Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXVII. ЗАСІБ КЛАСИЧНОЇ ТРАГЕДІЇ
Якусь хвилину міледі крадькома спостерігала за молодим офіцером, а потім заговорила знову:
— Я вже майже три дні нічого не пила й не їла, тож відчувала нестерпні муки. Часом мені здавалося, наче якась хмара оповиває мені чоло й засліплює очі. Це була гарячка.
Увечері я мало не кожної хвилини непритомніла від слабкості; втрачаючи свідомість, я дякувала Богові в надії, що це вже смерть.
Раптом двері відчинились. Від страху я прийшла до тями. Він з'явився в супроводі людини, обличчя якої було сховане під маскою, та й сам він був у масці. Але я впізнала його кроки, впізнала його голос, впізнала цей величний вигляд, яким пекло наділило його на погибель людям.
— Чи згодні ви присягнутися в тому, про що я вас просив? — спитав він.
— Ви самі сказали, що пуритани вміють тримати слово; я присягнулась, і ви це чули, віддати вас на землі до суду людського, а на тому світі — до суду Божого.
— Отже, ви непохитні?
— Присягаюсь Богом, який мене чує: я шукатиму свідків вашого злочину доти, аж поки знайду того, хто помститься за мене!
— Ви безчесна жінка,— голосно сказав він,— тож і будете за це покарані! Затаврована в очах світу, на допомогу якого ви сподіваєтесь, спробуйте відтепер довести світові, що ви не злочинниця й не божевільна!
Обернувшись до свого супутника, він наказав:
— Кате, виконуй свій обов'язок!
— О! Його ім'я, його ім'я! — вигукнув Фелтон.— Назвіть його ім'я!
— Даремно я волала про допомогу й чинила відчайдушний опір, бо зрозуміла — на мене чекає щось набагато гірше, ніж смерть!.. Кат схопив мене, повалив на підлогу й здушив своїми свинцевими руками. Задихаючись від ридань, майже непритомна, сподіваючись лише на милість Бога, який не схотів почути мене, я нестямно закричала від болю й сорому: розпечене залізо, залізо ката вогненним жалом уп'ялося мені в плече!..
Фелтон застогнав.
— Погляньте,— мовила міледі, велично, немов королева, підводячись з крісла,— погляньте, Фелтоне, які нові муки вигадали для молодої безневинної дівчини за те, що вона стала жертвою лиходійського насильства. Навчіться пізнавати серця людей і надалі не ставайте сліпим знаряддям їхньої несправедливої помсти.
Міледі хутко розстебнула сукню, розірвала батист, що прикривав її груди, і, зашарівшись з удаваного гніву та сорому, показала молодому офіцерові незгладимий слід безчестя на своєму чарівному плечі.
— Але,— вигукнув Фелтон,— я бачу тут квітку лілії!
— В тім-то й річ! — відповіла міледі.— Якби це було англійське тавро!.. Треба було б іще довести, який суд засудив мене до такого покарання, і я могла б подати скаргу до всіх судів королівства. Але французьке тавро... О, ним, тільки ним і можна було мене надійно затаврувати.
Цього було занадто для Фелтона.
Блідий, непорушний, розчавлений страхітливим зізнанням міледі, засліплений її надлюдською вродою, вражений тим, як вона оголила своє плече з безсоромністю, яку він прийняв за особливу велич душі, Фелтон упав перед нею на коліна, як це робили перші християни перед непорочними святими мученицями, що їх переслідування імператорів приводили до цирків на глум кровожерливої черні. Тавро перестало існувати для нього — залишилась сама тільки врода.
— Пробачте, пробачте! — вигукнув Фелтон.— О, пробачте мені! Міледі прочитала в його очах: кохаю, кохаю вас!
— За що вас пробачити? — спитала вона.
— Пробачте, що я став спільником ваших переслідувачів. Міледі простягла до нього руку.
— Така вродлива, така молода! — вигукнув Фелтон, укриваючи цю руку поцілунками.
Міледі подарувала йому один з тих поглядів, які раба роблять королем.
Фелтон був пуританином: він випустив руку міледі й став цілувати її ноги.
Він уже не кохав — він обожнював її.
Коли цей порив душевного захоплення минув, коли міледі вдала, що опанувала себе, хоч насправді вона й на хвилину не втрачала самовладання; коли Фелтон побачив, що покров цнотливості знову приховав скарби кохання, які ця жінка так ретельно оберігала від його погляду для того, щоб іще більш роз'ятрити його бажання,— він сказав:
— О! Тепер мені лишається спитати у вас тільки про одне — про ім'я вашого справжнього ката, бо я вважаю, що він один був катом. Інший був його знаряддям, тільки й того.
— Брате мій! — вигукнула міледі.— Тобі треба, щоб я назвала його? Ти ще не здогадався?
— Як! — мовив Фелтон.— Це він?.. Знову він!.. Як і раніше, він!.. Як! Справжній винуватець...
— Справжній винуватець,— сказала міледі,— спустошитель Англії, гнобитель істинно віруючих, мерзенний крадій честі стількох жінок, той, хто з примхи свого розбещеного серця має намір залити кров'ю всю Англію, хто сьогодні захищає протестантів, а завтра зрадить їх...
— Бекінгем! То це Бекінгем! — люто вигукнув Фелтон. Міледі затулила обличчя руками, наче не могла перебороти сорому, що його викликало в неї це ім'я.
— Бекінгем — кат цього ангельського створіння! — вигукнув Фелтон.— І ти, Боже, не спопелив його! І ти дозволив йому лишатися вельможним, шановним, всевладним на погибель усім нам!
— Бог відступається від того, хто сам від себе відступається! — сказала міледі.
— Він хоче накликати на свою голову прокляття! — чимдалі схвильованіше говорив Фелтон.— Він хоче, щоб людська помста впала на нього перед карою небесною!
— Люди бояться його й потурають йому.
— О! — відповів Фелтон.— Я не побоюсь і не попущу!.. Душа міледі сповнилась пекельною радістю.
— Але як лорд Вінтер, мій заступник, мій батько, причетний до всього цього?— спитав Фелтон.
— Поряд з людьми підлими й вартими зневаги є ще й натури благородні та великодушні,— відповіла міледі.— Я мала нареченого, якого кохала і який кохав мене. Фелтоне, він був серцем і душею подібний до вас. Я прийшла до нього й розповіла йому все. Він знав мене, отож і не вагався. Це був вельможний пан, в усьому рівний Бекінгемові. Він не сказав нічого у відповідь, лише взяв шпагу, загорнувся у плащ і поспішив до Бекінгемського палацу.
— Так, так,— сказав Фелтон,— я розумію. Однак, коли маєш справу з такими людьми, треба брати не шпагу, а кинджал.
— Саме напередодні Бекінгем поїхав надзвичайним послом до Іспанії, де він мав просити руки інфанти для короля Карла І, який тоді ще був принцом Уельським. Мій наречений повернувся ні з чим.
— Послухайте,— сказав він мені,— герцог поїхав, і я тим часом не можу помститись; поки він повернеться, обвінчаймося, як ми це й вирішили зробити, а тоді вже покладіться на лорда Вінтера, який зуміє захистити й свою честь, і честь своєї дружини.
— Лорда Вінтера! — вигукнув Фелтон.
— Авжеж,— відповіла міледі,— лорда Вінтера. Тепер ви все зрозуміли, чи не так? Бекінгем не повертався до Англії близько року. За тиждень до його повернення лорд Вінтер несподівано помер, залишивши мене своєю єдиною спадкоємицею. Звідки цей удар? Єдиному Богові це відомо, я не звинувачую нікого...
— О, яка безодня, яка безодня! — жахнувся Фелтон.
— Лорд Вінтер помер, нічого не сказавши своєму братові. Страхітлива таємниця мала лишатися таємницею доти, поки вона, як громом, не вразила б винуватця. Ваш заступник не дуже втішався з того, що його старший брат одружився з молодою дівчиною без посагу. Я зрозуміла: мені важко сподіватися на підтримку людини, обманутої в своїх сподіваннях на спадщину. Отож я виїхала до Франції, вирішивши зостатися там до кінця мого життя. Але все моє майно лишилося в Англії; коли у зв'язку з війною сполучення між обома державами припинилось, я стала відчувати нестатки. Мимоволі довелося приїхати сюди; шість днів тому я висадилась у Портсмуті.
— А далі? — спитав Фелтон.
— Далі? Бекінгем, безперечно, довідався про моє повернення, сказав це лордові Вінтеру, вже й без того упередженому проти мене; сказав і те, що його невістка — безчесна жінка, затаврована злочинниця. Мій чоловік помер і не може підняти свого правдивого, шляхетного голосу на мій захист. Лорд Вінтер повірив усьому тим охо*-чіше, що це йому вигідно. Він наказав арештувати мене, привезти сюди й віддати під вашу охорону. Все інше вам відомо: післязавтра він висилає мене за межі Англії, відправляє на поселення; післязавтра він на все життя полишає мене в середовищі безчесних людей. О, повірте, змову добре підготовлено, тенета міцно сплетено, і честь моя загине! Ви самі добре бачите, Фелтоне: я мушу померти. Фелтоне, дайте мені ніж!
З цими словами міледі, ніби втративши останні сили, знеможена й млосна, впала на руки молодому офіцерові. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця.
— Ні, ні! — мовив він.— Ти житимеш усіма шанованою й неза-плямованою; ти житимеш для того, щоб перемогти своїх ворогів!
Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество.
— О смерть, смерть! — ледве чутно мовила міледі, млосно примружуючи вії.— О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, брате мій, друже мій, заклинаю тебе!
-~ Ні! — вигукнув Фелтон.— Ні, ти житимеш, і житимеш відо-мщеною.
— Фелтоне, я приношу нещастя всім, хто мене оточує! Залиш мене! Дай мені померти!
— Тоді ми помремо разом! — вигукнув Фелтон, цілуючи міледі в губи.
Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона.
— Чуєш? — сказала вона.— Нас підслухали, сюди йдуть! Усе скінчено, ми загинули! — Ні,— відповів Фелтон,— це вартовий попереджає, що підходить дозір.
— Тоді мерщій до дверей і відімкніть їх самі!
Фелтон підкорився; ця жінка оволоділа вже всіма його помислами, всією його душею.
Відчинивши двері, він побачив сержанта, який командував сторожовим патрулем.
— Що сталося? — спитав молодий лейтенант.
— Ви наказали мені відчинити двері, коли я почую, що ви кличете на допомогу. Проте ви забули залишити ключ,— відповів солдат.— Я почув крик, але не розібрав слів, штовхнув двері, та вони були замкнені зсередини. Отож я покликав сержанта.
— І от я тут,— доповів сержант.
Фелтон, розгублений до краю, застиг на місці, не знаючи, що сказати.
Міледі зрозуміла, що від неї тепер залежить, як розгорнуться далі події. Вона підбігла до столу, схопила ніж і вигукнула:
— А з якого права ви не дозволяєте мені померти?
— Боже мій! — жахнувся Фелтон, побачивши у неї в руці ніж. Аж тут у коридорі пролунав глузливий сміх. Почувши гомін,
барон, як був у халаті, але зі шпагою під пахвою, непомітно підійшов і став на порозі.
— А-а! — мовив він.— От ми й дочекались останньої дії трагедії. Ви самі бачите, Фелтоне, що драма пройшла одну за одною всі фази, як я вам і казав. Однак будьте певні: кров не проллється.
Міледі збагнула, що загине, коли негайно не дасть Фелтонові незаперечного доказу своєї мужності.
— Ви помиляєтесь, мілорде! — вигукнула вона.— Кров проллється, і нехай ця кров впаде на тих, хто примусив її пролитися!
Фелтон скрикнув і кинувся до міледі. Але було пізно: полонянка вдарила ножем себе в груди.
А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо — завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. І все-таки на сукні міледі з'явилася кров. Полонянка впала горілиць і, здавалося, знепритомніла.
Фелтон витяг ніж.
— Гляньте, мілорде,— похмуро сказав він.— Жінка, яка була під моєю охороною, позбавила себе життя! — Будьте певні, Фелтоне,— відповів лорд Вінтер,— вона не вмерла. Демони так легко не вмирають; заспокойтесь і почекайте мене в моїх покоях.
— Але, мілорде...
— Ідіть, я вам наказую.
Фелтон підкорився. Проте, виходячи з кімнати, він сховав ніж у себе на грудях.
Що ж до лорда Вінтера, то він покликав жінку, яка прислужувала міледі, а коли та з'явилася, доручив її турботам полонянку, й досі непритомну.
Проте, побоюючись, що рана все-таки серйозна, він негайно відрядив верхівця по лікаря.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
