Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
III. АУДІЄНЦІЯ
Пан де Тревіль був не в гуморі; проте він чемно відповів на привітання юнака, що вклонився мало не до землі, й навіть усміхнувся, бо беарнська говірка Д'Артаньяна враз нагадала йому і молодість, і рідний край — два спогади, які розчулюють людину в будь-якому віці. Але, тут же підійшовши до дверей і зробивши Д'Артаньянові знак, ніби прохаючи дозволу владнати інші справи, перш ніж почати з ним розмову, капітан мушкетерів тричі гукнув, щоразу підвищуючи голос, в якому дедалі виразніше бриніла владна нетерплячість, а потім і роздратування:
— Атосе! Портосе! Арамісе!
Обидва мушкетери, з якими ми вже познайомились, одразу відгукнулися і ввійшли до кабінету; двері зачинилися, тільки-но вони переступили поріг. Хоч мушкетери й не були зовсім спокійні, проте трималися так невимушено, гідно й водночас покірливо, що Д'Артаньян, який мав цих людей за напівбогів, а їхнього начальника — за могутнього Юпітера-громовержця1, нестямився від захвату.
Коли мушкетери опинилися в кабінеті і двері за ними зачинились, У передпокої знову загомоніли, обмірковуючи, що означає цей виклик.
________________
1 Юпітєр (у грецькій міфології — Зевс) — головний бог у римській міфології; його вважали богом неба, світла, дощу і грому; звідси — Юпітер-громовер-жець.
Насупивши брови, пан де Тревіль мовчки пройшовся кілька разів з кутка в куток по кабінету повз виструнчених та занімілих, як на параді, Портоса й Араміса, а потім ураз зупинився і, змірявши їх з ніг до голови лютим поглядом, вигукнув:
— Чи знаєте ви, що сказав мені король учора ввечері? Чи знаєте ви про це, панове?
— Ні,— помовчавши якусь мить, відповіли мушкетери.— Ні, пане капітане, не знаємо.
— Але я сподіваюсь, що ви зробите нам честь і розповісте про це,— ввічливо додав Араміс, вишукано вклоняючись.
— Він сказав, що відтепер набиратиме своїх мушкетерів з-поміж гвардійців пана кардинала!
— З-поміж гвардійців пана кардинала? А чому ж так? — жваво спитав Портос.
— Бо він зрозумів, що в його кисленьке винце треба для міцності підливати хороше вино.
Обидва мушкетери почервоніли по самісінькі вуха. Д'Артаньян стояв ні в сих ні в тих і ладен був провалитися крізь землю.
— Так, так,— чимраз більше запалюючись, провадив пан де Тревіль,— і його величність має слушність, бо, присягаюсь честю, мушкетери зажили досить-таки сумної слави при дворі. Пан кардинал розповідав учора королю, граючи з ним у шахи,— і розповідав зі співчуттям, яке мені дуже не сподобалося,— що позавчора ці кляті мушкетери, ці зайдиголови,— тут він зробив іронічний наголос,— і це мені не сподобалося ще дужче,— що ці рубаки, додав він, глянувши на мене лютими очима, засиділися в шинку на вулиці Феру і що дозір його гвардійців — мені здалося, що він сміється просто в обличчя,— був змушений затримати порушників спокою. Хай йому біс! Ви не можете не розуміти, що це означає! Затримати мушкетерів! Ви теж були там, не виправдовуйтесь, вас упізнали, і кардинал назвав ваші імена. Це я винен, так, я, бо саме мені доручено добирати людей. От ви, наприклад, Арамісе, скажіть, на якого біса ви випросили в мене мушкетерський плащ, коли вам так пасувала б сутана? Або ж ви, Портосе, чи не здається вам, що ваша розкішна золота перев'язь тільки для того й годиться, аби підвісити до неї солом'яну шпагу? Або Атос!.. Але я не бачу Атоса. Де він?
— Мій капітане,— скрушно відповів Араміс,— він хворий, він дуже хворий.
— Хворий, дуже хворий? Що ж це за хвороба? — Побоюються, чи не віспа, мій капітане,— відповів Портос, щоб і собі докинути слово.— І, що найжахливіше, вона, певно, спотворить йому обличчя.
— Віспа! Одначе дивні історії ви розповідаєте, Портосе!.. Хворіти на віспу в його роки? Та годі вам!.. Може, він поранений, навіть убитий — це інша річ... О, якби я знав!.. Але до біса! Панове мушкетери, я більше не бажаю, щоб мої люди вештались по підозрілих шинках, сварилися на вулицях і вихоплювали з піхов шпаги на кожному перехресті. Я більше не хочу, щоб мої люди давали привід для глузування гвардійцям пана кардинала, до речі, справді хоробрим, спокійним і спритним людям, які ніколи не роблять нічого такого, за що їх можна було б затримати, я цього певен! Та вони краще погодяться вмерти на місці, ніж відступити бодай на крок. Рятуватися, бігти, тікати — це вміють робити тільки королівські мушкетери!
Портос і Араміс аж трусилися від люті. Вони охоче задушили б пана де Тревіля, якби не відчували, що він розмовляє з ними так тільки тому, що дуже їх любить. Вони тупцяли з ноги на ногу, кусали до крові губи й щосили стискали ефеси своїх шпаг. Ми вже казали, що в передпокої чули не тільки те, як пан де Тревіль викликав Атоса, Портоса та Араміса, а й зрозуміли з його тону, що він украй розгніваний. Не менше десятка цікавих товпилося за портьєрою, приклавши вуха до дверей; бліднучи від люті, вони намагалися не пропустити жодного звуку з розмови і від слова до слова переказували всім, хто був у передпокої, образи пана де Тревіля. Тож за мить увесь палац — від дверей кабінету до самого під'їзду — закипів.
— Авжеж! Королівські мушкетери дозволяють затримувати себе гвардійцям пана кардинала,— вів далі пан де Тревіль, розлючений не менше за своїх солдатів; він говорив уривчастим голосом, і кожне його слово вражало, немов удар кинджала.— Авжеж! Шестеро гвардійців його високопреосвященства затримують шістьох мушкетерів його величності! Та хай йому біс! Я знаю, що тепер треба робити. Зараз же йду до Лувру, подаю у відставку, відмовляюся від звання капітана королівських мушкетерів і проситимусь лейтенантом до гвардійців кардинала. А якщо мені відмовлять, то, хай йому біс, пострижусь у ченці!
По цих словах приглушений гомін у передпокої перетворився на справжній ґвалт: звідусюди долинали лайка й прокльони. "Хай йому чорт!", "Смерть і тисяча чортів!" — усі ці слова наче схрещувалися в повітрі.
Д'Артаньян став шукати очима, куди б його сховатись, і відчув непереборне бажання залізти хоч би й під стіл.
— Так от, мій капітане,— сказав Портос, остаточно втративши самовладання,— нас було тільки шестеро проти шести, але на нас напали по-зрадницькому, і, перш ніж ми встигли вихопити свої шпаги, двоє з нас упали мертвими, а тяжко поранений Атос мало чим відрізнявся від убитих. І треба вам знати, мій капітане, що Атос двічі намагався підвестись, але двічі знову падав. Проте ми не склали зброї! Нас потягли силою. По дорозі ми втекли. Що ж до Атоса, то його вважали мертвим і тому спокійнісінько лишили на полі бою, гадаючи: він не вартий того, щоб брати його з собою. Ось як усе було. Хай йому чорт, капітане! Не можна ж вигравати всі бої. Великий Помпей програв бій коло Фарсала1, а король Франциск Перший, котрий, як мені казали, був не гіршим за інших, усе-таки програв бій під Павією2.
— А я маю честь запевнити вас, що вбив одного з гвардійців його власною шпагою,— зауважив Араміс,— бо моя зламалась при першому ж випаді... Убив чи заколов, добродію, це вже як вам буде приємніше.
— Я цього не знав,— мовив пан де Тревіль, трохи пом'якшавши.— Пан кардинал трохи перебільшив, як бачу.
— Але я вас дуже прошу, мій капітане,— додав Араміс, який, побачивши, що пан де Тревіль став заспокоюватися, насмілився додати собі це прохання,— я вас дуже прошу нікому не говорити, що Атоса поранено: він буде в розпачі, якщо це дійде до вух короля, і оскільки поранення справді тяжке — побоюються, що, проколовши плече, шпага пройшла в груди,— то можна чекати...
В цю мить хтось відсунув портьєру, і всі вони побачили шляхетне та гарне, але страшенно бліде обличчя.
— Атос! — вигукнули обидва мушкетери.
— Атос! — повторив і собі пан де Тревіль.
________________
1 Йдеться про римського політичного діяча і полководця, одного з учасників придушення повстання Спартака, Гнея Помпея (106—48 до н. є.) та його битву 48 року до н. є. з військами Юлія Цезаря в період їхнього суперництва за владу в Римі поблизу міста Фарс а л у Фессалії (історична область у Греції). Помпей у цій битві зазнав поразки; він утік до Єгипту, де його вбили прибічники єгипетського царя.
2 Франциск І (1494-1547) — король Франції з 1515 по 1547 рік. Уперше в історії своєї країни створив регулярну армію, вів численні війни з Іспанією, а також за гегемонію в Європі проти Австрійської імперії Габсбургів; у 1525 році зазнав поразки від іспанців у битві поблизу міста П а в і я в Італії; потрапив у полон, звідки написав у листі свою знамениту фразу: "Все втрачено, крім честі".
— Ви мене викликали, добродію,— тихо, але дуже спокійно мовив Атос до пана де Тревіля.— Мої товариші передали мені ваш наказ, і от я поспішив з'явитися до ваших послуг. Чекаю на ваші розпорядження, мій капітане!
З цими словами бездоганно вдягнений, при перев'язі, мушкетер твердим кроком увійшов до кабінету. Схвильований до глибини серця цим доказом мужності, пан де Тревіль кинувся йому назустріч.
— Я сказав цим панам,— мовив він,— що забороняю своїм мушкетерам без потреби важити життям, бо хоробрі люди дуже дорогі королю, а король знає, що його мушкетери — найхоробріші в світі люди. Вашу руку, Атосе!
І, не чекаючи, поки Атос відповість на цей доказ прихильності, пан де Тревіль схопив його праву руку і міцно стиснув її, не помічаючи, що Атос, попри все своє самовладання, аж сіпнувся від болю і ще дужче зблід, хоч це й здавалося неможливим.
Присутні були настільки вражені появою Атоса, про поранення якого, незважаючи на таємницю, знали всі, що ніхто й не подумав зачинити двері. Гомін задоволення заглушив останні слова капітана мушкетерів, і кілька радісно збуджених облич зазирнуло між портьєрами. Зрозуміло, пан де Тревіль одним гострим словом міг би вгамувати порушників етикету, але враз він відчув, що Атос судорожно вчепився в його руку. Глянувши на нього, Тревіль зрозумів: Атос от-от знепритомніє. У ту ж мить мушкетер, який напружував усі сили, аби не виказати страждання, не витримав болю і, наче мертвий, упав на паркет.
— Хірурга! — вигукнув пан де Тревіль.— Мого або королівського, найкращого! Хірурга! Бо, чого доброго, мій хоробрий Атос помре.
На крик пана де Тревіля всі кинулись до його кабінету і з'юрмилися навколо пораненого — капітан мушкетерів і на думці не мав зачиняти від будь-кого двері. Та їхня запопадливість була б марною, якби лікар не знайшовся в самому будинку; розштовхавши натовп, він підбіг до непритомного Атоса й зажадав, щоб його негайно перенесли до сусідньої кімнати, далі від цього гамірливого виру. Пан де Тревіль відчинив двері й провів Портоса та Араміса, які винесли свого товариша на руках. Хірург зайшов останнім, і двері за ним зачинилися.
Тієї ж миті в кабінеті пана де Тревіля, перед яким взагалі всі трепетали, стало так само гамірно, як у передпокої. Присутні розмовляли, не стишуючи голосів, вигукували, кричали, лаялись, сварилися й посилали кардинала з його гвардійцями під три чорти.
За хвилину повернулися Портос та Араміс; біля пораненого лишились тільки пан де Тревіль і хірург.
Нарешті з'явився й пан де Тревіль. Атос прийшов до тями; хірург сказав, що стан мушкетера не повинен непокоїти його друзів, бо той знепритомнів тільки від втрати крові.
Пан де Тревіль зробив знак, і всі вийшли; лише Д'Артаньян добре пам'ятав про свою аудієнцію і з упертістю справжнього гас-конця стояв, не рухаючись з місця.
Коли двері зачинилися, пан де Тревіль обернувся й опинився сам на сам з юнаком. Усе щойно пережите порушило спокійний плин його думок. Він спитав про мету приходу впертого відвідувача. Та коли Д'Артаньян назвав себе, пан де Тревіль тої ж миті згадав усі останні події й одразу збагнув, що мав вислухати юнака.
— Пробачте,— сказав він усміхаючись,— пробачте, мій любий земляче, але я про вас і справді забув. Кажіть, чого ви хочете: капітан — такий самий батько сімейства, як і всі інші, тільки у нього більше відповідальності, ніж у звичайного батька. Солдати — дорослі діти. Та оскільки я вимагаю, щоб накази короля, і особливо накази пана кардинала, виконувались...
Д'Артаньян не зміг приховати усмішки. Помітивши її, пан де Тревіль зрозумів, що його співрозмовник — хлопець розумний, і звернув розмову на інше:
— Я дуже любив вашого батька. Що можу я зробити для його сина? Кажіть швидше, бо мені мій час не належить.
— Добродію,— відповів Д'Артаньян,— залишивши Тарб і приїхавши сюди, я сподівався просити, в ім'я тієї дружби, про яку ви щойно згадали, плащ мушкетера; але після всього того, що мені довелося побачити тут за останні дві години, я зрозумів: така милість аж надто велика для мене, і навряд чи я будь-коли її заслужу.
— Це й справді милість, юначе,— зауважив пан де Тревіль.— Хоч щодо вас, можливо, й не така надмірна, як ви думаєте або як удаєте, що думаєте. В усякому разі, один з указів його величності передбачає подібний випадок; хоч мушу зауважити — на жаль, ніхто не може стати мушкетером перш, ніж пройде попереднє випробування в кількох походах, уславить себе якимсь блискучим подвигом або прослужить два роки в іншому полку, не такому привілейованому, як наш.
Д'Артаньян мовчки вклонився. Тепер йому ще дужче захотілось надягти форму мушкетера — адже він дізнався, як важко цього досягти.
— Але,— вів далі Тревіль, зупинивши на своєму землякові такий проникливий погляд, що можна було подумати, наче він і справді хоче прочитати геть усе, що таїлося в Д'Артаньяновому серці,— але, з поваги до вашого таточка, а мого, як я вам казав, давнього приятеля, я дуже хотів би допомогти вам, юначе. Наші беарнські хлопці здебільшого не такі вже й багаті, і я сумніваюсь, щоб це становище могло різко змінитися відтоді, як я залишив рідний край. Гадаю, ви не так уже й рясно привезли з собою грошей, щоб їх вистачило на життя.
Д'Артаньян гордо випростався, немов бажаючи показати, що він ні в кого не проситиме милостиню.
— Гаразд, гаразд, юначе,— вів далі Тревіль,— мені добре відомі ці пози. Я й сам приїхав до Парижа з чотирма екю в кишені, але якби хтось насмілився сказати, що я неспроможний купити Лувр, я не вагаючись схрестив би з ним шпаги.
Д'Артаньян випростався ще дужче; завдяки продажу коня він починав свою кар'єру, маючи на чотири екю більше, ніж пан де Тревіль, починаючи свою.
— Я тільки кажу, що вам треба зберегти свої гроші, хоч би їх було й багато. До того ж вам слід вдосконалюватись у володінні зброєю, як це личить кожному дворянинові. Я сьогодні ж напишу листа до управителя Королівської академії1, і завтра він прийме вас без усякої винагороди. Не відмовляйтесь від цієї маленької послуги. Наші найродовитіші та найбагатші дворяни часто марно домагаються, щоб їх зарахували туди. Ви вчитиметесь їздити верхи, фехтувати й танцювати; ви познайомитесь з цікавими й розумними людьми і час од часу приходитимете до мене, щоб розповісти про свої справи або коли вам буде потрібна моя допомога.
Хоч як погано Д'Артаньян розумівся на придворних манерах, проте він помітив холодок зустрічі.
— На жаль, добродію,— мовив він,— я тільки тепер зрозумів, як мені бракує рекомендаційного листа, що його передав для вас мій батько.
— Ай справді,— відповів пан де Тревіль,— я здивований, що ви рушили в таку далеку подорож, не захопивши з собою єдиного скарбу, цього неодмінного скарбу всіх беарнців.
— Я його мав, добродію, і, хвала Богові, він був у повному порядку! — вигукнув Д'Артаньян.— Але його в мене підступно викрали.
________________
Королівська академія — назва заснованого в Парижі 1567 року закритого привілейованого закладу, де вчили їздити верхи, фехтувати й танцювати.
І юнак розповів про події в Менгу, змалювавши якнайдокладні-ше незнайомого дворянина,— і все це з таким щирим запалом, що пан де Тревіль замилувався.
— Дивна історія,— сказав він, подумавши трохи.— Отже, ви голосно говорили про мене?
— Так, добродію, я й справді вчинив цю зухвалість; але зважте самі — ваше ім'я мало служити мені щитом у дорозі. Повірте — мені доводилося досить-таки часто ним прикриватись.
Лестощі в ті часи вживались на кожному кроці, і пан де Тревіль любив фіміам на менше за будь-якого короля або кардинала. Він не міг стримати задоволеної усмішки, але за мить знову споважнів і знов повернув розмову до подій у Менгу.
— Скажіть,— спитав він,— чи не було у цього дворянина невеличкого шраму на скроні?
— Так, ніби подряпина від кулі.
— Він показний?
— Так.
— Високий на зріст?
— Так.
— З блідим обличчям і чорнявим волоссям?
— Так, так, це він. Звідки ви його знаєте? О добродію! Якщо я його колись знайду,— а я знайду його неодмінно, запевняю вас, хай навіть у пеклі...
— Він чекав на жінку? — вів далі Тревіль.
— Принаймні він поїхав тільки після того, як сказав кілька слів тій, на кого чекав.
— Вам невідома тема їхньої розмови?
— Він передав їй скриньку, сказав, що в ній всі інструкції, і порадив відкрити скриньку лише в Лондоні.
— Ця жінка була англійкою?
— Він називав її міледі.
— Це вона! — прошепотів Тревіль.— Це вона! А я гадав, що він іще в Брюсселі!
— О добродію! — вигукнув Д'Артаньян.— Якщо ви знаєте цього зухвальця, скажіть мені, хто він і звідки, і я вважатиму, шо ви мені нічого не винні, навіть забуду про вашу обіцянку зробити мене мушкетером! Бо перш за все я мушу йому помститися.
— Ні в якому разі, юначе,— заперечив Тревіль.— Якщо ви зустрінетеся з ним, то навпаки, перейдіть на той бік вулиці! Не наражайтеся на цю скелю: вона розчавить вас.
— І все-таки,— сказав Д'Артаньян,— якщо я коли-небудь його зустріну...
— А тим часом,— перебив Тревіль,— послухайте моєї поради й не шукайте його.
Раптом Тревіль замовк, уражений несподіваною підозрою. Чи не приховується зрада за цією страхітливою ненавистю, яку так одверто виказує молодий чоловік до людини, котра викрала,— а чи ймовірно це? — лист його батька? Чи не підісланий цей юнак його високопреосвященством? А може, він навмисне прийшов сюди, щоб заманити його, Тревіля, в пастку? Чи не є цей Д'Артаньян емісаром1 кардинала, якого намагаються ввести в його дім, щоб скористатися з його довіри і занапастити згодом так само, як його високопреосвященство вже тисячі разів робив з іншими? Пан де Тревіль ще пильніше глянув на Д'Артаньяна. Вираз обличчя цього юнака, що іскрилося лукавим розумом і вдаваною покірністю, не дуже заспокоїв капітана мушкетерів.
"Мені, правда, відомо, що він гасконець,— подумав пан де Тревіль.— Але він може бути ласкавим не тільки до мене, а так само й до кардинала. Ну що ж, треба випробувати його".
— Мій друже,— поважно сказав він Д'Артаньянові,— історія викрадення листа, як на мене, цілком вірогідна, і я хочу виправити холодність, яку ви могли помітити в моєму прийомі. Як синові свого давнього друга, я мушу розкрити вам деякі таємниці нашої політики. Король і кардинал — найкращі друзі; їхні вдавані суперечки служать лише для того, щоб увести в оману дурнів. Але я не хочу, щоб мій земляк, гарний молодець і сміливець, створений для успіху, став жертвою всіх цих хитрощів і пошився б у дурні, як багато інших, що скрутили собі на цьому в'язи. Завважте — я щиро відданий цим двом могутнім володарям, і кожен мій вчинок має на меті лише служіння королю та панові кардиналу, одному з найвизначніших діячів, яких коли-небудь знала Франція. Відтепер, юначе, візьміть це до уваги, і якщо, через сімейні або дружні зв'язки чи підкоряючись голосу пристрастей, ви відчуваєте до кардинала неприязнь, як це іноді трапляється серед дворян, то попрощайтеся зі мною,— і розійдімось. Я радо допомагатиму вам за будь-яких умов, але не наближу до себе. Сподіваюсь принаймні, що моя щирість зробить вас моїм другом, бо досі ви були єдиним юнаком, з яким я так одверто розмовляв.
________________
Емісар — особа, яку посилають для виконання певної, здебільшого таємної, місії.
Тревіль думав:
"Якщо кардинал підіслав до мене цього лиса, то він, безперечно, не забув, знаючи про мою до нього ненависть, сказати своєму шпигуну, що найкращий спосіб завоювати мою довіру — наговорити про нього казна-що; отже, незважаючи на мої слова, цей спритний хитрун, напевне, відразу ж почне твердити, що він ненавидить його високопреосвященство".
Але все сталося зовсім не так, як сподівався Тревіль, бо Д'Артаньян відповів йому дуже щиро:
— Добродію, я приїхав до Парижа саме з такими намірами. Мій батько радив мені не підкорятися нікому, крім короля, пана кардинала й вас, кого він вважає третьою особою Франції.
Як бачимо, Д'Артаньян приєднав ім'я пана де Тревіля до двох інших; але він був твердо переконаний — це не зашкодить справі.
— Отже, я щиро схиляюся перед паном кардиналом,— вів далі юнак,— і глибоко шаную всі його діяння. Я дуже радий, що ви розмовляли зі мною відверто, бо вважаю для себе за честь мати однакові з вами смаки; проте якщо ви відчуваєте до мене недовіру, до речі, цілком зрозумілу, то я вбиваю себе, кажучи правду. А втім, я вірю, що ви однаково оціните мою щирість, і саме це для мене зараз найдорожче в світі.
Пан де Тревіль був вражений до краю. Така проникливість, така, зрештою, щирість викликали захоплення, хоч і не відкидали сумнівів; тож чим більше цей юнак здавався вищим за своїх ровесників, тим більше де Тревіль боявся помилитися в ньому. Проте він потис Д'Артаньянові руку й сказав:
— Ви чесний юнак, але зараз я можу зробити для вас тільки те, що пообіцяв. Мій дім завжди відкритий для вас. Тож ви, заходячи сюди, коли самі схочете, матимете нагоду скористатися зі щасливого випадку і згодом напевно отримаєте те, на що сподіваєтесь.
— Інакше кажучи, добродію,— підхопив Д'Артаньян,— ви хочете мати час переконатися, чи гідний я цієї честі. Ну що ж, можете бути певні,— додав він із суто гасконською невимушеністю,— вам не доведеться довго чекати.
І Д'Артаньян уклонився, збираючись вийти, з таким виглядом, наче все його майбутнє відтепер залежало тільки від нього самого.
— Зачекайте,— сказав пан де Тревіль, зупиняючи юнака.— Я обіцяв написати листа до управителя академії. Чи ваша гордість і його не дозволяє вам узяти? — Ні, добродію,— відповів Д'Артаньян.— І я обіцяю: з цим листом не станеться того, що сталося з запискою батька. Я його так берегтиму, що, запевняю вас, він неодмінно потрапить до свого адресата, і горе тому, хто спробує викрасти його у мене!
Пан де Тревіль усміхнувся на цю похвальбу і, залишивши молодого земляка біля вікна, де вони щойно розмовляли, сів за стіл і почав писати обіцяного рекомендаційного листа. Тим часом Д'Артаньян, котрому нічого кращого не лишалося, заходився вибивати якийсь марш на шибці, спостерігаючи за мушкетерами, які виходили з дому, і проводжаючи їх поглядом аж до повороту вулиці.
Пан де Тревіль написав листа, запечатав його і, підвівшись, підійшов до юнака, щоб віддати записку; але в ту мить, коли Д'Артаньян простяг руку, пан де Тревіль із подивом побачив, що його протеже здригнувся й почервонів од гніву, а потім метнувся до дверей, вигукуючи:
— Хай йому чорт! Цього разу він од мене не втече!
— Хто — він? — спитав пан де Тревіль.
— Мій злодій! — відповів Д'Артаньян.— Зрадник! І він зник.
— Божевільний! — прошепотів пан де Тревіль.— Хоча,— додав він за мить,— можливо, це тільки спритний хід, аби втекти, бо він побачив, що його план провалився.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
