Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
VII. ТАЄМНИЦЯ МІЛЕДІ
Д'Артаньян вийшов од міледі, так і не піднявшись до Кетті, дарма що дівчина просила його про це. Він вчинив так з двох причин: по-перше, не хотів чути докорів, звинувачень і благань, а по-друге, треба було хоч трохи заспокоїтись, розібратися в своїх думках і, скільки буде змоги, в думках цієї жінки.
Єдине було ясно Д'Артаньянові — це те, що він шалено кохає міледі і що вона зовсім не кохає його. В якусь мить юнак навіть подумав: чи не краще прийти додому, написати міледі довгого листа, де признатися, що він і де Вард були досі однією й тією ж особою, отже, що вбивство де Варда стало б для нього рівнозначним самогубству. Але нашого гасконця підхльостувала люта жага помсти; він хотів лишитися на самоті з цією жінкою, але вже під власним ім'ям. А що ця помста видавалася юнакові досить принадною, то він аж ніяк не збирався від неї відмовлятися.
Д'Артаньян п'ять чи шість разів обійшов Королівську площу, озираючись через кожні десять кроків, аби глянути на світло, що струменіло крізь жалюзі з кімнат міледі. Певно, сьогодні міледі не так поспішала до спальні, як раніше.
Нарешті світло згасло.
Разом зі світлом в серці Д'Артаньяна згасли й останні вагання. Він згадав їхню першу зустріч, кинувся до особняка й побіг у кімнату Кетті.
Бліда як смерть, не в силі стримати дрожу, дівчина хотіла заступити шлях своєму коханому. Але міледі, що була насторожі, почула, як Д'Артаньян увійшов, і сама відчинила двері.
— Заходьте,— сказала вона.
Все це було зроблено з такою неймовірною безсоромністю й дивовижною зухвалістю, що Д'Артаньян не міг повірити ні власним очам, ні вухам. Йому здалося, що він заплутався в фантастичній пригоді — одній з тих, які трапляються тільки уві сні.
І все-таки він рвонувся до міледі, піддаючись тій невідпорній силі, з якою магніт притягає залізо.
Двері за ним зачинилися.
Кетті шарпнулася до дверей.
Ревнощі, лють, ображена гордість — всі почуття, що шаленіють в Душі закоханої жінки,— спонукали її до викриття. Але вона неминуче загинула б, признавшись, що причетна до цієї інтриги, а головне — Д'Артаньян був би втрачений для неї назавжди. І вона перемогла себе, вирішивши принести ще й цю, останню жертву.
Що ж до Д'Артаньяна, то він досяг вінця своїх бажань. Зараз міледі кохала не його суперника — вона кохала або вдавала, ніби кохає, його самого. Правда, потаємний внутрішній голос підказував юнакові, що він — лише знаряддя помсти, що його пестять лише для того, аби він вчинив убивство; але гордість, самолюбство, палке захоплення примушували замовкнути цей голос. До того ж, наш гасконець, котрий, як відомо, був досить-таки самовпевнений, по-думки порівнював себе з де Вардом і ніяк не міг зрозуміти, чому б, зрештою, міледі не покохати його, Д'Артаньяна, заради нього самого.
Отже, він цілком віддався своїм почуттям. Міледі вже не була для нього фатальною жінкою, яка жахала його; тепер це була його кохана — жагуча й палка.
Так минуло близько двох годин.
Міледі перша повернулась до дійсності й спитала в юнака, чи надумав він привід, щоб завтра викликати графа де Варда на дуель.
Проте Д'Артаньян, зовсім забувши про графа, жартома заперечив: зараз надто пізно, щоб говорити про поєдинки на шпагах.
Ця байдужість до єдиної речі, яка турбувала міледі, збентежила молоду жінку, і вона вирішила не відступати.
Д'Артаньян, який ніколи не думав серйозно про цю немислиму дуель, спробував повернути розмову на інше, але то було марною справою.
Твердий розум і залізна воля міледі утримували його в межах, які вона наперед визначила для цієї розмови.
Д'Артаньян не знайшов нічого дотепнішого, як порадити міледі пробачити де Бардові й відмовитись від своїх лютих замірів.
Але, почувши такі слова, молода жінка відсахнулась од нього й затремтіла.
— Чи не боїтеся ви часом, мій любий Д'Артаньяне? — глузливо спитала вона, і голос її химерно пролунав у темряві.
— Ви самі не вірите в це, моя кохана! — відповів Д'Артаньян.— Зрештою, може, цей бідолашний граф де Вард не так уже й завинив, як ви гадаєте?
— У кожному разі,— суворо сказала міледі,— він обдурив мене, отже, він мусить померти.
— Якщо ви засудили його, він помре! — мовив Д'Артаньян так непохитно, що міледі враз повірила в його безмежну відданість.
Ми не знаємо, чи довгою здалася ця ніч міледі. Але Д'Артанья-нові здалося, що він не пробув у її спальні й двох годин, коли крізь щілини жалюзі заяснів світанок і заповнив кімнату тьмяним світлом.
Побачивши, що Д'Артаньян збирається йти, міледі нагадала про обіцянку помститися де Бардові.
— Я готовий,— сказав Д'Артаньян,— але спершу я хотів би бути певним в одній речі.
— В чому саме? — спитала міледі.
— В тому, що ви мене кохаєте.
— Хіба я не довела вам цього?
— Авжеж! І я так само — увесь ваш.
— Дякую, мій сміливцю! Але так само, як я довела вам свої почуття, ви мусите довести мені свої, чи не правда?
— Безперечно. Та коли ви й справді кохаєте мене так, як кажете,— додав Д'Артаньян,— то невже ви зовсім не боїтеся за мене?
— Чого я мушу боятися?
— Того, зрештою, що мене можуть небезпечно поранити, навіть убити.
— Цього не станеться,— заперечила міледі.— Ви такий хоробрий і так чудово володієте шпагою.
— А чи не хотіли б ви,— спитав Д'Артаньян,— вдатися до якогось іншого способу помсти, ніж дуель?
Міледі мовчки глянула на Д'Артаньяна. Тьмяні промені вранішньої зорі надавали її блакитним очам дивовижного, зловісного виразу.
— Мені здається,— сказала вона,— що ви таки почали вагатися.
— Ні, я не вагаюся; але відтоді, як ви розлюбили цього бідолашного графа де Варда, мені його просто шкода. По-моєму, для кожного втрата вашого кохання — це вже така жорстока кара, що немає потреби карати його ще в якийсь спосіб.
— Хто вам сказав, що я його кохала? — спитала міледі.
— Принаймні насмілюсь думати без зайвої самовпевненості: зараз ви кохаєте іншого,— ніжно сказав юнак.— І повторюю: я співчуваю графові.
— Ви? — перепитала міледі.
— Авжеж, я.
— Але чому саме ви?
— Бо тільки я знаю... -Що?
— Що він далеко не так завинив перед вами, як здається.
— Он як! — схвильовано вигукнула міледі.— Поясніть-бо докладніше, бо я й справді не збагну, що ви хочете сказати.
Вона пильно глянула на Д'Артаньяна, і в її очах спалахнув лихий вогник.
— Бачите, я людина порядна,— сказав Д'Артаньян, вирішивши враз покінчити з усім.— І відтоді, як ваше кохання належить мені — ви ж мене кохаєте, чи не так?..
— Авжеж! Кажіть далі...
— Так от, я в захваті, але мене мучить одне признання.
— Признання?
— Якби я сумнівався у вашому коханні, я б не признався... Але ж ви мене кохаєте, моя чарівна подруго? Ви справді мене кохаєте?
— Безперечно.
— В такому разі, якби через своє надмірне кохання я в чомусь завинив перед вами, ви простили б мені?
— Можливо!
Д'Артаньян якнайніжніше усміхнувся й хотів пригорнути до себе міледі, але вона відштовхнула його.
— Признання,— сказала вона, збліднувши.— Що ж це за признання?
— У вас було в цей четвер побачення з де Вардом тут, у цій спальні, чи не так?
— У мене? Ні! Нічого подібного не було,— сказала міледі таким твердим тоном і з таким байдужим виразом, що, коли б Д'Артаньян не був певен у протилежному, він би їй повірив.
— Не вигадуйте, мій чарівний ангеле,— усміхаючись, заперечив Д'Артаньян,— це нічого не змінить.
— У чім річ? Кажіть! Ви вбиваєте мене!
— О, заспокойтесь, ви нічим не завинили переді мною, і я вже простив вам.
— Далі, далі!
— Де Вард не може нічим похвалитися.
— Чому? Адже ви самі сказали, що цей перстень...
— Моя люба, цей перстень у мене. Граф де Вард, який був у вас в четвер, і сьогоднішній Д'Артаньян — одна й та сама особа.
Необачний юнак сподівався сором'язливого замішання, легкої бурі, яка скінчиться сльозами. Але він жорстоко помилився і в ту ж мить зрозумів свою помилку.
Бліда й страшна, міледі підвелась і, відштовхнувши Д'Артаньяна сильним ударом в груди, зірвалася на ноги.
Вже зовсім розвиднілось.
Бажаючи виблагати прощення, Д'Артаньян схопив край її пеньюара з тонкого індійського батисту; але міледі рвонулася з його рук. У ту ж мить батист розірвався, плечі її оголилися, і на одному з цих чарівних, ніжно-білих округлих плечей Д'Артаньян з невимовним жахом побачив квітку лілії, це незгладне ганебне тавро, залишене караючою рукою ката.
— Боже мій! — вигукнув він, випускаючи пеньюар. Похоловши з жаху, він укляк на місці.
Міледі одразу здогадалася, що її викрито. Вона зрозуміла: Д'Артаньян розгадав її таємницю, пекельну таємницю, якої ніхто, крім неї, не знав.
На нього глянула не розлючена жінка, а поранена пантера.
— Негіднику! — сказала міледі.— Ти не тільки підло зрадив мене — ти ще й дізнався про мою таємницю! Ти помреш!
Вона підбігла до невеличкої інкрустованої скриньки, що стояла на туалеті, похапцем відчинила її непевною рукою, схопила маленький кинджал з золотим держаком, з гострим та тонким лезом і кинулась до Д'Артаньяна.
Хоч який хоробрий був наш гасконець, а втім, і його злякало це спотворене обличчя, ці страхітливо розширені зіниці, бліді щоки й криваво-червоні губи. Він одсахнувся до самої стіни, наче вгледівши змію, що підповзала до нього, і, випадково натрапивши рукою на шпагу, вихопив її з піхов.
Не звертаючи уваги на шпагу, міледі спробувала забратися на ліжко і вдарити юнака кинджалом. Вона зупинилася тільки тоді, коли відчула кінчик леза біля своїх грудей.
Вона намагалася схопити шпагу руками; але Д'Артаньян не дозволив їй зробити цього і, приставляючи шпагу то до її очей, то до грудей, зіскочив на підлогу й позадкував до дверей, які вели до кімнати Кетті.
Проте міледі, нестямно лаючись, дедалі несамовитіше нападала на нього.
Це вже скидалося на справжню дуель; тож Д'Артаньян потроху прийшов до тями.
— Чудово, моя красуне, чудово! — примовляв він.— Але, ради Бога, вгомоніться, бо я намалюю ще одну лілію — на ваших чарівних щічках.
— Негідник! Негідник! — вигукувала міледі.
Проте Д'Артаньян уже був біля дверей кімнати Кетті.
Почувши грюкіт у спальні міледі — вона перекидала стільці, щоб підступитися до юнака, а він, боронячись, ховався за них,— Кетті відімкнула двері. Д'Артаньян, який усе ще маневрував, щоб наблизитись до цих дверей, був кроків за три від них. Він миттю вскочив до кімнати покоївки, блискавично зачинив двері й наліг на них усім тілом, аж поки Кетті замкнула їх на засув.
Міледі в нестямі почала ломитися в стіну, яка відділяла спальню від кімнати служниці; переконавшись, що це — марна справа, вона заходилась колоти двері кинджалом. Кілька ударів пробили дерево наскрізь. За кожним ударом чулися страшні прокльони.
— Швидше, швидше, Кетті,— прошепотів Д'Артаньян, тільки-но дівчина замкнула двері.— Допоможи мені вийти з дому, бо якщо ми дамо їй час оговтатись, вона накаже лакеям мене вбити.
— Але ви не можете піти в такому вигляді,— заперечила Кетті. — Ви пошарпані, напівроздягнені.
— Твоя правда,— сказав Д'Артаньян, який тільки тепер це помітив.— Дай мені в щось одягтися, тільки швидше: адже йдеться про життя і про смерть...
Кетті зрозуміла це. За якусь мить вона похапцем натягла на Д'Артаньяна квітчастий халат, великий чепець і накидку, дала взути пантофлі на босу ногу й мерщій потягла його вниз по сходах. Це було саме вчасно, бо міледі вже встигла подзвонити й розбудила всіх у домі. Воротар відімкнув двері саме в ту мить, коли міледі, теж напівроздягнена, гукнула, вихилившися з вікна:
— Не відчиняйте!
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
