Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО
— У баварців фестиваль пива, — каже дружина. — У Венеції фестиваль шоколаду. А в нас вибори, вибори, вибори!
Вибори стають грізною реальністю нашого життя. Не встигаємо одбути одні, як неухильно насуваються інші. Фактично, це ж і не вибори. Як сказав мій друг з Каліфорнії, це переставляння ширм. Влада — опозиція, опозиція — влада. Часом з обох боків виткнеться така пика, що хочеться бити обидві.
Кандидатів до трьох десятків, на всі електоральні смаки. Є бомж, є слюсар, є академік. Є поет, режисер і посланець Бога в одній особі. Є комуністи, соціалісти і провокатори. Є слов'янофіли і українофоби. Є червоні, зелені й ніякі. Один приїхав реєструватися на бронетранспортері. Другий — на поливальній машині. Бруд, яким вони обливають один одного, не змиєш ніяким шлангом.
Але реальних кандидатів двоє. Наш нетиповий екс-прем'єр, що в аурі народної адорації стрімко набуває рис справдешнього лідера, і кандидат провладний, в розпорядженні якого адмінресурс, сприяння московських політтехнологів і підтримка всіх донів і шевальє.
Він уже твердо ввійшов у роль єдино можливого переможця. Він проносить себе крізь мітинги з поставою і усмішкою вождя. Звідусіль на нас дивляться білборди з його портретами, в народі їх називають «біґмордами». Часто їх хтось обливає фарбою або пише щось непоштиве, через що в кущах несе почесну варту міліція, чигаючи на зловмисників, що породжує дошкульні жарти й анекдоти і стимулює інтерес до його двох судимостей, скасування яких і досі ще не доведене.
— Та найтемніший правитель М'янми не обрав би собі такого наступника! — обурюється дружина. — І якби хоч одна судимість, а то ж дві!
— Якось негуманно випоминати людині гріхи юності, — зауважив я.
— А хто б йому випоминав, якби він не перся у президенти? — вибухнула вона. — Та ради Бога. Може, він золотий чоловік. Може, хороший господарник. Але закон є закон. Читай додатки до Конституції. Двічі судимий президентом бути не може.
— Якби мені хто сказав, — каже батько, — коли нам крутили руки під судами, коли хлопці гинули по тюрмах і таборах, і ще й мріяти не могли про свою незалежну державу, що десь у шахтарському посьолку вже підростає майбутній президент України, зриває шапки з перехожих і матюкається, відбуває вже другий термін, десь тут же, на зоні, поруч з політв'язнями, юний рецидивіст із табірною кликухою Хам, — чи могли б ми повірити в такий абсурд, змиритися з таким блюзнірством?!
Мій батько зовсім розхворівся, сьогодні викликали швидку.
По Києву пронесли олімпійський вогонь.
У Памплоні бігали наввипередки з биками.
В Іраку розпочався суд над Саддамом Хусейном.
У Гаазі — над Мілошевичем.
А у нас тут свої вікопомні події. Святкуємо 10-ліття президентства нашого президента. Хоча що святкувати? З тринадцяти років омріяної Незалежності десять років забрав цей фактично випадковий у нашій історії чоловік, який навіть не знав, яку державу будуємо, за правління якого Україна увійшла в смугу принижень і нестатків, корупції й ганебних скандалів, занепаду й переродження. Однак преса оцінила цей період як епоху великих звершень.
До такої знаменної дати випущено сувенірну медаль з діамантами із серії «Президенти України». У нас уміють вшанувати великих.
І не були б то шевальє — чув, що вони вже навіть обзавелися гербами. Цікаво, яка там геральдична символіка? Мабуть же, не свині й шакали, а все благородні символи — орли, леви, соколи. Хоча це той випадок, коли більше пасувала б пляшка горілки і крилатий російський мат. А декому — то й одрубана голова над схрещеними кістками.
Майорські плівки на експертизі в Голландії на предмет ідентифікації голосів. А навіщо так далеко? Ми ж і так їх чуємо тут щодня.
Враження таке, що цю справу свідомо спускають на гальмах. Міняються слідчі, міняються прокурори. Імітація слідства триває. Час від часу ловлять якусь підставну особу, потім, виявляється, блеф. А це вже навіть затримали генерала, одного з ключових свідків, а може, й безпосереднього вбивцю. Потримали і раптом чомусь відпустили. Тепер імітують пошуки по закордонах, але поширюють думку, що його вже немає в живих. Щоправда, у пресу потрапив лист, ніби від нього, який зразу ж оголосили фальшивкою. В листі генерал запевняє, що Ґонґадзе убив не він, а зовсім інший генерал, і подає некрофільську версію підміни й переміщення трупа, до якої нібито були причетні черкаські міліціонери і той генерал, що стрілявся специфічним пострілом у підборіддя.
Розважається диявол. Переставляє фігурки.
12 липня. До виборів 111 днів. Красива цифра — як три гвіздочки.
Баритони співають: «Прокидається наша могуть!»
По регіонах гарцюють групи підтримки, «золоті голоси» України співають разом із «платиновими» Росії.
Провладний кандидат відкрив у Києві «Російський клуб».
Кандидат від опозиції здійснив сходження на Говерлу.
Колись у Китаї той, хто мав стати імператором, найперше піднімався на священну гору. Не конче найвищу, але конче священну. У нас зі святинями скрутно, вони переважно запльовані. Тож лідер опозиції піднявся на Говерлу. Принаймні вона у нас таки найвища.
— Тобі не здається, що в цьому є якась мойсейність? — спитала дружина.
— Завжди ти іронізуєш, — сказав я. — Просто він любить сходити на Говерлу, з людьми, зі своїм народом.
— Між іншим, Бог звелів народові сидіти під горою, поки Мойсей принесе їм скрижалі. Бо понатоптують і насмітять, — зауважила вона.
— Вони підбирали сміття під час сходження, — заперечив я. — І за собою, і за туристами.
— У Мойсея були випростані плечі, — сказала вона. — Бо коли щораз нагинатися й підбирати сміття, то й за сорок років по сорок народ із пустелі не виведеш.
— Ти дуже категорична, — сказав я. — Кожен народ
349
повинен мати свою гору Синай, де Господь говорить з Мойсеєм.
— А чи не пора перестати почувати себе Мойсеями, а просто працювати? — сказала вона. — А якщо хтось таки почувається Мойсеєм, то хай це буде таємницею між ним і Богом.
Сперечатися з нею марно. Вона фугас. Розмінувати її можна лише поцілунком.
Президентська кампанія виходить на фінішну пряму.
Штаби кандидатів гарячково виробляють стратегію, десанти агітаторів висаджуються в регіонах. Вирують мітинги і народні віче. Гуготять масштабні розважальні акції. Горять офіси, вибухають машини. Шкандибають підбиті довірені особи.
Політичні клоуни жонглюють словом «народ».
Перші жертви серед народу.
Комусь підпалили хату. Комусь підперли двері труною.
Багатодітний батько, що збирав підписи за кандидата від опозиції, облив себе з каністри бензином і самоспалився, доведений до відчаю, хто там буде розбиратися — ким.
На троєщинському ринку вибухають сміттєві урни, — гине жінка, стогнуть поранені громадяни. Чи це теракт, чи кримінальні розбірки — ще невідомо. Однак уже задекларовано, що це справа рук опозиції, кількох уже й схоплено, і звинувачено, що це вчинили саме вони з метою дестабілізації суспільства, відпрацьовуючи технологію антиурядових дій.
Якісь бандитські преамбули до президентських виборів.
У влади ведмежа хвороба, їй ввижається «каштанова революція». Чомусь саме каштанова, хоч наші знамениті каштани всихають і жовкнуть, — коріння в асфальті затерпло чи радіація вплинула? Однак після грузинської Революції троянд у влади ботанічний синдром.
Але політологи кажуть, що це безпідставна тривога. Народ у нас дуже інертний, суспільство не громадянське, так що протести дорівнюватимуть нулю.
Знову нуль. Невже це єдине колесо, на якому їде наша Історія?
Снилося, що я Тарас Бульба. Хотів повести козаків у бій, а ні в кого не виявилося шаблі. Всі шарудять у сіні.
Важкий рік. Високосний. Рік, позначений печаллю непоправних втрат. Лише за ці кілька місяців з початку травня померло шестеро людей, і яких! Джеймс Мейс, американець, якого покликали наші мертві. Микола Вінграновський, дивовижний поет, без якого в українській поезії утворилася чорна діра. Яцек Куронь, етичний камертон Польщі, до якого прислухалися всі. Кость Степанков, актор магічної вроди й таланту. Чеслав Мілош, польський поет, нобеліант, діагностик «поневоленого розуму». Франсуаза Саґан, чарівна травесті французької прози, яка свого часу у свої вісімнадцять років написала книгу таких сексуальних досліджень, куди теперішній кошкалді.
Словом, «Witaj, smutku». Відходять останні знакові постаті XX століття.
Вони полишають нас з такою невідворотністю, — то дев'ять днів по Вінграновському, то сорок по Мейсу, то вже сорок по Вінграновському, і знову печальна вість. А я ходжу на кожний той похорон, за себе й за батька, він їх знав і любив. Прощаюся з ними, кидаю жмені землі у їхні свіжі могили. Потім роблю великий обхід давніших могил. А їх уже там багато. І Стус. І Світличний. І Миколайчук. І Чорновіл. А ще далі у часі Алла Горська і Симоненко. І далі, й далі у вічності — всі, про кого співає один з наших молодих співаків: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої».
І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони.
А живі мітингують. Борються за крісла. Проводять конгреси, брифінги, прес-конференції. Закликають одне одного сісти за стіл переговорів.
Для мене це все одно, що шарудіти в сіні.
У поштову скриньку щодня вкидають якусь макулатуру. То агітаційні рептильки, то рекламу, то брошурки несосвітенного змісту. Сьогодні хтось вкинув «Конституцію Статистичного Всесвіту, аргумент 9-й». В цьому аргументі 9-му сказано, що Сонце — потужне джерело Пропорційної Атомної Радіації, і якщо на нього подивитися крізь призму інфрачервоних променів, то наша Земля схожа на апельсин. Далі берете апельсин і обштрикуєте його 22-ма довгими пластиковими канцелярськими кнопками. «Затим треба уявити, що кожна така кнопка — це Ракетне Сопло, а Бренд Всесвіту — Сонце в мініатюрі». І якщо на кожне Сопло подати атмосферний тиск в 1 кг, то зрозуміло, що такий Атомний Статистичний Двигун не здатен переміщатися в просторі.
«Таким чином Сонце зупинилося над Києвом, а не над Ґаваоном».
Душно. Погано. Здається, я теж «підчепив тут одну хворобу. Нею можна пишатись. Вона психічна», як сказав поет.
Дружина каже, що мені треба відпочити. Борьчина мати запрошує на свою дачу. Але мені підкреслена російська мова цієї Ґламур теж набридла. І навіть її бездоганна стильність у сіро-бузковій гамі кольорів. Це таки дуже стоїть між людьми — чиясь нелюбов до чиєїсь мови. А Ґламур явно не любить українську, тільки що вміє чемно це приховати. Для нас вона робить виняток, ми їй симпатичні, але за великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю — та розкажи це кому нормальному, не зрозуміє. Зрештою, я хочу, щоб мій син не мав цих проблем, а він їх має, і в школі з дітьми, і з Борькою. Борька нахабний, і наш малий піддається, мимоволі переходить з ним на російську, інакше це убоїсько з глибоко прихованим потенціалом обсміє його і задражнить.
«Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка», — сказала перша леді Росії.
Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого президента, по коридорах влади, і по нашому коридору теж.
А де ж наш український світ? Де в Україні наш український світ?!
Хіба що під час футбольних матчів. Спортивний патріотизм у нас є. Одна якась перемога на футбольному полі — і вчорашні ненависники всього українського уже скандують на весь стадіон: «Ук-ра-ї-на! Ук-ра-ї-на!» Вимахують прапорами, підскакують, і в пароксизмі національної гордості ідентифікують себе саме з цією державою.
Перемоги піднімають на дусі, поразки знікчемлюють. А в нас уже стільки тих поразок, — навіть перемоги обертаються на поразки, як от наша омріяна Незалежність, яку ми зґавили і тепер почуваємось у своїй державі, як меншина у резервації.
Щоправда, останнім часом доля нам трішечки усміхнулась, кутиками вуст. Наша Руслана перемогла на Євробаченні у Стамбулі, і тепер співає скрізь, дивуючи світ енергетикою своїх «Диких танців». І вже анонсує наступний кліп — «Танці серед вовків». Дуже слушна метафора з огляду на наш історичний і особистий досвід.
Олімпіада в Афінах теж надихає. Дев'ять разів піднімався наш прапор і звучав наш оптимістичний Гімн, звістуючи світу, що Україна ще не вмерла.
Відкриття Олімпіади було грандіозне. Грецька співачка виходила, як із піни морської, у хвилях синьо-сріблястої сукні, і співала античним голосом. Пройшли спортсмени всіх континентів, усіх рас і народів, кожен під своїм прапором, у ритмах свого темпераменту.
Ішли Кірибаті, Комори й Мальдіви. Йшли Федеративні Штати Мікронезія. Йшов Барбадос, Гамбія і Габон. Ерітрея, Вануату і Сенегал. Замбія, Тонго і Ґвінея-Бісау. Я люблю ці далекі, мало нам відомі держави. Люблю ці маленькі народи, їхню екзотичну одежу, їхні стрункі, прогартовані сонцем постаті. Відчуваю в цих людях якусь первозданну вроду. Може, ми всі родом з Африки, тільки потім вицвіли.
Наша делегація була численна, в одежі стримано уні-формній і, як завжди, з баластом чиновників, неавантажних для Олімпійських ігор.
На жаль, я не встиг розгледіти, чи були Канари? Те плем'я, що пересвистується, воно ж, мабуть, усе спортивне. Втекти від цивілізації — то неабиякий спринт.
Наш прем'єр, що не збирався у президенти, теж приїхав на Олімпіаду. Помолився на горі Афон, підтримав олімпійців своєю присутністю, і зі всім своїм почтом, як і належить прем'єру великої і заможної країни, зупинився у найдорожчому готелі на пароплаві «Роттердам». Пароплав м'яко похитувався на воді, світився вечірніми вогнями своїх респектабельних ресторанів і кают. А я чомусь подумав про того багатодітного батька, котрий, щоб самоспалитись, позичив десять гривень на каністру з бензином.
Ну, що — розмінялись в історії? За що ж віддав своє життя і той мій дід, що загинув на фронті, і той, що загинув на Колимі?
У Сумах збунтувалися студенти. У нас була революція на граніті, у них революція на траві. Місяць жили в наметах, а оце вже третій день пішки ідуть на Київ. Міліція їх переймає, б'є кийками. Суд забороняє їм іти. Кількох заарештували. А вони йдуть. Протестують проти об'єднання трьох вузів.
Я думаю, що це протест узагалі.
Київські студенти виходять їм назустріч. Житомирські оголосили акцію мобільної непокори. Львівські з ними солідарні. Та й не лише студенти.
Щось нуртує в цьому суспільстві, шукає виходу і вдаряє в глуху стіну.
7 серпня на Хмельницькій атомній станції відкрили й освятили компенсуючу потужність, 2-й блок. А вже за тиждень — три аварійні зупинки. Однак запевняють, що ситуація штатна, зупинки планові, небезпеки нема.
А ще ж відкриють і на Рівненській, де вже й так пост-чорнобильські села живуть під страхом генетичних ушкоджень. Недавно на тій станції виявили фахівців з липовими документами, порушено десять кримінальних справ. Але наших співгромадян це не хвилює. їм утовкмачили і вони вірять, що компенсуючі потужності компенсують нестачу електроенергії, що без них нам ніяк не можна, бо інакше поринемо в темряву.
Потім забудуть і сам цей термін — компенсуючі потужності і, як кров у наших жилах, цей струм у наших дротах любісінько продаватиметься за кордон. І ніхто нам не компенсує відмерлих зон України і вже непозбутнього страждання втрати Малих Батьківщин.
І що воно таке? Компенсуючі потужності нічого не компенсують. Гарантуючі гаранти нічого не гарантують.
У степах вже було вщухло. Коли ж раптом один снаряд як сказився — влетів прямо в село. Військові запевняють, що не знають, як це сталося. Я їм вірю. Бо якби вони знали, то цього б не сталося.
І загинув ще один наш миротворець. Пішов набрати води з біблійної річки, а воно й пальнуло. На березі був установлений радіокерований фугас.
Взагалі наша дійсність — це колосальний детектив з елементами фантасмагорії. Можна обстріляти села своїми ж снарядами. Можна послати хлопців на чужу сумнівну війну. Можна не платити зарплату робочим людям. У законодавчому органі може засідати кримінальний авторитет. У виконавчій владі угніздитись корупція. У православному монастирі оселитися тамплієри. Так досі й невідомо громадськості, що то за мігруючі тамплієри і яке вони мають відношення до давно неіснуючого французького ордену. Недавно вони знову раптом вигулькнули, у Кам'янець-Подільському. Придивлялись до старої фортеці, хотіли взяти в оренду, і знову зникли.
Втім, громадськість не дуже й запитувала. У громадськості в одне вухо влітає, в друге вилітає. Схоже, на цю аудіотурбулентну властивість нашого слуху влада і розраховує, коли сьогодні говорить одне, завтра інше, а позавтра вже й зовсім протилежне.
Святкуємо. Цього разу — день народження президента. Дата не кругла і навіть не квадратова, але еліта мистецька, і всяка, рвонула у його кримську резиденцію «Мухолатка» засвідчити своє шанування. Видно, думають, що піде на третій термін. Бо вже Конституційний Суд шляхом казуїстичних маніпуляцій винайшов для нього таку можливість — вважати третій термін за другий, бо перший пройшов не за цієї Конституції, через те допустимі будь-які реституції. Тим паче для нації, звиклої до профанації. Особливо, якщо попросить народ.
Але народ чомусь не просить. Це ж не фільм про Івана Грозного.
У київському зоопарку сумна подія. Померла слониха. Слон Бой залишився вдівцем.
Я його пам'ятаю змалку, мене мати завжди водила у зоопарк. Тоді ще у нього були два бивні, потім один украли.
Як можна украсти бивень у слона?! У нас можуть. У нас все можуть. У нас навіть Незалежність украли. Ми думали, що вона є, а її вже не було.
Атмосфера помітно міняється. На стінах з'являються метрові написи: «ВСБО БУДЕТ ДОНЕЦК!» В лексику міцно входять блатні слоґани. В'язні полтавської буцегарні, відчувши свою електоральну значущість, виявляють бажання поїхати миротворцями в Ірак.
Тим часом кандидат від опозиції в рамках літнього відпочинку завойовує серця електорату на півдні. Але його маршрути відстежуються, то на Ай-Петрі за ним учепиться хвіст, то назирці їздять якісь машини. Щоправда, кримська міліція запевняє, що це ніяке не стеження, просто лідера опозиції охороняють від психів.
Психів там справді багато, хоч, може, й не більше, ніж скрізь. Вони його зустрічають погодинно оплаченими протестами, а дехто, мабуть, і щиро, криком і лайкою,і гаслами парканного типу. На херсонській дорозі його машину тричі намагався зіпхнути у кювет КАМАЗ із причепом, що наводило на сумні аналогії.
А він їздить, він молодий, він невтомний. По дорозі зупиняється, розмовляє з людьми, купує кавуни на південних базарах, засмагає під кримським сонцем. І так біблійно розламує коровай, так картинно роздає його в простягнуті руки, що це вже скидається на рекламний ролик, його часто крутять по телебаченню.
— Ну, це вони перебрали, — каже дружина. — Для Месії він надто спортивний.
А мені він подобається. Таки ж харизматик, а не маразматик. Приємно.
Тринадцяту річницю нашої Незалежності відзначили гідно. Грало сорок п'ять військових оркестрів. Майоріли прапори і плакати. Високих гостей зі світу, правда, не було, зате привітав султан Брунею. Міжнародний авторитет як росте, то вже росте. Трибуна стояла під Тріумфалосом, на тлі скляних пірамід і Жовтневого палацу, в підвалах якого колись були катівні НКВД, а потім над ними двигтіла сцена від всіляких культурних імпрез. Тож і тепер там через весь екран за трибуною тяглося довге біле полотнище з анонсом гастролей театру Віктюка - «МАЙСТЕР Г МАРГАРИТА». Я не зразу навіть помітив, а дружина аж скрикнула: — Диви! — Я дивився і думав, що все ж це не випадково. Коли ховали Брежнєва і виступав на мавзолеї Андропов, навскоси через весь екран пролетіла ворона. А тепер он стоять на трибуні наші достойники на тлі анонсу «МАЙСТРА І МАРГАРИТИ» — як Воланд, Азазелло, Коров'єв і Бегемот.
Гриміла музика, цвіли фонтани і квіти, і раптом мені здалося, що зараз із того підвалу, як із пекельного бул-гаківського каміна, почнуть виходити нескінченним строєм скелети, на ходу одягаючися в тіла й одежу колись закатованих там людей. Дружина дістала з полиці Булгакова і, поки гупав чобітьми парад і нечутно рухалися тіні з підвалу, читала вголос уривки з «Великого балу Сатани»:
«В это время внизу из камина появился безголовый, с оторванной рукой скелет, ударился оземь и превратился в мужчину во фраке». «Воланд остановился возле своего возвышения, и сейчас же Азазелло оказался перед ним с блюдом в руках, и на этом блюде Маргарита увидела отрубленную голову человека с выбитыми передними зубами».
— Ґия, — негромко обратился Воланд к голове. — «И тогда веки убитого приподнялись, и на мертвом лице Маргарита, содрогнувшись, увидела живые, полные мысли и страдания глаза».
Азазелло передав блюдо з головою Коров'єву. Парад продовжувався.
Вечоріло. Празник плавно перейшов у дискотеку. «На эстраде за тюльпанами, где играл оркестр короля вальсов, теперь бесновался обезьяний джаз», — читала дружина.
«На высоте, на холмах, между двумя рощами, виднелись три темных силуэта. Воланд, Коровьев и Бегемот сидели на черных конях в седлах. Плащ Воланда надуло над головами всей кавалькады...»
Азазелло, очевидно, пішов у народ.
На урочистому засіданні виступив президент, продемонструвавши блиск і злиденність політичної мислі. Зокрема він обґрунтував закономірність приходу до влади у новій державі старих компартійних кадрів. Дисиденти, мовляв, і патріоти, просидівши все життя у таборах та в'язницях, досвіду керівництва державою не мали, тож «номенклатура була єдиною наступницею влади». Він стояв за трибуною, як за штурвалом, — сокири не треба, коли такі люди при владі, вони давно вже збили Україну з курсу. Насамкінець він відзначив успіхи України під своїм керівництвом і неабияк ошелешив новиною, що вона вже стала «економічним дивом Європи». Йому бурхливо аплодували стоячи. Майже як генсекам за радянських часів.
Пресу облягли «темники». У самому слові є щось темне, ніби це не від тем, а від темнощів, темноти.
Але раптом на телебаченні з'явився Канал чесних новин. І справді схоже, що чесних, бо його вже відключають по регіонах. Десь навіть порубали кабель, десь підпалили щитову. У Києві він ще тримається. Журналісти молоді, сміливі, я вже дивлюся тільки цей альтернативний канал. А ще мені там подобається типова афро-україночка Ґабріела Масанґа. Вона з таким темпераментом розказує про погоду, такою органічною українською мовою рекламує якусь «Плацент-формулу», біжутерію, цілющі квіти альпійських лук. І на завершення з легким відтінком ностальгії додає: «А на африканському континенті тепло».
Може, десь там Януш Рівер їде у саванах. Може, відпочиває під баобабом. Чи вже взяв курс на Кенію і десь вантажиться на пором зі своїм велосипедом.
Скінчилося літо. Ґабріела Масанґа обіцяє сонячну погоду з невеликою хмарністю. По світу бушують тайфуни і урагани, тепер уже чоловічого роду — «Ґастон», «Чарлі», «Френсіс» і навіть «Іван Грозний».
На південь Італії налетів сіроко, наніс піску з Сахари, люди вкривають виноградники.
В Азії мусонні дощі.
В Японії ураганом змило в океан двох дівчат.
«Чарлі» пройшов над Кубою.
«Ґастон» лютує на узбережжі штату Кароліна.
На Флориду налетів «Френсіс» — видно, шукає свою фуріозну «Жаннет».
На Карибах женеться «Іван Грозний». Вивертає з корінням дерева, яхтами в'їжджає в будинки, викидає крабів і камбалу з дна морського на верхівки пальм.
Як там той острів Косумель з поштою і летовищем, чи не змило в океан наш віртуальний літак?
Друг дзвонив з Каліфорнії, кілька разів переривався зв'язок. Мабуть, десь на Флориді захитало антену.
У Тібеті монахи повертаються з літнього усамітнення. У нас депутати з курортів. За літо зал засідань зазнав значних реконструкцій. Крісла розширили на вісім сантиметрів, зручніше буде дрімати. Люстру під куполом закріпили, щоб не впала депутатам на голову, бо це завдало б невідшкодовних збитків національному інтелекту.
Але чомусь на відкритті сесії не було лідера опозиції. Кажуть, прихворів, застудився. Воно й не дивно, такий перепад температури після його південних турів. Сонце вже, мабуть, спинилося над Ґаваоном. Осінь. Дощить.
Зате леді Ю з'явилася, як ундіна, тоненька й засмагла, з хвилястим золотистим волоссям.
— І чого такі гарні жінки йдуть у політику? — не втримався я.
— Якби мужчини були як мужчини, то й не пішли б, — відрізала дружина.
Скільки я собі казав: мовчи. Все-таки характер у неї нестерпний.
Вранці 1 вересня, коли наш малий уже пішов до школи, раптом передали про Беслан. Три доби кошмару ми жили в надії, що тих заручників у бесланській школі врятують. Спершу повідомляли, що їх там не більше трьохсот, насправді ж було понад тисячу, і то ж насамперед діти, що прийшли до школи, — святкові, з букетами, а потрапили в чорну пастку терору. їх визволяли штурмом наосліп, пробоєм в стіну, коли все падало, все вибухало, наче й не було недавнього досвіду «Норд-Осту». Самі терористи не подужали б перебити стільки людей. Вони були в масках, вимагали припинити війну в Чечні. Заручники задихалися у страшній тисняві у спортзалі. Терористи вибили вікна через брак повітря. Ніхто з ними від влади на переговори не вийшов. Кілька шахідок чи підірвались, чи підірвали себе. Ситуація вийшла з-під контролю. І тоді терористи зняли маски, це означало, що вони готові йти до кінця. Марна річ встановити, хто по кому перший відкрив вогонь. Школа горить, горять сусідні будинки. З обгорілої школи виносять живих і мертвих. Пишуть, що за ці три дні Беслан втратив своїх жителів більше, ніж за Другу світову війну. Часом з одного двору по шестеро дітей, з однієї сім'ї по двоє. Поранених поспіхом розвозили по лікарнях, найтяжчих літаками відправляли в Москву. Тепер їх розшукують обезумілі від горя батьки. Приголомшені діти не можуть пригадати своє ім'я, не пам'ятають, хто вони й звідки. У Беслані ростуть могили, і християнські, і мусульманські. В Росії оголошено дводенний траур. По всьому світу хвилина мовчання. В Італії запалили два мільйони свічок.
В одній з британських газет написано: «Беслан змінить світ». Ні, не змінить. Цей світ уже нічого не змінить. Він уже звик і адаптувався.
До всього. До Чорнобиля. До Хіросіми. До усіх гарячих точок. До теракту в Нью-Йорку. До «Норд-Осту» в Москві. До чеченської війни. До війни в Іраку. Звикне й до Беслану.
Час іде і здмухує попіл.
Безмірна людська здатність до адаптації.
Ще лише третя річниця трагедії у Нью-Йорку, ще чорніють вирви тих манхетенських веж, а вже десь у коробочку з шоколадом вкладено сувенірчик — мініатюрну копію вежі, в яку врізається крихітний літачок.
Вже якась естрадна вертигузка хотіла зробити шоу в костюмі шахідки.
Вже, списавши все на історію, в Росії міркують, чи не прокласти туристичні маршрути по місцях сталінських концтаборів. Екскурсоводів вистачить, там є кати на пенсії, а хто хоче гострих емоцій, зможе взяти напрокат арештантську робу і переночувати в бараку.
Вже й у нас у Чорнобильській зоні розцвітає екстремальний туризм.
Дивно, що немає ще коміксів про Чорнобиль. Комп'ютерна гра вже є, малий з Борькою годинами грають, ловлять терористів, що засіли в ядерному реакторі. А що ж тут такого? Адреналін.
«Прошло несколько лет, и граждане стали забывать и Воланда, и Коровьева, и прочих», — процитувала дружина. Вона завжди цитує то Гоголя, то Булгакова, то мою тещу.
Про війну в Іраку вже теж забувають. Там уже й не шок, і не трепет — операція в Ель-Фалуджі називається «Гнів примари». Буйна фантазія у військових, назви прямо з кінобойовиків. Неясно тільки, хто кому там примара, і чому такий кривавий у тієї примари гнів. Населення в паніці полишає місто. На вулицях валяються мертві. Червоний Хрест вважає ситуацію в Ель-Фалуджі гуманітарною катастрофою.
По-моєму, гуманітарна катастрофа тепер всесвітня. Мертві тіла валяються не повсюдно, але скрізь повно
мертвих душ. І якийсь глобальний Чічіков торгується з глобальним Собакевичем за «золотий мільярд».
В Іраку стратили італійського журналіста. Третій день коаліція бомбить Ель-Фалуджу. В Багдаді вибухнув офіс «Червоний півмісяць». У Парижі рвонуло перед посольством Індонезії.
Так і дивись, чи не літають де шматки твоїх співвітчизників.
— Слухай, — сказала дружина. — Поїхали в ліс.
І ми поїхали. Не в цей близький, приміський, затоптаний, а в той наш далекий, справжній. Ми давно вже не були в цьому лісі. Він заріс і задичавів. Малі берізки повиростали стрункі й високі, і шуміли аж у небі. Казковий ліс, чистий, тепер тут люди не ходять. Грибів хоч косою коси. Є просто гігантські, і боровички, і польські, й красноголовці. Дідухи стояли, як парасольки. Опеньки визирали з-за пнів. Білочка запасалась на зиму.
Вечоріло. Ми сиділи на поваленій сосні, одне навпроти одного, а згори зірвався вже пожовклий листочок і, тихенько кружляючи, падав. І це єдине, що було між нами, — цей березовий листочок. Ми простежили його очима, поки він летів, їли якісь канапки. Слухали тишу, а по мохах нечутно ходили гномики і ховали мед поезії у лісах.
У друга мого в Каліфорнії олені цього року не об'їли троянди. Він поставив парканчик, а вони такі — побачать перепону, не здогадаються обійти. Зате білка об'їла персики. Тобто натягала їх, щоб підсохли, потім з'їсть кісточку. Розлузає і з'їсть.
Він уже остаточно вирішив залишитися у Каліфорнії. Бо які тут перспективи? Тягти лямку, як оце я, заробляти на прожитковий мінімум? Перетворитися на одиницю електорату? Перегорати в попелі тих самих проблем? Боротися за Україну, яка за себе уже не бореться? Віддати сина у школу, де його дражнитимуть хохлом?
А там вони уже звикли. Там їм добре. Там у них є все. Умовляє матір на переїзд. Вона вже ніби й згодна, тільки просить трохи відкласти. Бо постійно щось десь вибухає, пасажири в аеропортах проходять через детектори. На деяких рейсах, кажуть, літаки вже літатимуть у супроводі винищувачів, які в разі підозри на теракт можуть превентивно відкривати вогонь.
Мабуть, світ скучив за Третьою світовою війною. Фактично вона вже почалась.
То там, то там глобус Воланда наливається вогнем і кров'ю.
Книга: ЛІНА КОСТЕНКО / ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО
ЗМІСТ
На попередню
|
|
