Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО
Вчора ми повінчалися у маленькій автокефальній церкві. Дружина спершу здивувалася: стільки років одружені і раптом вінчатися. Але я наполіг. Ми всі вискочили з Радянського Союзу нехрещені й невінчані, без благословення, сповіді і причастя. Тепер багато хто надолужує — дорослі хрестяться, одружені вінчаються. Бо що таке штамп у паспорті? Де зафіксований соціальний стан. А є ще й потреба душі — шлюб має бути освячений. До чого були дійшли, сама собі купила обручку. Мені таки добре допекла тоді та обручка. І дружина згодилася.
Вінчалося кілька пар — молоді й підстарші, йшли, як у полонезі, одне подружжя зовсім уже в літах, однак почувалося невимушено й природно, не так зніяковіло, як ми. А надто коли стояли під вінцем і дружби тримали над нами корони — над нею Ґламур, наді мною Лев, інвертований на пустелю. Я думав, він буде іронізувати, коли ж ні. Спокійно й серйозно тримав над моєю головою той царський вінець. Може, тому, що поруч була Ґламур.
Коли нам подали дві золоті обручки і ми обмінялися ними, я одяг їй, а вона мені, ми зустрілися очима, її очі сміялися. Ось тепер уже все по-людськи. Тепер уже й ми, як птахи, окільцьовані долею.
Малий наш ходить у школу, з Борькою в один клас. Борьку не впізнати, дуже чемна дитина. Один лише раз натер дошку парафіном і разів зо два замінував школу по телефону.
Тінейджер їздить на олімпіади, привозить призи й дипломи, і вже отримав запрошення у якийсь комп'ютерний Центр, чи то в Польщі, чи десь в одній з країн Балтії, його ж не допитаєшся.
Підручників не вистачає. Книжки шалено дорогі. Та тепер вже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Хто тепер читає Флобера, Байрона чи Шекспіра? Кому тепер цікавий такий Ромео, — мало було у Вероні тьолок? Запав на якусь пискуху і віддав кінці. Або той Гамлет — «Бути чи не бути?» Звичайно, бути, мать його за лапу. Замочив би того Клавдія і жив на повну, чого було кіпеш здіймать? Тепер час просунутих. Час рімейків, сиквелів і адаптацій. Кажу батькові: — Скоро література взагалі не буде потрібна. Що ж ти перекладаєш класику? Хто буде читати великих?
— Ні, — каже батько. — Ти не бійся. Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі.
Стоїчне покоління. Не те, що наше.
Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронговане соціально й національно, навіть регіонально, — а ми, що зробили ми? — ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля.
29 січня. День пам'яті Героїв Крут. Ходив з малим на Аскольдову могилу, треба ж колись приступати до національного виховання. Хотів розповісти йому про наші українські Фермопіли, про тих героїв — їх було триста, як і спартанців, — молодесеньких, необстріляних, що вступили в бій з п'ятитисячною армією Муравйова і полягли юними обличчями у закривавлений сніг. Як з них уже й з мертвих знущалися. Добивали багнетами, виколювали очі, стріляли розривними кулями, а двоє друзів обнялися перед смертю, і їх поховали в одній могилі.
Але він так гарно з'їжджав з гірки, так весело обстрілював мене сніжками, і гадки не маючи, що бігає по кістках, що я подумав: «Боже! Що ж це ми своїм дітям віками розказуєм про героїв і про жертовні подвиги? Вони ще ж тільки-но почали жити, а ми їм про трагедії й поразки, і неспокутуване блюзнірство зарівняних могил!
Хай грається, хай кидається сніжками...»
Може, хоч це покоління виросте не для поразки?
Якщо, звичайно, захоче за щось боротися.
Он ті хлопці з 9-го мартобря боролися, тепер сидять уже майже рік. Суспільство й не сколихнеться. А якби хто й обурився, підняв голос протесту, на нього подивилися б як на божевільного. Суспільство уже не хоче, щоб його на щось піднімали, його уже не цікавить ніяка форма протесту. Старі хочуть більшої пенсії. Молоді класного кайфу. А такі, як оце я, недоумки, все чогось рефлексують.
Час від часу увага суспільства гальванізується — то від чутки, що хтось когось убив, хтось прокрався, у когось гроші у швейцарському банку, «хатинка» на Кіпрі, і знову штиль. Всім не до того. Всі мляво обурюються. Не зачепила й чутка, що ті хлопці з 9-го мартобря оголосили голодування, що їх уже мали судити, але суд відкладено, бо один знепритомнів і вдарився головою об ґрати.
Будь-яке громадянське почуття атрофувалося.
— Це якби в шістдесятих, — каже батько, — ми б уже були під в'язницею, били б кулаками по воронках. Допомогло б чи не допомогло, але принаймні влада знала б, що хтось її не боїться.
Вони таки справді були заанґажовані, ті шістдесятники. Заанґажовані в добро, в справедливість, в поняття честі й солідарності. Крізь них ніби світилася Україна, відтак не виникало сумніву, що вона є. А тепер тільки й того, що ще не вмерла, як співається у нашому Гімні.
Сходить зі світу батькове покоління. Зносить Океан Часу останніх незабутніх людей XX століття.
Наприкінці січня померла Астрід Ліндґрен, і тепер її іменем названо одну з небесних планет. Шкода, що наш малий вже не відкриє для себе цю чудесну планету. Ні цю, ні Сельму Лаґерльоф, ні навіть казку мого дитинства — Андерсена. Добре, що хоч Гаррі Поттера читає.
Щось вичерпується у людства. Людство й не помітило, що перестало створювати казки, і навіть розповідати їх дітям на ніч. Є в нього і Ейнштейн, і Ґейтс, і глобальна мережа, і космічні станції. Є Міккі Маус і Гаррі Поттер. Але немає Андерсена. Як помер понад століття тому, так більше й не з'являвся.
Тільки на одній з тихих вуличок Данії залишилися ледь обведені сліди його підошов...
Нова ера набирає динаміки. З кожним днем вона все новіша.
Минуле сторіччя завершилося тим, що якийсь чоловік покусав собаку. Тепер це вже річ звичайна. Дві пані похилого віку покусали одна одну. Якась дівчина у Берліні куснула власника магазину за тім'я. Кількість взаємно покусаних людей зростає, топографія укусів урізноманітнюється.
Метал як крали, так і крадуть, тільки ще з більшим розмахом. Це вже не дроти, гвинти, не секції цвинтарних огорож. Тепер вже цуплять і електродвигуни з ліфтів. Тягнуть металобрухт з Чорнобильської зони, з артилерійських складів.
Десь украли вагон металу, десь зняли рейки з колії. Десь розібрали понтонний міст і продали залізні конструкції. У південних степах розтягли зрошувальну систему. Замірялися на унікальний радіотелескоп під Харковом. У Херсонській акваторії притопили щойно збудований корабель — вночі підпливли безшелесно, відкрутили все, що блищало при місяці.
Подекуди навіть виникла проблема відкритих каналізаційних люків. Можна йти по вулиці і, як в останньому акті трагедії, провалитися в люк.
В американських аеропортах вибухівку шукають вже навіть у черевиках. Триста рейсів затримали у Сан-Франциско, бо на підошвах у котрогось із пасажирів виявили сліди підозрілої речовини. А він, може, ні сном ні духом. Тепер багато в що можна вступити — в бруд, кров, радіацію, в білий порошок, у метил, тротил, аміачну селітру.
Це вже така епоха, треба звикати.
Вчора по той бік Дніпра щось бабахнуло. Дзвоню до батька, питаю: — Що сталося? Це близько від вас? — Ні, — каже, — далеко. Але шибки деренчали. — Потім стало відомо, що це в роздягальні тренажерного залу був закладений вибуховий пристрій. А опостінь у кімнаті школярі дивилися телевізор.
— Хоч не випускай дітей на вулицю, — каже дружина. — А як же в тих країнах, де постійно війна?
— Нічого, — кажу. — Один французький інженер для дітей в «гарячих точках» винайшов протимінне взуття. Треба закуповувати великими партіями. Щоб дітки могли до школи ходити, раз дорослі їм забезпечили такий світ.
А так, в цілому, час минає спокійно, бо тепер, що б де не сталося, все відскакує від свідомості, як град від підвіконня.
У неділю повів малого в Лавру. Сніг, сіре небо, золоті бані храмів. Красиво. Розповідав йому трохи з історії, трохи з легенд. А якась бабця, підпираючись костуром, все кружляла навколо нас, як підбита ворона. Я думав, може, вона просить, як це буває при храмах, а вона од-скочила до групки таких, як сама, і, показуючи на нас костуром, каркнула: — Разговарюють по-украінскі! А здєсь же нізя! Здесь же святая православная Лавра!
Як я поясню це малому? Це ж не кожний дорослий зрозуміє — чому українська мова протипоказана святій православній Лаврі? Та й не тільки українська, і не тільки мова. Це ж ті самі кликуші, що робили хресний хід проти приїзду Папи Римського. Ті, що проти всіх і проти всього, що не є в їхньому розумінні російським, а тому небезпремінно святим. Це ж навіть і не вони — самі б вони не додумались, — це їхні дрімучі душі акумулювали в собі хронічні вже у віках заряди ксенофобії.
Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови. Часом стрибає по снігу, як підбита ворона, підпираючись костокрилим костуром. Часом курсує в коридорах влади в костюмі від Версаче. Часом вищирюється з нахабної фізіономії заїжджого гостя, часом з простодушної пики тутешнього неандертальця. Часом прикидається президентом, часом народним депутатом. Часом б'ється з іншими привидами, і тоді зчиняється великий бедлам.
А до чого тут ми? До чого тут Україна?
— Це ж не Україна, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Це пень розпаденого Союзу. Через те й змії кишать.
Він має рацію.
Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути.
Стрімко наближаються вибори. Це як цунамі, ураган, самум. Мабуть, час їм давати вже імена і визначати ступінь руйнації. Минулого разу це був Леонід, тепер насувається Рада.
Карлики заметушилися в ящику, забігали, залопотіли, хочуть вирости в наших очах. Влада, влада, нічого крім влади! Вони пропонують себе, нав'язують. Вони рекламують себе як товар. Вони прикрашають себе, як свинячу голову хріном. Бубонять по радіо. Усміхаються нам з білбордів. Дбають про наш соціальний захист. Визначають нам прожитковий мінімум.
Тобто — мінімум для прожитку. Навіть не для життя, для прожитку!
Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум? Пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об'єкти й копалини, і землю, — нам вона Батьківщина, їм — бізнес-територія. Фактично це навіть і не політика, це камуфляж їхніх там інтересів. Вони купують собі місця у парламенті, обсідають його цілими кланами, втягують туди своїх братів, сватів, кумів, коханок, масажистів, шоферів, зміцнюють свої лави спортсменами типу приматів на випадок силових протистоянь. Вони ж там, як тет-з-тетом, з криміналітетом. Підім'яли під себе суди. Захопили інформаційний простір. За деким в'язниця плаче, але ж вони недоторканні. їх ніхто не може звільнити, відкликати — уже як потрапив у коридори влади, так уже й курсує довіку. Або заляже, як Мінотавр, і ні з місця. Обвішуй його орденами, вшановуй, бо він звик.
Цілителька Аль-Ґалія радить із телеящика — для очищення від скверни тримати в хаті тоненьку свічку. Але ніяка свічка не допоможе, насувається ураган «Рада». Злітаються різні круки, консультанти й політтехнологи. Аналітики б'ють на сполох. Прохіндеї продукують ідеї. Компромат фонтанує, як у Долині Гейзерів. В очах електорату двоїться й троїться. У страшному сні ввижається адмінресурс.
Вчора у Верховній Раді шукали вибуховий пристрій. Сьогодні був обстріляний автобус із членами блоку леді Ю. Саму її дедалі частіше викликають до генпрокуратури, проти неї порушено вже кілька справ. Сьогодні по дорозі до суду вона потрапила в аварію. На перехресті узвозу і траси хтось на когось наскочив — її машина чи на її машину, чи, як завжди, незрозуміло. Той водій зник. По телебаченню показують розбитий чорний «Мерседес».
Президент балакає про реформи. Депутати дивляться у вічі народу (з телеекранів). У шахтах вибухає метан. У Європі вводиться євро. У країнах азійських з'явилася нова смертоносна інфекція. І хоч рік уже не Змії — якогось любителя рисової настоянки у Китаї вкусила маринована гадюка.
Місяць ковзнув, як по ожеледицях.
Байбачок Філ у Пенсильванії сахнувся своєї тіні і заліг ще поспати. Отже, весна буде пізня. У нас інша прикмета. «Байбак свиснув», — було каже теща.
І оце вже аж тепер, у лютому, рік східний, китайський, рік Темного Коня.
У нас — Рябої Кобили. У нас вибори. У нас постійно якісь вибори. Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й немисляче — електорат.
Ми ж їх обираємо не тому, що хочемо обирати, а тому, що вони хочуть бути обраними. Вони маневрують і маніпулюють, вдаються до найпаскудніших технологій. Висувають відомих і невідомих, підставних і технічних. Гальванізують неіснуючі партії. Створюють ситуативні блоки.
В очах рябіє від однофамільців. Жоден орнітолог не розбере, хто з десяти Горобців головний Горобець. У Криму висувалося три Грачі.
Одна брюнетка на Сході України змінила своє протослов'янське ім'я на Усаму бен Ладена, висунула себе в депутати і на доказ своєї політичної спроможності зробила стриптиз у прямому ефірі.
Виникають партії «диванні», партії-клони, партії заклично лозунгового типу: «За красиву Україну», «За єдину Україну», її вже назвали скорочено — «За єду».
Десь навіть об'явився кандидат на прізвище Сталін.
А один блок називається «Проти всіх».
Наш президент повернувся з Уренгоя і, обвіяний вітрами Сибіру, сказав, що вектор руху України і Росії співпадає. Тут же створилася депутатська група «До Європи разом з Росією!»
Це як той вершник у Гоголя, що вже й коня повернув, а їде «в противную сторону и все вперед».
Зійшов місяць уповні. Дружина в такі ночі не спить. Хтось у її роду був лунатиком не лунатиком, по дахах не ходив, але котрась із її прабабусь виходила поночі в сад і вносила яблука з заплющеними очима. Тому їй ставили з ночі перед ліжком миску з водою. Тільки-но місяць покличе, вона, як сновида, встає, опустить ноги в холодну воду і зразу очкнеться, і вже тоді спить, вранці нічого й не пам'ятає.
Я щільно затягую штори, щоб цей магічний проектор не світив їй в обличчя, я її пригортаю, як пташку, і ми тихенько говоримо, поки вона не засне. Вночі вона така ніжна, де й дівається її денна різкість, вона тулиться й щось шепоче, вона піддається шовковим припливам пристрасті, потім засинає, і вранці її личко світиться, як порцелянове. А цеї ночі процитувала письменницю, здається, англійську, яка сказала, що у своєму житті треба залишати місце й для свого життя. Така ніби проста істина, але можна вік прожити й не знати. У моєму житті для мого життя місця не було. Я його віддавав, роздавав, у мене його відбирали.
Єдиний, хто мені повертає життя, — це вона.
Шкода, що вже не йде «Маленька ніжна соната для жінки, чоловіка і троля». Але у нас є вже своя власна ніжна соната.
От тільки чимало клопотів завдає наш малий троль. Хлопчик вродливий, мамина генетика, але вчитись не хоче. Колись на гречку ставили, тепер нема тої гречки, що змусила б до науки. Що його цікавить, що він любить, вловити не можу. Здається, крім гульні й комп'ютерних ігор — нічого. І дуже все переймає. Борька почав заїкатися після смерті батька, і наш заїкається, хоч я ж, дяка Богові, живий.
У мого батька в його теперішній родині інша проблема, їхній Тінейджер абсолютно некомунікабельний. Вчиться добре, не лінується, але він живе у якомусь віртуальному світі. Коли не прийдеш, він за комп'ютером. Або в навушниках. Я думав, що він слухає музику, скачану з інтернету, а виявляється — ні. Він слухає голоси природи — шум вітру, шум води, щебетання пташок.
У нього вже є віртуальна наречена, чарівне мініатюрне дівчатко, — вони поберуться там, у віртуальній країні на острові Косумель, хай підросте. Усміхається йому у віртуальному просторі, говорить незнайомою мовою, в якій багато звуків «ау». І так з ним пересвистується, наче вона з того племені на Канарах.
14 лютого. Сьогодні день поминальний. З'їздив на два кладовища. У тещі барвінок зеленіє під снігом. У матері на могилі тріснув від морозів хрест.
І сьогодні ж День Усіх Закоханих. Отакий збіг. І закоханих, і поминальний. Знову навідав нас святий Валентин. Знову пишуться валентинки, проводяться конкурси найтривалішого поцілунку. Дехто навіть одружується в цей день.
То, може б, уже перейняти й Вальпуржину ніч у німців, якраз під свято усіх трудящих 1 Травня? У нас же теж є Лиса Гора. Чи святого Ісидора Севільського, покровителя інтернету? Правда, тоді ще інтернету не було, але святий Ісидор дуже любив науки. Однак ми вподобали собі саме Валентина — куди дивиться Московський патріархат, такий чутливий до інших конфесій? З'явилося навіть припущення, що він і похований десь в Україні, причому зразу в трьох місцях.
Те, що син Моцарта жив у Львові, це факт. Що Захер-Мазох родом з України, і Малевич, і Конрад — теж факт. Навіть Роккі Більбоа, «італійський жеребчик», він же Сильвестр Сталлоне, а і його мати шукала свого коріння в Одесі. Але щодо святого Валентина, дайте спокій, сподіваюся, що він і похований десь в одному місці, і його голова при ньому.
Моя дружина знову отримала загадкову валентинку без підпису. В мені прокидається Отелло. Але я нічого їй не сказав, не хочу бути смішним. Зрештою, я навіть розумію того консула. Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.
Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам'яті.
Колись була п'єса, я вже й назву її забув, і автора, а епіграф пам'ятаю: «Куди зникають всі дні?» От ніби наївне дитяче запитання, але ж і справді — куди зникають всі дні?! Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся — уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було?
Дата сьогодні предивна — 20.02.2002, рідкісний паліндром. Подібний був тисячу років тому — 10.01.1001, а буде знов через тисячу — 30.03.3003. Важко проходив світ крізь цей паліндром. Мов крізь вузьку горловину часу. І дехто застряв, як той поїзд «Каїр—Луксор» у Єгипті, що зайшов у тунель і не вийшов, заблокований димом і полум'ям. «Єгипетський тунель смерті» назвали цю катастрофу. Загинуло майже 400 чоловік.
Але забудеться й це. Мозаїка світу мерехтить, сяє, обсипається. Із порохів, з диму, з темряви постає інша, омивається дощами й кров'ю, і знову проступає нова. Колись обсиплеться й наша мозаїка. Щодня хтось заходить у свій смертний тунель.
Наразі це американський журналіст Даніел Перл, викрадений у Пакистані, а тепер вже відомо, що й убитий, у якого залишилася вдома вагітна дружина.
І тисячі, може, й мільйони людей на планеті, яких щодня, щохвилини хтось невблаганно викреслює з Книги Буття.
— Думай в хорошу сторону, — нагадує дружина колишні тещині настанови.
Вона підходить до мене, прилягає мені на груди, обдавши пахощами своїх парфумів — чи то вечірня фіалка, чи терпкий і п'янкий «Едем». Раніше сказали б: «Я втрачаю від неї голову», тепер кажуть: «Я торчу».
А я старомодний. Я втрачаю від неї голову. Я називаю її доленька й зіронька. Я часто думаю: «За що мені таке щастя, щоб любити дружину як коханку, щоб шаліти від неї, щоб додому поспішати, як на побачення?!»
Вчора приніс їй оберемок рожевих тюльпанів. Завдяки преподобній Ґорґонії знову три вихідних.
Але помічаю: останнім часом їй надходить щось забагато листів. Я не питаю, від кого, хоч бачу, що вона реагує на них нервово. Одного разу навіть порвала на дрібні шматочки — невже вона думає, що я здатен на домашню перлюстрацію?
А це ось прийшов лист, я сам його вийняв з поштової скриньки. Вона при мені розірвала, з конверта посипалася глиця. Спасибі, що не білий порошок. Але чому — глиця? Може, це натяк, якась тільки їм зрозуміла мова? Спогад про якусь зустріч у лісі, незабутню новорічну ялинку? Фантазія моя розігралась, я боявся, що у мене здурніє обличчя і вона помітить.
— Це не те, що ти подумав, — сказала дружина, підмітаючи глицю. — Це колишня моя колега, вона чомусь усім розсилає.
Я пригадую цю жінку. Така мила, скромна, інтелігентна, пише дисертацію про шістдесятників. Хотіла зустрітися з батьком, але батькова дружина категорично відмовила: — Він не об'єкт для досліджень. У вас є науковий керівник, звертайтесь до нього.
А в неї наукового керівника все одно що нема. Ні, він не поїхав у Буркіна-Фасо, він депутат Верховної Ради, вона його бачить по телевізору. Тому потребує поради, звертається до колег, хотіла б знати батькову думку. Але його дружина завернула їй бандеролі. Нащо йому читати ці теперішні опуси про шістдесятників? Це писання з позицій зовсім іншого досвіду, більш чи менш об'єктивна препарація їхньої долі. Холодні наукові викладки, а молодість була красива й гаряча. Дикі бувають інтерпретації. Або й злісне сичання, хтось ще їм і заздрить. Батько через це перейшов стоїчно, хоча, я думаю, йому не раз бувало боляче. Так що цю дисертацію частинами читає моя дружина, добросовісно править, робить позначки на марґінесах.
Недавно поскаржилась:
— Розумієш, така велика робота, блискучий категоріальний апарат, а зі смислу зісковзує. От ніби є все, а нема нічого.
— А ти не читай, — раджу я.
— Ну, як же, колега.
Одного разу прийшло три бандеролі поспіль. А це ось конверт із глицею. Потім пішли якісь загадкові тексти, що вона на прямому зв'язку з космосом, у неї паранормальні здібності і за це її хочуть знищити. Далі почалися нескінченні телефонні дзвінки, спершу ми брали слухавку, потім перестали, і я змушений був купити телефон з автовідповідачем.
Усе це нас досить-таки вибило з колії. Дружина вже просто здригається від тих дзвінків. Автовідповідач не вмовкає, блимає червона кнопка, у квартирі постійно лунає чужий намогливий голос, ми дивимося одне на одного і розводимо руками.
Європа ввела шумові обмеження для літаків. Летиш над Європою — уважай, внизу люди. А нас тут глушать, як рибу в ставку. І не так літаками, як бедламом у парламенті, бедламом усіх цих виборів, бедламом у голові громадян. Кави нормально не вип'єш, увімкни брехунець на кухні, все тебе чимось приголомшать. А тут ще й ці безперервні дзвінки.
Афганістан знову трясе, особливо гірські райони. Кілька селищ опинилося під завалами зрушених скель, рятувальники не можуть дістатись. Мало того, ще й зверху бомби летять. Бої ведуться в районі печер. Американська операція в Афганістані називається «Анаконда». Але ж до чого тут анаконда, величезна змія з родини удавів, що водиться десь у тропіках, живиться рибою і молодими крокодильчиками, — вона ж присохне до тих кам'янистих гір, як присохли були англійські чоботи, присохли радянські.
Байбак свиснув, а весни немає. Холодно. Дружина кутається в плед. Щоп'ять-щодесять хвилин деренчить телефон і щось нагукує з апарата її схибнута колега. Вчора вона повідомила, що за нею стежать з даху сусіднього будинку і вже зробили дистанційні заміри. А сьогодні — що вона розкрила змову Ізраїлю з Москвою проти України шляхом схрещення космічних парабол, треба негайно вживати заходів, але вона вийти не може, вони беруть двері штурмом. Вимагає її кудись вивезти, звинувачує у байдужості. То їй двері палили напалмом, тепер вже під двері підведений струм. Виношується ідея злому, ведеться ментальна війна, але у них є стамеска.
Опівночі вона прокричала, що над Києвом радіоактивна хмара, — негайно вимийте вікна і зачиніть усі кватирки!
Я не витримав, зняв трубку, спробував їй пояснити, що не можна ж так, дитина спить, мені вранці на роботу. Вона чемно вибачилась, а вже о п'ятій ранку тишу знову розпанахав телефонний дзвінок, і той же зірваний голос прохрипів, що в неї повний рот радіації, що за нею ходить радіоактивний потік, і вона змушена зачинитися з телефоном у ванні.
Дружина моя від цих дзвінків як зацькована, це вже тягнеться третій тиждень, ми не знаємо, що робити.
Річ у тому, як мені пояснили, що оскільки радянська влада порушувала права людини, запроторюючи до психушок людей нормальних, то тепер у нашій демократичній країні навіть хвору людину до психлікарні не візьмуть без дозволу її близьких. А ті близькі чи порозбігались, чи вже махнули рукою, — то що ж можемо вдіяти ми, сторонні? Я вимкнув телефон і, оглушені за ці дні дзвінками, ми сиділи у такій незвичній тиші і думали, який це жах. Людина акумулювала в собі всі подразники, всі кошмари того й цього часу — КДБ, радіацію, напалм, зомбування, корупцію, паранормальні явища, загрози, вибухи і постійний стрес, психіка не витримала, хруснула.
Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
Зайшли на виставку актуального мистецтва «Клінічна антропологія». Експонувався альтернативний психоз. У буклеті так було й сказано: «Своєрідний штучний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкцій, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба.
Дружина обурюється: «Ренуар писав людей, як прекрасні плоди. А тепер все зводять до руйнацій, до розпаду, до тваринного стану. Що це дає людству на перспективу?»
Раціоналістка. Неодмінно їй перспектива. А ти відчуй алгоритм безвиході. Естетику перероджень. Чому ж постмодерне мистецтво? Бо постмодерне життя.
В суботу я все-таки спробував увімкнути телефон і відскочив, як вдарений струмом, — наче увімкнув не в розетку, а зразу в голос, різкий, роздратований, дзвонила знову вона, я озирнувся на свою зблідлу дружину і буквально заблагав: «Ради Бога, у вас же є родичі, близькі вам люди, чого ж вони кинули вас напризволяще?!» Вона обізвала мене дурнем, і я знову висмикнув шнур.
Отакі наші людські справи. І це ж не поодинокий випадок, це почалося давно, спершу потиху, непомітно, а тепер набуло масштабів. Я, коли був у Москві, ще за часів перебудови, їздив на студентську олімпіаду, — бачив таку картину. На сходах головпоштамту стояв юнак і схвильовано звертався до людей, що його обступили: «Ви мені скажіть, від мене ж приховують, я син Горбачова чи ні? Я не питав би, але ж мені у живіт вмонтовано датчик, я ж транслюю державні таємниці і можу підвести Михайла Сергійовича».
Симпатичний хлопець, пристойно вдягнутий, без особливого блиску в очах, нормальні рухи, — він просто благав притихлих людей: — Я вас прошу, скажіть, це буде між нами. Якщо я син Горбачова, то яке ж вони мали право вмонтувати мені цей датчик? Я ж ходжу і транслюю, я ж можу видати секретну інформацію!
— Та не вірте йому! — обурився якийсь старший чоловік. — Якби він щось транслював, у нього на голові була б антена. А де в нього антена? Антени ж нема!
Це виявилось настільки переконливим, що всі почали розходитись. Я теж пішов, відчувши потребу помацати голову, чи немає у мене там антени.
Час від часу у Києві з'являється жінка, яка всіх закликає садити горіхи, бо це дерево сакральне, посіяне з космосу, про що свідчить форма його плодів, що нагадують звивини людського мозку. Отже, необхідно створити всеукраїнський рух «За горіхи!», щоб усі їх садили й вирощували, і якнайбільше споживали, бо це додасть звивин до мозку нації, і Україна буде врятована. Одного разу вона зупинила мене на вулиці, умовляла, переконувала, і я пообіцяв їй посадити у себе під вікнами горіх. І тепер щоразу саджу його подумки, коли чую засідання Верховної Ради або виступи наших посадових осіб.
А тут ще ці постійні шоу, хіт-паради. «Золота фортуна», «Людина року», «Бренд року», той же «Прометей-престиж». Наразі «Людина року». Музика грає, публіка аплодує. Комерційні наяди підносять дорогі презенти від фірм. Панство панству вручає премії. Тому за заслуги, тому за звитяги, тому за вірність Вітчизні, тільки невідомо, чиїй. Трудову еліту нагороджують «Кришталевим рогом достатку», когось із м'ясокомбінату орденом Гру-шевського, президента макаронної фабрики почесним дипломом рейтингу. А типаж! Куди там колишні Дошки пошани — Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, — Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!
— Розумово відстала нація, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує.
Мені важко з ним говорити. Я відчуваю якийсь резон у його словах, але краще б він не приходив.
Третя річниця з дня загибелі Чорновола. Ще одна загадкова загибель. Справу тоді швиденько закрили, кваліфікували як нещасний випадок. Сьогодні відкрито пам'ятник. Зняли покривало, як саван. І він ожив, кам'яний.
Мій батько добре його знав, вони майже ровесники. Каже, гарний був хлопець. Природжений лідер, з тих борців за Незалежність, на честь яких закладено Парк. Загинув напередодні виборів, президентських. Батько не вірить у випадковість його загибелі — у пустелях тієї ночі, на безлюдній дорозі, коли КАМАЗ із причепом зненацька розвернувся впоперек траси, і автівка на повній швидкості врізалася в той причеп... Ніхто не вірить.
Пшеницю, розсипану з того причепу, довго ще на тій трасі колеса впресовували в асфальт. Потім там на узбіччі поставили кам'яний хрест. Це вже така доля українців — ставити хрести на місцях нерозкритих убивств.
Кінець березня. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори. «Я пішов би в зорепади»— як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов'язку. От не хочеш, а йдеш.
І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться.
Мало горіхів їдять. Нічого не зміниться. Знову обрали тих самих, отже, буде те саме. У нас є така стабільна обойма, яка завжди проходить. Моя теща називала їх проходимцями.
У Вашингтоні зацвіла японська вишня.
На мосту в Сан-Франциско якийсь дивак захопив у заручниці свою дружину.
У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердне вбивство. Бо немилосердне вже узаконене скрізь.
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО
ЗМІСТ
На попередню
|
|
