Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XI. ОБЛОГА ЛА-РОШЕЛІ
Облога Ла-Рошелі була великою політичною подією часів владарювання Людовіка XIII і одним з найбільших воєнних заходів кардинала. Тому буде цікаво і навіть необхідно сказати про неї кілька слів. До того ж, чимало обставин цієї облоги так тісно пов'язані з історією, яку ми розповідаємо, що нам просто неможливо обійти їх мовчанкою.
Розпочати облогу кардинала примусили досить поважні політичні міркування. Ми спершу змалюємо саме їх, а вже тоді перейдемо й до мотивів особистих, які, либонь, мали для його високопреосвященства значення не менше, ніж причини політичні.
З усіх великих міст, відданих Генріхом IV гугенотам для гарантії їхньої безпеки, на той час у них лишалась тільки Ла-Рошель. Тож ішлося, по суті, про зруйнування останнього оплоту кальвінізму, цього небезпечного зародку, з якого безнастанно проростало сім'я внутрішнього народного обурення та зовнішніх воєн.
Невдоволені іспанці, англійці, італійці, авантюристи з усього світу, колишні солдати з найрізноманітніших сект на перший-ліпший заклик гуртувалися під прапорами протестантів у своєрідне широке об'єднання, що невпинно розгалужувалося в усі боки й охоплювало часом мало не всю Європу.
Отож Ла-Рошель, яка набула особливого значення після ліквідації інших міст, що належали кальвіністам, стала осередком розбрату й честолюбних замірів. Більше того, порт Ла-Рошелі був останнім морським портом, що відкривав англійцям вхід до французького королівства, і, закриваючи його для Англії, цього споконвічного ворога Франції, кардинал мав завершити справу Жанни д'Арк1 і герцога де Гіза2.
Ось чому Бассомп'єр, який водночас був і протестантом, і католиком — протестантом за переконаннями і католиком як командор ордена Святого Духа,— Бассомп'єр, який був німцем по крові й французом у душі,— словом, той самий Бассомп'єр, котрий під час облоги Ла-Рошелі командував окремим загоном, примовляв, стріляючи в голови таких самих протестантських дворян, як і він сам:
— Ось побачите, панове, ми будемо такі дурні, що й справді захопимо Ла-Рошель!
І Бассомп'єр мав-таки слушність: обстріл острова Ре провістив настання Севеннських драгонад3, а взяття Ла-Рошелі стало прелюдією до відміни Нантського едикту4.
Але, як ми вже сказали, поряд з цими ясними й широкими планами міністра, що належали історії, літописець мусить визнати й існування дрібних, себелюбних замірів закоханої людини та заздрісного суперника.
Адже відомо, що Рішельє кохав королеву. Чи диктувалося це кохання звичайнісіньким політичним розрахунком, чи воно й справді було тим глибоким почуттям, що його Анна Австрійська навіювала всім, хто її оточував,— сказати важко.
________________
1 Жанна д'Арк, або Орлеанська діва (бл. 1412—1431) — героїня французького народу. Під час Столітньої війни 1337—1453 років очолила визвольну боротьбу французького народу проти англійських загарбників.
2 Згадується герцог Генріх де Пз.
3Драгонади (від франц. dragon — драгун) — постої солдатів, які розквартировувалися серед протестантів з метою навернення їх до католицької віри. Запроваджені під час владарювання Людовіка XIV, драгонади стали особливо нестерпними після т. зв. Севеннської війни 1685 року між королівським військом та гугенотами, яка відзначалася фанатичним бузувірством щодо кальвіністів.
4 У 1629 році Рішельє видав т. зв. "Едикт милості", який скасовував політичні привілеї гугенотів і остаточно припиняв дію Нантського едикту.
Та ми вже бачили з розвитку подій, що Бекінгем переміг кардинала і в двох чи трьох випадках (надто в історії з підвісками) зумів, завдяки відданості трьох мушкетерів та мужності Д'Артаньяна, жорстоко насміятися з нього.
Тому Рішельє мав намір не тільки захистити Францію від ворога, а й помститися суперникові; до того ж, ця помста мала бути разючою й беззаперечною, цілком гідною людини, яка тримала в своїх руках військові сили цілого королівства.
Рішельє знав, що, перемігши Англію, він цим самим переможе Бекінгема; що, тріумфуючи над Англією, він тріумфуватиме й над Бекінгемом; що, нарешті, принизивши Англію в очах Європи, він принизить Бекінгема в очах королеви.
Зі свого боку й Бекінгем — хоч він над усе ставив честь Англії,— також діяв під впливом тих самих міркувань, які керували кардиналом. Герцог і собі прагнув вдовольнити почуття особистої помсти: ніщо не могло змусити його повернутися до Франції послом — він хотів увійти туди тільки переможцем.
Отож, можна зробити висновок: справжньою ставкою в цій партії, яку два наймогутніші королівства грали з примхи двох закоханих, був один-однісінький прихильний погляд Анни Австрійської.
Першу перемогу здобув герцог Бекінгем: несподівано підійшовши до острова Ре з дев'ятьма десятками кораблів та тисячами двадцятьма солдатів, він зненацька напав на розгубленого графа де Туара1, який командував тут од імені короля; після кровопролитного бою герцог висів на острові.
Зауважимо принагідно, що в цьому бою загинув барон де Шан-таль — той самий барон де Шанталь, котрий залишив після себе маленьку сирітку, півторарічну дівчинку.
Ця дівчинка стала згодом пані де Севіньє2.
Граф де Туара відступив з гарнізоном у фортецю Сен-Мартен і залишив сотню чоловік у маленькому форті де Ля Пре.
Це змусило кардинала поквапитися з відповідними заходами; не чекаючи, поки король і він сам зможуть виїхати під Ла-Рошель, щоб очолити її облогу (що було вже вирішено), Рішельє послав туди герцога Орлеанського для керівництва першими операціями й наказав зібрати на театрі воєнних дій усі війська, які були в його розпорядженні.
________________
1 Жан дю Кайяр де Сен-Бонне, маркіз де Туара (1585—1636) — маршал Франції, який керував обороною форту Сен-Мартен де Ре; згодом, на вимогу Рішельє, потрапив в опалу.
2 Марі де Рабютен-Шанталь, маркіза де Севіньє (1626—1696), стала широко відомою після посмертної публікації в 1726 році її листів до дочки, які вона писала протягом двадцяти п'яти років, — блискучих за стилем і надзвичайно цікавих за змістом достовірних свідчень епохи Людовіка XIV.
До цього передового загону й потрапив наш друг Д'Артаньян.
Король, як ми вже казали, мав вирушити в похід одразу після закінчення засідання в парламенті; але на цьому засіданні, 23 червня, його схопила лихоманка. Він усе-таки наважився виїхати, але в дорозі занедужав ще більше й змушений був затриматися в Віллеруа.
А там, де зупинявся король, зупинялися й мушкетери; отже, Д'Артаньянові, який служив лише в гвардії, довелося, принаймні тимчасово, розлучитися зі своїми вірними друзями Атосом, Порто-сом та Арамісом. Зрозуміло, ця розлука, що здавалася йому просто прикрою недоречністю, стурбувала б його набагато дужче, коли б він міг наперед знати, яка небезпека і які непередбачені випробування чигають на нього з усіх боків.
І все-таки 10 вересня 1627 року наш гасконець щасливо прибув до табору, розташованого під Ла-Рошеллю.
Тут усе лишалося по-старому; герцог Бекінгем та його англійці, захопивши острів Ре, засіли на ньому й оточили фортецю Сен-Тартен та форт де Ля Пре; сутички з ла-рошельцями почалися тільки два-три дні тому, коли герцог Ангулемський збудував новий форт поблизу самого міста.
Гвардійці на чолі з паном Дезессаром отаборились у францисканському монастирі.
Проте, як нам відомо, Д'Артаньян, охоплений честолюбною мрією стати мушкетером, мало дружив зі своїми товаришами по гвардійській роті; тож він опинився на самоті з власними думками.
Думки ці були не дуже веселі. Відтоді, як наш юнак приїхав до Парижа, він багато разів прилучався до політичних інтриг; але в своїх особистих справах — і в коханні, і в кар'єрі — успіху так і не досяг.
Коли говорити про кохання, то єдиною жінкою, яку Д'Артаньян справді кохав, була пані Бонасьє; але пані Бонасьє зникла, а він і досі не довідався, що з нею сталося.
Коли ж говорити про кар'єру, то тут він, дарма що був незначною, малопомітною людиною, зумів нажити ворога в особі кардинала,— а перед кардиналом тремтіли всі в королівстві, починаючи з самого короля.
Рішельє міг розчавити його, але чомусь не зробив цього. Проникливий і розумний Д'Артаньян вважав таку поблажливість просвітком, у якому вбачав краще майбутнє.
Крім того, юнак нажив ще одного ворога, менш небезпечного (так принаймні він думав), але якого — він підсвідомо відчував це,— годі було нехтувати; цим ворогом була міледі.
Щоправда, Д'Артаньян дістав прихильність і заступництво королеви. Але прихильність королеви була в ті часи тільки ще одним приводом для переслідувань, а її заступництво, як відомо, дуже непевно захищало від лиха: доказом цього були Шале та пані Бонасьє.
Отже, єдиним безперечним надбанням за весь цей час був діамантовий перстень вартістю п'ять чи шість тисяч ліврів, який Д'Артаньян носив на пальці; і все-таки навіть цей діамант — коли мати на увазі, що Д'Артаньян задля своїх честолюбних задумів хотів зберегти його, аби коли-небудь по цьому персню його впізнала королева,— отож, повторюємо, навіть цей діамант, оскільки наш герой не міг його продати або заставити, становив не більшу цінність, ніж ті камінці, що по них він ступав ногами.
Ми згадали про камінці в нього під ногами, бо, замислившись над усім цим, Д'Артаньян саме брів по мальовничій кам'янистій стежці, що вела від табору до села Ангутен. За цими своїми думками юнак не помітив, як зайшов далі, ніж передбачав. День хилився до вечора. Раптом Д'Артаньянові здалося, що в промінні призахідного сонця за живоплотом блиснуло дуло мушкета.
У Д'Артаньяна було зірке око й меткий розум; він одразу збагнув, що мушкет не прийшов сюди сам і що той, хто тримає його в руках, ховається за живоплотом аж ніяк не з дружніми намірами. Отож він вирішив тікати.
Аж тут з другого боку дороги, за великим каменем, блиснуло дуло другого мушкета.
Це була засідка.
Юнак глянув на перший мушкет і не без тривоги помітив, що він опускається,— хтось цілився просто в нього. Тільки-но дуло мушкета застигло, Д'Артаньян ницьма упав на землю. Майже водночас пролунав постріл, і юнак почув, як куля просвистіла над самісінькою його головою.
Не можна було гаяти жодної хвилини. Д'Артаньян схопився на рівні ноги,— і в ту саму мить куля з другого мушкета розкидала камінці на тому місці стежки, де він тільки що лежав.
Д'Артаньян був не з тих відчайдухів, які шукають дурної смерті, аби тільки про них сказали, що вони не відступили ні на крок; до того ж, тут взагалі не йшлося про хоробрість: адже наш гасконець попав у звичайнісіньку пастку.
"Якщо буде третій постріл,— подумав він,— мені кінець!"
І він дременув до табору так, як уміють бігати тільки гасконці, що славляться своєю спритністю. Та хоч як він мчав, перший стрілець устиг перезарядити свій мушкет і вистрілив удруге, та ще й так влучно, що куля пробила Д'Артаньянів капелюх, відкинувши його кроків на десять уперед.
Д'Артаньян, не маючи іншого капелюха, на ходу підхопив його. Захеканий, блідий, він прибіг до себе в кімнату, сів на ослін і, нікому нічого не сказавши, почав обмірковувати становище.
Ця подія могла мати три пояснення.
Перше й найприродніше: це була засідка ла-рошельців, які охоче вбили б одного з гвардійців його величності перш за все тому, щоб мати на одного ворога менше, й сподіваючись на те, що в цього ворога знайдеться в кишені тугий гаманець.
Д'Артаньян узяв капелюх, оглянув дірку від кулі й похитав головою. Куля була пущена не з мушкета, а з аркебузи1. Влучність пострілу з самого початку навела юнака на думку, що це — незвичайна зброя: куля була не каліберна; отже, то була не військова засідка ла-рошельців.
Це могло бути також люб'язне нагадування пана кардинала. Читач пам'ятає, що саме в ту хвилину, коли завдяки благословенним променям сонця Д'Артаньян помітив дуло аркебузи, він дивувався з довготерпіння його високопреосвященства.
Тут Д'Артаньян знову заперечливо похитав головою. Маючи справу з людьми, яких він легко знищив би одним пальцем, Рішельє рідко вдавався до таких заходів.
Це могла бути помста міледі.
Так, це найвірогідніше.
Д'Артаньян марно силкувався пригадати обличчя або одяг убивць; він утік од них так швидко, що не встиг нічого розгледіти.
— О мої любі друзі! — прошепотів гасконець.— Де ви? Як шкода, що вас зараз немає зі мною!
Д'Артаньянові кепсько спалося цієї ночі. Три чи чотири рази він прокидався, бо йому ввижалося, що хтось підкрадається до ліжка, щоб заколоти його кинджалом.
А втім, ніч минула спокійно.
Настав ранок.
________________
1 Аркебуза — ґнотова рушниця, яку заряджали з дула; була особливо поширена в Західній Європі у XV—XVI століттях.
І все-таки Д'Артаньян був майже певен, що це тільки початок, що на цьому справа не скінчиться.
Весь день юнак просидів удома. Він шукав собі виправдання в тому, що була погана погода.
Ще через день, о дев'ятій ранку, засурмили збір. Герцог Орлеанський об'їздив пости. Гвардійці вишикувалися в лави, і Д'Артаньян став на своє місце.
Його високість оглянув військо; потім усі старші офіцери, і серед них капітан гвардії пан Дезессар, підійшли до герцога, щоб привітати його.
За хвилину Д'Артаньянові здалося, що пан Дезессар знаком кличе його до себе; аби переконатися, що це й справді так, він почекав повторного сигналу, а коли пан Дезессар вдруге подав йому знак, Д'Артаньян вийшов зі строю і хутко підбіг до свого командира.
— Зараз його високість викликатиме добровольців для небезпечного доручення, яке уславить тих, хто його виконає, і я хочу попередити вас, щоб ви були напоготові.
— Дякую, мій капітане! — відповів гасконець, зрадівши з нагоди відзначитися перед конетаблем.
Вночі ла-рошельці зробили вилазку й відбили бастіон, що його захопило королівське військо за два дні до того. Тож ішлося про те, щоб послати туди кілька чоловік на дуже небезпечну рекогносцировку1, аби дізнатися, як охороняється бастіон.
Справді, за кілька хвилин герцог Орлеанський голосно сказав:
— Мені потрібні для цієї справи троє або четверо охочих під керівництвом надійної людини.
— Я маю таку надійну людину, ваша світлосте,— сказав пан Дезессар, показуючи на Д'Артаньяна,— Що ж до чотирьох або п'яти охочих, то варто вашій високості сказати слово — і їх буде вдосталь.
— Чи знайдеться четверо сміливців, ладних піти зі мною на смерть? — вигукнув Д'Артаньян, піднімаючи шпагу.
Двоє його товаришів-гвардійців одразу ж виступили наперед, до них приєдналося ще два солдати. Потрібну кількість добровольців було набрано; щоб не ображати тих, хто зголосився перший, решті Д'Артаньян відмовив.
Було невідомо, чи евакуювали ла-рошельці бастіон після того, як захопили його, чи залишили там гарнізон. Щоб дізнатися про це, треба було пильно оглянути укріплення з досить близької відстані.
________________
1 Рекогносцировка — розвідка, що її провадить командир перед боєм для виявлення характеру місцевості й розташування сил ворога.
Д'Артаньян разом зі своїми чотирма помічниками рушив у розвідку вздовж траншеї; гвардійці крокували поруч, солдати йшли трохи позаду.
Ховаючись за бруствером1, вони незабаром підступилися до бастіону й зупинились кроків за сто від нього. Д'Артаньян озирнувся й побачив — солдатів немає.
Він подумав, що, злякавшися, вони зупинились на півдорозі, й вирішив не чекати на них.
Повернувши разом з гвардійцями за ріг траншеї, юнак опинився кроків за шістдесят од бастіону.
Там не було видно жодної людини. Бастіон здавався покинутим.
Троє сміливців стали радитися, чи варто йти далі. Раптом цю кам'яну брилу оперезало кільце диму. Навколо Д'Артаньяна та його супутників засвистіли кулі.
Тепер вони дізналися те, що мали дізнатися: бастіон охоронявся. Далі перебувати в такому небезпечному місці не було потреби. Д'Артаньян з гвардійцями повернули назад і почали відступ, що дуже скидався на втечу.
Коли вони добігли до повороту траншеї, який мав захистити їх од ла-рошельців, один з гвардійців упав: куля влучила йому в груди. Другий гвардієць щодуху помчав до табору.
Д'Артаньян не схотів залишати товариша напризволяще й нахилився, щоб підняти його та допомогти дістатися до своїх. Але в цю мить пролунало ще два постріли; одна куля поцілила пораненому в голову, друга розплющилась об камінь за якихось два дюйми від Д'Артаньяна.
Юнак хутко обернувся, зрозумівши, що стріляли не з бастіону, який лишився за поворотом траншеї. Він згадав про двох зниклих солдатів: цілком імовірно, що саме вони намагалися вбити його два дні тому. Цього разу Д'Артаньян вирішив неодмінно з'ясувати, в чім річ, і впав на тіло свого товариша, прикинувшись мертвим.
З-за напівзруйнованого земляного валу, кроків за тридцять од траншеї, виткнулося дві голови: то й справді були голови удаваних добровольців. Д'Артаньян не помилився: вони пішли з ним лише для того, щоб убити його, сподіваючись — смерть юнака можна буде приписати ворогові.
________________
1 Бруствер (від нім. Brustwehr) — земляний насип, вал для захисту віл ворожих пострілів.
А що він міг бути тільки поранений і згодом розповісти про їхній злочин, бандити підійшли ближче — добити його. На щастя, обдурені хитрістю Д'Артаньяна, вони не зарядили знову рушниць.
Коли солдати наблизилися кроків на десять, Д'Артаньян, який, падаючи, не випустив з рук шпаги, зірвався на рівні ноги й одним стрибком підскочив до них.
Убивці збагнули, що, коли вони, лишивши Д'Артаньяна живим, побіжать до табору, він викаже їх. Тому вони вирішили втекти до ворога. Один із них схопив рушницю за дуло і став орудувати нею, як палицею. Він завдав би Д'Артаньянові страхітливого удару, якби юнак не відскочив убік; проте цей стрибок звільнив бандитові дорогу, і він прожогом побіг до бастіону.
Не знаючи про наміри втікача, ла-рошельці, які охороняли бастіон, відкрили вогонь, і зрадник упав — куля роздробила йому плече.
Д'Артаньян зі шпагою в руці кинувся на другого солдата. Боротьба тривала недовго, бо негідник мав для захисту тільки розряджену аркебузу, яка вже не являла для юнака небезпеки. Шпага гвардійця ковзнула по її дулу, влучила убивці в стегно, і той упав. Д'Артаньян приставив вістря шпаги йому до горла.
— О, не вбивайте мене! — вигукнув солдат.— Змилуйтеся, змилуйтеся наді мною, пане офіцере! Я розповім вам усе.
— А чи варта твоя таємниця того, щоб я дарував тобі життя? — спитав юнак.
— Варта, коли вам дороге ваше життя у двадцять два роки. Адже це вік, у якому з вашою зовнішністю й хоробрістю можна досягти всього, чого хочеш.
— Негідник! — вигукнув Д'Артаньян.— Кажи швидше: хто доручив тобі вбити мене?
— Жінка, якої я не знаю, але яку називали "міледі".
— Коли ти не знаєш цієї жінки, звідки тобі відоме її ім'я?
— Так називав її мій товариш. Він був з нею знайомий, бо вона домовлялася з ним, а не зі мною; у нього в кишені є навіть лист од цієї особи, і, судячи з того, що я чув про цей лист, він має для вас неабияке значення.
— Чому ж ти став учасником цього злочину?
— Товариш запропонував мені допомогти йому вбити вас, і я погодився.
— І скільки міледі заплатила вам за цю доброчесну справу?
— Сто луїдорів.
— Ого! Здорово,— засміявся Д'Артаньян.— Певно, вона таки дорого цінує моє життя! Сто луїдорів! Це справжній скарб для двох таких негідників, як ви. Тепер я розумію, чому ти пішов на цей злочин, і згоден пробачити тобі, але за однієї умови.
— За якої? — стривожено спитав солдат, збагнувши, що справу ще не скінчено.
— Ти дістанеш мені листа, схованого в кишені у твого приятеля.
— Але ж це тільки інший спосіб мене вбити! — вигукнув бандит.— Як я дістану листа під обстрілом з бастіону?
— І все-таки тобі доведеться зважитись не це, бо присягаюсь — інакше ти помреш од моєї руки.
— Помилуйте! Будьте милосердні до мене, пане! Заради тієї молодої дами, яку ви кохаєте і вважаєте мертвою, хоч вона жива! — вигукнув бандит, падаючи на коліна й спираючись на руку, бо зовсім ослаб від утрати крові.
— А звідки ти знаєш, що є молода жінка, яку я кохаю і яку вважаю мертвою? — спитав Д'Артаньян.
— З того листа, що лишився в кишені у мого товариша.
— Тепер ти сам бачиш: мені конче потрібен цей лист,— сказав Д'Артаньян.— Отож поквапся, годі вагатися, бо, хоч як мені гидко ще раз бруднити свою шпагу кров'ю такого негідника, як ти, але присягаюся словом чесної людини, що...
Д'Артаньян супроводив ці слова таким грізним жестом, що поранений підвівся.
— Заждіть! Заждіть! — розпачливо вигукнув він.— Я піду... піду!.. Д'Артаньян забрав у солдата аркебузу, пропустив його вперед
і підштовхнув шпагою.
Страшно було дивитись, як цей сердега, лишаючи за собою довгий кривавий слід, блідий од страху, плазом посувався до тіла свого співучасника, що лежав за двадцять кроків од нього,— назустріч видимій смерті.
Холодний піт скропив його спотворене жахом обличчя. Д'Артаньян пожалів нещасного і, змірявши його зневажливим поглядом, мовив:
— Стривай! Зараз я покажу тобі, яка різниця між сміливцем і боягузом. Залишайся тут, я піду сам.
Спритно кинувшись уперед, пильно озираючись довкола, стежачи за кожним рухом ворога й приміряючись до всіх нерівностей місцевості, Д'Артаньян за хвилину дістався до другого солдата.
Було лише два способи дістати листа: обшукати пораненого на місці або, прикриваючись ним, перетягти до траншеї й там обшукати.
Д'Артаньян обрав другий спосіб і взяв солдата на плечі саме в ту мить, коли ворог відкрив вогонь.
Легкий поштовх, приглушений звук трьох куль, що пробили тіло, останній зойк, передсмертна судорога — все це підказало Д'Артаньянові, що той, хто хотів убити його, зараз мимоволі врятував йому життя.
Юнак добіг до траншеї й кинув тіло поруч з пораненим, що був блідий, як смерть.
Не гаючи часу, Д'Артаньян обшукав кишені вбитого: шкіряне портмоне, гаманець з грішми, певно, одержаними за зраду, ріжечок для гральних костей і самі кості — ото й уся його спадщина.
Д'Артаньян лишив кості з ріжечком там, де вони розсипались, кинув гаманець пораненому й схопив портмоне.
Між паперів він знайшов листа — того самого, задля якого ризикував життям. Ось він:
"Коли ви вже загубили слід цієї жінки, що перебуває тепер у цілковитій безпеці в монастирі, куди ви не повинні були її допустити, то спробуйте принаймні не проґавити її друга. Ви знаєте, що в мене довга рука, і коли ви не виконаєте й цього мого наказу, то дорого заплатите за ті сто луїдорів, що я вам їх передала".
Підпису не було. А втім, Д'Артаньянові було ясно: листа написала міледі.
Він залишив його собі як речовий доказ і, сховавшись за поворотом траншеї, став розпитувати пораненого. Той признався, що вони вдвох із спільником погодилися викрасти молоду жінку, яка мала виїхати з Парижа через заставу Ла-Вільєт, але що, засидівшись у шинку, вони запізнилися на десять хвилин і проґавили карету.
— І що ви повинні були зробити з цією жінкою? — стурбовано спитав Д'Артаньян.
— Відвезти її в особняк на Королівській площі,— відповів поранений.
— Авжеж!— прошепотів Д'Артаньян.— Так воно і є — відвезти до міледі.
Юнак жахнувся, збагнувши, яка страхітлива жадоба помсти керувала цією жінкою в її намаганні знищити його самого та всіх, хто його кохав, І як добре їй були відомі всі придворні справи, коли вона так легко зуміла про все дізнатися. Поза всякими сумнівами, ці відомості вона дістала від кардинала.
Але, попри все це, Д'Артаньян із щирою радістю зрозумів і те, що королева нарешті знайшла в'язницю, де бідолашна пані Бонасьє спокутувала свою відданість, і що вона визволила її з цієї в'язниці. Тепер уже лист, що його Д'Артаньян одержав від пані Бонасьє, і її поява на Шайотській дорозі — поява, яка скидалася скоріше на химерне видіння,— стали зрозумілими.
Отже, як і передрікав Атос, з'явилася надія розшукати пані Бонасьє: немає на світі такого монастиря, куди не можна знайти дороги.
Від цієї думки Д'Артаньян полагіднішав. Він обернувся до пораненого, який з тривогою стежив за його обличчям, і, простягши до нього руку, сказав:
— Я не хочу залишати тебе напризволяще. Спирайся на мене й ходімо назад до табору.
— Правда? — вигукнув солдат, не вірячи такій великодушності.— Та чи не збираєтеся ви відправити мене в такий спосіб на шибеницю?
— Я дав тобі слово,— відповів Д'Артаньян,— і тепер вдруге дарую тобі життя.
Поранений упав на коліна й став цілувати ноги свого рятівника. Але Д'Артаньян, який не мав більше ні причин, ні бажання залишатися так близько від ворожого бастіону, поклав край цьому вияву вдячності.
Гвардієць, що прибіг до табору після перших пострілів з бастіону, сповістив про смерть усіх чотирьох супутників. Тож у полку дуже здивувалися, а ще дужче зраділи, побачивши Д'Артаньяна цілим і здоровим.
Юнак сказав, що його супутника поранено шпагою під час ворожої вилазки. Він розповів також про смерть другого солдата й про небезпеку, якої їм пощастило уникнути.
Ця історія принесла йому славу. Усе військо цілий день тільки й говорило про розвідку, і навіть сам герцог Орлеанський звелів переказати Д'Артаньянові подяку.
А що кожний добрий вчинок таїть винагороду в собі самому, то цей випадок повернув Д'Артаньянові спокій. Бо й справді, знаючи, що один із двох його ворогів мертвий, а другий беззастережно відданий йому, юнак відтепер був певен у своїй безпеці.
Одначе ця певність доводила тільки одне: Д'Артаньян дуже погано знав міледі.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
