та компліментів йому і трьом його друзям. А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого.
Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.
— Що я з ним робитиму? — спитав англієць.
— Віддасте рідним убитого,— відповів Д'Артаньян.
— Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.
Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.
— А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас,— сказав лорд Вінтер,— якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.
Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос.
— Що ви збираєтеся робити з цим гаманом? — пошепки спитав він у юнака.
— Віддати його вам, мій любий Атосе.
— Мені? Чому саме мені?
— Тому, що ви вбили його хазяїна: це здобич переможця.
— Стати спадкоємцем ворога! — вигукнув Атос— За кого ви мене маєте?
— Такий військовий звичай,— заперечив Д'Артаньян.— Чому б не бути такому звичаю і в дуелях?
— Навіть на полі бою,— відповів Атос,— я ніколи не дозволяв собі нічого подібного.
Портос знизав плечима, Араміс схвально всміхнувся.
— Тоді,— сказав Д'Артаньян,— оддамо цей гаман слугам, як запропонував лорд Вінтер.
— Гаразд,— погодився Атос,— віддамо його слугам, але не нашим — англійським.
Він узяв гаман і кинув кучерові:
— Вам і вашим товаришам.
Ця великодушність людини, в якої не було жодного су в кишені, вразила навіть Портоса, а французька щедрість, про яку потім скрізь розповідав лорд Вінтер і його друзі, викликала шанобливе захоплення у всіх, крім хіба що панів Грімо, Мушкетона, Планше та Базена.
Прощаючись із Д'Артаньяном, лорд Вінтер дав йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, в модному на той час кварталі, в будинку номер шість. А втім, лорд Вінтер обіцяв заїхати по Д'Артаньяна сам, щоб познайомити його із сестрою. Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій годині вечора в Атоса.
Майбутнє знайомство з міледі дуже хвилювало нашого молодого гасконця. Він пригадував, яким химерним способом поява цієї жінки перепліталася з його долею. Юнак був певен: вона — одна з креатур1 кардинала, і все-таки відчував до неї непереборний потяг, одне з тих почуттів, що непідвладні нашому розумові. Д'Артаньян побоювався тільки одного — аби міледі не впізнала в ньому подорожнього з Менга й не пригадала зустрічі в Дуврі. Тоді, знаючи, що він — друг пана де Тревіля, отже, тілом і душею відданий королю, міледі могла б відхилити Д'Артаньянові зальоти, тим часом як тепер, коли міледі знала його не більше, ніж він її, їхні шанси у грі були однакові. Що ж до прихильних стосунків, які намічались у міледі з графом де Бардом, то вони не дуже бентежили самовпевненого юнака, хоч граф таки був молодий, вродливий, багатий і, до того ж, користувався неабиякою ласкою в кардинала. В двадцять років усе здається простим, особливо коли ви народилися в Тарбі.
Передусім Д'Артаньян квапливо подався додому. Старанно одягнувшись, він знову пішов до Атоса і, як завжди в таких випадках, усе йому розповів. Вислухавши його плани, Атос скрушно похитав головою й порадив бути обережним.
— Дивно! — докинув він.— Ви тільки-но втратили жінку, яку вважали доброю, чарівною, найпрекраснішою в світі, і от ви вже в погоні за іншою!
________________
Креатура — ставленик впливової особи, слухняний виконавець її волі.
Д'Артаньян відчув справедливість докору.
— Пані Бонасьє я кохаю серцем,— відповів він,— а міледі люблю розумом. І я хочу познайомитися з нею для того, щоб з'ясувати її роль при дворі.
— Її роль при дворі, тисяча чортів! Та це й так зрозуміло з ваших розповідей. Вона — таємний агент кардинала; ця жінка заманить вас до пастки, де ви позбудетеся голови, тільки й того.
— Хай йому чорт! Мій любий Атосе, мені здається, що ви бачите речі аж надто в похмурому світлі.
— Що вдієш, мій друже, я не довіряю жінкам. У мене є для цього підстави. І особливо я не довіряю ясноволосим жінкам. Адже ви казали, що міледі білява?
— В неї пречудові біляві кучері.
— Бідолашний хлопець! — зітхнув Атос.
— Збагніть, я хочу з'ясувати наші стосунки. Потім, довідавшись про те, що мені треба, я зникну.
— З'ясовуйте,— спокійно відповів Атос.
Лорд Вінтер з'явився точно о призначеній годині; Атос, який знав про це заздалегідь, перейшов до іншої кімнати. Тож англієць застав Д'Артаньяна самого і, оскільки було вже близько восьмої, відразу ж забрав його з собою.
Внизу на них чекала гарна карета, запряжена парою чудових коней, які миттю домчали Д'Артаньяна і лорда Вінтера до Королівської площі.
Леді Кларік зустріла Д'Артаньяна стримано. її особняк був справді розкішний. Гнані війною, майже всі англійці вже покинули Францію або збиралися виїздити; міледі ж, навпаки, не шкодуючи грошей, переобладнала будинок. Це свідчило, що загальне розпорядження про вислання англійців її не обходило.
— Перед вами,— сказав лорд Вінтер, знайомлячи сестру з Д'Артаньяном,— молодий дворянин, який тримав моє життя в своїх руках, але не схотів скористатися з цього, хоч ми й були подвійними ворогами, бо я образив його перший і, крім того, я — англієць. Подякуйте ж йому, міледі, якщо у вас є до мене хоч трохи дружнього почуття.
Міледі ледь помітно насупилась. Майже невловима тінь затьмарила їй чоло, а на устах з'явилася така дивна посмішка, що юнака, який помітив ці зміни, враз аж морозом обсипало.
Брат нічого не побачив; він саме відвернувся, щоб погратися з улюбленою мавпочкою міледі, яка схопила його за камзол.
— Ласкаво прошу, добродію,— сказала міледі голосом, м'якість і ніжність якого дивно суперечили невдоволенню, що промайнуло в неї на обличчі.— Віднині ви здобули право на мою вдячність.
Барон Вінтер обернувся до них і почав докладно розповідати про дуель. Міледі слухала його дуже уважно, але, попри всі її зусилля приховати свої почуття, неважко було помітити, що ця розповідь їй дуже неприємна. Вона то червоніла, то блідла, а її маленька ніжка нервово постукувала об підлогу.
Та лорд Вінтер нічого не помічав. Закінчивши розповідь, він підійшов до столу, де на таці стояла пляшка іспанського вина й склянки. Наливши дві склянки, він знаком запропонував Д'Артаньянові випити разом з ним.
Д'Артаньян знав, що відмовитись — значить кревно образити англійця. Тож він підійшов до столу і взяв другу склянку. А втім, він не спускав ока з міледі й побачив у дзеркалі, як змінилося її обличчя. Тепер, коли вона думала, що на неї ніхто не дивиться, звіряча лють спотворила її риси. Вона запекло кусала носовичок.
В цю мить до кімнати ввійшла та сама молода й гарненька покоївка, яку Д'Артаньян уже бачив раніше; вона щось сказала по-англійському лордові Вінтеру, і той, пославшись на невідкладні справи, попросив у Д'Артаньяна дозволу залишити його, а сестрі доручив ще раз вибачитися за нього.
Д'Артаньян потис лордові Вінтеру руку й знову підійшов до міледі. її обличчя враз прибрало найпривітнішого виразу, і лише кілька червоних цяток на носовичку свідчили про те, що міледі хвилину тому покусала собі губи до крові.
Губки у неї були чудові — червоні, немов коралі.
Розмова пожвавішала. Міледі опанувала себе. Вона розповіла, що лорд Вінтер їй не брат, а дівер: вона вийшла заміж за молодшого члена родини, який помер, залишивши її вдовою з дитиною. Якщо лорд Вінтер не одружиться, ця дитина буде єдиним спадкоємцем усіх його багатств. Слова міледі заронили Д'Артаньянові виразну підозру, Що тут приховується якась таємниця, але розгадати її він ще не міг.
Незабаром Д'Артаньян переконався, що міледі — його співвітчизниця: вона розмовляла французькою мовою так правильно й вишукано, що не лишалося жодних сумнівів щодо її походження.
Д'Артаньян наговорив співрозмовниці купу компліментів, запевняючи її в своїй відданості. Слухаючи теревені молодого гасконця, міледі Прихильно всміхалася. Нарешті наспів час прощатись. Д'Артаньян вклонився і вийшов з вітальні найщасливішим з людей.
На сходах він зустрів гарненьку покоївку, яка, проминаючи його, зачепила юнака краєчком сукні й, зашарівшись по самісінькі вуха, попросила вибачення таким ніжним голосом, що не вибачити її було просто неможливо.
Наступного дня Д'Артаньян прийшов знову. Його зустріли ще привітніше, ніж напередодні. Лорда Вінтера цього разу не було, і весь вечір гостя розважала сама міледі. Здавалось, господиня дуже зацікавилася ним — розпитувала, звідки він родом, хто його друзі і чи не має він наміру вступити на службу до пана кардинала.
Тут Д'Артаньян, що, як відомо, був дуже обачний у свої двадцять років, згадав про підозри щодо міледі. Він висловив велику прихильність до його високопреосвященства і сказав, що неодмінно вступив би замість гвардії короля до гвардії кардинала, коли б до знайомства з паном де Тревілем познайомився з паном де Кавуа.
Міледі змінила тему розмови й найневимушенішим тоном спитала Д'Артаньяна, чи бував він в Англії.
Д'Артаньян відповів, що пан де Тревіль посилав його туди закупити коней і що він навіть привіз чотирьох на зразок.
Міледі раз у раз кусала губи: цей гасконець вів спритну гру.
0 тій самій годині, що й напередодні, Д'Артаньян попрощався. В коридорі він знову зустрів гарненьку Кетті — так звали покоївку. Вона глянула на юнака з такою прихильністю, що годі було не зрозуміти її погляду. Але всі Д'Артаньянові помисли були звернені до її господині, і він не помічав нікого, крім неї.
Д'Артаньян став учащати до міледі; вона приймала його чимдалі люб'язніше.
1 щоразу — то в передпокої, то в коридорі, а то й на сходах — юнак зустрічав гарненьку Кетті.
Однак, як ми вже казали, він не звертав ніякісінької уваги на цю наполегливість бідолашної дівчини.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
