Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXIV. ТРЕТІЙ ДЕНЬ УВ'ЯЗНЕННЯ
Фелтон усе-таки прийшов. Але міледі треба було зробити ще одне зусилля: затримати його, або, точніше, домогтися того, щоб він сам затримався. Як це зробити, міледі поки що не знала.
А втім, вона мала добитися ще більшого: примусити Фелтона розмовляти, щоб і самій говорити з ним. Міледі добре знала: чи не найбільша її звабність таїться у голосі. Як тонко, як майстерно вміла вона орудувати своїм голосом, надаючи йому найрозмаїтіших відтінків — аж до ангельського співу!
І все-таки, попри всі свої чари, міледі побоювалась, що зазнає поразки. Адже Фелтон був попереджений і навіть упереджений проти неї. Ось чому вона пильно стежила за кожним його вчинком, за кожним словом, за найнепомітнішим поглядом і жестом, ба навіть за подихом — бо подих можна було витлумачити як зітхання. Інакше кажучи, вона ретельно вивчала все, як досвідчений актор, котрому щойно дали нову й незвичну для нього роль.
Як поводитися з лордом Вінтером, міледі вирішила ще напередодні. Вона поклала бути мовчазною й сповненою гідності, час од часу дратувати дівера підкресленою зневагою, яким-небудь зухвалим словом провокуючи його на погрози й насильства, що ще дужче підкреслювало б її покірливість. Фелтон бачитиме все це; можливо, він нічого не скаже, але він усе бачитиме.
Вранці Фелтон з'явився як звичайно, але міледі за весь час, поки він був у кімнаті, не обізвалася до нього жодним словом. Зате коли він уже збирався вийти, в неї блиснула надія: міледі здалося, що Фелтон хоче заговорити сам. Губи його ворухнулися, проте він одразу ж опанував себе. Затаївши в серці слова, які мало не вихопилися йому з уст, він вийшов.
Близько полудня нагодився лорд Вінтер.
Був досить погожий зимовий день, і промінь тьмяного англійського сонця, що тільки світить, але не гріє, зазирнув крізь грати до в'язниці міледі. Вона саме дивилась у вікно і вдала, що не чує, як відчиняються двері.
— Он як! — усміхнувся лорд Вінтер.— Розігравши спочатку комедію, а потім трагедію, ми захопились тепер меланхолією.
Полонянка не відповіла.
— Так, так, розумію,— вів далі лорд Вінтер.— Ви були б не проти опинитися на волі на цьому березі; вам хотілося б сісти на добрий корабель, який поніс би вас по смарагдових хвилях цього моря; ви радо влаштували б мені — на суходолі чи в океані — одну з тих спритних засідок, до яких ви такі охочі. Потерпіть! Потерпіть ще трохи! За чотири дні берег стане для вас приступним, а море відкритим, і навіть більш відкритим, ніж ви того бажаєте, бо за чотири дні Англія нарешті позбудеться вас.
Міледі благально склала руки й, підвівши свої чарівні очі до неба, мовила з ангельською лагідністю:
— Боже, Боже! Пробач йому, як я йому пробачаю.
— Авжеж, молись, клята! — вигукнув барон.— Твоя молитва тим більш великодушна, що, присягаюся, ти перебуваєш в руках людини, яка тобі ніколи не пробачить!
І він вийшов з кімнати.
У той момент, коли він переступав поріг, міледі помітила Фелто-на, який рвонувся в темний куток, щоб вона його не побачила. Тоді вона впала навколішки й почала голосно молитися.
— Боже мій! Боже мій! — примовляла вона.— Ти знаєш, за яку святу справу я страждаю! Дай же мені сили витерпіти ці страждання до кінця!
Двері тихо відчинились. Чарівна богомолка, здавалось, не чула рипіння і зі слізьми в голосі вела далі:
— Боже караючий! Боже милосердний! Невже ти дозволиш, щоб справдилися жахливі заміри цієї людини?
І аж тепер міледі вдала, що почула кроки Фелтона. Вона миттю скочила на ноги й зашарілася, ніби засоромившись, що до неї ввійшли в ту мить, коли вона стояла навколішках і молилася.
— Я не люблю заважати тим, хто молиться, добродійко,— серйозно сказав Фелтон,— а тому хай моя присутність вас не бентежить.
— Чому ви вирішили, що я молюся, добродію? — спитала міледі, ледве стримуючи сльози.— Ви помиляєтесь, я не молилася.
— Невже ви вважаєте, добродійко,— відповів Фелтон так само серйозно, хоч і трохи лагіднішим голосом,— що я маю право не дозволити впасти на коліна перед Творцем? Боронь Боже! До того ж, каяття — природна річ для тих, хто завинив. Хоч би який страшний був злочин, грішник святий для мене, якщо він припадає до ніг Всевишнього.
— Завинила, я завинила! — мовила міледі з усмішкою, яка обеззброїла б навіть ангела на страшному суді.— Боже, ти єдиний знаєш, так це чи ні! Скажіть, що мене засуджено, — це буде правда, але вам відомо, що Бог любить мучеників і що він іноді дозволяє засуджувати невинних.
— Засуджена ви чи мучениця,— відповів Фелтон,— вам однаково треба молитися, і я теж молитимусь за вас.
— О, ви праведник! — вигукнула міледі й упала йому до ніг.— Вислухайте, я не можу більше таїтися перед вами; я боюсь, що мені забракне сил у ту мить, коли я муситиму витримати боротьбу й відкрито сповідати свою віру. Вислухайте ж благання доведеної до відчаю жінки. Вас обманюють, добродію, але не в цьому річ. Я прошу у вас тільки однієї милості, і якщо ви мені її зробите, я благословлятиму вас на цьому й на тому світі.
— Поговоріть про це з моїм начальником, добродійко,— відповів Фелтон,— я, на щастя, не маю права ні милувати, ні карати; цю відповідальність Бог поклав на того, хто вищий за мене.
— Ні, на вас, на вас одного! Вислухайте мене, перш ніж сприяти моїй загибелі або безчестю.
— Якщо ви заслужили цю ганьбу, добродійко, якщо ви накликали на себе це безчестя, треба витерпіти все, підкорившись волі Божій.
— Що ви таке кажете? О, ви не зрозуміли мене! Ви, мабуть, вважаєте, що, говорячи про безчестя, я маю на увазі якесь покарання, в'язницю або смерть! Дай Боже, щоб це було так! Що мені смерть або в'язниця!
— Я не розумію вас, добродійко.
— Або вдаєте, що не розумієте,— відповіла полонянка, недовірливо усміхаючись.
— Ні, добродійко, присягаюся честю солдата, присягаюсь вірою християнина!
— Як! Вам невідомі наміри лорда Вінтера щодо мене?
— Невідомі.
— Це неможливо — адже ви його повірений!
— Я ніколи не брешу, добродійко.
— О, він майже не приховує своїх намірів! їх легко відгадати.
— Я не намагаюсь нічого відгадувати, добродійко; я чекаю, аби мені довірились, а лорд Вінтер, крім того, що він казав при вас, нічого більше мені не довіряв.
— То ви не його спільник, ви не знаєте, що він готує мені ганьбу, порівняно з якою всі земні покарання не варті й згадки? — вигукнула міледі з невимовною щирістю в голосі.
— Ви помиляєтесь, добродійко,— червоніючи, відповів Фелтон.— Лорд Вінтер не здатен на такий злочин.
"Чудово! — подумала міледі.— Ще не знаючи, про що йдеться, він називає це злочином!" І додала вголос:
— Друг підлої людини здатен на все.
— Кого ви називаєте підлою людиною? — спитав Фелтон.
— Хіба є в Англії інша людина, яку можна було б назвати таким ім'ям? — Ви говорите про Джона Вільєрса? — перепитав Фелтон, і очі в нього заблищали.
— Якого язичники та віровідступники називають герцогом Бе-кінгемом,— додала міледі.— Я не сподівалась, що в Англії знайдеться бодай один англієць, якому треба так довго пояснювати, про кого я кажу!
— Десниця Господня простерта над ним,— сказав Фелтон,— і він не мине заслуженої кари.
Фелтон висловлював лише те почуття огиди, що його всі англійці відчували до герцога, якого навіть католики називали шантажистом, хабарником і розпусником, а пуритани — просто сатаною.
— О Боже мій! Боже мій! — вигукнула міледі.— Коли я молю тебе наслати на цю людину заслужену кару, ти знаєш, що я роблю це не з почуття особистої помсти, а заклинаючи про визволення цілого народу.
— То ви знаєте його? — спитав Фелтон.
"Нарешті він звернувся до мене із запитанням",— подумала міледі, не в силі стримати радості від того, що так швидко досягла успіху.
— О! Чи знаю я його? Звичайно ж, я його знаю! На моє нещастя, на моє вічне нещастя!...
І міледі заламала руки, немов у пориві скорботи. Фелтон, певно, відчув, що стійкість залишає його, і ступив кілька кроків до дверей. Полонянка, яка не зводила з нього очей, кинулась за ним і зупинила його.
— Добродію! Будьте добросердим, будьте милостивим — вислухайте моє прохання: цей ніж, що його барон з фатальної перестороги забрав у мене, знаючи, для чого я хочу ним скористатись... О, вислухайте мене до кінця! Дайте мені цей ніж лише на одну хвилину, зробіть це з вашої ласки, з жалості до мене! Ось я біля ваших ніг! Повірте, це вас не стосувалося, я й на гадці не мала зазіхати на ваше життя. Боже! Замірятися на вас, на єдину справедливу, добру та співчутливу людину, яку я зустріла! На вас, мого рятівника, можливо! На одну тільки хвилину, на одну-єдину хвилину дайте мені цей ніж, і я поверну його вам через віконце дверей; лише на одну хвилину, пане Фелтоне, і ви врятуєте мою честь!
— Ви хочете вбити себе! — з жахом вигукнув Фелтон, забувши вивільнити свої руки з рук полонянки.— Ви хочете вбити себе!
— Я прохопилася, добродію,— ледь чутно прошепотіла міледі, безсило опускаючись на підлогу.— Я виказала свою таємницю! Тепер він знає все! Боже мій, я загинула!
Фелтон стояв нерухомо, не знаючи, на що наважитись.
"Він ще сумнівається,— подумала міледі,— я говорила не досить переконливо".
Аж тут вони почули, що хтось іде по коридору. Міледі впізнала кроки лорда Вінтера. Фелтон теж упізнав їх і рушив до дверей.
Міледі кинулась до нього.
— О, мовчіть,— пошепки мовила вона,— жодного слова цій людині! Інакше я загину, і це ви, ви...
Кроки чимраз наближалися, і міледі замовкла, боячись, що її голос почують. З виразом безмежного жаху приклала вона свої чарівні пальчики до губів Фелтона. Фелтон м'яко відсторонив міледі, і вона впала у крісло.
Лорд Вінтер не зупиняючись проминув двері, і його кроки почали віддалятися.
Фелтон, блідий, мов стіна, ще кілька секунд напружено прислухався, а потім, коли кроки затихли, зітхнув, як людина, що прокинулась од сну, і кинувся геть з кімнати.
— А-а! — сказала міледі, й собі прислухаючись до кроків Фелтона, що віддалялись у бік, протилежний тому, куди пішов лорд Вінтер.— Нарешті ти мій!
Раптом обличчя їй знову затьмарилось.
"Якщо він скаже все баронові,— подумала вона,— я загинула, бо барон, який знає, що я не вб'ю себе, при ньому дасть мені ножа, і Фелтон одразу ж переконається, що мій страхітливий відчай був тільки грою".
Міледі сіла біля дзеркала й глянула на себе. Ніколи ще вона не була така гарна.
— Ні! — мовила вона, всміхнувшись,— Фелтон не скаже йому нічого.
Увечері, коли принесли вечерю, прийшов і лорд Вінтер.
— Добродію,— озвалась до нього міледі,— невже ваша присутність — необхідна умова мого ув'язнення? Чи не могли б ви позбавити мене тих нестерпних мук, що їх завдає мені ваш прихід?
— Оце так, люба сестро! — сказав Вінтер.— Чи не ви ж самі з усією можливою зворушливістю, вашими чарівними устами, з яких я зараз чую ці жорстокі слова, сказали, що приїхали до Англії тільки для того, щоб мати втіху бачитися зі мною? Адже відсутність цієї втіхи, за вашими власними словами, ви так болісно відчували, що зважились на все: на морську хворобу, на бурю, на полон! Так от, я перед вами; ви мусите бути задоволені. До того ж, цього разу я маю особливі підстави навідати вас.
Міледі здригнулась, подумавши, що Фелтон виказав її; мабуть, іще ніколи серце цієї жінки, яка зазнала в своєму житті стільки гострих і різноманітних переживань, не калатало так сильно, як у цей момент.
Міледі сиділа. Лорд Вінтер присунув до неї своє крісло, сів поруч, вийняв з кишені якийсь папірець і неквапно розгорнув його.
— Гляньте! — сказав він.— Цей складений мною документ відтепер правитиме вам за посвідку на проживання, оскільки я згоден зберегти вам життя.
Він перевів погляд з міледі на папір і прочитав уголос:
— "Наказ відвезти до...". Назву ми проставимо згодом,— пояснив Вінтер.— Якщо вам до вподоби якесь певне місце, можете назвати його, аби тільки воно було не ближче, ніж за тисячу миль1 від Лондона; я обіцяю виконати ваше прохання. Отже, читаю далі: "Наказ відвезти до... названу Шарлотту Баксон, затавровану судом французького королівства, але звільнену після покарання; вона має жити у вказаному місці, ніколи не виїжджаючи з нього далі, ніж за три милі. На випадок спроби втекти вона має бути покарана на смерть. їй видаватиметься по п'ять шилінгів2 на день для витрат на житло та їжу".
— Цей наказ стосується не мене,— холодно відповіла міледі,— в ньому проставлене не моє ім'я.
— Ім'я! Хіба у вас є ім'я?
— Я ношу ім'я вашого брата.
— Ви помиляєтесь: мій брат був вашим другим чоловіком, а перший живий і досі. Назвіть мені ім'я вашого першого чоловіка, і я поставлю його замість імені Шарлотти Баксон... Ні? Ви не хочете?.. Мовчите? Гаразд. Вас буде внесено до арештантського списку під ім'ям Шарлотти Баксон.
Міледі заклякла й заніміла. Цього разу вона вже не вдавала розпачу, а таки й справді перелякалася. Вона подумала, що наказ має бути виконаний негайно, що лорд Вінтер прискорив її від'їзд і що її повезуть у заслання сьогодні ж увечері. На якусь мить їй здалося, що все вже втрачено. Аж тут вона помітила, що під наказом немає підпису.
Радість від цього відкриття була така велика, що міледі не зуміла її.приховати.
________________
1 Миля (морська) — довжина однієї мінути дуги земного меридіана.
2 Шилінг — англійська монета; дорівнює п'яти пенсам (пенні), 1/20 частина фунта стерлінгів.
— Авжеж,— сказав лорд Вінтер, який це помітив,— авжеж, ви шукаєте підпису й кажете собі: "Не все ще втрачено, бо на документі немає підпису. Мені показують його, щоб налякати, тільки й того". Ви помиляєтесь: завтра ж цей наказ буде надіслано до лорда Бекін-гема. Післязавтра, підписаний ним власноручно і скріплений його печаткою, він повернеться до мене, а ще через добу, можете мені повірити, буде виконаний. Прощавайте, добродійко; це все, що я хотів вам сказати.
— А я відповім вам, добродію, що це зловживання владою і що заслання під вигаданим ім'ям — підлість.
— Чи не хотіли б ви бути повішеною під своїм справжнім ім'ям, міледі? Адже вам відомо, що англійські закони безжально карають за злочини проти шлюбу. Будьмо відверті: дарма, що моє ім'я, або, точніше, ім'я мого брата, вплутано у цю ганебну історію,— я зважусь на публічний скандал, аби тільки мати цілковиту певність, що раз і назавжди позбувся вас.
Міледі нічого не відповіла, але зблідла як смерть.
— А-а! Бачу — вам більше подобається далека подорож? Чудово, добродійко! Недарма в старовинному прислів'ї мовиться, що подорожі виховують молодих людей. Слово честі, ви не помилились, бо життя — прекрасна річ. Ось чому я роблю все для того, щоб ви його в мене не відняли... Нам лишається домовитися щодо п'яти шилінгів. Я, либонь, здаюся вам трохи дріб'язковим? Це пояснюється моїм піклуванням про те, щоб ви не підкуповували вартових. А втім, при вас залишаються ваші чари. Скористайтеся з них, коли невдача з Фелтоном не відбила вам охоти до спроб такого роду.
"Фелтон не зрадив мене,— подумала міледі.— Отже, нічого ще не втрачено".
— А тепер, добродійко, до побачення. Завтра я повідомлю вас про від'їзд мого гінця.
Лорд Вінтер підвівся, глузливо вклонився міледі й вийшов з кімнати.
Міледі полегшено зітхнула: вона мала ще чотири дні попереду. Цих днів досить, щоб остаточно спокусити Фелтона.
Та враз їй сяйнула страхітлива думка: а що, як лорд Вінтер відрядить до Бекінгема саме Фелтона? Тоді Фелтон вислизне з її рук, а для повного успіху їй треба було весь час тримати в руках свою жертву.
І все-таки, як ми вже казали, одна обставина втішила міледі: Фелтон не зрадив її.
Не бажаючи показати, що погрози лорда Вінтера злякали її, міледі сіла до столу й повечеряла.
Потім, як і напередодні, вона впала навколішки й прочитала молитви. Як і напередодні, солдат перестав ходити за дверима й зупинився, дослухаючись.
Незабаром вона почула: хтось, ступаючи легше, ніж вартовий, підійшов до дверей і зупинився.
"Це він",— подумала міледі.
І вона заспівала той самий гімн, який учора так зворушив Фелтона.
Та хоч як мелодійно й проникливо бринів цього разу її чистий, глибокий і дзвінкий голос, двері не відчинилися. Міледі крадькома глянула на заґратоване віконце, і їй здалося, що вона бачить блискучі очі молодого офіцера. Чи це було насправді, чи тільки привиділося їй, вона не могла сказати напевне. Проте цього разу Фелтонові вистачило самовладання не зайти до кімнати.
І тільки за хвилину по тому, як міледі доспівала гімн, їй вчулося неначе глибоке зітхання. Легкі кроки, що незадовго до цього наблизились до дверей, повільно й наче нехотя віддалились.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
