Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XIII. КОРЧМА "ЧЕРВОНИЙ ГОЛУБНИК"
Тим часом король, який справді хотів чимшвидше стати віч-на-віч з ворогом і з набагато більшим правом, ніж кардинал, поділяв його ненависть до Бекінгема, вирішив не гаючись ужити всіх необхідних заходів для того, щоб спочатку вибити англійців з острова Ре, а потім посилити облогу Ла-Рошелі.
А втім, не так легко було подолати незгоди, які виникли між Бассомп'єром та Шомбером з одного боку і герцогом Ангулемським — з другого.
Бассомп'єр і Шомбер були маршалами Франції й домагалися свого права очолити військо під верховним командуванням короля. Проте кардинал, боячись, що Бассомп'єр, гугенот в глибині душі, не буде активно діяти проти англійців та ла-рошельців, своїх братів по вірі, запропонував на цей пост герцога Ангулемського, якого король, на вимогу Рішельє, й призначив старшим серед генералів. Щоб не допустити від'їзду Бассомп'єра та Шомбера з війська, довелося доручити кожному командування окремими загонами: Бассомп'єрові призначили ділянку на північ од міста, від Лальо до Домп'єра, герцогові Ангулемському — східну ділянку, від Домп'єра до Периньї, а Шомберові — південну, від Периньї до Ангутена.
Резиденція герцога Орлеанського була в Домп'єрі.
Резиденція короля була почасти в Етре, почасти в Лажаррі.
Кардинал оселився в дюнах, неподалік од Кам'яного Мосту, в невеличкому будиночку, навколо якого не було жодних укріплень.
Отже, герцог Орлеанський стежив за Бассомп'єром; король — за герцогом Ангулемським; кардинал — за Шомбером.
Вирішивши все, що стосувалося організації командування військом, король наказав готуватися до вигнання англійців з острова.
Обставини сприяли французам. Англійцям, яким для того, щоб бути хорошими солдатами, треба, крім усього іншого, ще й добре попоїсти, бракувало харчів: від гнилої солонини та цвілих сухарів у таборі пішли пошесті. До того ж море, дуже бурхливе в цю пору року на всьому узбережжі, щодня трощило їхні невеличкі кораблі, так що весь берег од Егійонського мису до самісіньких траншей після кожного прибою був усіяний уламками шлюпок, фелюг та інших суден. З усього цього випливало, що навіть коли б солдати короля взагалі не виходили зі свого табору, то й тоді Бекінгемові, який сидів на острові Ре тільки з упертості, довелося б коли не сьогодні, то завтра зняти облогу.
Тож коли пан де Туара доповів, що у ворожому таборі все-таки готуються до нового приступу, король вирішив, що наспів час покінчити з усім цим, і віддав наказ про генеральний бій.
Ми не маємо наміру докладно змальовувати весь перебіг облоги, а тому обмежимось описом лише тих подій, що мають безпосередній зв'язок з історією, яку розповідаємо. Скажемо коротко: цей бій скінчився блискучою перемогою — на превеликий подив короля і на гучну славу кардинала. Англійці, відступаючи крок за кроком, зазнаючи невдачі в кожній сутичці й остаточно розгромлені під час переходу з острова Луа, втекли на свої кораблі; вони залишили на полі бою дві тисячі чоловік, серед яких було п'ять полковників, три підполковники, двісті п'ятдесят капітанів і двадцять вельможних дворян, а ще чотири гармати й шістдесят прапорів, привезених Кло-дом де Сен-Сімоном до Парижа й тріумфально підвішених до склепінь собору Паризької Богоматері.
Урочисті відправи відбувалися спершу в таборі, а потім і по всій Франції.
Кардинал дістав тепер цілковиту можливість довести до кінця облогу Ла-Рошелі, не боячись, принаймні тимчасово, ніяких несподіванок з боку англійців.
А втім, як ми вже сказали, спокій і справді був лише тимчасовим.
Незабаром у полон попав один з кур'єрів герцога Бекінгема, офіцер на ім'я Монтегю; через нього стало відомо про існування союзу між Австрією, Іспанією, Англією та Лотарингією1.
Цей союз був спрямований проти Франції.
Понад те у ставці Бекінгема, яку йому довелося залишити куди квапливіше, ніж він сподівався, знайшли папери, що ще раз підтверджували існування такого союзу; до того ж, як кардинал пише в своїх "Мемуарах", ці папери кидали тінь на пані де Шеврез, а отже, й на королеву.
Вся відповідальність падала, зрозуміло, на кардинала: не можна бути повновладним міністром і лишатися при цьому безвідповідальною особою. Тому, напружуючи всі сили свого далекосяжного розуму, він удень і вночі стежив за найменшими змінами, які відбувалися в кожній з великих держав Європи.
Рішельє знав про енергію, а головне, про силу ненависті Бекінгема. Якби союз, що загрожував Франції, переміг, кардинал втратив би весь свій вплив: іспано-австрійська політика спиралася б тоді на своїх постійних представників у луврському кабінеті, де поки що в неї були лиш окремі прибічники,— і він, Рішельє, французький міністр, міністр переважно національний, перестав би існувати. Король, який підкорявся йому, немов дитина, але й ненавидів його, як дитина ненавидить знавіснілого вчителя, негайно віддав би його до рук герцога Орлеанського та королеви, котрі тільки й чекали змоги помститися.
________________
1Лотарингія — історична провінція (герцогство) на північному сході Франції, на кордоні з німецькими землями, за володіння якою точилася багатовікова боротьба між французькими королями та німецькими імператорами.
Словом, Рішельє, безперечно, загинув би, і, можливо, Франція загинула б разом з ним. Отож треба було цьому запобігти.
Тому в маленькому будиночку поблизу Кам'яного Мосту, який кардинал обрав собі за резиденцію, вдень та вночі змінювали один одного кур'єри, і їх ставало чимраз більше.
Це були ченці, які так невміло носили свої ряси, що відразу можна було здогадатися про їхню приналежність до церкви, але до церкви войовничої; жінки, яким добряче-таки заважав одяг пажів, що під ним однаково вгадувались обриси їхніх фігур; нарешті, селяни з брудними руками, але стрункою й вишуканою поставою, яка за цілу милю виказувала людей вельможного походження.
Траплялися й інші, не такі приємні візити: двічі чи тричі розносилися чутки про замах на життя кардинала.
Правда, вороги його високопреосвященства казали, буцімто він сам наймав удаваних вбивць, аби й собі мати можливість в разі потреби поквитатися з недругами. Одначе ніколи не слід вірити ні тому, що кажуть міністри, ні тому, що твердять їхні вороги.
А втім, усе це не заважало кардиналові, якому навіть найзапекліші його огудники ніколи не відмовляли в особистій хоробрості, влаштовувати нічні поїздки — то для того, щоб передати розпорядження герцогові Ангулемському, то для того, щоб порадитися з королем, а то й для того, щоб зустрітися з кимось із тих посланців, чия поява в його домі була небажана.
Тим часом мушкетери, які майже не брали участі в облозі і в яких не було причин для надто суворого розпорядку, жили весело й безтурботно. Це було для них, а надто для наших друзів, тим простіше, що пан де Тревіль, з яким вони підтримували дружні стосунки, досить часто давав їм дозвіл повертатися до табору після відбою.
Якось увечері, коли Д'Артаньян стояв на варті в траншеї й не міг взяти участі в їхній поїздці, Атос, Портос та Араміс верхи на своїх бойових конях, загорнувшись у похідні плащі й тримаючи пістолети напоготові, поверталися з корчми "Червоний Голубник", яку Атос надибав два дні тому по дорозі з Лажаррі. Прямуючи, як ми вже сказали, до табору й тримаючись назирці, аби не потрапити в засідку, мушкетери раптом, десь за чверть льє від села Буанар, почули кінський тупіт. Усі троє під'їхали ближче один до одного, зупинилися й стали чекати. За хвилину, при світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, вони побачили двох вершників, які їхали їм назустріч. Помітивши мушкетерів, ті й собі зупинилися — певно, щоб порадитись, їхати далі чи повернути назад. Ця нерішучість видалася трьом друзям підозрілою, і Атос, виїхавши вперед, гукнув своїм владним голосом:
— Хто ви такі?
— А ви хто такі? — спитав один з вершників.
— Це не відповідь! — заперечив Атос— Кажіть, а то ми стрілятимемо.
— Обережніш, панове, — промовив незнайомець. Голос його свідчив про те, що він звик наказувати.
— Мабуть, це якийсь старший офіцер робить нічний об'їзд,— прошепотів Атос— Що нам робити, панове?
— Хто ви такі? — знову спитав незнайомець.— Кажіть, бо ви пожалкуєте за свою непокірливість.
— Королівські мушкетери,— відповів Атос, усе більше пересвідчуючись, що той, хто їх питає, має на це право.
— Якої роти?
— Роти де Тревіля.
— Під'їздіть по черзі й пояснюйте, що ви тут робите о такій пізній порі.
Троє друзів, зрозумівши, що мають справу з людиною сильнішою за них, під'їхали ближче й ґречно схилили голови. Вести переговори було доручено Атосові.
Один із вершників — той, що заговорив другим,— був кроків на десять попереду від супутника.
Атос знаком запропонував Портосові й Арамісові зупинитися й під'їхав сам.
— Прошу вибачення, пане офіцере! — мовив Атос— Ми не знали, з ким маємо справу, і, як бачите, були напоготові.
— Ваше ім'я? — спитав офіцер, насуваючи каптур плаща на обличчя.
— Добродію,— відповів Атос, якого почав дратувати цей допит,— прошу вас навести свідчення того, що ви маєте право запитувати мене.
— Ваше ім'я? — повторив вершник, скидаючи каптур й відкриваючи обличчя.
— Пане кардинале! — вражено вигукнув мушкетер.
— Ваше ім'я? — втретє мовив кардинал.
— Атос,— сказав мушкетер.
Кардинал знаком покликав свого супутника. Той квапливо під'їхав до нього.
— Ці троє мушкетерів супроводитимуть нас,— тихо мовив кардинал.— Я не хочу, аби в таборі знали, що я був відсутній. Коли вони поїдуть з нами, ми будемо певні в їхній мовчанці.
— Ми дворяни, ваша світлосте,— сказав Атос— Візьміть з нас слово і ні про що не хвилюйтеся. Хвалити Бога, ми вміємо берегти таємниці.
Кардинал утупив свої пронизливі очі в сміливого співрозмовника.
— У вас тонкий слух, пане Атосе,— зауважив Рішельє.— А тепер вислухайте те, що я вам скажу. Я прошу вас супроводити мене не тому, що не довіряю вам, а тільки задля власної безпеки. Ваші супутники — це, безперечно, добродії Портос та Араміс?
— Так, ваше високопреосвященство,— відповів Атос. Обидва мушкетери під'їхали ближче з капелюхами в руках.
— Я знаю вас, панове,— вів далі кардинал.— Мені відомо, що ви не належите до числа моїх друзів, і це дуже засмучує мене, але я знаю й те, що ви хоробрі та чесні дворяни і що вам можна довіритись. Отже, пане Атосе, зробіть мені честь супроводити мене разом з вашими товаришами, і тоді я матиму таку охорону, якій позаздрив би навіть король, на випадок, якби ми зустріли його.
Мушкетери низько схилилися, вклоняючись мало не до грив своїх коней.
— Присягаюся честю, ваше високопреосвященство,— мовив Атос,— ви чините слушно, беручи нас із собою: ми зустріли по дорозі кількох небезпечних осіб і з чотирма із них навіть мали суперечку в "Червоному Голубнику".
— Суперечку? З якого приводу, панове? — спитав кардинал.— Я, ви знаєте, не люблю суперечок.
— Саме тому я й насмілююсь попередити ваше високопреосвященство про те, що сталося, бо інакше ви могли б дізнатися про це від інших осіб, які сказали б вам неправду, і подумати, що ми — винуватці подій.
— А чим скінчилася ваша суперечка? — вів далі кардинал, насупивши брови.
— Мого друга Араміса, який стоїть перед вами, легко поранили шпагою в руку, хоч це й не завадить йому завтра ж піти на приступ, коли тільки ваше високопреосвященство віддасть наказ про штурм, у чому ви самі змогли б переконатися.
— Ну, ви не з тих людей, які дозволяють безкарно колоти себе шпагою! — відповів кардинал.— Панове, будьте відвертими: адже кілька ударів ви напевно повернули назад. Сповідайтесь мені — ви знаєте, що я маю право відпускати гріхи.
— Я, ваша світлосте,— сказав Атос,— навіть не доторкнувся до шпаги, а просто викинув свого супротивника у вікно. Здається,— вів далі Атос з непевністю в голосі,— що, впавши, він зламав собі ногу.
— Ага! — вигукнув кардинал.— Ну, а ви, пане Портосе?
— Знаючи, що дуелі заборонені, я, ваша світлосте, схопив лаву і вдарив нею одного з цих розбишак. Певно, я перебив йому плече.
— Он як! — пробурмотів кардинал.— А ви, пане Арамісе?
— Оскільки я, ваша світлосте, маю дуже лагідну вдачу й, до того ж, збираюсь постригтися в ченці, що, можливо, невідомо вашому високопреосвященству, то й намагався розборонити суперників. Та зненацька один з цих негідників по-зрадницьки вдарив мене шпагою в ліву руку. Тут уже мені урвався терпець, і я теж вихопив шпагу, а коли той знову кинувся до мене, то не знаю як, але він сам же й наразився грудьми на вістря моєї рапіри: я знаю тільки, що він упав. По-моєму, його винесли з кімнати разом зі спільниками.
— Хай йому чорт, панове! — мовив кардинал.— Покласти трьох за одним махом у звичайній сварці в корчмі! Ніде правди діти — руки в вас добре почеплені. До речі, з якого приводу виникла сварка?
— Ці негідники були п'яні,— сказав Атос— Коли вони дізналися, що ввечері до корчми приїхала якась жінка, то вирішили виламати двері до її кімнати.
— Виламати двері! — повторив кардинал.— Навіщо?
— Напевно, щоб збезчестити її,— відповів Атос— Я вже мав честь доповісти вашому високопреосвященству, що ці негідники були п'яні.
— А жінка була молода і вродлива?— спитав кардинал; у голосі його бриніло хвилювання.
— Ми не бачили її, ваша світлосте,— відповів Атос
— А-а, ви не бачили її! Це дуже добре,— з полегкістю сказав кардинал.— Ви добре вчинили, заступившися за честь жінки. Я сам зараз іду до "Червоного Голубника", тож буду радий пересвідчитись у правдивості ваших слів.
— Ваша світлосте,— гордо мовив Атос,— ми дворяни й не стали б брехати навіть задля того, щоб врятувати свої голови.
— Тому я й не маю сумніву в правдивості ваших слів, пане Атосе, не маю жодного сумніву! А втім, скажіть,— додав кардинал, щоб змінити тему розмови,— хіба ця дама була сама?
— Разом з дамою в кімнаті був якийсь кавалер,— відповів Атос— Але він не вийшов на гамір. Слід гадати, що це боягуз.
— В Євангелії сказано: "Не судіть нерозважливо",— заперечив кардинал.
Атос уклонився.
— А тепер, панове, годі,— вів далі Рішельє.— Я дізнався про все, що хотів. Рушайте за мною.
Мушкетери пропустили кардинала вперед; він знову насунув на обличчя каптур, стьобнув коня й поскакав на вісімдесят кроків попереду супутників.
Незабаром загін під'їхав до корчми, яка здавалась безлюдною й мовчазною: хазяїн, мабуть, знав, який поважний гість має прибути до нього, і заздалегідь випровадив надокучливих гостей.
За кілька кроків перед дверима кардинал знаком наказав усім зупинитися. Побачивши прив'язаного до віконниці осідланого коня, він тричі постукав у двері через певні проміжки часу.
З будинку вийшов незнайомець, загорнутий у плащ, і обмінявся з кардиналом кількома словами; потім він скочив на коня й помчав по дорозі до Сюржера, що вела також і до Парижа.
— Під'їздіть ближче, панове,— сказав кардинал.— Ви сказали правду,— мовив він до трьох мушкетерів.— А що це залежатиме від мене, то наша сьогоднішня зустріч піде вам на користь. Тим часом ідіть за мною.
Кардинал спішився, мушкетери зробили те саме; кардинал кинув поводи своєму супутникові, мушкетери прив'язали коней до віконниць.
Корчмар стояв на порозі. Він мав кардинала за звичайного офіцера, що приїхав на побачення з дамою.
— Чи немає у вас внизу якої-небудь кімнати, де ці добродії зачекали б мене й погрілися біля каміна? — спитав кардинал.
Корчмар відчинив двері великої кімнати, де недавно замість поганенької груби поставили чудовий великий камін.
— Ось,— сказав він.
— Прекрасно! — відповів кардинал.— Заходьте сюди, панове, й зачекайте мене; я не затримаю вас більше, ніж на півгодини.
І поки мушкетери входили до кімнати нижнього поверху, кардинал, не чекаючи зайвих пояснень, швидко піднявся по сходах як людина, що не потребує того, аби їй показували дорогу.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
