Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
XXIX. ЩО СТАЛОСЬ У ПОРТСМУТІ 23 СЕРПНЯ 1628 РОКУ
Поцілувавши міледі руку, Фелтон попрощався з нею так, як прощається брат із сестрою, коли збирається на звичайну прогулянку.
Зовні він, як і завжди, здавався спокійним; але його очі блищали незвичним, якимось наче гарячковим блиском, обличчя було блідіше, ніж звичайно; він зціпив зуби, і слова, що їх промовляв коротко й уривчасто, виказували ті пекельні почуття, які лютували в його душі.
Поки Фелтон плив човном назад до берега, він не відводив очей від міледі, яка, стоячи на палубі, проводжала його поглядом. Вони вже майже не боялися погоні: до кімнати міледі ніхто не заходив раніше дев'ятої години, а щоб дістатися від замку до Лондона, потрібно не менше трьох годин їзди.
Фелтон зійшов на берег, видерся на стрімчак, востаннє помахав міледі рукою й подався в місто.
Дорога спускалася вниз, і коли він, одійшовши кроків на сто від берега, озирнувся, то побачив саму тільки щоглу шхуни.
Молодий офіцер поспішив до Портсмута, вежі й будинки якого, огорнуті вранішнім туманом, видніли перед ним за півмилі.
Прямо за Портсмутом на воді похитувалися під вітром кораблі, чиї щогли скидалися на тополиний ліс, оголений зимовими вітрами.
Швидко крокуючи вперед, Фелтон перебирав у пам'яті всі ті звинувачення, справжні чи вигадані, що за два роки пильних спостережень на службі та за ще довший час перебування серед пуритан він зібрав проти Бекінгема, фаворита Якова І та Карла І.
Порівнюючи публічні злочини цього міністра, злочини незаперечні й, сказати б, європейські, з нікому не відомими злочинами в приватному житті, які привинювала герцогові міледі, Фелтон вважав, що з двох злочинців, які уживалися в Бекінгемові, більше винен той, чиї вчинки невідомі широкому загалу. Кохання цього фанатика, таке химерне, несподіване й жагуче, малювало йому безчесні й брехливі звинувачення міледі ще страхітливішими, ніж вони були насправді, подібно до того, як невловима для неозброєного ока, дрібніша за найменшу мурашку порошинка здається нам крізь збільшувальне скло жахливим чудовиськом.
Швидка хода ще більше розпалила його. Думка про те, що там, позаду, лишилася, наражаючись на небезпеку страхітливої помсти, жінка, яку він кохає, або, скоріше, обожнює, немов святу, нервова втома після недавніх переживань — усе це збуджувало його майже до нестями.
Він увійшов до Портсмута близько восьмої години ранку. Все місто було вже на ногах. На вулицях і в гавані били в барабани; військо, що мало відпливати з флотом, спускалося до моря.
Фелтон підбіг до адміралтейства, спітнілий та запорошений, червоний, як жар, від швидкої ходи й гніву. Вартовий не хотів його пропускати. Але Фелтон покликав начальника караулу і, вийнявши з кишені наказ, який йому доручено було передати, мовив:
— Терміновий пакет од лорда Вінтера.
Почувши ім'я лорда Вінтера, що його всі знали як одного з найближчих друзів його світлості, начальник караулу звелів пропустити Фелтона, який до того ж був вдягнений у форму морського офіцера.
Фелтон майже вбіг до палацу.
В ту мить, коли він входив до вестибюля, туди ж убіг незнайомець, теж увесь запорошений і захеканий до знемоги; він залишив на подвір'ї поштового коня, що, доскакавши до ґанку, тут же впав на коліна.
Обидва посланці водночас звернулися до Патріка, довіреного камердинера герцога. Фелтон послався на лорда Вінтера, незнайомець відмовився назвати будь-кого, сказавши, що пояснить, хто він такий, тільки герцогові. Кожен наполягав на тому, щоб його пропустити першим.
Патрік, знаючи, що лорда Вінтера зв'язують з герцогом не тільки службові справи, а й давня дружба, віддав перевагу тому, хто з'явився від його імені. Другому гінцеві довелось поступитися, і було тяжко дивитись, як він проклинає цю затримку.
Камердинер провів Фелтона через велику залу, в якій чекала прийому депутація мешканців Ла-Рошелі на чолі з принцом Субі-зом1, і підступився до дверей кімнати, де Бекінгем, щойно прийнявши ванну, зі звичною ретельністю закінчував свій туалет.
— Лейтенант Фелтон,— доповів Патрік.— З'явився за дорученням лорда Вінтера.
— За дорученням лорда Вінтера? — повторив Бекінгем.— Впустіть його.
Фелтон увійшов до кабінету. Саме в цю хвилину Бекінгем кинув на канапу розкішний гаптований золотом халат і став одягати синій оксамитовий камзол, розшитий перлинами.
— Чому барон не приїхав до мене сам? — спитав Бекінгем.— Я чекав на нього сьогодні вранці.
— Він доручив передати вашій світлості, що дуже сумує з неможливості скористатися такою щасливою нагодою, але змушений лишитися на варті в замку,— відповів Фелтон.
— Так, так,— сказав Бекінгем,— я знаю, в нього там арештантка.
— Саме про цю арештантку я й хотів би поговорити з вашою світлістю.
— Кажіть.
— Цього не повинен чути ніхто, крім вас, мілорде.
— Залиште нас самих, Патріку,— звелів Бекінгем,— але будьте поблизу, щоб одразу ж з'явитись на мій дзвоник; дуже скоро я вас покличу.
________________
1 Бенжамен де Роан, принц де Субіз (1583-1642) — військовий діяч французьких протестантів, який при підтримці Англії керував захистом Ла-Рошелі під час її облоги Людовіком ХНІ.
Патрік вийшов.
— Ми самі, добродію,— мовив Бекінгем.— Кажіть.
— Мілорде, кілька днів тому барон Вінтер звернувся до вас з листом, в якому просив підписати наказ про заслання однієї молодої жінки на ймення Шарлотта Баксон.
— Так, добродію, і я йому відповів, щоб він привіз сам або надіслав до мене цей наказ, який я негайно підпишу.
— Ось він, мілорде.
— Давайте,— сказав герцог.
І, взявши з рук Фелтона папір, він швидко пробіг його очима. Переконавшись, що це саме той наказ, про який попереджав лорд Вінтер, Бекінгем поклав його на стіл і взяв перо, збираючись поставити підпис.
— Пробачте, мілорде,— мовив Фелтон, зупиняючи герцога,— але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?
— Так, добродію, мені це відомо,— відповів герцог і вмочив перо в чорнило.
— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.
— Знаю.
Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.
— І знаючи це справжнє ім'я,— повів він далі,— ваша світлість усе-таки підпише наказ?
— Безперечно,— відповів Бекінгем,— і навіть з особливою охотою.
— Я не можу повірити,— різким і уривчастим голосом сказав Фелтон,— що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер...
— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!
— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.
— Добродію,— сказав він,— чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?
— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.
Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.
— Без жодних докорів сумління,— повторив він,— бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.
Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.
Герцог пером торкнувся паперу.
— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.
— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем.— Чому?
— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.
— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна,— сказав Бекінгем.— Міледі — безчесна жінка.
— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!
— Оце так! — вигукнув Бекінгем.— Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?
— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!
— Хай пробачить мені Бог! — вигукнув Бекінгем.— Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!
— Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.
— Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! — наказав Бекінгем.
— Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.
— Нічого більше не вимагатимете! — мовив Бекінгем, здивовано глянувши на Фелтона й роблячи наголос на кожному слові.
— Мілорде,— вів далі Фелтон, чимраз дужче запалюючись,— стережіться, мілорде! Вся Англія втомилась од ваших беззаконних діянь. Мілорде, ви зловживали королівською владою, яку ви майже узурпували. Мілорде, ви ненависні людям і Богові. Бог покарає вас згодом, але я покараю вас сьогодні.
— Ну, це вже занадто! — вигукнув Бекінгем, зробивши крок до дверей. Фелтон заступив йому дорогу.
— Уклінно прошу вас,— сказав він,— підписати наказ про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це та сама жінка, яку ви збезчестили.
— Забирайтеся геть, добродію, — відповів Бекінгем,— або я покличу варту й накажу закувати вас у кайдани.
— Ви нікого не покличете,— сказав Фелтон, кинувшись між герцогом і дзвіночком, що стояв на столику із срібними інкрустаціями.— Стережіться, мілорде, ви тепер у руках Божих.
— В руках чорта, хочете ви сказати! — вигукнув Бекінгем, підвищуючи голос, щоб привернути увагу людей у сусідній кімнаті, але ще прямо не кличучи на допомогу.
— Підпишіть, мілорде, підпишіть наказ про звільнення леді Він-тер! — мовив Фелтон, простягаючи до герцога папір.
— Ви погрожуєте мені силою? Ви глузуєте з мене?.. Гей, Патріку!
— Підпишіть, мілорде!
— Ніколи!
— Ніколи?
— До мене! — гукнув герцог і схопився за шпагу. Але Фелтон не дав йому часу вихопити її з піхов. На грудях він тримав напоготові ніж, яким міледі поранила себе.
Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік.
— Мілорде, вам лист із Франції! — голосно мовив він.
— З Франції? — вигукнув Бекінгем, забувши про все на світі й думаючи тільки про те, від кого лист.
Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку.
— А-а, зрадник! — зойкнув Бекінгем.— Ти вбив мене...
— Убивство! — крикнув Патрік.
Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. Аж тут він зустрів лорда Вінтера, який, угледівши бліде обличчя Фелтона, його нестямний погляд і плями крові на руках, схопив його за горло й закричав:
— Я так і знав! Я здогадувався про це, але запізнився лише на одну хвилину! О, я нещасний, нещасний!..
Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.
На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.
Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.
— Ля Порте! — мовив Бекінгем кволим голосом.— Ля Порте, ти від неї?
— Так, ваша світлосте,— відповів вірний слуга Анни Австрійської,— але, здається, я запізнився.
— Тихше, Ля Порте! Вас можуть почути. Патріку, не впускайте нікого: о, я так і не дізнаюсь, що вона наказала мені передати! Боже мій, я вмираю!
І герцог знепритомнів.
Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване.
Лорд Вінтер рвав на собі волосся.
— Запізнився на одну хвилину! — стогнав він.— На одну лиш хвилину! О Боже, Боже, яке нещастя!
Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. Він кинувся до кімнати міледі й побачив, що вона порожня, вікно розчинене, а прути ґрат перепиляні. Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном.
А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією.
— Панове,— сказав Бекінгем,— залиште мене з Патріком і Ля Портом... А, це ви, Вінтере! Сьогодні вранці ви прислали до мене якогось дивного шаленця. Гляньте, що він зі мною зробив!
— О мілорде!— вигукнув барон. — Я ніколи собі цього не пробачу...
— І зробиш помилку, мій любий Вінтере,— мовив Бекінгем, простягаючи йому руку.— Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб хтось оплакував її все життя. А тепер залиш нас, прошу тебе.
Барон, ридаючи, вийшов.
У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік.
Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали.
— Ви житимете, мілорде, ви житимете,— повторював, стоячи на колінах перед канапою, вірний слуга Анни Австрійської.
— Що вона мені пише? — ледве чутно спитав Бекінгем. Стікаючи кров'ю, він тамував нестерпний біль, аби тільки говорити про ту, кого він кохав.— Що вона мені пише? Прочитай мені її листа.
— О мілорде! — вигукнув Ля Порт.
— Слухай мене, Ля Порте; хіба ти не бачиш, що я не можу гаяти часу?
Ля Порт зламав печатку й підніс листа до очей герцога. Та марно Бекінгем силкувався розібрати написане.
— Читай-бо,— наказав він,— читай! Я вже не бачу нічого. Читай! За хвилину я, може, нічого вже не чутиму й помру, не дізнавшись, що вона мені написала.
Ля Порт підкорився. Він прочитав:
"Мілорде,
я стільки вистраждала через Вас і задля Вас відтоді, як знаю Вас, що в ім'я цього благаю: припиніть Ваші військові приготування проти Франції й покладіть край війні, про яку вголос говорять, що релігія — Її видима причина, а пошепки твердять, що справжня її причина — Ваше кохання до мене. Ця війна може спричинитися до катастрофічних наслідків не тільки для Франції та Англії, а й принести велике нещастя Вам, мілорде, що зробить мене навіки невтішною.
Бережіть своє життя, якому загрожує небезпека і яке стане для мене ще дорожчим з тієї хвилини, коли я не буду примушена бачити в Вас ворога.
Прихильна до Вас
Анна".
Бекінгем зібрався на силах, щоб вислухати лист до кінця. Потім, коли лист був прочитаний, герцог спитав тоном гіркого розчарування:
— Невже вам нічого передати мені на словах, Ля Порте?
— Ваша світлосте, королева доручила сказати, щоб ви стереглися, бо її попередили — вас хочуть убити.
— І це все, це все? — нетерпеливо мовив Бекінгем.
— Вона ще доручила мені сказати, що, як і раніше, кохає вас.
— О, слава Богові! — вигукнув Бекінгем.— Отже, моя смерть не буде для неї байдужою!..
Ля Порт заливався сльозами.
— Патріку,— сказав герцог,— принесіть скриньку, в якій лежали діамантові підвіски.
Патрік приніс скриньку, і Ля Порт упізнав її — це була скринька королеви.
— А тепер білий атласний мішечок, на якому перлами вигаптуваний її вензель.
Патрік виконав і цей наказ.
— Візьміть, Ля Порте,— мовив Бекінгем,— ось єдині знаки прихильності, які я мав од неї: скринька і ці два листи. Ви віддасте їх її величності; і, як останню згадку про мене...— він очима пошукав навколо себе якусь коштовну річ,— приєднайте до них...
Він знову став шукати щось поглядом, але його затьмарені близькою смертю очі розгледіли тільки закривавлений ніж, який випав з рук Фелтона.
— Приєднайте цей ніж,— сказав герцог, стискаючи руку Ля Порта.
В Бекінгема ще стало сили покласти в скриньку мішечок і ніж: але він знаком показав Ля Портові, що не може більше говорити. Потім він судорожно затремтів і впав з канапи на паркет.
Патрік закричав.
Бекінгем ще хотів осміхнутися, але смерть зупинила його думку. На обличчі його застиг вираз останнього прощання.
Тут до кімнати вбіг лікар герцога. Він був уже на адміральському кораблі, і по нього довелося посилати аж туди.
Лікар підійшов до герцога, взяв його руку, подержав і опустив.
— Усе марно,— сказав він,— герцог помер.
— Помер, помер! — відчайдушно закричав Патрік.
На цей крик усі знову збіглися до кімнати, розгублені та збуджені.
Лорд Вінтер кинувся до Фелтона, якого солдати стерегли на терасі палацу.
— Негіднику! — сказав він молодому офіцерові, до якого після смерті Бекінгема повернулися звичний його спокій і рівновага.— Негіднику! Що ти наробив?
— Я помстився за себе,— відповів Фелтон.
— За себе! — повторив барон.— Скажи краще, що ти прислужився знаряддям цієї проклятої жінки! Та присягаюсь тобі: цей її злочин буде останнім.
— Я вас не розумію,— спокійно відповів Фелтон,— і не знаю, про кого ви кажете, мілорде. Я вбив пана Бекінгема за те, що він двічі відхилив ваше прохання призначити мене капітаном; я покарав його за несправедливість — тільки й того.
Вінтер приголомшено дивився на солдатів, які зв'язували Фелтона, і не знав, що й подумати про таку душевну черствість.
Одна тільки думка тьмарила незворушне чоло Фелтона. Щоразу, коли до нього долинав якийсь гомін, наївному пуританинові здавалося, що це кроки й голос міледі, яка прибігла кинутися до нього в обійми, визнати свою провину й загинути разом з ним.
Та ось, звернувши погляд на море, він побачив удалині ледь помітну цятку й здригнувся. Орлиним зором моряка молодий офіцер розгледів те, що комусь іншому здалося б із такої відстані чайкою на бурхливих хвилях: вітрило шхуни, яка пливла до берегів Франції.
Фелтон зблід і підніс руку до серця: він збагнув усю глибину зрадництва міледі.
— Прошу вас про останню ласку, мілорде! — мовив він до барона.
— Про яку? — спитав лорд Вінтер.
— Скажіть, котра година. Барон глянув на годинника.
— За десять хвилин дев'ята,— відповів він.
Міледі на півтори години прискорила свій від'їзд; почувши гарматний постріл, що сповіщав про фатальну подію, вона одразу ж наказала підняти якір.
Шхуна пливла під ясним блакитним небом уже далеко від берега.
— Така була воля Божа,— мовив Фелтон з покірливістю фанатика, не в силі проте відвести очей від суденця, на борту якого, здавалося йому, він бачить білу постать тієї, задля кого мав тепер піти на смерть.
Вінтер простежив за поглядом Фелтона, допитливо глянув на його страдницьке обличчя і все зрозумів.
— Спочатку тебе скарають самого, негіднику,— сказав він Фел-тонові, який, не відриваючи погляду від моря, покірливо рушив за солдатами.— Але присягаюсь пам'яттю мого брата, якого я так щиро любив, що твоїй спільниці теж не врятуватися!
Фелтон похнюпився, не обізвавшись і словом. Що ж до лорда Вінте-ра, то він бігцем спустився по сходах і квапливо подався до гавані.
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
