Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
VIII. ЯК АТОС БЕЗ ЖОДНИХ КЛОПОТІВ ЗНАЙШОВ СВОЄ СПОРЯДЖЕННЯ
Поки Д'Артаньян утікав, міледі сварилася йому вслід стиснутими кулаками. Та тільки-но він зник за ворітьми, вона впала непритомна.
Д'Артаньян був такий збурений, що, навіть не думаючи про Кетті, пробіг пів-Парижа й зупинився лише біля дверей Атоса. Розгубленість, жах, що підганяли його, вигуки патрулів, які намагалися наздогнати страхополоха, свист перехожих, яких, попри ранню годину, вже чимало було на вулицях, спонукали юнака припустити ще швидше. Він проминув подвір'я, піднявся на третій поверх і загрюкав у двері Атоса.
Йому відчинив Грімо із запухлими від сну очима. Д'Артаньян увірвався до кімнати, мало не збивши його з ніг.
Всупереч своїй звичній німоті, цього разу бідолаха заговорив.
— Стривайте! — вигукнув він.— Чого вам треба, соромітнице? Куди ви лізете?
Д'Артаньян зсунув набік чепець і вивільнив руки з-під накидки. Побачивши вуса й шпагу, бідолашний Грімо збагнув, що має справу з чоловіком.
Тоді він вирішив, що це грабіжник або вбивця.
— На допомогу! Рятуйте! На допомогу! — заволав він.
— Замовкни, дурню! — сказав юнак.— Я — Д'Артаньян, чи ти не впізнав мене? Де твій пан?
— Це ви, пане Д'Артаньяне? — вигукнув Грімо.— Не може цього бути!
— Грімо,— мовив Атос, виходячи в халаті зі спальні,— здається, ви дозволили собі заговорити.
— О, пане, якби ви...
— Замовкніть!
Покірливий Грімо мовчки тицьнув пальцем на Д'Артаньяна.
Атос упізнав товариша і, всупереч своїй звичній стриманості, зайшовся сміхом. Та й справді, годі було не засміятися, побачивши цей чудернацький маскарад: чепець набакир, спідниця, що волочилася по підлозі, засукані рукава — й вуса, що кумедно стирчали на розгубленому обличчі.
— Не смійтесь, мій друже! — вигукнув Д'Артаньян.— Небом благаю, не смійтеся, бо, присягаюсь душею, тут нема з чого сміятися.
Він мовив це так серйозно і з таким непідробним страхом, що Атос схопив його за обидві руки й стурбовано спитав:
— Чи не поранені ви, мій друже? Ви так змінилися на обличчі.
— Ні, але я вскочив у жахливу халепу. Ви самі, Атосе?
— Хай йому чорт! Хто може бути в мене о такій порі?
— Це добре, дуже добре.
І Д'Артаньян хутко ввійшов до Атосової спальні.
— Ну, розповідайте! — сказав Атос, зачинивши двері й замкнувши їх на засув, щоб ніхто не перешкодив розмові.— Може, помер король? Чи ви вбили кардинала? Ви як не при собі; кажіть-бо швидше, що з вами трапилося, бо я й справді страшенно хвилююся.
— Атосе,— мовив Д'Артаньян, скинувши з себе жіноче вбрання й лишаючись у самій сорочці,— приготуйтесь вислухати неймовірну, нечувану історію.
— Вдягніть спочатку цей халат,— запропонував мушкетер. Д'Артаньян був ще й досі такий схвильований, що, вдягаючи
халат, не одразу попав у рукава.
— Отже? — спитав Атос.
— Отже,— відповів Д'Артаньян, нахиляючись до Атоса й притишуючи голос,— отже, в міледі на плечі тавро — квітка лілії.
— Ах! — вигукнув мушкетер, ніби вражений в серце кулею.
— Послухайте,— сказав Д'Артаньян,— ви певні, що та жінка справді померла?
— Та жінка?— перепитав Атос таким глухим голосом, що юнак ледве почув його.
— Авжеж, та сама, про яку ви мені розповідали в Ам'єні. Атос застогнав і схилив голову на руки.
— Цій жінці,— вів далі Д'Артаньян,— років двадцять шість — двадцять сім.
— У неї біляве волосся? — спитав Атос.
— Так.
— Ясні, напрочуд ясні блакитні очі, чорні брови й чорні вії?
— Так.
— Висока на зріст, ставна? Зліва у неї немає зуба поряд з очним?
— Так.
— Квітка лілії невеличка, рудувата й ніби напівстерта?
— Так.
— Але ж ви казали, що вона англійка.
— Її називають міледі, але цілком імовірно, що вона француженка. До того ж лорд Вінтер — Її дівер, а не брат.
— Д'Артаньяне, я хочу її побачити!
— Стережіться, Атосе, стережіться! Ви намагались убити її, а це така жінка, яка здатна відплатити вам тим самим і не схибити.
— Вона не насмілиться нічого зробити, бо це її викаже.
— Вона зугарна на все! Ви хоч раз бачили її розлюченою?
— Ні,— відповів Атос.
— Це тигриця, пантера! Ах, мій любий Атосе! Я дуже боюсь, що накликав страхітливу помсту на нас обох!
І Д'Артаньян розповів про безтямний гнів міледі та про погрози вбити його.
— Ви маєте слушність, і, присягаюсь душею, я не дав би зараз за своє життя жодного су, — сказав Атос— На щастя, післязавтра ми виїздимо з Парижа. Скоріше за все, нас пошлють до Ла-Рошелі, а коли вже ми поїдемо...
— Вона подасться за вами на край світу, Атосе, якщо тільки вас упізнає. То хай уже краще її гнів окошиться на мені.
— Ах, мій друже! Та мені байдуже, коли вона й уб'є мене! — заперечив Атос— Невже ви гадаєте, що я дорожу життям?
— За всім цим ховається якась жахлива таємниця, Атосе! Ця жінка — шпигун кардинала, я певен цього.
— В такому разі — стережіться! Якщо тільки кардинал не в захваті від вашої лондонської історії, то він напевно зненавидів вас за неї. Але оскільки він не може звинуватити вас відкрито, а ненависть неодмінно має знайти вихід — надто якщо це ненависть кардинала,— то стережіться! Коли ви йтимете у справах, не виходьте з дому самі; коли їстимете, будьте обережні. Одне слово, не довіряйте нікому, навіть власній тіні!
— На щастя,— сказав Д'Артаньян,— нам треба дотягти тільки до післязавтрашнього вечора. Сподіваюсь, у поході не доведеться стерегтися нікого, крім ворожих солдатів.
— А тим часом,— мовив Атос,— я зрікаюся свого затворництва й скрізь супроводитиму вас. Вам зараз треба повернутися додому, на вулицю Могильників; я йду з вами.
— Хоч це й зовсім близько,— відповів Д'Артаньян,— однаково я не можу йти по вулиці в такому вигляді.
— Авжеж,— погодився Атос. І він подзвонив. Увійшов Грімо.
Атос знаком наказав йому піти до Д'Артаньяна й принести одяг. Грімо так само знаком відповів, що все чудово розуміє, й вийшов.
— Мушу сказати, мій любий друже: все це аж ніяк не допомагає нам у справі зі спорядженням,— зауважив Атос— Коли не помиляюсь, усе ваше вбрання залишилося в міледі, а вона навряд чи буде такою люб'язною, щоб віддати його. На щастя, у вас є сапфір.
— Сапфір належить вам, Атосе! Ви самі сказали, що це родинний перстень.
— Так, це родинна дорогоцінність. Перстень справді чудовий. Мати подарувала перстень мені, а я, несосвітенний дурень, замість берегти сапфір як святиню, подарував його цій мерзенній жінці.
— В такому разі, мій любий, візьміть перстень назад; я добре розумію, як ви маєте ним дорожити.
— Забрати перстень після того, як він побував у безчесних руках! Ніколи; цей перстень заплямований, Д'Артаньяне! — Тоді продайте його.
— Продати сапфір, подарований мені матір'ю? Признаюсь, я вважав би це святотатством.
— Ну, тоді заставте його, і ви напевно матимете не менше тисячі екю. Цієї суми вистачить на всі ваші потреби, а потім, коли у вас будуть гроші, ви викупите перстень, і він, пройшовши через руки лихварів, повернеться до вас очищеним од усіх своїх плям.
Атос усміхнувся.
— Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне,— сказав він.— Своєю незмінною веселістю ви здатні розвіяти будь-яку тугу. Гаразд! Заставимо перстень, але за однієї умови!
— Якої?
— П'ятсот екю берете ви, п'ятсот — я.
— Та що ви, Атосе! Мені не треба й четвертої частини цієї суми, адже я — тільки гвардієць; продавши сідло, я матиму саме стільки, скільки потрібно. Що мені треба? Коня для Планше — от і все. До того ж, ви забули: і в мене є перстень.
— Який ви, мабуть, бережете ще більше, ніж я свій; принаймні так мені здалося.
— Авжеж, бо, в крайньому разі, завдяки йому ми можемо не тільки вийти зі скрути, а й врятуватися від серйозної небезпеки; це не тільки коштовний діамант — це також і чарівний талісман.
— Я не дуже вас розумію, але вірю вам. Та поговорімо краще про мій перстень, або, точніше, про ваш. Ви візьмете половину тих грошей, які нам за нього дадуть, або я викину його в Сену, а я не певен того, чи знайдеться знову рибина, яка буде настільки люб'язна, що принесе його нам, неначе Полікратові1.
— Що з вами вдієш! Згоден! — сказав Д'Артаньян.
Аж тут до кімнати ввійшов Грімо, а з ним — Планше. Турбуючись за свого пана й прагнучи дізнатися, що з ним сталося, він скористався з нагоди й приніс одежу сам.
Д'Артаньян одягнувся, Атос зробив те саме. Перш ніж вийти на вулицю, Атос знаком показав Грімо, що прицілюється; Грімо зняв зі стіни мушкет і приготувався супроводити свого пана.
________________
1 Полікрат (пом. 522 до н. є.) — правитель Самосу, держави-острова в Егейському морі. Давньогрецький історик Геродот (бл. 484 — бл. 425 до н. є.) переказує легенду про те, що на схилі літ, бажаючи уникнути нещастя в майбутньому, Полікрат вирішив одкупитися від долі малою жертвою і кинув у море свій коштовний перстень, але незабаром йому принесли рибу, що, як виявилось, проковтнула цей перстень. Згодом Самос захопили вороги, а самого Полі-крата убили.
Вони щасливо дісталися до вулиці Могильників. Бонасьє, який стояв біля дверей, насмішкувато глянув на Д'Артаньяна.
— Не гайте часу, шановний пожильцю,— сказав він,— на вас чекає гарненька дівчина, а жінки, як вам відомо, не люблять, щоб їх примушували чекати.
— Це Кетті! — вигукнув Д'Артаньян. І він кинувся нагору.
Справді, в передпокої, біля його кімнати, притулившись до одвірка, стояла бліда й тремтяча Кетті. Побачивши Д'Артаньяна, вона вигукнула:
— Ви обіцяли захистити мене, ви обіцяли врятувати мене від її гніву! Згадайте — адже ви винні в моїй біді!
— Гаразд, люба Кетті, не хвилюйся,— сказав Д'Артаньян.— Розкажи краще, що сталося після того, як я пішов.
— Я й сама до пуття не знаю,— відповіла Кетті.— На крик міледі збіглися слуги. Вона нетямилася з люті. Які прокляття вивергала вона на вас! Я злякалась, як би вона не згадала, що ви потрапили до її спальні через мою, і не запідозрила, що я — ваша спільниця. Тож я взяла весь свій злиденний скарб і втекла.
— Бідолашна дівчинко! Що ж я можу зробити для тебе? Післязавтра я вирушаю в похід.
— Все, що завгодно, добродію! Допоможіть мені виїхати з Парижа, допоможіть виїхати з Франції!
— Та не брати ж тебе на облогу Ла-Рошелі! — заперечив Д'Артаньян.
— Звичайно, ні; проте ви можете влаштувати мене десь у провінції, наприклад, у якої-небудь знайомої дами на вашій батьківщині.
— Люба моя дівчинко, в мене на батьківщині дами не тримають покоївок. Проте стривай: я знаю, що ми зробимо! Планше, біжи по Араміса, хай негайно йде сюди. У нас є до нього дуже серйозна розмова.
— Розумію,— сказав Атос— Але чому не до Портоса? Мені здається, що його маркіза...
— Портосова маркіза вдягається за допомогою писарчуків свого чоловіка,— сміючись, мовив Д'Артаньян.— До того ж, Кетті не схоче жити на Ведмежій вулиці, чи не так, моя люба?
— Я житиму де завгодно,— відповіла Кетті,— аби тільки мене як слід сховали і ніхто не знав, де я.
— А тепер, Кетті, коли ми розлучаємося з тобою і, отже, ти більше не ревнуєш мене...
— Добродію,— відказала Кетті,— хоч би де я була, далеко чи близько, я завжди кохатиму вас!
— Ось де, хай йому грець, звила гніздо вірність! — прошепотів Атос.
— Я теж,— мовив Д'Артаньян,— я теж завжди кохатиму тебе, будь певна. А тепер скажи мені щиро: чи не чула ти про молоду жінку, котру викрали якось вночі? Мені дуже важливо це знати.
— Стривайте... О Боже, добродію, невже ви кохаєте ще й цю жінку?
— Ні, її кохає один з моїх друзів. Та ось і він, поглянь, це — Атос.
— Я! — вигукнув Атос з таким жахом, ніби він наступив на змію.
— Ну звичайно ж, ти! — сказав Д'Артаньян, стискаючи Атосові руку.— Ти чудово знаєш, як ми всі прихильні до бідолашної пані Бонасьє. До того ж, Кетті нікому не пробовкається, чи не так, Кетті? Розумієш, дівчинко,— вів далі гасконець,— це дружина того бридкого гладуна, якого ти, мабуть, помітила біля дверей, коли входила до мене.
— О Боже! — вигукнула Кетті.— Не нагадуйте мені про нього. Я так боюсь його; тільки б він не впізнав мене!
— Тобто як — не впізнав? Хіба ти раніше його бачила?
— Він двічі приходив до міледі.
— Он воно що! Коли?
— Тижнів зо два — зо три тому.
— Так, так...
— І вчора ввечері він приходив.
— Вчора ввечері?
— Авжеж, саме перед тим, як прийшли ви.
— Атосе, ми оточені шпигунами!.. І ти гадаєш, що він упізнав тебе, Кетті?
— Помітивши його, я насунула на обличчя чепець, але, може, було вже пізно...
— Зійдіть униз, — Атосе, до вас він ставиться не так підозріливо, як до мене, — й гляньте, чи й досі він стоїть біля дверей.
Атос зійшов униз і незабаром вернувся.
— Його немає,— сказав він,— і двері замкнені.
— Він пішов доповісти, що всі голуби злетілися до голубника.
— Тоді розлітаймося,— мовив Атос,— і залишмо тут самого План-ше; він розповість нам про подальші події.
— Хвилинку! Але ж ми послали по Араміса!
— Авжеж,— похопився Атос— Зачекаймо Араміса. Тут до кімнати ввійшов Араміс.
Йому про все розповіли й пояснили, чому конче треба знайти у когось із його вельможних знайомих місце для Кетті. Араміс на хвилину замислився й спитав, зашарівшися:
— Я справді прислужуся вам цим, Д'Артаньяне?
— Буду вам вдячний на все життя.
— Так от, пані де Буа-Трасі просила мене знайти для однієї з її приятельок, яка, здається, живе десь у провінції, надійну покоївку; коли ви, Д'Артаньяне, можете поручитися за дівчину...
— О добродію! — вигукнула Кетті.— Запевняю вас: я буду безмежно віддана тій особі, що дасть мені можливість виїхати з Парижа.
— Все буде гаразд,— сказав Араміс.
Він сів до столу, написав записку, запечатав її своїм перснем і віддав Кетті.
— А тепер, моя люба,— мовив Д'Артаньян,— ти сама знаєш, що залишатися тут небезпечно — і нам, і тобі. Тому ми мусимо розлучитись. Ми зустрінемося з тобою в кращі часи.
— Хоч би коли, хоч би де ми зустрілися,— відповіла Кетті,— я завжди кохатиму вас так само, як кохаю зараз!
За хвилину троє молодих людей розійшлися в різні боки, домовившись зустрітися о четвертій годині в Атоса й доручивши Планше стерегти квартиру.
Араміс рушив додому; Атос із Д'Артаньяном подалися заставляти сапфір.
Як і передбачав наш гасконець, їм дали під заставу триста пістолів. Більше того, лихвар сказав, що, коли б вони побажали продати йому перстень, він дав би за нього п'ятсот пістолів, бо цей сапфір чудово підходить до однієї пари сережок.
Атосові й Д'Артаньянові, як добрим солдатам і неабияким знавцям, вистачило трьох годин, щоб придбати все мушкетерське спорядження. До того ж Атос, як несперечлива людина й широка натура, не торгуючись, платив ті гроші, які правили за ту чи іншу річ, аби тільки вона йому подобалась. Д'Артаньян спробував зауважити другові, проте Атос, лагідно усміхнувшись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів: коли йому, бідному гасконському дворянинові, й годиться торгуватись, то це аж ніяк не личить людині, котра поводиться, як принц крові.
Мушкетер нагледів чудового андалузького коня шести років, чорного, як агат, з яскраво-червоними ніздрями, з тонкими й стрункими ногами. Він пильно оглянув його, але не знайшов жодної вади. За коня заправили тисячу ліврів.
Може, його віддали б і дешевше; але поки Д'Артаньян сперечався з баришником, Атос поклав на стіл гроші.
Для Грімо купили пікардійську конячину, коренасту й сильну, яка коштувала триста ліврів.
Купивши сідло для цієї конячини та зброю для Грімо, Атос побачив, що від його ста п'ятдесяти пістолів не лишилося нічого. Д'Артаньян запропонував другові частину своїх грошей, а той, мовляв, згодом оддасть борг.
Атос знизав плечима.
— Скільки пропонував лихвар за сапфір?
— П'ятсот пістолів.
— Тобто на двісті пістолів більше; сто — вам, сто — мені. Друже мій, та це ж ціла спадщина; йдіть до лихваря.
— Як, ви хочете...
— Цей перстень справді навіював би мені надто сумні спогади; до того ж, у нас ніколи не буде трьохсот пістолів, щоб викупити його; отже, ми марно втратимо на цій справі дві тисячі ліврів. Скажіть йому, Д'Артаньяне, що він може забрати собі перстень назавжди, і вертайтеся з двома сотнями пістолів.
— Подумайте як слід, Атосе.
— Дзвінка монета дорого коштує в наш час; крім того, треба вміти приносити жертви. Йдіть, Д'Артаньяне, йдіть. Грімо супроводитиме вас зі своїм мушкетом.
За півгодини Д'Артаньян вернувся з двома тисячами ліврів, не зазнавши ніяких пригод.
Отак Атос знайшов гроші на спорядження, яких зовсім не сподівався.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
