Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
II. ОБІД У ПРОКУРОРА
Хоч як блискуче бився Портос на дуелі, проте й на мить не забував, що запрошений на обід до дружини прокурора. Наступного дня, десь о першій годині, Мушкетон востаннє торкнувся щіткою вбрання свого хазяїна, і сяючий Портос попростував на Ведмежу вулицю впевненою ходою людини, якій у всьому щастить.
Його серце тьохкало, але не так, як у закоханого, сповненого юнацьким запалом Д'Артаньяна. Ні, його запалювало інше, більш приземлене почуття: він мав переступити нарешті той таємничий поріг і зійти тими самими сходами, якими піднімалися вгору потерті й потьмянілі екю метра Кокнара.
Він мав нарешті побачити ту заповітну скриню, яку не раз бачив у мріях; ту саму довгу та глибоку, замкнену на кілька замків, пригвинчену до підлоги скриню, про яку він стільки наслухався від дружини прокурора і яку тепер мали відчинити перед його палаючими очима її руки, вже, щоправда, досить худі й зморщені, але все ще досить граційні.
Крім того, він — людина, що все життя бурлакувала по світу, людина без великих коштів і без родичів, солдат, що звик до заїжджих дворів і шинків, до таверн і трактирів, хоч і ласун, але змушений їсти все, що трапиться,— він тепер мав нарешті покуштувати смачно зготованих домашніх страв у затишку гарно вмебльованої їдальні, відчути на собі вплив лагідних турбот господині, до яких чоловіка вабить тим більше, чим гірше йому доводиться в житті, як кажуть старі солдати-рубаки.
Приходити щодня на родинний обід, назвавшися двоюрідним братом, розгладжувати своїми дотепами блідий, поораний зморшками лоб старого прокурора, скубти потроху молодих писарчуків, навчаючи їх грати в бассет, гальбік1 або ландскнехт, щоб після годинного навчання вигравати в них гроші, зібрані за цілий місяць,— усе це нестримно вабило Портоса.
Правда, мушкетерові пригадувалися погані чутки, що вже у ті часи ходили про прокурорів і пережили їх самих,— про їхню скнарість і дріб'язковість. Та коли не зважати на деякі ознаки ощадливості, що їх Портос вважав цілком доречними, дружина прокурора була досить щедра до нього — зрозуміло, як на дружину прокурора. Отож Портос сподівався побачити розкішний дім і поласувати розкішним обідом.
Однак уже біля дверей мушкетера охопили сумніви — підходи до помешкання були аж надто непривабливі: смердючий і брудний коридор, напівтемні сходи із заґратованим вікном, крізь яке ледве пробивалося світло з сусіднього подвір'я. На другому поверсі — низькі, ковані залізом двері з такими головками цвяхів, як на воротах в'язниці Гран-Шатле.
________________
1Бассет, гал бік — картярські ігри.
Портос постукав; довготелесий блідий писар з кучмою волосся, що звисало йому на очі, відчинив двері і вклонився з виглядом людини, яку привчили вважати кремезну статуру за ознаку сили, військовий мундир — за ознаку високого становища й рум'яне обличчя — за ознаку забезпеченого та безтурботного життя.
Другий писар, трохи нижчий на зріст, визирнув з-за спини першого, третій, трохи вищий — слідом за другим, і, нарешті, миршавий писарчук років дванадцяти виткнувся слідом за третім.
Аж три з половиною писарі! На ті часи це свідчило про неабияке процвітання контори.
Хоч мушкетер і мав прийти о першій годині, дружина прокурора чекала на нього вже з полудня, сподіваючись, що коли не серце, то хоч би шлунок її милого приведуть його раніше.
Пані Кокнар вийшла з дверей майже в ту саму мить, коли її гість опинився перед ними, і поява шановної господині виручила нашого мушкетера з великої скрути. Писарі втупилися в нього, і, не знаючи до пуття, що їм сказати, Портос стояв, проковтнувши язика.
— Це мій двоюрідний брат! — вигукнула дружина прокурора.— Заходьте ж, заходьте, пане Портосе!
Почувши ім'я "Портос", писарі засміялися. Але мушкетер обернувся до них, і їхні обличчя вмить споважніли.
Щоб потрапити до кабінету прокурора, треба було з передпокою, де зараз стояли писарі, пройти через контору, де їм належало сидіти. Контора являла собою брудну, захаращену паперами кімнату. Вийшовши з неї і лишивши кухню праворуч, гість і господиня вступили у приймальню.
Всі ці кімнати, що сполучалися між собою, зовсім не сподобалися Портосові. Крізь відчинені двері чути було кожне слово; крім того, мимохідь глянувши метким і досвідченим оком у кухню, мушкетер переконався — на сором дружині прокурора і на свій превеликий жаль,— що там не палало полум'я й не метушилися кухарі, як завжди буває перед смачним обідом у цьому олтарі обжерливості.
Прокурора, певно, попередили про візит, бо він анітрохи не здивувався, коли Портос невимушено підійшов до нього і ввічливо привітався.
— Ми, здається, родичі, пане Портосе? — спитав прокурор і, спираючись на бильця плетеного крісла, в якому сидів, трохи підвівся.
Одягнений у широчезний чорний камзол, що висів на ньому, мов на кілку, цей дідуган був сухий і зелений. Його сірі очиці блищали, наче два карбункули1; здавалося, тільки в них та ще хіба в надто рухливому роті жевріло життя. На нещастя, ноги вже вгиналися під цим лантухом з кістками: відтоді, як півроку тому він зовсім заслаб, шановний прокурор, по суті, став рабом своєї дружини.
Що вдієш,— двоюрідного брата він сприймав як спокуту за свої хвороби. Якби метр Кокнар був здоровий, він ніколи не визнав би пана Портоса за свого родича.
— Так, добродію, ми й справді родичі,— не вагаючись відповів Портос, який ніколи, власне, й не сподівався на особливу його привітність.
— І, здається, з жіночого боку? — хитрувато спитав прокурор. Портос не зрозумів натяку й тільки посміхнувся в пишні вуса,
подумавши, що прокурор — досить наївний чоловік. Пані Кокнар, добре знаючи, що наївний прокурор — явище дуже рідкісне, ніяково всміхнулася й зашарілась.
Відколи прийшов Портос, метр Кокнар неспокійно позирав на велику шафу, що стояла навпроти його дубової конторки. Портос зрозумів: оце і є заповітна скриня, хоч вона й не схожа на неї. Він подумки привітав себе з тим, що дійсність виявилася аж на шість футів2 вищою за мрію.
Не заглиблюючись більше в генеалогічні дослідження, метр Кокнар перевів неспокійний погляд з шафи на Портоса й сказав:
— Сподіваюсь, що, перш ніж рушати в похід, наш пан родич зробить ласку й пообідає разом з нами. Чи не так, пані Кокнар?
Тепер удар влучив просто в шлунок, і Портос не міг не відчути його. Схоже, цей самий удар відчула й пані Кокнар, бо відповіла:
— Мій двоюрідний брат більше не прийде, якщо йому в нас не сподобається; проте якщо сподобається, то ми будемо його просити навідувати нас якнайчастіше, хоч пан Портос пробуде в Парижі недовго й не зможе обідати в нас щодня.
— О мої ноги, мої бідні ніженьки, де ви? — пробурмотів Кокнар, силкуючись посміхнутися.
Допомога, яка наспіла саме в ту мить, коли гастрономічним сподіванням Портоса починала загрожувати небезпека, викликала в нього почуття глибокої вдячності до дружини прокурора.
Невдовзі настав час обідати. Всі перейшли до їдальні, великої темної кімнати навпроти кухні.
________________
1 Карбункул — коштовний камінь.
2 Фут (від англ. foot — ступня) — приблизно 30 сантиметрів.
Писарі, які, здавалося, почули в оселі незвичні запахи, з військовою точністю з'явилися до їдальні з табуретками в руках і стали напоготові. їхні щелепи заздалегідь ворушилися, що свідчило про рішучість їхніх намірів.
"Хай вам біс! — подумав Портос, дивлячись на три голодні обличчя, бо менший з писарчуків, ясна річ, не був удостоєний честі обідати за панським столом.— Хай вам біс! Бувши прокурором, я не тримав би в себе таких ненажер. Вони схожі на потерпілих корабельну катастрофу, які не їли принаймні шість тижнів".
З'явився метр Кокнар, якого везла в кріслі пані Кокнар, і Портос допоміг їй підкотити чоловіка до столу.
Щойно прокурор опинився в їдальні, його ніздрі й щелепи заворушилися точнісінько так, як у писарів.
— Ого-го! — сказав він.— Як смачно пахне суп!
"Що вони винюхали в цьому супі?" — подумав Портос, глянувши на поданий у великій мисці пісний бульйон, на блідій поверхні якого плавало, немов острівці архіпелагу серед безмежного моря, кілька грінок.
Пані Кокнар усміхнулася, і всі поквапилися за її сигналом сісти на свої місця.
Насамперед подали суп метрові Кокнару, далі — Портосові. Потім пані Кокнар налила собі тарілку й розділила самі тільки грінки без бульйону між зголоднілими писарчуками.
В цю мить двері до їдальні з рипінням прочинилися, й Портос угледів за стулками найменшого писарчука, який, не маючи змоги бенкетувати разом з усіма, їв свою скибку хліба, присмачуючи її запахами, які линули і з кухні, і з їдальні.
Після супу служниця принесла варену курку — розкішну страву, побачивши яку, всі мало не осліпли.
— О, видно, що ви любите своїх родичів, пані Кокнар! — сказав прокурор з майже трагічною посмішкою.— Немає сумніву — всім цим ми завдячуємо тільки вашому братові.
Бідолашна курка була така худа і вкрита такою товстою їжакуватою шкірою, що її неможливо було пробити ніякими кістками. Мабуть, господиня добре попошукала, перш ніж знайшла курку на сідалі, куди вона забилася, щоб спокійнісінько померти від старості.
"Хай йому чорт! — подумав Портос— Це й справді прикро; я поважаю старість, тільки не у вареному і не в смаженому вигляді".
І він почав роздивлятися навколо, щоб переконатися, чи всі такої самої думки. Де там! Мушкетер побачив тільки гарячково збуджені очі, які наперед пожирали цю чарівну курку, що викликала в нього таку зневагу.
Пані Кокнар присунула таріль до себе, відрізала дві великі почорнілі лапки й поклала їх своєму чоловікові; потім відрізала шийку й разом з головою поклала її на свою тарілку. Портосові вона поклала крильце й віддала курку служниці майже цілою, а та прибрала її зі столу раніше, ніж мушкетер устиг спостерегти, як мінилися обличчя всіх, хто сидів за столом,— від палкої надії до смиренної покори.
Тим часом на столі з'явилася величезна таріль з бобами, на якій лежало ще й кілька баранячих маслаків; з першого погляду могло здатися, що на них є м'ясо.
Але писарі не далися на облуду, і похмурий вираз на їхніх обличчях змінився виразом покірливості долі.
Пані Кокнар поділила між ними цю страву з поміркованістю ощадливої господині.
Дійшла черга до вина. Метр Кокнар налив з невеличкої фаянсової карафки по третині склянки кожному з писарів, стільки ж націдив собі — і карафка одразу перейшла до Портоса та пані Кокнар.
Писарі долили склянки водою, потім, випивши по півсклянки, знову долили їх; так що під кінець обіду вони вже пили напій, який замість кольору рубіна став нагадувати колір димчастого топаза.
Збентежений Портос з'їв куряче крильце і здригнувся, відчувши, що коліно дружини прокурора торкнулося під столом його коліна. Він теж випив півсклянки вина, до якого тут ставилися з такою ощадливістю і в якому він упізнав той поганющий монрейльський напій, що викликав огиду в людей, які бодай трохи зналися на винах.
Метр Кокнар, глянувши, як мушкетер ковтає нерозбавлене вино, важко зітхнув.
— Чи не покуштуєте ви цих бобів, кузене Портосе? — спитала пані Кокнар тоном, що ясно свідчив: "Краще не їжте їх".
— Чорти б мене взяли, коли б я хоч доторкнувся до цих бобів! — пробубонів Портос собі під ніс.
І голосно додав:
— Дякую, кузино, я вже ситий.
Запанувала мовчанка: Портос не знав, що робити далі. Прокурор кілька разів повторив:
— Ах, пані Кокнар, дякую вам, ви влаштували нам справжнісінький бенкет; Боже, як я наївся! Метр Кокнар з'їв тарілку супу, дві чорні лапки та баранячу кістку — єдину, на якій було хоч трохи м'яса.
Портос подумав, що з нього кепкують, і почав уже підкручувати вуса й супити брови; але коліно пані Кокнар нечутно порадило йому заспокоїтись.
Ця мовчанка і зникнення зі столу всіх страв, зовсім незрозумілі для Портоса, були сповнені грізного змісту для писарів. Підкоряючись поглядові прокурора й посмішці пані Кокнар, вони повільно підвелися з-за столу, ще повільніше склали серветки, вклонилися й пішли з їдальні.
— Йдіть, молоді люди, йдіть: після обіду корисно працювати,— поважно сказав прокурор.
Коли писарі зникли за дверима, пані Кокнар дістала з буфета кусень сиру, вазочку з айвовим варенням та мигдальний пиріг з медом, який вона власноручно спекла з такої нагоди.
Побачивши стільки страв, метр Кокнар насупився. Портос прикусив губу, зрозумівши, що лишився без обіду.
Він глянув, чи стоїть ще на столі таріль з бобами, але вона вже зникла.
— Оце бенкет! Справжній бенкет! — вигукнув метр Кокнар, засо-вавшись на кріслі.— Epulae epularum1; Лукулл обідає у Лукулла2.
Портос глянув на карафку, яка стояла біля нього, сподіваючись, що дообідає вином, хлібом і сиром; але вина не лишилося — карафка була порожня. Пан і пані Кокнар удали, що не помічають цього.
"Ну що ж,— подумав Портос,— принаймні надалі знатиму, що й до чого".
Він з'їв ложечку варення й зав'яз зубами в глевкому тісті пані Кокнар.
"Отже,— сказав він собі,— жертву принесено. О, коли б я тільки не мав надії зазирнути разом з пані Кокнар до шафи її чоловіка!"
Після такого розкішного обіду метр Кокнар захотів поспати. Портос сподівався, що прокурор переспить тут же, в їдальні. Проте клятий хазяїн зажадав, щоб його відвезли назад до кабінету, й наполягав, голосячи, доти, аж поки опинився біля своєї шафи, та ще й, про всяк випадок, поставив під неї ноги.
________________
1"Epulae epularum" — "Бенкет бенкетів" (лат.).
2 Луцій Ліциній Лукулл (бл. 117 — бл. 57 до н. є.) — римський політичний діяч і полководець; збагатившись під час численних воєн, вражав сучасників марнотратством та пишністю бенкетів. Звідси вираз "лукуллів бенкет".
Дружина прокурора відвела Портоса до сусідньої кімнати й почала наводити мости для примирення.
— Прошу обідати в нас тричі на тиждень,— сказала пані Кокнар.
— Дякую,— відповів Портос,— але я не люблю нікого обтяжувати своєю присутністю; крім того, мені треба клопотатися про спорядження.
— Авжеж,— жалібно зітхнула дружина прокурора.— Ще й це нещасне спорядження...
— На жаль, так,— мовив Портос,— саме спорядження.
— Що ж являє сюбою ваше спорядження, пане Портосе?
— О, чого тільки там нема! — вигукнув Портос— Як вам відомо, мушкетери — це найдобірніше військо, тож їм потрібно безліч таких речей, які зовсім ні до чого ні гвардійцям, ні швейцарцям.
— Яких же саме?
— Тут може йтися...— почав Портос, який волів сперечатися за ціле, а не за його частки.
Дружина прокурора з жахом чекала продовження фрази.
— Про скільки? — спитала вона.— Сподіваюсь, не більше, ніж... Вона замовкла, їй забракло слів.
— О ні,— відказав Портос,— не більше, ніж про дві з половиною тисячі ліврів. Сподіваюсь навіть, що за певної економії я вкладуся в дві тисячі ліврів.
— Дві тисячі ліврів! Боже мій! — вигукнула дружина прокурора.— Але ж це ціле багатство!
Портос гордо випростався, і пані Кокнар зрозуміла його.
— Я питаю про деталі через те,— пояснила вона,— що, маючи чимало родичів і клієнтів з-поміж комерсантів, майже певна: можна придбати потрібні вам речі вдвічі дешевше, ніж якби ви купували їх самі.
— А-а! — мовив Портос— Он ви про що!
— Аякже, любий пане Портосе! Тож, передусім, вам потрібен кінь?
— Авжеж, кінь.
— Чудово! В мене є саме те, що вам потрібно.
— Он як! — зраділо вигукнув Портос— Отже, з конем справу владнано; але мені потрібна ще повна амуніція для коня, яка складається з таких речей, що їх може купити тільки сам мушкетер. Вона коштуватиме не більше трьохсот ліврів.
— Трьохсот ліврів! Що ж, хай буде триста ліврів,— сказала дружина прокурора, зітхаючи.
Портос усміхнувся: ми добре пам'ятаємо, що в нього було вже сідло, подароване герцогом Бекінгемом, тож ці триста ліврів він просто збирався покласти нишком до своєї кишені.
— До того ж,— вів далі мушкетер,— треба буде ще купити коня для слуги та чемодан для мене; що ж до зброї, то вам нічого про неї турбуватись: вона в мене є.
— Коня для слуги? — нерішуче повторила дружина прокурора.— Знаєте, мій друже, це вже надто розкішно.
— Он як, добродійко! — згорда мовив Портос— Може, ви вважаєте мене жебраком?
— Та ні! Я тільки хотіла сказати, що гарний мул часто не гірший за коня, і мені здається, що, коли придбати для Мушкетона гарного мула...
— Хай буде гарний мул,— погодився Портос— Ви маєте слушність, я сам бачив дуже знатних іспанських вельмож, у яких весь почет їздив на мулах. Але тоді, як ви самі розумієте, пані Кокнар, мул має бути з китицями й бубонцями.
— О, звичайно! — відповіла дружина прокурора.
— Лишається чемодан,— вів далі Портос.
— Хай це вас не хвилює! — вигукнула пані Кокнар.— Мій чоловік має п'ять чи шість чемоданів — можете вибрати собі найкращий. Один з них він завжди брав із собою в подорожі, бо він такий великий, що туди можна упхати все, що завгодно.
— То цей чемодан порожній? — простодушно спитав Портос.
— Звичайно, порожній,— так само простодушно відповіла дружина прокурора.
— Але ж чемодан, потрібний мені, мусить бути повним, моя люба! — вигукнув Портос.
Пані Кокнар знову важко зітхнула. Мольєр ще не написав тоді свого "Скупого". Отже, пані Кокнар виявилась попередницею Гар-пагона1.
Кінець кінцем було домовлено і про решту спорядження. Дружина прокурора пообіцяла дати вісімсот ліврів грішми й придбати коня та мула, які мали б честь нести на собі Портоса та Мушкетона до слави.
Приставши на ці умови, Портос попрощався з пані Кокнар. Вона, правда, хотіла затримати його ніжним поглядом; але Портос послався на службові справи, і дружині прокурора довелося поступитися цим перед королем.
Мушкетер повернувся додому голодний і в дуже поганому настрої.
________________
1 Йдеться про п'єсу великого французького драматурга, актора і режисера Жана-Батиста M ол ьєра (1622—1673) "Скупий", написану в 1668 році; її головна дійова особа — скупий багатій Гарпагон.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
