Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXIII. ДРУГИЙ ДЕНЬ УВ'ЯЗНЕННЯ
Міледі снилося, що Д'Артаньян нарешті в її руках і що його от-от мають стратити; саме коли кат заніс сокиру над його головою, міледі чарівливо усміхнулася вві сні. Вона спала, як спить в'язень, заколисаний надією, що замріла перед ним.
Вранці, коли ввійшли до кімнати міледі, вона ще лежала в ліжку. Фелтон лишився в коридорі. Він привів ту саму жінку, про яку казав напередодні. Жінка підступилася до міледі й запропонувала їй свої послуги.
Міледі мала дуже бліде обличчя, і це часто вводило в оману кожного, хто бачив її вперше.
— Я нездужаю,— сказала полонянка.— Я ні на мить не склепила очей за всю цю довгу ніч. Як я страждаю! Чи можу я сподіватися, що ви поставитесь до мене людяніше, ніж ті, хто приходив сюди вчора? А втім, я прошу одного-єдиного — щоб мені дозволили залишитися в ліжку.
— Чи не бажаєте ви, щоб покликали лікаря? — спитала жінка. Фелтон мовчки слухав цю розмову.
Міледі враз збагнула: чим більше буде біля неї людей, тим більше їй доведеться їх розжалювати; отже, посилиться й нагляд лорда Вінтера. До того ж, лікар міг сказати, що її хвороба удавана, а міледі, програвши першу гру, не хотіла програвати другу.
— Послати по лікаря? — мовила вона.— Навіщо? Ці добродії сказали вчора, що моя хвороба — комедія; те ж саме вони, безперечно, сказали б і сьогодні, бо коли б вони схотіли, то ще вчора попередили б лікаря.
— В такому разі,— нетерпляче озвався Фелтон,— скажіть самі, добродійко, як ви хочете лікуватись.
— Боже мій, хіба я знаю, як! Я відчуваю, що нездужаю,— тільки й того. Хай мені дають що завгодно, мені однаково.
— Запросіть сюди лорда Вінтера! — звелів Фелтон, якого вже втомили ці ремствування.
— О ні, ні! — вигукнула міледі.— Ні, добродію, не кличте його, благаю вас, мені вже зовсім добре, мені нічого не треба, тільки не кличте його!
Вона вигукнула це так палко, такий біль вчувався в її голосі, що Фелтон мимоволі ступив кілька кроків і ввійшов у кімнату. "Він увійшов!" — промайнуло в голові у міледі.
— А втім, добродійко,— мовив Фелтон,— якщо ви й справді нездужаєте, ми пошлемо по лікаря. Ну, а якщо ви нас обдурюєте — тим гірше для вас; але ми принаймні не матимемо в чому дорікати собі.
Міледі нічого не відповіла; натомість вона впала своїм чарівним личком у подушки й заридала.
Якусь мить Фелтон дивився на неї зі своєю звичайною байдужістю. Потім, збагнувши, що плач може тривати довго, він вийшов; жінка подалася слідом за ним. Лорд Вінтер ще не прийшов.
— Здається, я починаю дещо розуміти,— з нестримною радістю прошепотіла міледі, вкриваючися ковдрою з головою, щоб ті, хто, можливо, підглядає за нею, не помітили цієї радості.
Минуло дві години.
"Ну, час мені вже й одужати,— сказала міледі сама до себе.— Встанемо й спробуємо щастя. В мене лишилося тільки десять днів, і другий з них минає сьогодні ввечері".
Вранці міледі принесли сніданок. Було ясно, що незабаром прийдуть прибирати зі столу, і тоді вона зможе ще раз побачити Фелтона.
Міледі не помилилась: Фелтон прийшов знову і, не звернувши уваги на те, чи їла міледі, чи ні, наказав винести стіл, який перед тим унесли вже накритим.
Фелтон лишився в кімнаті останнім; в руках у нього була книжка. Чарівна, бліда й покірлива, міледі напівлежала в кріслі, що стояло біля каміна, і скидалася на святу діву, яка чекає на мученицьку смерть. Фелтон підійшов до неї і сказав:
— Лорд Вінтер, католик, як і ви, добродійко, подумав, що неможливість виконувати обряди вашої церкви та відвідувати її служби може завдати вам прикрощів. Тож він дав згоду на те, аби ви щодня читали ваші молитви з цього молитовника.
Помітивши, з яким виглядом Фелтон поклав молитовник на стіл, яким тоном мовив "ваші молитви" і яка зневажлива усмішка майнула на його обличчі, міледі підвела голову й уважніше глянула на офіцера.
І тоді з його простої, строго гладенької зачіски, з надмірної скромності вбрання, з його чистого, наче витесаного з мармуру, але такого ж суворого й непроникливого чола міледі вгадала в ньому одного з тих похмурих пуритан, яких вона часто зустрічала не тільки при дворі короля Якова, а й при дворі французького короля, куди, незважаючи на спогади про Варфоломіївську ніч, вони іноді приїздили шукати притулку.
її враз осяяло натхнення, як це буває тільки з людьми геніальними в момент катастрофи, в такі критичні хвилини, коли вирішується їхня доля або навіть життя.
Цих двох слів — "ваші молитви" — й миттєвого погляду, кинутого на Фелтона, було досить, аби міледі збагнула всю важливість того, що вона має сказати у відповідь.
Тепер вона діяла майже інстинктивно.
— Я? — сказала вона з тією зневагою, яку вчула в голосі молодого офіцера.— Я, добродію, мої молитви? Лорд Вінтер, цей розбещений католик, чудово знає, що я не одного з ним віросповідання. Це звичайнісінька пастка, в яку він хоче мене заманити!
— Якого ж ви віросповідання, добродійко? — спитав Фелтон із подивом, що його, незважаючи на вміння володіти собою, так і не зміг приховати.
— Я скажу це лише тоді, коли відчую, що достатньо постраждала за віру! — палко вигукнула міледі.
Погляд, яким Фелтон глянув на міледі, розкрив їй, як багато вона виграла однією цією фразою.
Проте молодий офіцер стояв так само непорушно й мовчав; тільки очі його промовляли красномовніше за будь-які слова.
— Я в руках моїх ворогів,— вела далі міледі тим натхненним тоном, який, вона підмітила, був властивий пуританам.— Ну що ж! Або мене врятує Бог, або я загину за Нього! Ось моя відповідь, і я прошу переказати її лордові Вінтеру. Що ж до цієї книжки,— вона показала на молитовник пальцем, не торкаючись його, ніби боялася себе осквернити,— то ви можете віднести її й читати по ній молитви самі, бо ви, безперечно, подвійний спільник лорда Вінтера — і в переслідуваннях, і в єресі.
Фелтон нічого не відповів, узяв молитовник з тою самою огидою, якої вже раз не міг приховати, й, замислений, вийшов з кімнати.
Близько п'ятої години пополудні завітав лорд Вінтер. За весь день міледі мала доволі часу, щоб обміркувати свою поведінку на майбутнє. Тож вона зустріла свого дівера як жінка, шо вже цілком опанувала себе.
— Здається,— почав барон, сідаючи в крісло навпроти міледі й простягаючи ноги перед каміном,— здається, ми вдалися до невеличкого віровідступництва!
— Що ви хочете сказати, добродію?
— Я хочу сказати, що відтоді, як ми з вами бачилися востаннє, ви змінили віру. Чи не одружилися ви часом з третім чоловіком — протестантом, наприклад?
— Кажіть ясніше, мілорде,— зверхньо мовила полонянка.— Бо попереджаю вас: хоч я й чую ваші слова, та зовсім не розумію їх.
— Отже, ви взагалі не визнаєте ніякої віри; це мені навіть більше подобається,— глузливо відповів лорд Вінтер.
— Але це більше узгоджується з вашими правилами,— холодно зауважила міледі.
— О! Мушу признатися — мені це зовсім байдуже.
— О! Якби ви й не призналися в своїй байдужості до питань віри, мілорде, ваша розбещеність і ваше беззаконня викрили б вас.
— Отакої! І ви ще кажете про розбещеність, пані Мессаліно1, леді Макбет2! Або я гаразд не зрозумів вас, або, тисяча чортів, ви надто безсоромні!
— Ви кажете так, бо знаєте, що нас слухають,— так само холодно мовила міледі,— отже, хочете підбурити проти мене ваших тюремників та катів.
— Моїх тюремників! Моїх катів! Он воно як, добродійко! Ви впадаєте в патетичний тон, і на зміну вчорашній комедії пропонуєте нам сцени з трагедії.
________________
1Мессаліна — дружина римського імператора Тіберія Клавдія (10 до н. є. — 54 н. є.), відома своїм розгульним життям; в переносному значенні — розбещена жінка.
2 Л є д і Макбет — героїня трагедії великого англійського драматурга та поета Вільяма Шекспіра (1564—1616) "Макбет"; жорстока й підступна жінка.
А втім, за тиждень ви будете там, де вам належить бути, і я виконаю щодо вас свій намір.
— Ганебний намір! Безбожний намір! — мовила міледі з екзальтацією жертви, що кидає виклик своєму судді.
— Слово честі,— сказав лорд Вінтер, підвівшися,— мені здається, що ви божеволієте. Ну, годі, годі, заспокойтесь, пані пуританко, або я накажу кинути вас до карцеру. Тисяча чортів! Невже моє іспанське вино так запаморочило вам голову? Але будьте певні — це сп'яніння цілком безпечне і не матиме згубних наслідків.
Лорд Вінтер вийшов, сиплячи прокльонами; за тих часів це було звичним навіть серед людей вищого світу.
Фелтон стояв за дверима і чув усю розмову від слова до слова. Міледі й цього разу не помилилась.
— Іди, йди! — прошепотіла вона вслід діверові.— Згубні для тебе наслідки незабаром будуть, але ти, дурню, помітиш їх тільки тоді, коли вже не зможеш уникнути.
В кімнаті запала тиша.
Минуло дві години.
Коли солдати принесли вечерю, міледі голосно читала молитви, ті самі молитви, яких навчив її старий слуга її другого чоловіка, найревніший пуританин. Вона була наче в екстазі й не звертала уваги на те, що діялось навколо неї.
Фелтон зробив знак, щоб їй не заважали, і, коли все було розставлено, вийшов разом із солдатами.
Міледі знала, що за нею стежать, тож прочитала молитви до кінця, і їй здалося, що вартовий біля дверей перестав ходити й прислухається.
В цей вечір їй більше нічого й не треба було. Вона підвелася, сіла до столу, трохи попоїла й випила самої тільки води.
За годину солдати прийшли винести стіл, але цього разу Фелтона з ними не було. Отже, він боявся надто часто бачити її.
Міледі одвернулась до стіни, приховуючи усмішку, таку радісну, що вона могла б її виказати.
Полонянка почекала з півгодини. Коли в старому замку запанувала тиша й стало чути тільки безугавний гомін прибою — цей безмежний подих океану,— вона своїм чистим, милозвучним голосом заспівала перший вірш улюбленого псалму пуритан:
Ти нас, о Боже, покидаєш, Щоб взнати нашу силу й міць, А потім сам же осяваєш Небесним щастям нас усіх, хто вмів терпіть.
Ці вірші були дуже недосконалі; але ж відомо — пуритани ніколи не могли похвалитися зразками поетичної майстерності.
Співаючи, міледі прислухалась; вартовий біля дверей зупинився й став непорушно, наче скам'янів. З цього міледі легко було зробити висновок, яке враження справляє її голос.
Вона знову заспівала, зворушливо й натхненно, їй навіть самій здавалося, що чарівні звуки, які лунають під склепіннями замку, заворожують серця її тюремників. Але вартовий, безперечно, ревний католик, не піддався чарам і гукнув з-за дверей.
— Замовкніть-бо, добродійко! Ваша пісня навіває тугу, як "De profundis"1, і якщо, крім сумнівної втіхи стояти тут на варті, нам доведеться слухати ще й отакі співи, то годі буде й витримати.
— Мовчати! — суворо промовив хтось, і міледі впізнала голос Фелтона.— Не втручайтеся не в свою справу, зухвальцю! Хіба вам наказано забороняти цій жінці співати? Ні. Вам звеліли стерегти її й стріляти, якщо вона пробуватиме втекти. Стережіть її; якщо вона тікатиме — стріляйте. Але не відступайте від даного вам наказу.
Вираз невимовної радості, миттєвий, як спалах блискавки, осяяв обличчя міледі. Ніби не чувши цієї розмови, полонянка заспівала знову, намагаючись, щоб її голос бринів з усією повнотою звуку, з усією чарівністю й принадністю, якими тільки наділив її демон:
Для сліз гірких, для туги й скрути, Для підземель і кайданів Є молодість і є спокута Від Бога, котрий знає все, що я стерпів.
Цей голос, на диво чистий і глибокий, надавав незграбним віршам такої магічної сили й такої виразності, яку найревніші пуритани рідко коли чули в співах своїх братів по вірі, дарма що ті намагались якнайвигадливіше прикрашати псалми. Фелтонові здалося, що він чує пісню ангела, який утішав трьох біблійних отроків у печі вогняній2.
________________
1 "De profundis" — "З безодні" (лат.); перші слова заупокійної католицької молитви.
2 Йдеться про біблійний епізод, в якому розповідається про те, як вавилонський цар Навуходоносор (604-562 до н. є.) наказав кинути в розпечену до білого піч Седраха, Місаха та Адвенаго, котрі не хотіли поклонятися його божествам та його золотому ідолові; Бог надіслав ангела й зробив трьох отроків непіддатливими вогню.
Міледі співала далі:
Та час визволення наспіє Для нас, о Боже всеблагий; А якщо зрадять нас надії, Лишаться муки смерті та вінець святий.
Цей вірш, в який грізна чарівниця вклала всю свою душу, до краю схвилював молодого офіцера. Фелтон різким рухом одчинив двері й став перед міледі. Він був блідий, як завжди, але очі його палали.
— Навіщо ви так співаєте, та ще й таким голосом? — спитав він.
— Пробачте, добродію,— лагідно відповіла міледі,— я зовсім забула, що мої пісні недоречні в цьому домі. Можливо, я образила ваші релігійні почуття, та присягаюся вам — це ненавмисно. Пробачте мою провину, може, й велику, але справді мимовільну.
Міледі була така прекрасна в цю мить, а релігійний екстаз, в якому вона, здавалось, перебувала, надавав такого неземного виразу її обличчю, що засліпленому її вродою Фелтонові уявилося, ніби він бачить перед собою ангела, спів якого оце чув.
— Так, так,— сказав він,— ви бентежите, ви збуджуєте серця людей, які живуть у цьому замку.
Бідолашний безумець не помічав недоладності своїх слів. Міледі намагалась прочитати те, що діється в його серці.
— Я не співатиму більше,— втупивши очі долу, мовила вона з усією лагідністю, якої тільки могла надати своєму голосу, і з тією покірливістю, яку тільки могла удати своїм виглядом.
— Ні, ні, добродійко,— відповів Фелтон.— Співайте, але не так голосно, особливо вночі.
І з цими словами молодий офіцер, відчуваючи, що більше не в силі бути суворим з полонянкою, кинувся геть з кімнати.
— Ви добре зробили, пане лейтенанте,— сказав солдат.— Її спів перевертає душу. А втім, до цього швидко звикаєш — голос у неї і справді чарівний!
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
