Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXV ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ УВ'ЯЗНЕННЯ
Коли наступного дня Фелтон зайшов до міледі, вона стояла на кріслі й тримала в руках мотузку, звиту з батистових хусточок, розірваних на вузькі смужки, заплетених джгутами і зв'язаних одна з одною. Почувши рипіння дверей, міледі хутко скочила з крісла і вдала, що ховає мотузку за спиною. Молодий офіцер був блідіший, ніж звичайно; його почервонілі від безсоння очі свідчили, що він провів тривожну ніч. А втім, обличчя його було ще суворіше, ніж завжди. Фелтон неквапно підійшов до міледі, яка сіла в крісло, і, взявши саморобний смертоносний зашморг, що його вона ненароком, а може, й навмисне покинула на видноті, холодно спитав:
— Що це таке, добродійко?
— Нічого,— відповіла міледі зі скорботною усмішкою.— Нудьга — пекельний ворог в'язнів. Нудьгуючи, я розважалася тим, що сплела цю мотузку.
Фелтон глянув угору й побачив над кріслом, над самісінькою головою міледі, вбитий у стіну позолочений цвях, що правив чи то за вішалку для вбрання, чи то за гак для зброї.
Він здригнувся. Полонянка це помітила, бо хоч вона й опустила очі, ніщо не проходило повз її увагу.
— А що ви робили, стоячи на цьому кріслі? — спитав Фелтон.
— Хіба вам не однаково?— відповіла міледі.
— Але,— наполягав Фелтон,— я все-таки хотів би знати.
— Не питайте мене,— мовила полонянка.— Ви знаєте, що нам, справжнім християнам, заборонено брехати.
— Гаразд! — мовив Фелтон.— Тоді я сам скажу, що ви робили, або, точніше, що хотіли зробити. Ви хотіли здійснити фатальний намір, який плекаєте в душі. Подумайте, добродійко! Якщо наш Бог забороняє брехати, то ще суворіше він забороняє чинити самогубство.
— Коли Бог бачить, що одне з його творінь несправедливо піддають переслідуванням і що цьому творінню доводиться вибирати між самогубством та безчестям, то, повірте мені, добродію, Бог пробачить самогубство,— заперечила міледі тоном глибокого переконання.— Бо це, власне, не самогубство, а смерть мученика.
— Або ви перебільшуєте, або не договорюєте. Поясніть мені все, добродійко. В ім'я неба, відкрийтеся мені.
— Розповісти вам про свої нещастя? Ви подумаєте, що це вигадка. Звірити вам свої задуми? Ви їх викажете моєму гнобителю. Ні, добродію! До того ж, що для вас життя або смерть нещасної приреченої жертви? Адже ви відповідаєте тільки за моє тіло, чи не так? І коли ви покажете мій труп, аби тільки в ньому впізнали мене, з вас більше нічого не спитають, а може, навіть і винагородять.
— Мене, добродійко, мене? — вигукнув Фелтон.— Ви припускаєте, що я можу взяти винагороду за ваше життя? О! Ви й самі не вірите в те, що кажете.
— Дайте мені докінчити мою справу, Фелтоне, не стійте мені на дорозі! — й собі вигукнула міледі.— Кожен солдат має бути честолюбним, адже так? Ви лейтенант — тож за моєю труною ви йтимете вже в чині капітана.
— Чим я завинив перед вами,— мовив уражений її словами Фелтон,— що ви покладаєте на мене таку відповідальність перед людьми і перед Богом? За кілька днів ви поїдете з цього замку, добродійко, мені не треба буде більше охороняти ваше життя, і тоді,— додав він зітхаючи,— робіть з ним усе, що вам заманеться.
— Отже,— вигукнула міледі, наче не в силі стримати священного гніву,— ви, побожна людина, ви, кого вважають праведником, хочете тільки одного: щоб вас не звинуватили в моїй смерті, щоб моя загибель не заподіяла вам ніяких турбот! — Мені наказано оберігати ваше життя, добродійко, і я зумію це зробити.
— Але чи розумієте ви, який на вас покладено обов'язок? Те, що ви чините, було б жорстоко, навіть коли б я й справді завинила. Як же ви назвете свою поведінку, як назве її Бог, коли я не винна?
— Я солдат, добродійко, і виконую накази.
— Може, ви сподіваєтесь, що в день страшного суду Бог розділить катів, які сліпо підкорялися наказам, і неправедних суддів? Ви не хочете, щоб я вбила своє тіло, але ж ви допомагаєте тому, хто мріє занапастити мою душу!
— Повторюю,— нерішуче сказав Фелтон,— жодна небезпека вам не загрожує, і я відповідаю за лорда Вінтера, як за самого себе.
— Безумець! — вигукнула міледі.— Нещасний безумець той, хто насмілюється ручитися за іншого, коли навіть наймудріші та най-угодніші Богові люди не насмілюються ручитися за самих себе. Безумець той, хто стає на бік сильного і щасливого, щоб приборкати недужого і нещасного!
— Неможливо, добродійко, неможливо,— прошепотів Фелтон, серцем відчуваючи справедливість цих слів.— Поки ви перебуваєте в ув'язненні, я не дозволю вам вийти на свободу; поки ви живі, я не дам вам позбутися життя.
— Але тоді,— вигукнула міледі,— я позбудуся того, що мені дорожче за життя! Я позбудуся честі, Фелтоне. І саме вас я змушена буду назвати відповідальним перед Богом та людьми за мій сором і за мою ганьбу.
Фелтон, хоч який безпристрасний він був або хоч як намагався вдавати такого, відчув, що не може більше опиратися. Бачити цю чарівну й чисту, як непорочне видіння, жінку то безутішною, а то розлюченою, відчувати повсякчасний вплив її скорботи та вроди — це було занадто для розуму мрійника, забагато для духу, розпаленого пристрастями фанатичної віри, надміру для серця, що його сповнювала спопеляюча любов до Бога й безтямна ненависть до людей.
Міледі помітила його розгубленість і збагнула, яке бурхливе полум'я протилежних пристрастей палає в душі молодого фанатика. Подібно до того, як досвідчений полководець, побачивши, що ворог ось-ось тікатиме, кидає на нього полки з переможним кличем, так і вона, чарівна, немов антична жриця, натхненна, як християнська діва, підвелася із простертою вперед рукою, з розстебнутим коміром, з розпущеним волоссям, з очима, що горіли вогнем, який уже встиг збурити почуття пуританина. Сором'язливо притримуючи на грудях сукню, міледі ступила крок до Фелтона і в нестримному пориві заспівала своїм знадливим голосом, якому, коли треба було, вміла надавати такого грізного виразу:
Киньте в пазурі Ваала1 Бідну жертву зради й мсти: Раю вам не досягти!.. Я навіки вас прокляла.
Почувши це химерне звертання, Фелтон скам'янів з несподіванки.
— Хто ви така, хто ви така? — вигукнув він, благально стискаючи руки. — Провісниця неба чи служниця пекла; ангел чи демон; Еола2 чи Астарта3?
— Хіба ти не впізнав мене, Фелтоне? Я не ангел і не демон, я дочка землі, я твоя сестра по вірі — тільки й того.
— Авжеж, авжеж! — мовив Фелтон.— Ще зовсім недавно я сумнівався в цьому, але тепер я вірю вам.
— Ти кажеш, що віриш, а тим часом ти — спільник цього виродка Веліала4, якого звуть лордом Вінтером! Ти кажеш, що віриш, а тим часом лишаєш мене в руках моїх ворогів, ворога Англії, ворога Бога! Ти кажеш, що віриш, а тим часом віддаєш мене тому, хто наповнює й оскверняє світ єрессю та розбещеністю, цьому мерзенному Сарда-напалові5, якого сліпці звуть герцогом Бекінгемом, а віруючі — антихристом!
— Я віддаю вас Бекінгемові? Я? Та що ви таке кажете?
— Хто має очі, не побачить! — вигукнула міледі.— Хто має вуха, не почує6!
— Так, так,— сказав Фелтон, провівши рукою по зрошеному рясним потом чолі, наче для того, щоб розвіяти останні сумніви.— Авжеж, я впізнаю голос, що з'явився до мене уві сні; я впізнаю риси ангела, який з'являється до мене щоночі, промовляючи до моєї душі: "Вбий його, врятуй Англію, врятуй самого себе, бо ти помреш, так і не впокоривши гніву Божого!" Кажіть далі, кажіть! — вигукнув Фелтон.— Нарешті я почав вас розуміти.
________________
1 Ваал — в релігії Стародавніх Фінікії, Сирії, Палестини бог родючості, вод, війни тощо; в переносному значенні служіння Ваалові — гонитва за матеріальними благами.
2 Еол — давньогрецький бог, повелитель бур і вітрів.
3 Астарта — грецька назва фінікійської богині родючості, материнства та кохання Аштарти.
4 Веліал — ім'я, яким у Старому заповіті (першій частині Біблії) названий верховода демонів.
5Сарданапал— легендарний ассірійський правитель, втілення жорстокості й розпусти.
6 Перефразована біблійна формула: "Хто має очі, побачить, хто має вуха, почує".
Бісівська радість, миттєва, мов спалах думки, сяйнула в очах міледі.
Та хоч який скороминущий був цей пломінь, Фелтон уловив його й здригнувся, наче він і справді освітив усю безодню серця цієї жінки.
Фелтонові враз пригадалися застереження лорда Вінтера й перші спроби міледі спокусити його. Він одійшов на крок і схилив голову. Проте, наче й справді заворожений цим дивовижним створінням, він усе ще не міг одвести від міледі погляду.
Вона добре розуміла причину його нерішучості. Непорушна холоднокровність, що таїлася за удаваним хвилюванням міледі, ні на хвилину не зрадила цю жінку. Перш ніж Фелтон знову заговорив і тим примусив би міледі продовжити розмову в тому збудженому тоні, що так уже стомив її, вона опустила руки, ніби жіноча слабкість узяла гору над фанатичним піднесенням, і сказала:
— Дарма, мені не бути Юдиф'ю, яка визволить Ветулію від Олоферна. Меч Всевишнього надто важкий для моєї руки. Тож дозвольте мені померти, щоб уникнути безчестя, дозвольте мені знайти порятунок в смерті мучениці. Я не прошу у вас ні свободи, як зробила б злочинниця, ні помсти, як зробила б язичниця. Дайте мені померти — тільки й того. Я благаю вас, навколішках прошу вас: дозвольте мені померти, і своїм останнім зітханням я благословлю свого рятівника.
Почувши цей лагідний благальний голос, зустрівши цей сумний і несміливий погляд, Фелтон знову підійшов до міледі. Мало-помалу спокусниця знову постала перед ним у тому магічному уборі, що його вона з власної примхи то виставляла напоказ, то ховала і який складали врода, лагідність, сльози й особливо невідпорна привабливість містичного любострастя — найзгубніша з усіх пристрастей.
— Дарма! — сказав Фелтон.— Єдине, що я можу зробити, коли ви доведете, що ви й справді жертва,— це пожаліти вас. Але лорд Вінтер звинувачує вас у тяжких гріхах. Ви християнка, моя сестра по вірі; ви мимоволі вабите мене — мене, який ніколи нікого не любив, крім свого благодійника; який не зустрічав у житті нікого, крім зрадників та безбожників. Але ви, добродійко, ви, така чарівна на вигляд і, безперечно, така ж чиста душею,— ви, певно, й справді мали вчинити якусь несправедливість, коли вже навіть лорд Вінтер переслідує вас.
— Хто має очі, не побачить,— повторила міледі зі щирим смутком у голосі,— хто має вуха, не почує.
— Якщо це так,— вигукнув молодий офіцер,— то кажіть далі, довіртеся мені!
— Довірити вам свою ганьбу! — мовила міледі, зашарівшися, наче від сорому.— Адже дуже часто злочин однієї людини спричиняється до ганьби іншої. Мені, жінці, довірити свою ганьбу вам, чоловікові! О,— вела вона далі, сором'язливо затуляючи рукою свої чарівні очі,— о, ніколи, ніколи я не зможу розповісти вам цього!
— Мені, своєму братові? — спитав Фелтон.
Міледі довго дивилась на нього з виразом, який молодий офіцер мав за вагання, але який скоріше свідчив про те, що молода жінка пильно вивчає його, наче й справді хоче зачарувати.
Фелтон благально склав руки.
— Ну гаразд,— мовила міледі,— я довірюся своєму братові, я наважусь!
Аж тут залунали кроки лорда Вінтера. Але цього разу грізний дівер міледі не пройшов повз двері, як учора, а зупинився біля вартових, обмінявся з ними кількома словами, а тоді відчинив двері й увійшов до кімнати.
Поки тривала ця коротка розмова за дверима, Фелтон устиг відскочити від міледі, і коли лорд Вінтер став на порозі, молодий офіцер був уже за кілька кроків од полонянки.
Перевівши допитливий погляд з міледі на молодого офіцера, барон сказав:
— Щось ви давненько тут, Джоне. Чи не розповідає вам часом ця жінка про свої злочини? Тоді мене не дивує тривалість вашої бесіди.
Фелтон здригнувся, і міледі збагнула: вона загине, якщо негайно не прийде на допомогу розгубленому пуританинові.
— Ага! Ви боїтесь, щоб полонянка не вислизнула вам з рук! — озвалася вона.— Ну що ж! Спитайте у вашого шановного тюремника, про яку милість я зараз його благала.
— Ви просили про милість? — підозріливо спитав барон.
— Так, мілорде,— збентежено мовив молодий офіцер.
— Про яку саме?
— Вона просила у мене ніж, обіцяючи віддати його за хвилину у віконце дверей,— відповів Фелтон.
— А хіба тут хто-небудь переховується, кого ця чарівна особа хоче зарізати? — глузливо спитав лорд Вінтер.
— Тут єя,— відповіла міледі.
— Я запропонував вам Америку або Тайберн на вибір,— зауважив лорд Вінтер.— Оберіть Тайберн, міледі: мотузка, повірте, надійніша за ніж.
Фелтон зблід і ступив крок уперед, згадавши, що в ту хвилину, коли він увійшов до кімнати, міледі тримала в руках мотузку.
— Ви маєте слушність,— сказала полонянка,— я вже думала про це.— І додала приглушеним голосом: — І ще подумаю.
Фелтон здригнувся. Лорд Вінтер, певно, це помітив.
— Не вір їй, Джоне,— сказав він.— Джоне, друже мій, я поклався на тебе, будь обережний! Я застеріг тебе! А втім, не втрачай надії: за три дні ми позбудемося цієї жінки, і там, куди я виряджу її, вона нікому не зможе завдати шкоди.
— Ти чуєш це! — голосно вигукнула міледі з таким розрахунком, щоб барон подумав, ніби вона звертається до Бога, а Фелтон — що вона мовить до нього.
Барон узяв Фелтона під руку й пішов з ним до дверей, повернувши голову через плече й не зводячи з міледі очей, аж поки обоє не опинилися в коридорі.
— Еге,— сказала полонянка, коли двері за ними зачинилися.— Виявляється, я не так багато досягла, як сподівалась. Вінтер змінив свою звичну дурість на неабияку обачливість. От що значить жадоба помсти і як вона формує людську вдачу! Ну, а Фелтон усе ще вагається! Ах, далеко йому до того клятого Д'Артаньяна! Пуританин любить тільки непорочних дів, і до того ж, він любить їх, молитовно стискаючи руки. А мушкетер любить реальних жінок, і любить їх, стискаючи в обіймах.
І все-таки міледі чекала Фелтона нетерпляче. Вона була певна, що він обов'язково прийде до неї до настання ночі. Нарешті, через годину після змальованої нами сцени, вона почула за дверима тиху розмову; потім двері відчинилися, й перед нею з'явився Фелтон.
Молодий офіцер швидко увійшов до кімнати, залишивши двері напівпрочиненими, і зробив міледі знак, щоб вона мовчала. Обличчя його було стурбоване.
— Чого вам треба? — спитала міледі.
— Слухайте,— пошепки мовив Фелтон,— я відіслав вартового, щоб мій прихід лишився для всіх таємницею і щоб ніхто не підслухав нашої розмови. Барон розповів мені страхітливу історію.
Міледі усміхнулася з виразом покірливої жертви.
— Або ви демон,— вів далі Фелтон,— або барон, мій благодійник, мій батько — чудовисько. Я знаю вас лише чотири дні, а його я люблю вже два роки. Я не зважуюся зупинити на комусь із вас свій вибір. Не лякайтесь моїх слів: я мушу переконатися, що ви кажете правду. Сьогодні після півночі я прийду до вас, і ви мене переконаєте.
— Ні, Фелтоне, ні, брате мій,— відповіла міледі,— ваша жертва надто велика, і я розумію, чого вона вам варта. Ні, я загинула! Тож не губіть і себе разом зі мною. Моя смерть буде значно красномов-ніша за моє життя, і мовчазність трупа переконає вас куди краще, ніж слова полонянки.
— Замовкніть, добродійко! — вигукнув Фелтон.— Не кажіть цього! Я прийшов сюди просити вас: дайте мені слово честі, присяг-ніться всім для вас святим, що не позбавите себе життя.
— Я нічого не обіцятиму вам,— відповіла міледі,— бо ніхто так не поважає клятви, як я, і вже коли я обіцяю, то мушу дотримати слова.
— Гаразд! — мовив Фелтон.— Тож пообіцяйте принаймні зачекати, поки ми побачимося знову. А коли після того, як ми побачимося, ви все-таки наполягатимете на своєму, ну що ж, тоді нічого не вдієш. Ви будете вільні чинити на свій розсуд, і я сам дам вам до рук зброю, яку ви в мене просили.
— Що ж,— сказала міледі,— задля вас я почекаю.
— Присягніться.
— Присягаюсь вам Богом. Чи задоволені ви?
— В такому разі, до ночі! — відповів Фелтон.
По цих словах він кинувся з кімнати, зачинив за собою двері й, зі списом в руці, став у коридорі, ніби замінюючи вартового.
Коли солдат повернувся, Фелтон оддав йому зброю. Підійшовши до дверей, міледі крізь заґратоване віконце помітила, з якою несамовитістю Фелтон перехрестився і в якій безтямній радості побіг по коридору.
Що ж до полонянки, то, скрививши губи у злій і зневажливій усмішці, вона знову вмостилася в кріслі, з блюзнірським зухвальством повторюючи грізне ім'я Бога, яким вона щойно присягалася, хоч так і не навчилась його шанувати.
— Мій Бог! — казала вона.— Божевільний фанатик! Мій Бог — це я, я та ще той, хто допоможе мені помститися за себе.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
