Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
VI. МРІЯ ПРО ПОМСТУ
У вечері міледі, як завжди, наказала ввести до неї Д'Артаньяна, тільки-но він прийде. Але він не прийшов.
Наступного дня Кетті прибігла до юнака й розповіла все, що сталося вночі. Д'Артаньян усміхнувся: ревнивий гнів міледі — це вже була помста.
Увечері міледі була ще більш роздратована, ніж напередодні, і знову повторила свій наказ щодо гасконця. Проте і цього разу вона чекала його даремно.
Ще через день Кетті прийшла до Д'Артаньяна, але не радісна й жвава, як раніше, а дуже сумна.
Д'Артаньян спитав, що з нею; замість відповіді Кетті вийняла з кишені листа й віддала юнакові.
Лист був написаний рукою міледі; тільки цього разу він був адресований не графові де Варду, а Д'Артаньянові. Юнак розгорнув його й прочитав:
"Любий пане Д'Артаньяне, негарно забувати своїх друзів, особливо, коли попереду така довга розлука. Лорд Вінтер і я марно чекали вас учора й позавчора. Невже так буде й сьогодні?
Щиро прихильна до вас леді Кларік".
— Все ясно,— сказав Д'Артаньян,— я чекав цього листа. Мої шанси ростуть настільки, наскільки падають шанси графа де Варда.
— То ви підете? — спитала Кетті.
— Послухай, люба дівчинко,— сказав гасконець, шукаючи способу виправдати перед власною совістю намір порушити слово, яке він дав Атосові,— ти сама розумієш: нечемно не відгукнутися на таке пряме запрошення. Якщо я не прийду, міледі не зрозуміє, чому я перестав відвідувати її, й запідозрить мене в чомусь лихому. А хто-зна, до чого може дійти помста такої жінки, як вона!
— Боже мій,— вигукнула Кетті.— Ви завжди вмієте повернути все так, що правда на вашому боці. Але ж ви знову почнете залицятися до неї. І коли цього разу ви захопите її під своїм справжнім іменем і коли їй сподобається ваше справжнє обличчя, це буде багато гірше, ніж першого разу!
Бідолашна дівчина мимоволі передчувала те, що мало статися.
Д'Артаньян, як міг, заспокоїв її й пообіцяв, що не піддасться чарам міледі.
Д'Артаньян доручив передати міледі його найщирішу подяку за прихильність і сказати, що буде до її послуг сьогодні ввечері. Написати листа наш гасконець не наважився, бо не був певен, чи зуміє так змінити свій почерк, щоб гострі очі міледі не впізнали його.
Рівно о дев'ятій годині Д'Артаньян був на Королівській площі. Певно, лакеїв, що чекали в передпокої, буде попереджено, бо тільки-но юнак увійшов, як один з них побіг сказати про нього міледі, хоч мушкетер не встиг навіть спитати, чи приймає вона.
— Просіть,— сказала міледі коротко, але таким різким голосом, що Д'Артаньян почув аж у передпокої.
Його ввели до вітальні.
— Мене ні для кого немає вдома,— мовила міледі.— Чуєте, ні для кого!
Лакей вийшов.
Д'Артаньян цікавим оком глянув на міледі: вона була бліда, очі втомлені — чи то від сліз, чи то від безсоння. В кімнаті було не так ясно, як звичайно, і все-таки цей навмисний півморок не міг приховати слідів нервового збудження, що мучило міледі останні два дні.
Д'Артаньян підійшов до неї такий само люб'язний, як і раніше. Міледі зробила над собою неймовірне зусилля й привітно всміхнулася, але усмішка аж ніяк не пасувала до її спотвореного хвилюванням обличчя.
365 Д'Артаньян спитав, як міледі почувається.
— Погано,— відповіла вона,— дуже погано.
— В такому разі,— мовив Д'Артаньян,— я зайвий, бо вам, безперечно, потрібен відпочинок. Тож дозвольте мені піти.
— Ні, ні,— відказала міледі,— прошу вас, залишайтесь, пане Д'Артаньяне! Ваше люб'язне товариство розважить мене.
"Авжеж,— подумав Д'Артаньян,— вона ніколи не була такою чарівною, треба бути насторожі".
Міледі якнайприязніше усміхнулась і завела невимушену розмову. Збудження, що було на мить зрадило її, повернулося до неї, очі заблищали, щоки заполум'яніли, губи порожевіли. Перед Д'Артань-яном знову постала Цирцея1, що вже давно причарувала його. Він вважав, що його кохання згасло, але воно тільки заснуло. Тепер воно знову прокинулося в серці юнака. Міледі всміхалася — і Д'Артаньян ладен був занапастити душу заради цієї усмішки.
На мить він навіть відчув щось схоже на докори совісті.
А міледі тим часом стала ще ласкавішою. Вона спитала, чи є в Д'Артаньяна кохана.
— О! Як ви можете бути такою жорстокою, щоб питати про це в мене? — якнайщиріше вигукнув Д'Артаньян.— Адже відтоді, як я вас побачив, я тільки вами й живу!
Міледі всміхнулася дивною усмішкою.
— То ви кохаєте мене? — спитала вона.
— Невже я мушу ще говорити про свої почуття? Невже ви самі їх не помічаєте?
— Ну гаразд. Але ж ви знаєте — чим більше в серці гордості, тим важче здолати її.
— О, труднощі мене не лякають,— сказав Д'Артаньян.— Мене жахає тільки те, що неможливе.
— Для справжнього кохання немає нічого неможливого,— відповіла міледі.
— Нічого, добродійко?
— Нічого,— повторила міледі.
"Еге, це зовсім інша справа,— подумав Д'Артаньян.— Хай йому чорт! Чи не закохалася, бува, в мене ця капризуха і чи не збирається вона подарувати мені ще один сапфір, подібний до того, який вона подарувала гаданому графові де Варду?"
________________
1 Цирцея — в давньогрецькій міфології німфа (божество в образі жінки), підступна чарівниця. В поемі Гомера "Одіссея" розповідається, як за допомогою чарівного напою вона перетворила супутників Одіссея на свиней; в переносному значенні — жінка-чарівниця.
І він підсунув свій стілець до крісла міледі. — А що б ви зробили, аби довести ваше кохання? — спитала вона.
— Все, чого ви від мене зажадали б. Наказуйте, я готовий. — На все?
— На все! — скрикнув Д'Артаньян, який наперед знав, що, даючи таку обіцянку, він мало чим ризикує.
— Гаразд! Тоді поговорімо,— сказала міледі, підсуваючи своє крісло до стільця Д'Артаньяна.
— Я слухаю вас, пані,— відповів юнак.
Якусь мить міледі мовчала, немов вагаючись, а потім мовила:
— У мене є ворог.
— У вас, пані? — вигукнув Д'Артаньян, удаючи здивованого.— Боже мій, це просто неймовірно! У вас, такої чарівної й доброї!
— Смертельний ворог.
— Невже?
— Ворог, який образив мене так жорстоко, що тепер між ним і мною війна на смерть. Чи можу я розраховувати на вас як на помічника?
Д'Артаньян одразу збагнув, куди хилить ця мстива жінка.
— Можете, пані,— палко сказав він.— Моя шпага і моє життя належить вам разом з моїм коханням.
— У такому разі, коли тільки ваша хоробрість дорівнює вашому коханню...
Вона замовкла.
— Що тоді? — спитав Д'Артаньян.
— Тоді,— помовчавши якусь мить, провадила міледі,— від сьогоднішнього дня для вас не існує нічого неможливого.
— Я не переживу цього щастя! — вигукнув Д'Артаньян, кидаючись до ніг міледі й вкриваючи поцілунками простягнуті до нього руки.
"Помстися за мене цьому нікчемному де Бардові,— думала, зціпивши зуби, міледі,— а там я зумію тебе позбутися, подвійний дурню. Ти — моя шпага!"
"Впади в мої обійми, лицемірна й небезпечна жінко,— думав Д'Артаньян,— і я насміюся з тебе разом з тими, кого ти хочеш убити моєю рукою".
Д'Артаньян підвів голову.
— Я готовий,— сказав він.
— То ви зрозуміли мене, любий Д'Артаньяне? — спитала міледі.
— Я вгадав би ваше бажання з єдиного вашого погляду.
— І ви скористаєтеся задля мене вашою шпагою, яка вже дістала таку славу?
— Хоч зараз.
— Але чим я віддячу вам за таку послугу? — мовила міледі.— Я знаю закоханих — вони нічого не роблять задарма.
— Вам відомо, про яку подяку я мрію,— відповів Д'Артаньян.— Вона єдина гідна вас і мене!
І юнак ніжно пригорнув міледі до себе. Вона майже не пручалася.
— Користолюбець! — тільки й мовила, усміхаючись.
— О! — вигукнув Д'Артаньян.— Я не вірю своєму щастю і, боячись, щоб воно не розвіялось, мов сон, хочу швидше зробити його дійсністю.
— Ну що ж! Заслужіть омріяне щастя.
— Я чекаю, наказуйте! — сказав Д'Артаньян.
— Справді? — мовила міледі, відкидаючи останні сумніви.
— Назвіть мені ім'я негідника, який примусив плакати ваші чарівні очі.
— Хто вам сказав, що я плакала?
— Мені здалося...
— Такі жінки, як я, не плачуть.
— Тим краще! Отже, скажіть мені його ім'я.
— Саме в його імені й полягає моя таємниця.
— Але ж я мушу його знати.
— Так, мусите; бачите, як я вам довіряю!
— Ви мені даруєте щастя! То як його звати?
— Ви його знаєте.
— Знаю?
— Так.
— Сподіваюсь, це не котрийсь із моїх друзів? — спитав Д'Артаньян, удаючи нерішучого, аби ще міцніше переконати міледі в тому, що він нічого не знає.
— А коли б це був котрийсь із ваших друзів, ви дозволили б собі сумніватись? — спитала міледі. Погрозливі вогники спалахнули в її очах.
— Ні! Хоч би це був навіть мій рідний брат! — наче в нестямі, вигукнув Д'Артаньян.
Наш гасконець нічим не ризикував; він знав, чого хоче.
— Мені до вподоби ваша відданість,— сказала міледі.
— Гай-гай! Це все, що вам у мені до вподоби? — спитав Д'Артаньян.
— Ви самі теж мені до вподоби,— відповіла вона, взявши юнака за руку.
Від жагучого потиску її руки Д'Артаньян затремтів, наче і йому передалася та лихоманка, що спопеляла міледі.
— Ви кохаєте мене! — вигукнув він.— О, коли це так, я збожеволію!
І він обняв її. Міледі не ухилилася від поцілунку, але й не відповіла на нього.
Губи її були холодні; Д'Артаньянові здалося, що він поцілував статую.
І все-таки він сп'янів од радості; він майже повірив у ніжні почуття міледі; він майже повірив у злочин де Варда. Якби де Вард був у цю мить біля нього, він убив би його.
Міледі скористалася з нагоди.
— Його звуть...— почала вона.
— Де Вард, я знаю! — вигукнув Д'Артаньян.
— Як ви дізналися про це? — спитала міледі, схопивши юнака за руки й намагаючись поглядом осягнути те, що діялося в його душі.
Д'Артаньян збагнув, що припустився помилки.
— Кажіть, та кажіть же, нарешті! — повторювала міледі.— Як ви дізналися про це?
— Як дізнався? — перепитав Д'Артаньян.
— Авжеж!
— Учора в домі, де я був, де Вард показав перстень і сказав, що це ви подарували його.
— Негідник! — вигукнула міледі.
Це слово, як легко здогадатися, дійшло Д'Артаньянові до самісінького серця.
— Отже?..— знову почала міледі.
— Отже, я помщуся за вас цьому негідникові,— войовничо відповів Д'Артаньян.
— Дякую, мій хоробрий друже! — вигукнула міледі.— І коли ж ви помститеся за мене?
— Завтра, негайно — коли тільки схочете.
Міледі мало не вигукнула: "Негайно!" — але тут же похопилася, щоб Д'Артаньян, бува, не розцінив таку поквапливість як вияв нечемності до нього.
До того ж, їй треба було запобігти безлічі несподіванок і дати своєму заступникові тисячу порад, щоб той не почав розмову з графом при свідках. Д'Артаньян випередив її єдиною фразою.
— Завтра,— сказав він,— я або помщуся за вас, або помру.
— Ні! — відповіла вона.— Ви помститеся за мене; але ви не помрете. Він — боягуз.
— З жінками — можливо, але не з чоловіками... Хто-хто, а я дещо знаю про нього.
— Одначе мені здається — у вашій сутичці з ним вам не довелося скаржитись на свою долю.
— Доля — куртизанка: ласкава вчора, вона може показати спину завтра.
— А це означає, що ви вагаєтесь сьогодні.
— Ні, я не вагаюся, боронь Боже! Та чи справедливо буде послати мене на видиму смерть, не подарувавши чогось, бодай трохи більшого за надію?
Міледі відповіла поглядом, який промовляв: "Та про те ж і йдеться!.." І, щоб розвіяти останні сумніви, вона ніжно сказала:
— Ваша правда, друже.
— О, ви ангел! — вигукнув Д'Артаньян.
— То ми домовилися про все? — спитала міледі.
— Крім того, про що я вас прошу, моя люба!
— Але ж я сказала, що ви можете бути певні в моєму коханні!
— В мене немає завтрашнього дня, і я не можу чекати.
— Замовкніть! Я чую кроки брата: він не повинен застати вас тут. Вона подзвонила; ввійшла Кетті.
— Вийдіть цими дверима,— сказала міледі, відчинивши маленький потаємний хід,— і повертайтесь об одинадцятій годині; ми закінчимо нашу розмову. Кетті проведе вас.
Почувши ці слова, бідолашна дівчина мало не знепритомніла.
— Моя люба, чого це ви остовпіли? Стоїте, мов статуя! Я ясно сказала: сьогодні об одинадцятій годині ви проведете пана Д'Артаньяна до мене.
"Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту годину,— подумав Д'Артаньян,— Це вже звичка".
Міледі простягла руку, і він ніжно поцілував її.
"А втім,— думав він далі, виходячи з кімнати й майже не звертаючи уваги на докори Кетті,— як би мені не пошитися в дурні. Ця жінка, безперечно, здатна на будь-який злочин. Обережно, Д'Артаньяне, обережно!"
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
