Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
V. КОРОЛІВСЬКІ МУШКЕТЕРИ Й ГВАРДІЙЦІ ПАНА КАРДИНАЛА
Д'Артаньян нікого не знав у Парижі. Тому він пішов на місце зустрічі з Атосом без секунданта і вирішив задовольнитися тими, яких обере його супротивник. Єдине, що він заздалегідь вирішив зробити,— це гідно вибачитися перед хоробрим мушкетером, боячись, аби його дуель, як це трапляється у випадках, коли молодий і дужий супротивник стає до бою з пораненим і кволим, не спричинилася до згубних наслідків: якщо він зазнає поразки, це подвоїть тріумф його ворога; якщо ж він переможе, його звинуватять у злочині й зухвальстві.
Проте або ми погано змалювали вдачу нашого шукача пригод, або читач уже помітив, що Д'Артаньян — юнак не зовсім звичайний. Тож, навіть твердо переконаний у тому, що його смерть неминуча, він не хотів умирати спокійно й тихо, як це зробив би на його місці хтось не такий хоробрий і стійкий.
Уявляючи собі різні вдачі тих, з ким мав битися, Д'Артаньян чимраз ясніше бачив загальну картину. Він сподівався серйозними і щиросердими словами пробачення завоювати дружбу Атоса, чия зовнішність знатного вельможі й відкрите обличчя дуже йому сподобалися. Він тішив себе надією залякати Портоса тим, що коли не буде вбитий, то розповість усім про його перев'язь, а така історія, якщо тільки її дотепно змалювати, зробила б мушкетера посміховиськом. Ну, а потайного Араміса Д'Артаньян взагалі не дуже боявся. І якщо навіть припустити, що й до нього дійде черга, то Д'Артаньян твердо вирішив вирядити його в далеку путь або принаймні, поранивши супротивника в обличчя, як Цезар радив робити з воїнами Помпея1, назавжди позбавити його вроди, що нею Араміс так пишався.
До того ж, у серце Д'Артаньяна вселили непохитну рішучість батькові поради: "Ніколи не підкорятися нікому, крім короля, кардинала і пана де Тревіля". Саме тому він не йшов, а летів до монастиря Дешо — похмурої споруди без вікон, оточеної витолоченим лужком, де, як і поблизу Пре-о-Клер, здебільшого зустрічалися люди, що не любили гаяти часу.
Коли Д'Артаньян підійшов до невеличкого пустиря біля підніжжя монастирської стіни, Атос уже чекав на нього, але не більше п'яти хвилин,— саме в ту мить пробило дванадцяту. Отож Д'Артаньян з'явився так само точно, як Самаритянка2, і найсуворіший суддя в законах дуелі не міг би нічого йому закинути.
Атос, усе ще тяжко страждаючи від рани, хоч хірург пана де Тревіля й перев'язав її о дев'ятій ранку, сидів на кам'яній приступці й чекав на супротивника, як завжди спокійний і сповнений шляхетності. Побачивши Д'Артаньяна, він ввічливо підвівся і зробив кілька кроків назустріч. Д'Артаньян і собі підійшов до супротивника, тримаючи капелюха в руці так, що перо торкалося землі.
— Добродію,— сказав Атос,— я послав попросити двох моїх друзів бути мені за секундантів, але вони ще не прийшли. Я дуже збентежений з їхнього запізнення: це не в їхніх звичках.
________________
1Юлій Цезар (100—44 до н. є.) — державний діяч, полководець, письменник та оратор Стародавнього Риму. В 60 році до н. є. уклав із Крассом та Пом-пеєм таємну угоду про спільну боротьбу за владу. Згодом цей тріумвірат розпався, і в 48 році до н. є. відбулася битва коло Фарсала між Юлієм Цезарем та Помпе-єм, яку й має на увазі автор. Зрештою Юлій Цезар встановив у Римі свою одноосібну владу, точніше — військову диктатуру.
2 За біблійною легендою, під час мандрів по Самарії Ісус Христос, стомившись, сів біля колодязя відпочити. Аж тут до джерела підійшла самаритянка, в якої Христос попросив напитися. Ім'я Самаритянки в переносному значенні стало синонімом точності.
— У мене немає секундантів, добродію,— відповів Д'Артаньян,— бо, приїхавши до Парижа тільки вчора, я не встиг зазнайомитися ні з ким, крім пана де Тревіля, котрому мене рекомендував мій батько, який мав честь бути колись його другом.
Атос на мить замислився.
— Ви знаєте тільки пана де Тревіля? — спитав він.
— Так, добродію, я знаю тільки його.
— От тобі й маєш! — мовив Атос, звертаючись чи то до себе, чи то до Д'Артаньяна.— От тобі й маєш! Якщо я вас уб'ю, про мене скажуть, що я дітовбивця!
— Зовсім ні, добродію,— відповів Д'Артаньян, вклоняючись з благородною гідністю.— Це не так хоч би й тому, що ви робите мені честь, погоджуючись на дуель у той час, коли ваша рана ще дуже непокоїть вас.
— Слово честі, дуже непокоїть, і ви, мушу сказати, завдали мені страшенного болю; але я битимуся лівою рукою, як завжди в таких випадках. Не сподівайтесь, що вам од цього стане легше: я вільно володію обома руками, і в цьому є навіть певна незручність для вас; з лівшею дуже важко битися, коли його супротивник не підготовлений. Мені прикро, що я не попередив вас раніше.
— Ви й справді дуже люб'язні, добродію,— сказав Д'Артаньян, ще раз уклоняючись,— і я вам за це щиро вдячний.
— Ви неабияк мене збентежили,— відповів Атос з притаманною йому шляхетністю.— Але прошу, змінімо тему розмови, якщо, звичайно, на те ваша ласка. Ах! Хай йому грець! Якого болю ви мені завдали! Плече просто горить.
— Якби ви дозволили...— несміливо мовив Д'Артаньян.
— Що, добродію?
— У мене є чудодійний бальзам для лікування ран; цей бальзам дала мені моя мати, і я вже випробував його на собі.
— Ну й що з того?
— А те, що за три дні від цього бальзаму загоїться ваша рана, я певен цього; а через три дні, коли ви одужаєте, добродію, я матиму високу честь бути до ваших послуг.
Д'Артаньян сказав це з простотою, яка робила честь його ввічливості й водночас анітрохи не ставила під сумнів його хоробрість.
— Бог свідок, добродію,— відповів Атос,— ваша пропозиція мені до вподоби. Я, правда, не можу на неї пристати, але за тим, що ви сказали, на цілу милю видно чесну людину. Так говорили й чинили рицарі часів Карла Великого', яких повинні наслідувати всі шляхетні люди. На жаль, ми живемо не за часів великого імператора. Ми живемо за часів пана кардинала, а це призведе до того, що, хоч би як добре ми приховували свою таємницю, все одно за три дні дізнаються, що ми збираємося битись, і стануть на перешкоді нашій дуелі... От тобі й маєш! Ці гультяї не збираються приходити, чи що?
— Якщо ви поспішаєте, добродію,— мовив Д'Артаньян до Атоса з тією ж простотою, з якою тільки-но пропонував йому відкласти дуель на три дні,— якщо ви поспішаєте і якщо вам буде приємно відправити мене на той світ негайно, не церемоньтеся, прошу вас.
— Ці слова мені теж до вподоби,— сказав Атос, прихильно вклонившись Д'Артаньянові,— Так може сказати тільки розумна і водночас благородна людина. Добродію, я люблю людей вашого гарту і певен, що коли ми не вб'ємо один одного, то згодом мені буде дуже приємно розмовляти з вами. Почекаймо моїх друзів, прошу вас, я маю час, і, до того ж, так буде пристойніше. А! Здається, один з них уже йде.
Справді, в кінці вулиці Вожирар з'явилася велетенська постать Портоса.
— Як! — вигукнув Д'Артаньян.— Ваш перший секундант — пан Портос?
— Так, а хіба вам це неприємно?
— Ні, чому ж...
— А ось і другий.
Д'Артаньян обернувся туди, куди вказував Атос, і впізнав Ара-міса.
— Як! — вигукнув він іше з більшим подивом.— Ваш другий секундант — пан Араміс?
— Звичайно. Хіба ви не знаєте, що нас ніхто й ніколи не бачить поодинці і що серед мушкетерів та гвардійців, при дворі й у місті нас усі називають Атос, Портос і Араміс, або троє нерозлучних друзів? А втім, оскільки ви приїхали з Дакса чи По...
— З Тарба,— сказав Д'Артаньян.
________________
1 Карл Великий (742-814) — король Франкської держави з 768 по 800 рік, з 800 по 814 рік — імператор Заходу, до володінь якого входили території Теперішньої Франції, частини Німеччини, Італії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Австрії та Іспанії; найвидатніший представник династії Каролінгів, при якій остаточно склалися феодальні відносини. Війни Карла Великого та його рицарів з арабами відображено у славнозвісній поемі "Пісня про Роланда" та в інших творах раннього Середньовіччя.
— Вам дозволено не знати цієї деталі,— закінчив Атос.
— Слово честі, панове,— вигукнув Д'Артаньян,— вас прозвали влучно! Й історія зі мною, якщо тільки про неї почнуть говорити, беззаперечно доведе: ваш союз походить принаймні не від різниці у вдачах.
Портос, який тим часом підійшов ближче і привітав помахом руки Атоса, обернувся до Д'Артаньяна і, впізнавши його, занімів, вражений до краю.
— Гм...— пробурмотів він.— Що це таке?
— У мене дуель з цим добродієм,— сказав Атос, показуючи на Д'Артаньяна так, наче він вітав його.
— Але в мене теж дуель з цим паном,— мовив Портос.
— Тільки о першій годині,— відповів Д'Артаньян.
— І в мене дуель з цим добродієм,— зауважив Араміс, собі виходячи на галявину.
— Та тільки о другій годині,— так само спокійно сказав Д'Артаньян.
— Але з якого приводу б'єшся ти, Атосе? — спитав Араміс.
— Правду кажучи, я й сам до пуття не знаю. Він боляче штовхнув мене в плече. А ти, Портосе?
— А я, правду кажучи, б'юсь тільки тому, що б'юсь,— відповів Портос, почервонівши.
Атос, повз увагу якого ніщо не проходило непоміченим, побачив тонку усмішку на губах гасконця.
— Ми засперечалися з приводу вбрання,— пояснив юнак.
— А ти, Арамісе? — спитав Атос.
— Я б'юсь через суперечку з приводу одного теологічного питання1,— відповів Араміс, знаком попереджаючи Д'Артаньяна, щоб той не виказав справжню причину їхньої дуелі.
Атос помітив, що Д'Артаньян знов усміхнувся.
— Справді? — перепитав Атос.
— Так, одне місце зі святого Августина2, з приводу якого ми не дійшли згоди,— сказав гасконець.
— В нього таки є голова на плечах! — прошепотів Атос.
________________
1 Теологія — богослов'я; теоретичний виклад, тлумачення й виправдання певних релігійних поглядів.
2 Аврелій Августин (354—430) — єпископ з Гіппона в Північній Африці, давньохристиянський богослов і філософ-містик, автор творів "Про град Божий", "Сповідь" та ін., де, зокрема, зауважується, шо казати неправду — гріх.
— А зараз, коли ви всі зібралися, панове,— мовив Д'Артаньян,— дозвольте мені вибачитися перед вами.
При слові "вибачитися" легка тінь набігла на чоло Атоса, гордовита посмішка торкнулася губів Портоса, й Араміс заперечливо похитав головою.
— Ви не зрозуміли мене, панове,— провадив Д'Артаньян, підводячи голову; в цю мить золотий промінь сонця впав на його чоло, підкресливши тонкі й сміливі риси обличчя.— Я прошу вас вибачити мені на той випадок, якщо я не зможу сплатити борг усім трьом. Адже пан Атос має право вбити мене першим, що не дозволить мені заплатити свій борг честі вам, пане Портосе, а тим більше вам, пане Арамісе. А тепер, панове, кажу ще раз: вибачте мені, але тільки за це — і до бою!
І Д'Артаньян сміливо вихопив шпагу з піхов.
Кров зразу вдарила йому в голову; в цю мить він ладен був схрестити шпагу з усіма мушкетерами королівства так само, як оце збирався ставати до бою з Атосом, Портосом та Арамісом.
Було чверть на першу. Полуденне сонце заливало місце, обране для дуелі, своїм пекучим промінням.
— Дуже жарко,— сказав Атос, і собі вихоплюючи шпагу.— І все-таки я не можу скинути камзол; відчуваю, що моя рана не загоїлась, то й боюсь збентежити добродія виглядом крові, яку пустив мені не він.
— Це правда, добродію,— відповів Д'Артаньян,— та, запевняю вас, хоч би хто пустив вашу кров — я чи хтось інший,— мені завжди буде боляче бачити кров такого хороброго дворянина, як ви; отже, я теж битимусь у камзолі.
— Годі, годі! — мовив Портос— Досить компліментів, зважте, що ми теж чекаємо своєї черги...
— Такі дурниці вам слід було б казати лише від свого імені, Портосе,— перебив Араміс— Я ж, навпаки, вважаю слова цих добродіїв цілком доречними й принаймні гідними шляхетних людей.
— До ваших послуг, добродію! — вигукнув Атос, стаючи в позицію.
— Я тільки чекав на ваші накази,— відповів Д'Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.
Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.
— Гвардійці кардинала! — вигукнули разом Портос і Араміс— Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.
— Гей! — закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме.— Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?
— Ви надто люб'язні, панове гвардійці! — відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу.— Якби ми побачили, що б'єтеся ви, то можу засвідчити — не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.
— Панове,— заперечив Жюссак,— на превеликий жаль, це неможливо. Обов'язок — понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.
— Добродію,— відповів Араміс, передражнюючи Жюссака,— ми з великим задоволенням виконали б ваше люб'язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.
Насмішка Араміса розлютила Жюссака.
— Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! — вигукнув він.
— Їх п'ятеро,— прошепотів Атос,— а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з'явлюсь перед капітаном.
Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.
Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини,— він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись — означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:
— Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.
— Але ж ви не наш,— заперечив Портос.
— Так,— відповів Д'Артаньян,— я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє — серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям.
— Відійдіть, юначе! — закричав Жюссак, який з рухів і виразу обличчя Д'Артаньяна, певно, зрозумів його наміри.— Ви можете Йти, ми згодні. Рятуйте свою шкуру, та швидше!
Д'Артаньян не зрушив з місця.
— Ай справді, ви славний юнак! — обізвався Атос, стискаючи Д'Артаньянову руку.
— Так! — вигукнули Портос і Араміс— Треба на щось зважитися.
— Цей добродій напрочуд великодушний,— сказав Атос.
А втім, усіх трьох турбувала молодість і недосвідченість Д'Артаньяна.
— Нас буде тільки троє, до того ж серед нас один поранений і один хлопчик,— зауважив Атос— А скажуть, що нас було четверо.
— Хай так, але відступати! — вигукнув Портос.
— Це неможливо,— сказав Атос. Д'Артаньян зрозумів причину їхньої нерішучості.
— Панове,— мовив він до мушкетерів,— однаково випробуйте мене. Присягаюся честю: я не зійду з цього місця, якщо нас переможуть.
— Як вас звати, хоробрий юначе? — спитав Атос.
— Д'Артаньян, добродію.
— Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д'Артаньяне, вперед! — вигукнув Атос.
— То як, панове, ви вже надумали? — втретє вигукнув Жюссак.
— Авжеж, добродію,— відповів Атос.
— І що ви надумали?— спитав Жюссак.
— Ми матимемо честь напасти на вас,— відповів Араміс, торкнувшись капелюха однією рукою і витягаючи шпагу з піхов другою.
— А! То ви чините опір! — вигукнув Жюссак.
— Хай йому чорт! Це вас дивує?
І дев'ятеро бійців завзято кинулись у бій, кожен проти свого супротивника.
Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс — з двома супротивниками водночас.
Що ж до Д'Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.
Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху — він і тіні страху не відчув,— а від збудження; Д'Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. Жюссак любив, як тоді казали, "поласувати клинком" і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари — як людина, що дуже високо цінує власне життя.
Ця боротьба вивела зрештою Жюссака з рівноваги. Розлючений тим, що не може нічого вдіяти із супротивником, якого мав за хлопчиська, він розпалився і став робити один за одним огріхи. Д'Артаньян, який брак практики компенсував досить глибоким знанням теорії, бився чимдалі проворніше. Вирішивши покінчити з юнаком одним ударом, Жюссак зробив різкий випад: Д'Артаньян спритно відбив удар і, поки Жюссак підводився, прослизнув, як змія, у нього під шпагою і встромив свою шпагу йому в груди.
Тут же Д'Артаньян кинув швидкий тривожний погляд на поле бою.
Араміс убив уже одного зі своїх супротивників, але другий уперто напосідав на нього. Та все-таки Араміс був іще в добрій позиції й міг захищатися.
Бікара і Портос поранили одне одного. Портос був поранений в руку, Бікара — в стегно. Проте жоден з них не вважав свою рану тяжкою, і обидва фехтували ще завзятіше.
Атос, якого Каюзак поранив іще раз, блід прямо-таки на очах, але не відступав ні на крок: він тільки переклав шпагу в ліву руку.
Згідно з тогочасними правилами дуелі, Д'Артаньян міг прийти на поміч будь-кому з товаришів; поки він шукав очима, хто з них якнайбільше цього потребує, його погляд раптом вловив погляд Атоса. Очі мушкетера були вельми красномовні. Атос швидше погодився б умерти, ніж покликати на допомогу; але він міг дивитись і, отже, поглядом просити підтримки. Д'Артаньян відгадав цей погляд, підхопився і збоку напав на Каюзака, вигукуючи:
— До мене, пане гвардійцю, або я вб'ю вас!
Каюзак обернувся. І саме вчасно. Атос, якого підтримувала хіба тільки його надзвичайна хоробрість, тут же впав на одне коліно.
— Хай йому чорт! — гукнув мушкетер до Д'Артаньяна.— Не вбивайте його, юначе, прошу вас; у мене з ним давні рахунки, які я хочу звести сам, коли одужаю. Обеззбройте його, вибийте у нього шпагу. Отак! Добре! Дуже добре!
Цей вигук вихопився в Атоса, коли він побачив, що Каюзакова шпага відлетіла кроків на двадцять. Д'Артаньян і Каюзак водночас зірвалися з місця й побігли, один — щоб повернути собі шпагу, другий — щоб забрати її. Спритніший Д'Артаньян устиг перший і наступив на шпагу ногою.
Каюзак підбіг до гвардійця, якого вбив Араміс, підняв його шпагу й хотів повернутися до Д'Артаньяна. Та в ту саму мить на його дорозі з'явився Атос. Короткого перепочинку, що його дав Атосові Д'Артаньян, виявилося цілком досить; мушкетер, боячись, що ворога вб'є Д'Артаньян, а не він, знову кинувся в бій.
Д'Артаньян зрозумів: Атосові буде прикро, якщо йому стануть на перешкоді. Т справді, за кілька секунд Каюзак упав — шпага проколола йому горло.
В ту ж мить Араміс приставив шпагу до грудей поваленого супротивника і примусив його просити пощади.
Залишалися Портос і Бікара. Портос заносився, питаючи в Біка-ра, котра може бути година, і вітаючи його з ротою, яку щойно дали його братові в Наваррському полку. Але всі ці жарти не допомагали мушкетерові. Бікара був одним з тих залізних людей, які падають тільки мертвими.
А втім, час було кінчати. Могла з'явитися сторожа й заарештувати всіх бійців без розбору — поранених і здорових, прихильників короля і прихильників кардинала. Атос, Араміс і Д'Артаньян оточили Бікара, вимагаючи, щоб той здався. Та хоч гвардієць лишався один проти чотирьох, ще й з раною в стегні, він вирішив битися до кінця. Тоді Жюссак підвівся на лікті й гукнув йому, щоб здавався. Бікара був гасконцем, як і Д'Артаньян; удавши, що не чує, він засміявся і, захищаючись, показав між двома випадами кінцем шпаги на землю.
— Тут,— вигукнув він, пародіюючи слова Біблії,— помре Бікара, один серед усіх, хто був з ним1.
— Але ж їх четверо проти тебе одного! Здавайся, я наказую тобі!
— А! Якщо ти наказуєш, це інша річ,— відповів Бікара.— Ти мій бригадир, і я мушу підкоритися.
Відскочивши назад, він, аби тільки не віддати шпагу ворогам, зламав її об коліно, перекинув уламки через мур монастиря і, схрестивши руки на грудях, почав насвистувати якусь кардиналістську пісеньку.
Мужність завжди викликає повагу, навіть у ворогів. Мушкетери відсалютували Бікара своїми шпагами і вклали їх у піхви. Д'Артаньян зробив те саме, а потім, за допомогою Бікара, єдиного з гвардійців,
________________
1 У Біблії є слова: "Разом з усіма, хто був з Ним".
хто тримався на ногах, відніс до монастирських воріт Жюссака, Ка-юзака і того з Арамісових супротивників, який був тільки поранений. Четвертий, як ми вже сказали, був мертвий.
Після цього вони подзвонили біля входу і, захопивши чотири шпаги з п'яти, нестямні від радості, попрямували до будинку пана де Тревіля.
Вони йшли, тримаючись за руки, займаючи всю ширину вулиці й запрошуючи з собою всіх мушкетерів, яких зустрічали, так що зрештою це стало схожим на тріумфальний марш. Д'Артаньян млів од щастя: він ішов між Атосом і Портосом і ніжно обіймав їх.
— Коли я ще не мушкетер,— сказав він новим друзям, переступаючи поріг палацу пана де Тревіля,— то принаймні мене прийняли до учнів, чи не так?
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
