Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
V. УНОЧІ ВСІ КОТИ СІРІ
Вечір, якого так нетерпляче ждали Портос і Д'Артаньян, нарешті настав.
Д'Артаньян, як завжди, прийшов до міледі близько дев'ятої години. Він застав її в чудовому настрої; ніколи ще вона не приймала його так ласкаво. Наш гасконець одразу збагнув, що його листа передано і що він справив належне враження.
Ввійшла Кетті й подала шербет1. Господиня ласкаво глянула на неї й усміхнулася найчарівнішою усмішкою, але дівчина була така сумна, що навіть не помітила прихильності міледі.
Д'Артаньян спостерігав за обома жінками й змушений був визнати, що, створюючи їх, природа припустилася помилки: вельможній дамі вона дала продажну й низьку душу, а покоївці — серце герцогині.
О десятій годині міледі почала нервувати, і Д'Артаньян зрозумів, що це означає. Вона поглядала на годинник, підводилася з місця, знову сідала і всміхалася до Д'Артаньяна з таким виглядом, який ясно промовляв: "Ви, безперечно, дуже люб'язні, але будете просто чарівні, якщо підете геть!"
Д'Артаньян підвівся і взяв капелюх, міледі простягла йому руку для поцілунку. Юнак відчув, як вона стиснула його руку, і зрозумів: це було зроблено не з кокетства, а з почуття вдячності за те, що він іде.
— Вона нестямно його кохає,— прошепотів він і пішов.
________________
Шербет — східний прохолодний напій із фруктових соків.
Цього разу Кетті не перестріла його ні в передпокої, ні в коридорі, ні біля воріт. Д'Артаньянові довелося самому шукати сходи до маленької кімнатки.
Кетті сиділа, затуливши руками обличчя, і плакала.
Вона почула, як Д'Артаньян увійшов до кімнати, але голови не підвела; юнак підступився до неї, взяв її руки в свої, і тоді вона розридалася.
Як і сподівався Д'Артаньян, міледі, одержавши листа, в пориві радості розповіла все служниці; потім, у подяку за те, що Кетті виконала доручення, вона подарувала їй гаманець з грошима.
Увійшовши до своєї кімнатки, Кетті шпурнула гаманець у куток, і з нього на килим викотилося кілька золотих монет.
Почувши, як Д'Артаньян ніжно торкнув її за плечі, бідолашна дівчина підвела голову. Вираз її обличчя злякав навіть Д'Артаньяна; вона благально простягла руки, але не могла вимовити жодного слова.
Хоч яким малочутливим було Д'Артаньянове серце, але й він був зворушений цією німою скорботою. Проте юнак вирішив не відступати від своїх планів і ні в чому не змінювати заздалегідь наміченого порядку дій. Тому він не подав Кетті жодної надії на те, що їй пощастить умовити його, а став доводити, що тільки помста спонукає його до цього кроку.
Ця помста полегшувалась для нього тією обставиною, що міледі, сподіваючись, певно, приховати від графа де Варда рум'яна на обличчі, звеліла Кетті погасити лампи в усіх кімнатах і навіть у себе в спальні. Граф мав піти до світанку, поночі.
Невдовзі вони почули, як міледі ввійшла до спальні. Д'Артаньян прожогом кинувся в шафу. Ледве він там сховався, як пролунав дзвінок.
Кетті пішла до господині й зачинила за собою двері; але перегородка була така тонка, що чути було майже всю розмову жінок.
Міледі наче сп'яніла від радості. Вона примусила Кетті повторити подробиці вигаданого побачення її з де Вардом, розпитувала, як він узяв листа, як писав відповідь, який вираз мало його обличчя, чи здавався він по-справжньому закоханим. На всі ці запитання бідолашна Кетті, силкуючись зберігати спокій, відповідала уривчастим голосом, сумного відтінку якого не помічала її господиня,— адже щастя завжди егоїстичне.
Час побачення з графом наближався. Міледі наказала Кетті погасити світло в спальні і йти до себе в кімнату, а як прийде де Вард, привести його до неї.
Кетті не довелося довго чекати. Ледве Д'Артаньян побачив у щілину, що кімнати поринули в морок, він вискочив зі своєї засідки, навіть не давши Кетті замкнути двері до спальні господині.
— Що там за гомін? — спитала міледі.
— Це я,— півголосом відповів Д'Артаньян,— я, граф де Вард.
— О Боже, Боже! — прошепотіла Кетті.— Він навіть не може діждатися того часу, який сам призначив.
— Ну, то чому ж він не входить? — схвильовано вигукнула міледі.— Графе, графе,— додала вона,— адже ви знаєте, що я чекаю на вас.
Почувши ці слова, Д'Артаньян лагідно відсторонив Кетті й кинувся до спальні.
Немає більшої люті й несамовитішого болю, ніж лють і біль, що крають душу коханця, який видає себе за іншого й приймає кохання та пестощі, адресовані його щасливому супернику.
Д'Артаньян опинився в такому нестерпному становищі, якого сам не сподівався. Ревнощі терзали його серце, і він страждав майже так само, як бідолашна Кетті, що плакала в цю мить у сусідній кімнаті.
— Авжеж, графе,— ніжно говорила міледі, стискаючи його руку,— я щаслива коханням, яке ваші очі й ваші слова виказували мені щоразу, коли ми зустрічалися. Я теж кохаю вас. О, завтра я хочу дістати од вас доказ того, що ви думаєте про мене. А щоб ви не забули мене — ось, візьміть це.
Вона зняла з пальця перстень і наділа його на палець Д'Артаньяна.
Юнак пригадав — він уже бачив цей перстень на руці в міледі: це був чудовий сапфір в оправі з діамантів.
Першим поривом Д'Артаньяна було віддати міледі перстень, але вона заперечила:
— Ні, ні, залиште його собі на знак кохання до мене. До того ж, приймаючи цей перстень,— тут голос міледі дивно затремтів,— ви, самі того не відаючи, зробите мені величезну послугу.
"Скільки таємниць у цієї жінки!"— подумав Д'Артаньян. Йому нестерпно закортіло сказати міледі всю правду. Він уже розкрив рота, щоб признатися, хто він і з яким мстивим наміром з'явився сюди, та міледі озвалася перша:
— Бідолашний мій друже, це страховисько, цей гасконець мало не вбив вас.
Страховиськом був він, Д'Артаньян.
— Ваші рани й досі болять? — спитала міледі.
— Дуже болять,— відповів Д'Артаньян, аби тільки щось сказати.
— Будьте певні,— прошепотіла міледі,— я помщуся за вас! І помста моя буде жорстокою!
"Хай йому чорт! — подумки вилаявся Д'Артаньян.— Мить одвер-тості між нами ще не настала".
Він не одразу отямився після цього короткого діалогу, але всі його помисли про помсту зникли без вороття. Ця жінка мала над ним дивовижну владу, він ненавидів і водночас обожнював її; він Ніколи не думав раніше, що два такі протилежні почуття можуть Існувати в одному серці і, з'єднавшись разом, перетворитися на якесь химерне, просто-таки диявольське кохання...
Аж тут долинув бій дзиґарів; настав час прощатися. Д'Артаньян відчував пекучий жаль від того, що треба розстатися з міледі. Палко попрощавшися, вони призначили побачення на наступний тиждень. і Бідолашна Кетті сподівалася, що їй пощастить сказати Д'Артаньянові бодай кілька слів, коли він проходитиме через її кімнату; але міледі сама провела його в темряві й розсталася з ним тільки на сходах.
Уранці Д'Артаньян помчав до Атоса. Він потрапив у таку дивну історію, що потребував поради. Юнак усе розповів мушкетерові. Атос невдоволено насупив брови.
— Як на мене, ваша міледі — мерзенне створіння,— сказав він.— І все-таки, обдуривши її, ви зробили помилку: так чи інакше, ви нажили собі страшного ворога.
Промовляючи ці слова, Атос пильно дивився на сапфір в оправі з діамантів, який палав тепер на пальці Д'Артаньяна замість персня королеви, дбайливо схованого в скриньку.
— Ви дивитесь на цю каблучку? — спитав гасконець, радий з можливості похизуватися перед другом таким коштовним подарунком.
— Еге ж,— мовив Атос,— вона нагадує мені одну фамільну дорогоцінність.
— Гарна каблучка, чи не так?
— Чудова! Я не сподівався, що на світі може бути два сапфіри такої чистої води. Ви, певно, виміняли її на свій діамант?
— Ні,— відповів Д'Артаньян,— це подарунок моєї чарівної англійки, або, точніше, моєї чарівної француженки, бо я переконаний, Що вона народилась у Франції, хоч і не питав цього в неї.
— Ви дістали каблучку від міледі? — схвильовано вигукнув Атос.
— Від неї; вона подарувала мені її сьогодні вночі.
— Покажіть мені цей перстень.
— Прошу,— мовив Д'Артаньян, знімаючи його з пальця.
Роздивившись перстень, Атос зблід, потім приміряв його на підмізинний палець лівої руки. Він прийшовся впору, ніби був замовлений саме для нього.
Гнівний і мстивий вираз затьмарив спокійне обличчя Атоса.
— Не може бути, що це той самий перстень! — мовив він.— Як би він потрапив до рук леді Кларік? І водночас годі уявити, щоб два персні були такі схожі.
— Вам знайома ця каблучка? — спитав Д'Артаньян.
— Мені здалося, що я впізнав її,— відповів Атос,— але, мабуть, я помилився.
І він оддав перстень Д'Артаньянові, не відводячи від нього погляду.
— От що, Д'Артаньяне,— обізвався Атос за хвилину,— зніміть з пальця каблучку або поверніть її каменем всередину; вона викликає в мене болючі спогади; я навіть не можу спокійно розмовляти з вами. Здається, ви хотіли про щось порадитися зі мною, казали, що ви в скруті... Стривайте... покажіть мені ще раз цей сапфір: на тому, про який я згадував, збоку має бути подряпина... внаслідок одного випадку...
Д'Артаньян знову зняв з пальця перстень і віддав його Атосові. Атос здригнувся.
— Гляньте, ось подряпина! — вигукнув він.— Хіба це не дивно? І він показав подряпину Д'Артаньянові.
— Від кого ви отримали цей сапфір, Атосе?
— Від моєї матері, яка свого часу одержала його від своєї. Як я вам уже казав, це старовинна фамільна дорогоцінність... що ніколи не повинна була залишати нашу сім'ю.
— І ви... ви продали сапфір? — нерішуче спитав Д'Артаньян.
— Ні,— відповів Атос з дивною усмішкою.— Я подарував його в ніч кохання, так само, як сьогодні його подарували вам.
Д'Артаньян замислився. В цю мить душа міледі уявилася йому бездонною й похмурою прірвою. Він поклав перстень до кишені.
— Д'Артаньяне,— сказав Атос, узявши юнака за руку,— ви знаєте, що я люблю вас; якби в мене був син, я не любив би його більше, ніж вас. Послухайте мене — відмовтесь од цієї жінки. Я не знаю її, але якийсь внутрішній голос каже мені: це пропаща істота, в ній є щось фатальне.
— Ваша правда,— відповів Д'Артаньян.— Так, я розстануся з нею, бо, признаюся вам, ця жінка лякає й мене.
— Чи вистачить у вас рішучості? — спитав Атос.
— Вистачить,— мовив Д'Артаньян.— І я зроблю це не відкладаючи.
— Ну що ж, юначе, ви правильно вирішили,— сказав Атос, стискаючи руку гасконця з майже батьківською ніжністю.— Дай Боже, щоб ця жінка не залишила в вашому житті страхітливого сліду!
Атос кивнув Д'Артаньянові, даючи зрозуміти, що хоче побути на сгеноті зі своїми думками.
Вдома на Д'Артаньяна чекала Кетті. Після місяця гарячки бідолашна дівчина не змінилася б більше, ніж після однієї цієї безсонної ночі.
Господиня послала її до уявного де Варда. Міледі сп'яніла від Іщастя. їй хотілося знати, коли милий подарує їй другу ніч.
Нещасна Кетті, бліда й тремтяча, чекала від Д'Артаньяна відповіді.
Атос мав на юнака великий вплив: тепер, коли його самолюбство й жадоба помсти були вдоволені, поради друга, поєднавшися з голосом власного серця, дали Д'Артаньянові силу зважитися на розрив з міледі. Отож він узяв перо й написав такого листа:
"Не сподівайтесь, добродійко, на побачення зі мною в ближчі дні: після одужання я маю стільки подібних запрошень, що мушу навести в них якийсь лад. Коли надійде ваша черга, я матиму честь повідомити вас про це.
Цілую ваші ручки.
Граф де Вард".
Про сапфір у листі не було й слова. Може, наш гасконець хотів зберегти його як зброю проти міледі, а може — будьмо щирі,— вирішив залишити перстень у себе як останній засіб заплатити за спорядження.
Не запечатуючи листа, Д'Артаньян оддав його Кетті. Прочитавши записку, дівчина спершу нічого не зрозуміла; та коли прочитала її вдруге, невимовно зраділа.
Кетті не вірила своєму щастю: Д'Артаньян мусив переповісти їй те, про що йшлося в листі. Незважаючи на небезпеку, яку таїла для бідолашної дівчини запальна вдача міледі, Кетті побігла на Королівську площу, щоб якнайшвидше віддати листа своїй господині.
Серце навіть найкращої жінки безжальне до страждань суперниці.
Міледі розгорнула листа так само квапливо, як покоївка принесла його, та, прочитавши перші слова, зблідла, мов смерть. Зібгавши папір, міледі обернулась до Кетті, і очі її люто заблищали.
— Що це за лист? — спитала вона.
— Це відповідь на вашу записку, пані,— тремтячи, відповіла Кетті.
— Не може бути! — вигукнула міледі.— Не може бути, щоб дворянин зважився написати жінці такого листа! Раптом вона здригнулася.
— Боже мій! Невже він дізнався...— Міледі замовкла на півслові. Вона зціпила зуби, обличчя в неї стало сірим, мов попіл. Вона
хотіла підійти до вікна, щоб вдихнути повітря, але спромоглася тільки простягти руку; ноги їй підігнулися, і вона впала у крісло.
Кетті, думаючи, що господиня знепритомніла, підбігла, щоб розстебнути корсаж. Але міледі враз випросталася.
— Чого вам треба? — спитала вона.— Як ви насмілились доторкнутися до мене?
— Я гадала, пані, що ви знепритомніли, і хотіла допомогти вам,— відповіла покоївка, жахнувшись страшного виразу обличчя своєї господині.
— Я знепритомніла! Я! Я! Ви, певно, маєте мене за слабодуху жіночку! Коли мене ображають, я не втрачаю тями — я мщуся за себе, чуєте?
І вона знаком наказала Кетті вийти.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
