Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
VI. ЙОГО ВЕЛИЧНІСТЬ КОРОЛЬ ЛЮДОВІК XIII
Про цю подію заговорили повсюди. Пан де Тревіль привселюдно обурювався з поведінки мушкетерів, але, залишившись з ними наодинці, щиро їх привітав. Проте, розуміючи, що часу гаяти не можна, він поспішив до Лувру — першим сповістити короля про новину. Та було вже пізно: король зачинився з кардиналом, і панові де Тревілю сказали, що він працює й не велів нікого приймати. Пан де Тревіль з'явився до короля ввечері, коли той грав у карти. Його величність вигравав; а що він був скупеньким, то настрій у нього був пречудовий. Отож, побачивши Тревіля, король гукнув:
— А йдіть-но сюди, пане капітане! Ідіть сюди — я мушу вас вилаяти. Чи відомо вам, що його високопреосвященство скаржився мені сьогодні на ваших мушкетерів і розхвилювався так, аж захворів? Що не кажіть, а ваші мушкетери — справжнісінькі чортяки й шибайголови!
— Ні, ваша величносте,— відповів Тревіль, який відразу збагнув, як повертається справа.— Навпаки, це найлагідніші, мов ягнята, й дуже скромні люди, які, ручуся вам, тільки й мріють про те, щоб вихоплювати з піхов шпаги для служби вашій величності. Але що вдієш! Гвардійці пана кардинала раз у раз шукають з ними сварки, і в ім'я честі полку мої бідолашні мушкетери змушені захищатися.
— Стривайте, пане де Тревілю! — сказав король.— Заждіть хвилинку! Можна подумати, що йдеться про якусь гнану релігійну громаду! їй-право, мій любий капітане, мені хочеться позбавити вас військового чину й віддати його панночці де Шермо, якій я обіцяв абатство'. Але не сподівайтеся, що я повірю вам на слово. Мене називають Людовіком Справедливим, пане де Тревілю, і зараз, саме зараз ви в цьому переконаєтесь.
— О ваша величносте! Саме через те, що я вірю в вашу справедливість, я так терпляче і так спокійно чекатиму на ваше рішення.
— Чекайте, чекайте,— відповів король.— Я не примушу вас довго дожидатися.
Справді, щастя відвернулося від короля — він почав програвати і вирішив скористатися з нагоди (хай пробачать нам цей старий і, зізнаємось, не оригінальний вираз картярів), щоб підкинути комусь свою колоду. Отож його величність дуже скоро підвівся з-за столу і, поклавши в кишеню виграні гроші, сказав:
— Ля Вьєвілю, сядьте на моє місце, я мушу поговорити з паном де Тревілем у важливій справі. Так, так... Тут у мене лежало вісімдесят луїдорів2; поставте таку саму суму, щоб ті, хто програв, не мали підстав скаржитися. Справедливість понад усе!
Потім, обернувшися до пана де Тревіля, король підійшов з ним до вікна і спитав:
— То ви кажете, що саме гвардійці його високопреосвященства шукали сварки з вашими мушкетерами?
— Так, ваша величносте, як і завжди.
— А як же все це сталося? Ви чудово знаєте, любий капітане, що суддя мусить вислухати обидві сторони.
— Дуже просто і звично, ваша величносте! Троє моїх найкращих солдатів, чиї імена вам добре відомі й чию відданість ви мали нагоду оцінити не раз — бо можу запевнити вашу величність: вони всім серцем віддані службі,— так от, троє моїх найкращих солдатів, добродії Атос, Портос і Араміс пішли прогулятися з одним молодим гасконцем, якого я сьогодні вранці доручив їхнім турботам. Прогулянка мала відбутись, коли не помиляюся, поблизу Сен-Жермена, і вони домовились зустрітися біля монастиря Дешо. Аж раптом з'явився пан де Жюссак з панами Каюзаком, Бікара та ще двома гвардійцями; прийшли вони таким гуртом явно не з добрими намірами, а щоб порушити закон про заборону поєдинків.
________________
1 Абатство — католицький монастир.
2 Луїдор — французька золота монета, викарбувана вперше за часів Людо-віка XIII, звідки й дістала свою назву (франц. louis d'or дослівно означає "золотий луї", від Louis — Людовік); за вартістю — те саме, що пістоль.
— Он воно як! Я тільки зараз усе зрозумів! — вигукнув король.— Безперечно, вони самі прийшли битися на дуелі!..
— Я не звинувачую їх, ваша величносте, а залишаю вам самому вирішити, що можуть замишляти п'ятеро озброєних людей у такому безлюдному місці, як пустир монастиря кармеліток.
— Так, ваша правда, Тревілю, ваша правда.
— Але, побачивши моїх мушкетерів, вони забули про свої власні сварки; гору взяла давня ненависть до мушкетерів. Адже вашій величності добре відомо, що мушкетери, які захищають інтереси короля й тільки короля, ненавидять гвардійців — вірних слуг пана кардинала.
— Так, Тревілю, так,— задумливо мовив король.— Повірте, мені дуже прикро бачити, що Франція розділена на два табори, що у королівства дві голови; але незабаром цьому має настати кінець, Тревілю, так, скоро настане цьому кінець... То ви кажете, гвардійці зачепили мушкетерів?
— Я кажу: цілком можливо, що події розвивалися саме так, але я не можу твердити це напевно, ваша величносте. Ви знаєте, як важко дізнатися правду, не володіючи тією надзвичайною проникливістю, котра дала Людовіку Тринадцятому ім'я Справедливого...
— Ваша правда, Тревілю. Але мушкетери були не самі — з ними був якийсь хлопчина?
— Авжеж, ваша величносте, і, крім того, один з мушкетерів був поранений. Отже, троє мушкетерів короля, з яких один поранений, і хлопчик не тільки вистояли проти п'ятьох найзапекліших гвардійців пана кардинала, а й поклали чотирьох на місці.
— Та це ж перемога! — радісно вигукнув король.— Блискуча перемога!
— Так, ваша величносте, така ж блискуча, як біля моста Се1.
— Четверо, з яких один поранений і один майже хлопчик, кажете ви?
— Його навряд чи можна назвати юнаком; але він так блискуче показав себе в цьому бою, що я беру на себе сміливість рекомендувати його вашій величності.
— Як його звуть?
________________
1 Йдеться про сутичку, шо сталася в 1620 році між армією Людовіка XIII та військами бунтівних феодалів, які засіли в Анжері (місто на заході Франції). З політичною метою незначному по суті успіху королівського війська було надано характеру гучної перемоги.
— Д'Артаньян, ваша величносте. Це син одного з моїх найдавніших друзів, який воював добровольцем в армії славетного батька вашої величності.
— І ви кажете, що цей юнак гідно поводився? Розкажіть мені про нього, Тревілю; адже ви знаєте, що я дуже люблю розповіді про війни та про битви.
І король Людовік XIII, гордовито підкрутивши вуса, випростався.
— Ваша величносте,— сказав Тревіль,— як я вам уже розповідав, пан Д'Артаньян — дуже молодий і, не маючи честі бути мушкетером, носить цивільне вбрання. Гвардійці пана кардинала, звернувши увагу на його молодість і, головне, на те, що він не мушкетер, запропонували йому піти геть, перш ніж вони почнуть атаку...
— Отже, ви самі добре бачите, Тревілю,— перебив король,— що гвардійці напали першими.
— Справедливо, ваша величносте: це поза всякими сумнівами. Вони зажадали, щоб Д'Артаньян пішов геть; але юнак відповів, що серцем він мушкетер, цілком відданий вашій величності, і тому лишиться з мушкетерами.
— Хоробрий юнак! — прошепотів король.
— Так, він лишився з мушкетерами, і ваша величність має в його особі дуже спритного фехтувальника, бо саме він зумів завдати Жюссакові того страхітливого удару шпагою, який так розлютив пана кардинала.
— То це він поранив Жюссака? — вигукнув король.— Він, хлопчисько? Ні, Тревілю, не може цього бути!
— Все сталося саме так, як я мав честь доповісти вашій величності.
— Але Жюссак — один з найкращих фехтувальників королівства.
— Що з того, ваша величносте! Він натрапив на ще кращого.
— Я хочу побачити цього юнака, Тревілю, я хочу неодмінно його побачити, і, якщо можна що-небудь зробити для нього, то нумо діяти.
— Коли вашій величності буде завгодно його прийняти?
— Завтра о дванадцятій, Тревілю.
— Привести його самого?
— Ні, приведіть їх до мене всіх чотирьох. Я хочу подякувати всім разом; віддані люди трапляються рідко, Тревілю, і відданість треба заохочувати.
— Рівно о дванадцятій, ваша величносте, ми будемо в Дуврі.
— Тільки з малого під'їзду, Тревілю, з малого під'їзду. Кардиналові знати про це не слід...
— Так, ваша величносте.
— Розумієте, Тревілю, закон є закон; поєдинки, зрештою все-таки заборонені.
— Але ж цю зустріч, ваша величносте, ніяк не можна вважати звичайним поєдинком. Це збройна сутичка, і найкращим доказом є те, що гвардійців кардинала було п'ятеро проти трьох мушкетерів і пана Д'Артаньяна.
— Це справедливо,— мовив король,— але однаково, Тревілю, приходьте все-таки з малого під'їзду.
Тревіль усміхнувся. Та оскільки й того, чого він досяг, було цілком досить — адже учень збунтувався проти свого навчителя,— він шанобливо вклонився і, попросивши дозволу, вийшов.
Того ж вечора трьох мушкетерів попередили про честь, яку їм було виявлено. Давно знаючи короля, вони не дуже схвилювалися; тільки Д'Артаньян з його жвавою уявою гасконця побачив у запрошенні запоруку свого майбутнього щастя і всю ніч малював собі райдужні картини. Рівно о восьмій ранку він був уже в Атоса.
Д'Артаньян застав мушкетера одягненим і готовим у дорогу. А що прийом у короля був призначений аж на полудень, то Атос вирішив разом з Портосом і Арамісом зіграти в гилки в гральному домі поблизу Люксембурзьких стаєнь. Атос запросив Д'Артаньяна піти разом з ними, і той погодився, хоч ніколи не грав у цю гру: ще не було й дев'ятої години, і він просто не знав, як згаяти час до дванадцятої.
Обидва мушкетери були вже на місці й безладно перекидалися м'ячем. Атос, який відзначався особливою спритністю в усіх фізичних вправах, став біля Д'Артаньяна з протилежного боку й запропонував зіграти партію. Та тільки-но Атос, навіть граючи лівою рукою, зробив необачний рух, як зрозумів: рана ще не дозволяє йому займатися подібними вправами. Отже, Д'Артаньян лишився сам; він сказав, що вважає себе надто невправним, аби грати партію як належить, і тому вони вирішили тільки трохи покидати м'яч, не ведучи рахунку. Та коли один з м'ячів, спрямованих геркулесівською рукою Портоса, промайнув зовсім близько від голови Д'Артаньяна, той подумав, що якби м'яч не пролетів збоку, а влучив йому в обличчя, то аудієнція могла б і не відбутися, бо юнакові, зрозуміло, не можна було б після того з'явитися до короля. Гаскон-ська уява Д'Артаньяна вже малювала йому, що від цієї аудієнції залежить усе його майбутнє, і тому він, ввічливо вклонившись ҐІортосу й Арамісу, сказав, що гратиме тільки тоді, коли відчує себе здатним протистояти їм, відійшов за канат і став серед глядачів. На лихо для Д'Артаньяна, серед глядачів був один з гвардійців його високопреосвященства, котрий, збуджений недавньою поразко» своїх товаришів, замислив скористатися з першого ж випадку, щоб помститися за неї. Отож він вирішив, що така нагода наспіла, і, звертаючись до свого сусіди, мовив:
— Не дивно, що цей молодик злякався м'яча, — адже це, безперечно, учень мушкетерів.
Д'Артаньян обернувся так рвучко, ніби його вжалила гадюка, і обпік гвардійця лютим поглядом.
— До біса! — провадив той, хвацько підкручуючи вуса.— Дивіться на мене, скільки вам заманеться, мій юний добродію; я сказав те, що сказав.
— Оскільки ваші слова занадто прозорі, щоб їх пояснювати,— стиха відповів Д'Артаньян,— то я прошу вас вийти за мною.
— Коли саме? — так само зухвало спитав гвардієць.
— Негайно, як ваша ласка.
— І ви, звичайно, знаєте, хто я?
— Ні, зовсім не знаю і не бажаю знати.
— Шкода! Коли б ви знали моє ім'я, то, можливо, не так поспішали б.
— Як же вас звати?
— Бернажу, до ваших послуг.
— Ну що ж, пане Бернажу,— спокійно відповів Д'Артаньян,— я чекатиму на вас біля дверей.
— Ідіть вперед, добродію, я рушаю за вами.
— Тільки не дуже поспішайте, пане, щоб часом не помітили, як ми виходимо разом; ви ж розумієте: зайві свідки в нашій справі зовсім ні до чого.
— Гаразд,— мовив гвардієць, здивований тим, що його ім'я не справило ніякого враження на юнака.
Справді, ім'я Бернажу знали всі, крім хіба що Д'Артаньяна; Це був один з тих забіяк, без яких не обходиться жодна сутичка,— а сутички відбувалися тоді щодня, незважаючи на численні заборони короля та кардинала.
Портос і Араміс так захопилися грою, а Атос з такою увагою стежив за нею, що мушкетери навіть не помітили, коли їхній юний товариш вийшов і став біля дверей, чекаючи гвардійця його високопреосвященства.
За хвилину вийшов і той. А що Д'Артаньян, поспішаючи на аудієнцію, призначену опівдні, не міг гаяти часу, то він озирнувся довкола і, побачивши, що вулиця безлюдна, одразу ж приступив до справи.
— Слово честі,— сказав він супротивникові,— вам пощастило, хоч ви і зветесь Бернажу, що маєте справу тільки з учнем мушкетерів; проте можете не сумніватись — я битимусь якнайстаранніше. Захищайтеся!
— Але, здається мені, місце обрано досить невдало,— зауважив гвардієць.— Нам буде зручніше битися десь за Сен-Жерменським абатством або на Пре-о-Клері.
— Слушно кажете,— відповів Д'Артаньян.— Але, на жаль, я не маю часу — рівно опівдні мені призначено побачення. Тож захищайтеся, добродію, захищайтеся!
Бернажу був не з тих, кому треба двічі це повторювати. В ту ж мить шпага блиснула в його руці, і він кинувся на супротивника, якого, зважаючи на його молодість, сподівався злякати.
Та Д'Артаньян уже пройшов напередодні гарну науку й, захоплений учорашньою перемогою та сповнений віри в своє майбутнє щастя, вирішив не відступати ні на крок: шпаги, задзвенівши, схрестилися. Д'Артаньян упевнено відбив перший удар, і його супротивник змушений був відступити. Скориставшись з того, що при цьому рухові шпага Бернажу відхилилася вбік, Д'Артаньян вивільнив свою шпагу, кинувся вперед і вколов гвардійця в плече. В ту ж мить Д'Артаньян відступив на крок назад і підняв шпагу; та Бернажу гукнув, що це дрібниця, і, розлючено кинувшись на юнака, сам же й наразився на його шпагу. А що гвардієць не впав і не визнавав себе переможеним, а тільки відступав до будинку пана де Ля Тремуйля, серед слуг якого мав родича, то Д'Артаньян, не відаючи, наскільки небезпечна рана супротивника, став його переслідувати і, безперечно, добив би Бернажу третім ударом, якби гомін, що зчинився на вулиці, не долинув до приміщення, де грали в м'яч, і двоє друзів гвардійця, котрі чули, як він обмінявся кількома словами з Д'Артаньяном, ще й бачили, як після цього вони обоє вийшли на вулицю, не поспішили зі шпагами в руках з грального дому й не напали на переможця. Проте й Атос, Портос та Араміс теж хутко з'явилися на порозі, кинулись на гвардійців і примусили їх обернутися. Аж тут Бернажу впав; збагнувши, що їх тільки двоє проти чотирьох, гвардійці заволали:
— До нас, прибічники де Ля Тремуйля!
Коли ті, хто був в особняку, почули цей крик, вони вискочили на вулицю й напали на чотирьох друзів. А ті, в свою чергу, закричали: — До нас, мушкетери!
На цей заклик завжди відгукувалися; всі знали, що мушкетери — вороги його високопреосвященства, і любили їх за ненависть до кардинала. Ось чому гвардійці всіх полків, які не належали, за влучним виразом Араміса, "червоному герцогу", ставали в таких випадках на бік мушкетерів короля. З трьох гвардійців роти пана Дезессара, які саме проходили по вулиці, двоє кинулись на допомогу чотирьом товаришам, а третій побіг до будинку пана де Тревіля, гукаючи:
— До нас, мушкетери, до нас!
Як і завжди, в будинку пана де Тревіля було повно солдатів його полку, що поспішили на допомогу товаришам; почалася бійка, але сила була тепер на боці мушкетерів: гвардійці кардинала й слуги пана де Ля Тремуйля мусили втекти в будинок, ледве встигнувши замкнути ворота, щоб не дати ворогам увірватися туди. Пораненого Бернажу перенесли в особняк раніше, і він був, як ми вже казали, в досить тяжкому стані.
Мушкетери та їхні спільники були такі розлючені, що хтось навіть запропонував підпалити будинок пана де Ля Тремуйля, щоб покарати його слуг, які наважились напасти на королівських мушкетерів. Цю пропозицію охоче прийняли, але, на щастя, пробило одинадцяту годину; Д'Артаньян та його товариші згадали про аудієнцію і, побоюючись, щоб таку чудову витівку не втнули без них, зробили все, аби заспокоїти гарячі голови. Мушкетери вдовольнилися тим, що кинули кілька каменюк у ворота, які, проте, лишилися цілими. Це трохи вгамувало запал; як на те, заводії вибралися з натовпу й пішли до будинку пана де Тревіля, що, знаючи вже про це безчинство, чекав на них.
— Швидше до Лувру! — сказав він.— До Лувру, не гаючи жодної хвилини! Спробуймо побачити короля, перш ніж його попередить кардинал; ми розповімо йому цю історію як продовження вчорашньої справи, так що обидві зійдуть за одну.
Пан де Тревіль у супроводі чотирьох молодих людей поспішив До Лувру; але, на превеликий подив капітана мушкетерів, йому сказали, що король поїхав полювати оленя у Сен-Жерменський ліс. Пан де Тревіль примусив камердинера двічі повторити цю новину, і мушкетери помітили, що він чимдалі хмурніє.
— Може,— спитав він,— його величність ще вчора вирішили поїхати на полювання?
— Ні, ваша світлосте,— відповів камердинер.— Головний єгер Доповів уранці, що цієї ночі для короля оточили оленя. Спочатку його величність сказав, що не поїде, але все-таки не встояв перед спокусою і, поснідавши, поїхав.
— Король зустрічався з кардиналом? — спитав пан де Тревіль.
— Можливо,— відповів камердинер,— бо я бачив уранці запряжену карету його високопреосвященства, і на запитання, куди він їде, мені відповіли, що до Сен-Жермена.
— Нас випередили,— сказав пан де Тревіль.— Панове, я бачитиму короля сьогодні ввечері, а вам поки шо ліпше не наражатися на небезпеку.
Порада була така слушна, до того ж її давала людина, яка так добре знала короля, що четверо молодих людей не наважилися суперечити. Пан де Тревіль запропонував їм розійтися по домівках і чекати на його повідомлення.
Повернувшися до себе, капітан мушкетерів подумав, що краще буде, коли він перший подасть скаргу. Він послав одного зі слуг до пана де Ля Тремуйля з листом, в якому просив його вирядити гвардійця пана кардинала зі свого будинку й дати прочуханки його прибічникам за те, що вони наважились напасти на мушкетерів. Але пан де Ля Тремуйль, попереджений своїм конюшим, котрий, як відомо, був родичем Бернажу, наказав відповісти, що ні панові де Тревілю, ні його мушкетерам не личить скаржитися, а навпаки, це слід робити йому, бо мушкетери не тільки першими напали на його людей, а ще й хотіли підпалити його будинок. А що ця суперечка між двома вельможами могла затягтися надовго і кожен, зрозуміло, відстоював би своє, то пан де Тревіль знайшов хід, який мав усе з'ясувати: він вирішив особисто поїхати до пана де Ля Тремуйля.
Не гаючи часу, він підкотив до його будинку і звелів повідомити про себе.
Вельможі ввічливо вклонились один одному, бо якщо їх і не можна було назвати приятелями, то принаймні вони поважали одне одного. Вони були люди шляхетні й чесні; до того ж, пан де Ля Тремуйль як протестант рідко бував при дворі й не належав до жодної партії, а тому здебільшого ставився до всіх без упередження. Проте цього разу його зовні ввічливий прийом здався холоднішим, ніж завжди.
— Добродію,— сказав пан де Тревіль,— ми обоє маємо підстави скаржитись один на одного, і я прийшов до вас, щоб разом з'ясувати цю справу.
— Охоче,— відповів пан де Ля Тремуйль.— Але попереджаю, що я добре поінформований: в усьому винні ваші мушкетери.
— Ви надто справедливі й розумні, добродію,— зауважив пан де Тревіль,— щоб не пристати на пропозицію, яку я хочу вам зробити.
— Прошу, добродію, я слухаю.
— Як почувається пан Бернажу, родич вашого конюшого?
— Дуже кепсько, добродію. Крім того, що його поранено в плече, правда, не дуже серйозно, він наразився ще й на удар в груди. Шпага зачепила легеню, тож лікар майже не сподівається на щасливий кінець.
— Але ж поранений при тямі?
— Так, він притомний.
— Він може говорити?
— Він розмовляє, хоч йому це й важко.
— Так от, добродію! Ходімо до нього й попросимо в ім'я Бога, перед яким він невдовзі може стати, розповісти правду. Я обрав його суддею в своїй справі й повірю всьому, що він скаже.
Пан де Ля Тремуйль на мить замислився; переконавшись, що важко запропонувати щось розумніше, він погодився.
Вони спустилися в кімнату, де лежав поранений. Побачивши перед собою двох благородних вельмож, Бернажу спробував підвестися на ліжку, але відчув таку слабість, що, знесилений необачним рухом, упав на постіль майже непритомний.
Пан де Ля Тремуйль нахилився до гвардійця, дав йому понюхати солей, і той прийшов до тями. Тоді пан де Тревіль, не бажаючи, щоб його звинуватили, ніби він силував хворого говорити, попросив пана де Ля Тремуйля, щоб він запитував Бернажу.
Все сталося так, як і сподівався пан де Тревіль. Перебуваючи між життям і смертю, Бернажу не схотів брехати й виправдовуватись; він розповів обом вельможам усе, як було.
Пан де Тревіль саме цього й хотів; він побажав Бернажу швидкого одужання, попрощався з паном де Ля Тремуйлем, поїхав додому й одразу ж послав попередити чотирьох друзів, що чекатиме їх на обід.
Пан де Тревіль приймав найвишуканіше товариство — до речі, всі гості були антикардиналістами. Отож за обідом тільки й було розмови, що про дві поразки, яких зазнали гвардійці його високопреосвященства. А що Д'Артаньян був героєм обох подій, то на нього й посипались усі поздоровлення, від яких Атос, Портос і Араміс відмовились на користь юнака не тільки як справжні товариші, а й як люди, що давно звикли до похвал.
Близько шостої години пан де Тревіль сказав, що треба їхати до Лувру; та оскільки час, призначений його величністю для аудієнції, вже минув, то, замість попросити дозволу ввійти через малий під'їзд, капітан мушкетерів подався разом з чотирма молодими людьми просто до передпокою. Король ще не повернувся з полювання. Молоді люди прогулювалися серед придворних і чекали вже мало не півгодини; аж ось усі двері розчинились, і розпорядник сповістив про прибуття його величності.
При цій звістці Д'Артаньян затремтів з голови до п'ят. Йому здалося, що наступна мить має вирішити всю його майбутню долю. І він прикипів поглядом до дверей, в які мав увійти король.
Людовік XIII з'явився перший; він був у запорошеному мисливському вбранні, у високих чоботях і з нагаєм у руці. З першого ж погляду Д'Артаньян зрозумів, що король нетямиться від люті.
Та хоч як було ясно, що його величність перебуває в дуже кепському настрої, придворні все-таки вишикувались упродовж його шляху: в королівських передпокоях мають за краще, щоб король побачив їх навіть тоді, коли гнівається, ніж щоб зовсім їх не побачив. Отож троє мушкетерів, не вагаючись, зробили крок уперед, тоді як Д'Артаньян, навпаки, спробував сховатися за ними; та хоч король і знав особисто Атоса, Портоса й Араміса, він проминув їх, навіть не глянувши в бік мушкетерів і не сказавши їм жодного слова, наче ніколи їх і не бачив. Що ж до пана де Тревіля, то він, діждавшись, поки погляд короля зупиниться на ньому, витримав його з такою твердістю, що його величність сам змушений був опустити очі; король пробурмотів щось собі під ніс і хутко пройшов до своїх апартаментів.
— Кепські справи,— мовив Атос, усміхаючись.— І не сьогодні, принаймні, нас пожалують орденом.
— Почекайте тут десять хвилин,— сказав пан де Тревіль.— Якщо за ці десять хвилин я не повернуся назад, ідіть до мене додому, бо далі чекати буде марною справою.
Четверо молодих людей почекали десять хвилин, чверть години, Двадцять хвилин; побачивши, що пана де Тревіля нема, вони вийшли, дуже занепокоєні таким поворотом справ.
Тим часом пан де Тревіль сміливо ввійшов до королівського кабінету, де його величність, силкуючись приховати обурення, сидів у кріслі й ляскав батогом по ботфортах; це, проте, не завадило капітанові мушкетерів якнайспокійніше спитати його про здоров'я.
— Погано, добродію, дуже погано,— відповів король.— Мені нудно. Це й справді була найгірша хвороба Людовіка XIII, який часто
брав першого-ліпшого зі своїх придворних під руку, тяг його до вікна й казав: "Пане такий-то, понудьгуймо разом".
— Як! Ваша величність нудьгує! — вигукнув пан де Тревіль.— Хіба полювання не розважило сьогодні вашу величність?
— Добра розвага, добродію! Все вироджується, присягаюсь душею! Я не знаю, чи то дичина вже не залишає слідів, чи в хортів пропав нюх. Ми гнали здоровенного оленя, шість годин переслідували його, і от, коли цього могутнього звіра вже було майже загнано, коли Сен-Сімон1 уже підносив ріг до рота, щоб засурмити перемогу,— маєш! — уся зграя собак кинулася вбік — наздоганяти якесь оленятко. Я, зрештою, змушений був відмовитися від гонів, як уже відмовився від соколиного полювання. Що не кажіть, а я таки нещасний король, пане де Тревілю! У мене лише один кречет, та й той сконав позавчора.
— Я розумію ваш розпач, ваша величносте, бо нещастя й справді велике; але ж у вас, певно, є ще чимало соколів, яструбів-перепелят-ників та інших ловчих птахів.
— І жодної людини, щоб їх навчати; сокольничі вимирають, тільки я сам ще володію мистецтвом соколиного полювання. Після мене все буде скінчено; полюватимуть за допомогою тенет, капканів і пасток. Коли б я мав час бодай підготувати учнів! Але дарма, пан кардинал не дає мені ані хвилини відпочинку, він безперестанку торочить мені то про Іспанію, то про Австрію, то про Англію! До речі, про пана кардинала: пане де Тревілю, я невдоволений вами.
Пан де Тревіль тільки й чекав на ці слова. Він давно знав короля і розумів, що всі ці скарги — лише передмова, лише привід, яким той хотів сам себе збадьорити, додати собі рішучості, і що тільки тепер він заговорив про те, про що хотів заговорити.
— Чим же я мав нещастя не догодити вашій величності? — спитав пан де Тревіль, прикинувшись здивованим.
— Он як ви виконуєте свої обов'язки, добродію! — вів далі король, не відповідаючи прямо на запитання пана де Тревіля.— Хіба на те призначив я вас капітаном своїх мушкетерів, щоб вони вбивали людей, розворушили весь квартал і мало не спалили Париж, а ви до того ще й жодним словом не покарали їх? А втім,— вів далі король,— я, безперечно, поквапився вас обвинуватити, бо підбурювачі, певно, вже ув'язнені й ви прийшли доповісти, що їх покарано.
________________
1 Клод де Рувруа, герцог де Сен-Сімон (1607-1693) — фаворит Людовіка XIII, конюший та головний єгермейстер короля, управитель Сен-Жерменсько-го та Версальського замків. У 1636 році Рішельє, невдоволений з впливу Сен-Сімона на короля, усунув його від справ.
— Навпаки, ваша величносте,— спокійно відповів пан де Тре-віль,— я прийшов просити суду саме у вас.
— Але проти кого? — вигукнув король.
— Проти наклепників,— сказав пан де Тревіль.
— Оце так новина! — вигукнув король.— Чи, може, ви запере-цуватимете, що ваші троє клятих мушкетерів — ці самі Атос, Портос і Араміс — та ще цей ваш юнак з Беарна кинулись, як навіжені, на бідолашного Бернажу й заподіяли йому такого лиха, що ніхто не поручиться тепер за його життя? Може, ви заперечуватимете також, що після цього вони взяли в облогу будинок герцога де Ля Тре-муйля і хотіли його спалити? Це, либонь, не було б надто великим нещастям під час війни, оскільки дім герцога — гугенотське кубло, але у спокійні часи такий бешкет — справжнісіньке неподобство. Чи не збираєтеся ви сказати, що все це неправда?
— Хто розповів вашій величності такі байки? — спокійно спитав пан де Тревіль.
— Хто розповів мені ці байки, добродію? Хто б же це міг бути, як не той, хто не спить, коли я сплю, хто працює, коли я розважаюся, хто керує всіма справами в королівстві та за його межами — у Франції і в усій Європі?
— Ваша величність, мабуть, має на гадці Бога,— зауважив пан де Тревіль,— бо ж тільки Бог може стояти так високо над вашою величністю.
— Ні, добродію; я кажу про опору держави, про мого єдиного слугу, про мого єдиного друга — про пана кардинала.
— Його високопреосвященство — це ще не його святість, ваша величносте.
— На що ви натякаєте, добродію?
— Що тільки папа непогрішимий і що ця непогрішимість не поширюється на кардиналів.
— Ви хочете сказати, що він мене дурить, що він зраджує? Отже, ви його звинувачуєте? Ну що ж, тоді зізнайтеся щиро: ви його звинувачуєте?
— Ні, ваша величносте; але я кажу, що він помиляється; я кажу, Що йому подали неправдиві відомості; я кажу, що він поквапився несправедливо звинуватити мушкетерів вашої величності і що він черпав свої відомості з недобрих джерел.
— Звинувачення походить від пана де Ля Тремуйля, від самого герцога. Що ви скажете на це? — Ваша величносте, я міг би відповісти, що він надто зацікавлена особа, аби бути безстороннім суддею; але я далекий від цього, бо знаю герцога як чесного дворянина і тому готовий покластися на його слова, але за однієї умови.
— За якої?
— Що ваша величність викличе його до себе і вчинить йому допит, але зробить це сам, без свідків, і що я знову побачу вашу величність одразу після того, як ви закінчите розмову з герцогом.
— Гаразд! — вигукнув король.— І ви цілком довіритесь тому, що скаже пан де Ля Тремуйль?
— Так, ваша величносте.
— Ви підкоритесь його присудові?
— Беззастережно.
— І погодитесь на будь-яке відшкодування, якого він вимагатиме?
— Цілком.
— Ля Шене! — гукнув король.— Ля Шене!
Довірений камердинер Людовіка XIII, який завжди чергував за дверима, ввійшов до кабінету.
— Ля Шене,— сказав король,— зараз же відряди когось по пана де Ля Тремуйля; мені треба сьогодні ввечері поговорити з ним.
— Ваша величність дає мені слово честі, що нікого не прийме після розмови з паном де Ля Тремуйлем і аж до зустрічі зі мною?
— Нікого, слово честі.
— Тоді до завтра, ваша величносте.
— До завтра, добродію.
— О котрій годині накажете з'явитися, ваша величносте?
— Приходьте, коли самі вирішите.
— Але я боюсь з'явитися надто рано й розбудити вашу величність.
— Розбудити мене? Та хіба ж я сплю? Я більше не сплю, добродію; часом я, правда, дрімаю, оце і все. Приходьте, отже, так рано, як забажаєте, хоч і о сьомій ранку; але стережіться, коли ваші мушкетери винні.
— Коли мої мушкетери винні, їх буде негайно віддано до рук вашої величності, котрий і покарає злочинців на свій розсуд. Чи є у вашої величності ще якісь розпорядження? Я слухаю і готовий підкоритися.
— Ні, добродію, ні, адже мене недаремно звуть Людовіком Справедливим. Тож до завтра, добродію, до завтра.
— Хай Бог береже вашу величність! Хоч як погано спалося королю, але панові де Тревілю спалося ще гірше; він ще звечора попередив трьох мушкетерів і їхнього товариша, щоб вони прийшли до нього о пів на сьому ранку. Тре-віль повів молодих людей із собою, нічого не розповідаючи й не обіцяючи, але й не приховуючи, що їхня доля, як і його власна, висить на волосинці.
Ввійшовши до палацу через малий під'їзд, він наказав зачекати. Якщо король і досі сердиться на них, вони зможуть піти непоміченими; якщо ж король схоче їх прийняти, їх лишиться тільки покликати.
В особистому передпокої короля пан де Тревіль побачив Ля Шене, який сказав, що вчора ввечері герцога де Ля Тремуйля не пощастило застати вдома, що він повернувся до себе надто пізно і тому не міг уже з'явитися до Лувру, що він тільки зараз прийшов на прийом і в цю хвилину перебуває в покоях у короля.
Це дуже втішило пана де Тревіля. Тепер він був певен, що за час між свідченнями пана де Ля Тремуйля і його власними на короля ніхто не вплине.
Справді, не минуло й десяти хвилин, як двері королівського кабінету відчинилися, і пан де Тревіль побачив на порозі герцога де Ля Тремуйля. Герцог підійшов до нього й мовив:
— Пане де Тревілю, його величність послав по мене, аби дізнатися, що трапилось учора вранці біля мого будинку. Я розповів щиру правду, тобто, що винні були мої люди і що я готовий просити у вас вибачення. Оскільки я вас зустрів, дозвольте мені зробити це зараз, і прошу вас вважати мене своїм другом.
— Пане герцогу,— відповів де Тревіль,— я так вірив у вашу чесність, що не просив у його величності іншого захисника, крім вас. Я бачу, що не помилився, і вдячний вам, що у Франції є людина, про яку, не помилившися, можна сказати все те, що я зараз сказав про вас.
— Чудово, чудово! — вигукнув король, який стояв у дверях і чув усі ці компліменти.— Тільки скажіть йому, Тревілю, коли вже він називає себе вашим другом, що я теж хотів би бути його другом, хоч він і залишає це без уваги; що минуло вже три роки, відколи я його бачив востаннє, і що я зумів його побачити знову лише тоді, коли послав по нього. Скажіть йому все це від мого імені, бо є такі речі, яких король не може говорити сам.
— Красно дякую, ваша величносте,— мовив герцог.— Але вірте — правда, це аж ніяк не стосується пана де Тревіля,— вірте, ваша величносте, що далеко не всі ті, кого ви бачите в себе повсякдень, вам найбільш віддані.
— То ви чули те, що я сказав? Тим краще, герцогу, тим краще! — вигукнув король, виходячи з кабінету.— А от і ви, Тревілю! Де ж ваші мушкетери? Я ще позавчора наказав вам привести їх до мене; чому ви цього не зробили?
— Вони внизу, ваша величносте, і з вашого дозволу Ля Шене може їх покликати.
— Так, так, хай заходять негайно; незабаром проб'є восьму годину, а о дев'ятій я чекаю на візит. Можете йти, герцогу, а головне — приходьте знову. Прошу вас, Тревілю.
Герцог уклонився і вийшов. У ту мить, як він одчиняв двері, троє мушкетерів і Д'Артаньян у супроводі Ля Шене з'явилися на верхньому майданчику сходів.
— Заходьте, забіяки, заходьте,— сказав король.— Я хочу вас полаяти. Мушкетери вклонились і ввійшли; Д'Артаньян ступив за ними.
— Тисяча чортів! — повів далі король.— Вас усього четверо, а ви за два дні перемогли в бою сімох гвардійців його високопреосвященства! Це занадто, панове, занадто. Якщо так триватиме й далі, то його високопреосвященство через три тижні змушений буде набрати наново всю свою роту, а мені доведеться пильнувати якнайсуворішого додержання едиктів. Одного, випадково — ще сяк-так; але сімох за два дні — це занадто. Навіть більше ніж занадто...
— І саме тому, як ваша величність може бачити, вони у відчаї, каються й просять їх вибачити.
— У відчаї й каються! Гм...— пробурмотів король.— Щось не дуже віриться — надто хитрі в них обличчя; особливо он у того, з гаскон-ською фізіономією... Підійдіть-но сюди, добродію.
Д'Артаньян зрозумів, що король звертається до нього, і з найроз-пачливішим виглядом ступив крок уперед.
— Ти ба! А мені казали, що це юнак. Та ж це хлопчина, пане де Тревілю, справжнісінький хлопчина! І саме він завдав Жюссакові отого страхітливого удару шпагою?
— Ще й два добрячих удари Бернажу.
— Справді?
— Не кажучи про те,— обізвався Атос,— що коли б він не врятував мене від рук Бікара, то я, певно, не мав би честі висловити найпокірніше шанування вашій величності.
— То цей беарнець, пане де Тревілю, справжнісінький демон, тисяча чортів йому в пельку, як сказав би мій батько! З таким завзяттям можна розідрати не один камзол і поламати не одну шпагу. Але ж гасконці й досі бідують, чи не так?
— Мушу зауважити, ваша величносте, що, хоча в їхніх горах і не знайдено досі покладів золота, Бог давно мав зробити для них це чудо в нагороду за ту підтримку, яку вони виявили його величності вашому батькові.
— А це значить, що гасконці зробили королем також і мене, чи не так, Тревілю, адже я — син свого батька?.. Гаразд! Хай буде по-вашому, я не заперечую. Ля Шене, підіть пошукайте в моїх кишенях — чи не знайдеться там сорок пістолів, і якщо знайдеться, принесіть їх сюди. А тепер, юначе, розкажіть по правді, як усе сталося.
Д'Артаньян розповів про вчорашні події, не минаючи жодної подробиці: як він, схвильований від радощів, що незабаром побачить його величність, не міг спати й прийшов до своїх друзів аж на три години раніше аудієнції; як вони разом подалися в гральний дім і як Бернажу, помітивши, що Д'Артаньян боїться, аби м'яч не влучив йому в обличчя, почав з нього глузувати і за це глузування мало не поплатився життям, а пан де Ля Тремуйль, який нічогісінько про це не знав, ледве не позбувся свого будинку.
— Саме так,— прошепотів король.— Саме так розповідав про це й герцог. Бідолашний кардинал! Семеро за два дні, ще й найдорожчих його серцю; але вже досить, панове, чуєте, досить: ви добре помстилися за поразку на вулиці Феру, і навіть більше того. Ви мусите бути задоволені.
— Якщо ваша величність задоволені,— сказав Тревіль, — то ми також.
— Так, я задоволений,— відповів король, беручи з рук Ля Шене пригорщу золотих і висипаючи їх у долоню Д'Артаньянові.— Ось доказ того, що я задоволений,— додав він.
За тих часів уявлення про гордість було зовсім не таке, як за наших. Дворянин міг одержувати гроші з рук короля, не вважаючи це приниженням. Тож Д'Артаньян не вагаючись поклав у кишеню сорок пістолів і навіть палко подякував його величності.
— От і гаразд,— сказав король, глянувши на стінний годинник.— А тепер ідіть, бо вже пів на дев'яту; я вам казав, що чекаю на одну людину о дев'ятій. Дякую за вашу відданість, панове. Я й надалі можу покладатися на вас, чи не так?
— Ваша величносте! — вигукнули в один голос четверо товаришів.— Ми ладні дати себе порубати на шматки за нашого короля! — Добре, добре. Але лишайтеся цілими, так буде краще, і ви будете корисніші мені... Тревілю,— пошепки додав король, поки всі виходили,— оскільки у вас немає місця в полку мушкетерів, а крім того, ми вирішили не приймати в цей полк без певного випробування, то влаштуйте цього юнака в гвардійську роту вашого зятя пана Дезессара. Хай йому чорт, Тревілю, я наперед радію з гримаси кардинала: він розшаленіє! Але мені це байдуже; я маю на це право.
І король прихильно помахав панові де Тревілю рукою; капітан вийшов до своїх мушкетерів саме в ту мить, коли вони ділили між собою сорок пістолів, подарованих Д'Артаньянові.
А кардинал, як і передбачав король, так розлютився, що цілий тиждень не приходив грати в шахи, хоч це й не заважало королю при зустрічі вітати його найприязнішою усмішкою й питати най-привітнішим голосом:
— То як, пане кардинале, почуваються ваші бідолашні гвардійці Бернажу й Жюссак?
Книга: Олександр Дюма. ТРИ МУШКЕТЕРИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
