Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ірина Солодченко...
У квартирі - безлад. Та безлад – чисто художній. Пиляки нема, недоїдків з немитими склянками - теж, проте не всі речі на своїх місцях… У вітальні в око впадала картина. Нарешті, вона побачила Назарове створіння…. Та це ж центральний проспект! Ось універмаг і зруйнований “Дитячий світ”…. Проспектом сунуть люди із жахливими обличчями... Ось жінка під сімдесят, сувора, уся в зморшках, в сірому, ще за радянських часів купленому, пальті і в’язаній шапчині брудних кольорів. То не безхатченко і не бабця з притулку для старих. То пересічна літня городянка вийшла за хлібом. Дійсно, більшість бабусь доношують свої старі пальта, які придбали ще з замолоду… Валіна мама років п’ять тому перелицювала своє благе пальто з приповідкою: «Проносила його двадцять років і ще двадцять проношу!» А ось друга…Ця намагається підмолоджуватися: нафарбувалась за модою сімдесятих – густі сині тіні на повіках, яскраво-червоний рот.. А на голові капелюх з широкими крисами. Іде під руку з подружкою, про щось теревенять і вважають себе культурними паніями. А осьдечки і чоловіки в літах … Страшніші за бабць: худі – із злими обличчями, а пикаті та череваті – самовдоволені та пихаті… І молодь є… Тоненьке наче лоза дівчисько, хлопець у навушниках... Летять щодуху, мабуть запізнюються на екзамен чи ще кудись… За освітою біжать, бо живемо в суспільстві, де освіта – товар. Купа сміття під ногами, а позаду зводять сцену, мабуть для концерту.
– Картина «Городяни», – прокоментував Назар.
– Де ти бачив такі обличчя?
– А ти вийди на вулицю і озирнись навкруги. І зрозумієш, що я не інопланетян малював.
Раптово пролунав дзвінок у двері. Назар скрикнув: «Це – батько» і побіг відчиняти, наче дитина, яка увесь день була сама дома і нарешті дочекалася тата з роботи. Клацнув замок і молодий чоловічий голос весело пролунав з порога:
- Привіт, синку! Що? Не чекав? Це я – твій батько!
За хвилину у вітальню зайшов високий чоловік. Прямої статури, сива шевелюра зачесана на потилицю. На вигляд років шістдесят, але зважаючи на вік сина – набагато старший. Помітно було, що чоловік був трошки напідпитку. Оля заквапилася йти додому, і Назар її начебто не затримував. Та старий був іншої думки.
- Сьогодні в мене день рождєнія. Вісімдесят років…, – з посмішкою звернувся він до неї, м’яко потискуючи руку. – А звуть мене – Григорій Степанович.
– Вітаю вас… Ольга…
– Потім привітаєте.. Оце тут «від зайця», – і він підняв пакета, в якому виднілися риб’ячий хвіст та інші наїдки. – Зараз ми накуховаримо, а ви обязательно заходьте ввечері, будемо дуже раді.
– Дякую, але…
– Ніяких але… Ви вже запрошені.
У дверях Назар переказав він батькове запрошення, дивлячись їй просто в очі:
- І правда, заходь… Батько в мене - скарб. Ніякої старечої нудності. Ще може прийде друг його дитинства, а більше нікого й нема.. Повмирали усі його однолітки. Вдома не захотів святкувати, там йому усе про матір нагадує.
Ользі стало шкода трьох самотніх чоловіків, і вона погодилася.
- Добре… Тоді я спечу свій коронний торт «Графські руїни»...
- Годиться.
Не гаючи часу, вона побігла до найближчого супермаркету, скупила необхідні для торта продукти, а старому в подарунок – картату сорочку. «Назар має рацію, – думала, збиваючи яєчні білки. – Старим його батька не назвати. І він буде таким самим під старість».
Назар зайшов о сьомій. Оля вручила йому тацю з тортом, а сама побігла у спальню припорядитися. В вітальні вже було прибрано, а посередині стояв накритий стіл, прикрашений тарілкою зі смаженими коропами, оселедцем із цибулею, салатом з помідорів й огірків, печенею з куркою та дві пляшки вина. Батько Назара вже сидів за столом.
– Сідайте, дорогая, бо без жінки в мене ще ніколи не було дня рождєнія.
Розлили вино і щоб зняти невеличку ніяковість Назар пояснив.
- Батько все життя винчик вживає. Горілку не п'є і не палить. А винце - будь ласка.
– Таки так…. При совєтах пив біоміцин. А тепер вже перейшов на сухарик. По обіді стакан вина пропущу – та й годі вже... Вісімдесят – то не шутка.
Тост Назара випити за здоров’я та довгих років життя, Григорію Степановичу не сподобався. Заперечив, що життя йому добряче набридло і він не розуміє, чого старі так за його чіпляються, та ще й бігають вранці, щоб його подовжити.
– Навіщо? – запитав він, дивлячись на Ольгу і та зрозуміла, звідки в Назара такі пронизливі зелені очі. – Подивіться, скільки молоді вулицями швендяє, і їм потрібно прожити хоч половину мого віку. А як їм жити, коли я тут місце займаю?
Від такої філософії мурашки побігли по спині… Оля ще не була до неї готова. А старий хильнув келих винця й повідомив сина, що онука теж його привітала по телефону з днем народження. Назар промовчав і вперто запропонував випити за здоров'я ювіляра. Батькові очі заграли... Він сьорбнув ще винчика і почав розповідати про своє життя, у чому він ні в чому не відрізнявся від людей похилого віку. Почуваючи, що життя позаду, вони намагаються комусь його переповісти, щоб впевнити скоріше самих себе, що звікували не дарма. Ольга засмутилася… Зараз почнеться… І згадала дідуся свого зятя – Івана Миколайовича. Той все життя пропрацював машиністом. Та зять називав його поза очі «паровозником». Івану Миколайовичу теж було під вісімдесят і варто було опинитися з ним віч-на віч, як він починав в подробицях повістувати, як їхав зі станції Кошкарівка до станції Купальня. За 10 хвилин хотілося одного – бігти світ за очі. Ось дід сідає на паровоза, ось натискає на якусь кнопку, а тут йому спати закортіло, та він не спить. Його розповідь тривала стільки часу, скільки насправді треба було часу, щоб до тої Купальні доїхати. А ще він полюбляв розповідати, як начальство йому дало якесь завдання, яке ніхто не міг до нього виконати. Він не одразу згадував, як кличуть його онуків, і скільки буде двічі по два, проте пам’ятав прізвища та по-батькові усіх своїх начальників. Ось його викликає якийсь начальник паровозного депо Петро Миколайович Оношкін і каже: «Тільки на тебе, Іван Миколайович, сподіваюсь… Потрібно перегнати паровоза з Миронівки до Плетенівки. Ця нікчемна молодь не впорається, а ти – комуніст… Ти – досвідчений машиніст…На тебе єдино покладаюся». Тут Іван Миколайович відбігав від теми і детально життєписав цього Оношкіна, син якого теж працював в депо, але потім одружився на тій Тетяні, що є донькою начальника станції Кривда. Далі – історія життя батька вищезгаданої Тетяни… Як він вправно керував станцією, та багато крав ….І коли вже вуха в’янули від цих розказнів і всі правила чемності були вичерпані, старий згадував, що ще ж треба довести паровоза до Купальні і хапаючи слухача за руку, урочисто рапортував, що таки виконав завдання, не зганьбив честі комуніста і довів того паровоза до Купальні в режимі он-лайн. І все це розповідалось з таким виглядом, наче вів дід того паровоза під кулеметами… Ользі завжди при цьому уявлялося кіно «Невловимі месники»: палаючий паровоз, вороги лізуть на дах… І дід Іван летить на своєму паровозі через палаючий міст …Вона ще застала в живих дружину цього діда, так та, бідна казала, що за своє життя так наслухалась цих розказнів, що хоч вона ніколи в депо і не працювала, проте посади її на паровоза і вона безпомилково проїде на ньому сама-самісінька куди завгодно, хоч до Сибіру.
Тож Оля приготувалась до нудних старечих теревенів. Та тут була інша історія… Виявляється, сімнадцятилітнім хлопчиком Григорія Степановича погнали до Німеччини. Вона почала слухати початок цієї історії з чемності, розмислюючи, під яким приводом піти додому. Та коли старий сказав про роботу в Німеччині: «І то були кращі роки в моєму житті!» вона здивовано подивилася на Назара. Старий що, вже з глузду з’їхав?
– Як це так? – обурилася вона. – Для всіх то була каторга, а для вас – найкращі роки?
- Так і було, дівчинко моя…. Уявіть собі: мене, сільського сімнадцятирічного парубка саджають до товарного вагону...
І тут старий почав розповідати без усякої старечої пихатості й повчань, без паровозів і начальників…. І так розповідав, начебто то було вчора. Згадав, як його забрали до Німеччини із другом Федею, який сьогодні не приїхав, бо зненацька захворів. Як він швидко вивчив німецьку мову й через пару місяців досить вільно спілкувався з конвоїрами. Німці - адже теж не всі фашистами були. Багато хто з них розуміли всю згубність тієї війни. Він здружився із солдатами, й ті навчили його грати на губній гармошці, яка дотепер десь дома валяється, якщо онуки не зламали. Так вони з Федею дісталися Німеччини. Там їх спочатку розмістили в таборі, а потім розподілили по бауерам, тобто по німецьким хазяям, і доручили збирати сміття. І знову він швидко роззнайомився з мешканцями того містечка, й ті підкладали хлопцям в сміттєві баки добре запаковані пакети з бутербродами та одежину. Через те вони з Федею не бідували й не голодували. Та Федя все його наущав тікати, бо казав, що коли прийдуть наші, то буде їм непереливки. Та він одразу відкинув ту дурну витівку. Приб'ють дорогою – і кабиця. А коли прийшла радянська армія, то тут і почалося. Забрали їх до КДБ і якийсь гебист давай їм усяку нісенітницю плести: «А почему вы не создали подполье? А почему не вредили немцам и не взрывали мосты? Почему не сопротивлялись и не связались с неметкими антифашистами?» І як дав йому ногою в пах, а потім – по голові пістолетом! Та згодом таки відпустили й записали в радянську армію. Сорок п'ятого служив у Данцизі, наразі – це Гданськ. Але оті марки від німців, що гастарбайтерам платили, так і не одержав. Бо вирішив, що ще легко відскіпався від Совєтів й ніколи нікому не розповідав, що був забраний до Німеччини.
- Я, дочка – підняв старий келих з вином, – ще тоді зрозумів, що Сталін і увесь їх радянський лад – то гнила система, з якою краще не зв'язуватися. Ніяких ветеранських документів не оформляв, чорт із ними, з тими їхніми марками... Я ж – старший лейтенант! Треба марку тримати!
І засміявся... Ольга здивовано подивилася на Назара: хіба його батько військовий? А Назар посміхаючись пояснив:
- То фішка така: казати всім, що він - старший лейтенант!
– А що таке – кабиця? – спитала Оля.
Тут Назар пирснув.
– Та то історія була у нашому селі, звідки батько родом. Був у нього двоюрідний брат, Іван. І в цього Івана захворів сусіда, старенький такий дідок. Ну, всі як годиться, ходять до діда та підбадьорюють, кажуть: «Не журіться, діду, ви ще поживете! Ви, діду, ще кріпкі! Видужуйте скоріше!. А Іван прийшов, посидів коло діда, а той все крекче та й крекче. Так Іван його й «втішив»: «Ну, діду, вам вже – кабиця…»
Раптом Ольга піймала себе на тому, що їй затишно в цій компанії. Вона бачила, що Назар дбайливо й з любов'ю ставитися до свого татка, а таке не часто зустрінеш. Звичайно, дорослі сини віддаляються від батьків, бо дружини й діти їм світ застелюють. Ольга знала одного суддю, який з дружиною і на роботі розмовляє…Цілого дня вона йому телефонує і доповідає, як сходила до магазину, як прокинулась або задрімала і таке інше. Одного разу він сидів у Ольги в кабінеті, аж тут зателефонувала його мати, так той суддя через хвилину вже заскучав, позіхнув і щоб відкараскатись від матері сказав: «Я перетелефоную тобі потім, я зайнятий».
Назар тим часом звернувся до батька:
– Ти краще розкажи, як теля різав.
– Та, зачекай, – задоволено відповів старий й знову сьорбнув винця. – Спочатку розповім, як ми продавали свиню... Тебе ще на світі не було, тільки-но ми з матір’ю твоєю одружилися. І ось брат мій, Степан, попросив йому допомогти продати кабана. І поїхали ми з Степаном на базар. По дорозі трохи випили. І поки я бігав за гирями, а Степан уже пів-туші продав... Коли підходе кум наш, Василь Данилович, й купує, значить, в Степана…. То єсть, питає: «А що ти тут робиш?». А він каже: «Та я тут с Гришкою тушу продаю». – «Яку тушу?». А він каже: «Ну, канєшно не свою, а свинячу!». Тут я підхожу, а Степан і каже: «А де ж гирі?». А я кажу: «Нема тут гирь». Надо їхати аж на Троїцький базар і там нам дадуть. Степан каже: «Не годиться». Сіли і думаєм, як же нам продать м’ясо без штамповки? Коли підходить одна женщина і питає: «Ето ваше м’ясо?» Я говорю: «Ето не моє, а свиняче!». Підходить чоловік якийсь. Питає: «Це ваше сало?» А Степан – теж підхопив: «Це не моє сало, а свиняче!». – «По чем?». – «Три рубля». Той каже: «Три рубля – дорого. Ето не годиться». Я кажу: «Знаєш шо, Степан, за два п’ятдесят оддавай – і халєра з ним. Получиться – не получиться, а тушу я назад таскать не буду». А Степан: «А справка ж де?». А в нас справки нема... Я кажу: «Та ти ж, ідіот, должен справку принести, а я – гирі і віса». Як же ми будемо торгувати? А він і каже: «Справки нема». Я кажу: «Давай поїдемо на Троїцький базар, там навєрно легше буде». І – за мішок… Степан несе кабана, а я – гирі. Ледве дотягли цього кабана до Троїцького базара, а там – закрито. Ой, горе! Все закрито і нікого немає. Ой, Господи! Куди ж тепер? Ми сіли на трамвай, а там – мужик з баяном. А я ж трошки ще й на баяні граю, і сів – тілі-тілі «Во саду ли, в огороде». А мужик: «Давай баян на м'ясо». Я йому кажу: «Та ти що, дурний?». А тут люди – давайте продавайте нам м’ясо. І стали ми торгувати прямо в трамваї… Продали пів-кабана… А чому так сталося? Бо надо ж було брати півкілограмову гирю і кілограмову! А я взяв чи не двопудову гирю. І припер я цю гирю додому. Мати твоя, бідна, і померла не знала цю історію.
Та пам’ятаю я цю гирю, вона в сараї ще довго валялася в кутку, – засміявся Назар.
– На другий день прочумався я, а тут Степанова жінка: «Де гроші за кабана?» – «У Степана». – «А де Степан?» – «А Степан хіба був? По-моєму Степана ж не було!!!» – « Як же не було?». Почали шукати Степана. Аж той приходе на четвертий день. Я питаю: «Де рештки туші?». А він: «Я їх загубив». – «Як же ти їх загубив, дурачок? Я ж тебе лишив у тупіку четвірки». – А він: «А я попав аж у тупік восьмьорки. І тушу там потіряв..». І каже: «Мені засунули кирпичину у мішок, а м'ясо вкрали..».
Ольга сміялася витираючи сльози, а Назар не вгамовувався.
– Та розкажи краще як ви теля різали.
Старий сьорбнув ще винця, очі в нього посоловіли і Ольга тепер вже ясно побачила, що Назар – копія батька. Такі самі очі, трохи з монгольським розрізом, прямий ніс, який розширювався від посмішки… Григорій Степанович взяв паузу, підпер щоку рукою і знову розпочав.
– Ні, спочатку про молоко. У сорок сьомому году мати моя каже: «Знаєш синок, візьми чотири битона молока і поїдь в город і продай його». Я кажу: «Та чого ж я не продам? Канєшно, я продам». Шо ж я? Хлопець здоровий був, хоч куди, уся рубаха – в петухах. Сідаю на пароход… Я ж – старший лейтенант, офіцер… Мати мені дає чотири бітона на плечі: два – сюди, два – сюди і півлітрова кружка-мєрка ззаду. Обязателно. Тільки вийшов з парохода, коли ж мене ці гади як обробили: «Дядя, дядя… Почем молоко? Парное, холодное, кипячёное или какое?». Я кажу: «Ні, тут не буде. Продажа тут заборонена, крім Озьорки. Я на Озерці продаю, а тут номер не пройде! Афьори тут не буде. Боже збав, тут на пристані я продавати не буду, – кажу, – та ще й парне молоко. Я знаю Озьорку». І ледве добіг до Озьорки… Тьху! Наступив одною на один ремінь одною ногою, на другий ремінь другою ногою. А тут же в мене мєрка, бо мати мені дала півлітрову кружку…
– А скільки вам років тоді було?
– Двадцять чотири. Тут підходить один ханига і каже: «Батя, давай розкривай битон».
– Батя? – здивувалася Ольга.
– Батя… – засміявся старий. – Бо я вже тоді сивим був… Я – будь ласка… Коли повертаюся…. А одного битона вже немає…Одрізали!… Я: «Ах ви ж черті….Як вам не стидно?». Коли дивлюся, а вже і другого битона немає… Ну, думаю, що ж робити? Коли підходить чоловік якийсь і каже: «Батя, сідай на шлакоблок і торгуй. Я виймаю кружку і наливаю: одному, другому, наче все гарно так йде… Потім дивлюсь, вже і третій битон вкрали! …Ах ви ж, гади…Мерзотники!…Так я тільки один битон продав і до матері в село поїхав…
– Батя, та розкажи краще як теля різали…
– Добре…Розкажу… Жили ми тоді разом з братом Степаном, царство йому небесне… Та Назар пам’ятає…В балці вистроїли два будиночки поруч… Назар малим цією балкою бігав… І от колись мати й каже Степану: «Візьми бичка, викормиш його, заріжете та продасте». Ну, цей бичок ріс у балці в нас один рік і другий… І виріс цей бичок у бика! Підходить час, що цього бичка треба різати…От Степан і каже мені: «Ти знаєш, пора цього бичка різати… Поможи мені зарізати бичка». Та який вже там бичок? Це вже бик…Я кажу: «Я можу тобі допомогти, тільки різати не буду…. Я буду бити молотом…. У роги». А він каже: «Ти бий у роги, а я буду стояти і різати горлянку». Я кажу: «Будь ласка!».
Тут старий зупинився, підморгнув і по складам вимовив:
– А сам я ніколи в житті ку-ри-ці не за-рі-зав!...
Потім сьорбнув зі стакану і продовжив.
– Я кажу: «Ріж, Господи ж ти мій…Та я якщо попаду йому у роги, то це – добре, а якщо він упаде, то це – ще краще, а якщо не впаде… А раптом бичок буде за нами гнатися, як я не попаду?». Та воно і сталося… Прив’язали ми того бичка до шовковиці. Я кажу: «Степан, ти ж крути роги… І добре крути роги…Що б я ж попав між роги! Він прикрутив… А я йому тоді кажу: «Стьопка, ти знаєш шо? Давай я вдарю…Може, я і не попаду… Може я промах дам». Він каже: «А ну вдар!». Я виходжу і як вдарив! Та не по рогам, а з остраху… по шовковиці! А бик – лежить. Степан кричить: «Давай ножа!». Який же ніж, коли бик лежить… Я ж по рогам не вдарив! Я кажу: «Ні! Тепер – другий замах». І як розмахнувся, заплющив очі і як дав по рогам…Бик – впав. Степан – за ножа і пиляє-пиляє, пиляє-пиляє... Та тільки шкуру перепиляв…. Коли бик як схватиться… перегриз мотузку – і на балку. Я Степану кричу: «Хватай його за хвіст! Я його ще не добив! Надо його ще раз молотом вдарити!». А бичок Степана крутить-крутить…. Я кричу: «Стьопа! Що ж ти?». А Степан ввесь у крові… А він на мене: «Що ж ти, ідіот? Ти ж знов не по рогам вдарив! Ти ж його не добив!». Я йому: «Стьопа! Давай удвох!». І тут бик як почав балкою бігати… Він за хвіст – я за роги, він за роги – я за ноги. І не туди – і не сюди. Я кажу: «Стьопка, а де ж твій ніж?». А він каже: «Ніж там лишився». Я кажу: «Стьопа, що ж ми будемо робити? З нас же люди сміються…Надо ж його прирізати…. Коли бик трохи голову як повернув до Степана і рогами трохи буцнув його. Степан – тікать: «Гриша, спаси!». А я кажу: «Та ти ж, ідіот…Де твій ніж?». А той: «Ніж я загубив». А я йому: «А що тепер робити?». І тут я бичка якось ухопив за роги, а тут – Стьопка з ножем. Та вже ніж не знадобився, бо я з переляку того бичка … задушив….А бичок бідний захропів і віддав Богу душу. А Стьопка питає: «А хто то хропе: ти чи бичок?». А я кажу: «Та вже бичок... Ти його не бійся, він тобі нічого вже не зробить…».
Потім Григорій Степанович ще сьорбнув і сказав: «Зараз я вам заспіваю старовинну козацьку пісню… Я останній, хто її пам’ятає і вона помре разом зі мною». І чудовим баритоном заспівав:
Щось сьогодні я дуже сумую,
Про козацькую долю згадав.
І про славу свою всенародну,
Що колись я, як вітер, гуляв.
Боронив я свою Україну,
Боронив я від лютих татар,
І вся слава про мене гриміла,
І боявся мене яничар.
А тепер все пройшло, все минуло.
Чорна хмара кругом облягла.
І на горе синам України
Злая доля у гості прийшла.
Плачуть, плачуть сини України,
Плачуть вільні степи й козаки.
Плачуть діти – рожевії квіти,
Що Украйна в неволі, в ярмі.
Пісня була дійсно чудова і прониклива… І проймала до самого серця…
Вже в дверях Назар запитав: чи не було їй нудно? А вона погладила його по щоці і переконала, що дійсно батько в нього – дуже славний, і він, Назар, буде таким самим в його вісімдесят…
– Я не дотягну, – посміхнувся той. – До речі, я пішов з роботи... Тепер – на вільних хлібах...
– А за що збираєшся жити?
– Картини продавати…
– Аліменти платиш?
– Коли є заробіток…
– Не розумію я вас, художників…
– Та не художник я, а маляр...
– Чому маляр?
– Тому що маляр…
А на ранок в понеділок її чекала новина. Начальника РВВС відсторонили від посади. Це саме того, який нарікав їй за виправдувальний вирок. І відсторонили через те, що під його носом, поруч із будинком РВВС, накрили дві квартири, де виробляли наркотики.
Пізно ввечері, коли вона вдома набирала гарячу ванну, щоб змити з себе негативну енергію своїх підсудних – несподіваний телефонний дзвінок… Анатолій… Який ще Анатолій? Ледве згадала…Той самий Анатолій, товариш Швайка… Він випадково опинився в місті, хотів би зустрітися і запрошує до ресторану повечеряти…Ольга рішуче відмовилася, посилаючись на втому. Навіщо він їй потрібен? Та чоловік виявився наполегливим…. Зателефонував назавтра вранці, сказав, що його потяг пізно ввечері, і о 19.00 він чекатиме на неї біля кафе у торговому центрі. Тут Ольга вже замислилася. Не піти – якось незручно… Її чемно запрошували, і Анатолій нічим не був їй несимпатичний. Але що йому від неї потрібно? Ігор давно не телефонував, зараз їх нічого не зв’язує... Останнього разу вона його бачила у супермаркеті з дружиною. Маленька незугарна чорнява жіночка впевнено йшла попереду, обирала товар і недбало кидала у корзину на колесах, яку її чоловік штовхав як приречений. Ольга затаїлася за консервами і він її, на щастя, не побачив. Назар? Вільний птах: сьогодні є, а завтра тільки закуриться за ним… То чому не піти!
Вони зустрілися в єдиному в місті торговому центрі, який їй подобався. Зовнішнє цей торговий заклад був стилізований під ХІХ століття, а на стінах висіли малюнки сучасних авторів. Анатолій був вдягнений як менеджер середньої ланки: нові-новісіньки куртка та випрасувані штани зі стрілкою.
– Вам, мабуть, дивно… – почав чоловік після привітання.
– Я вже нічому не дивуюсь…
Він розсміявся і відсунувши стільця всадовив Ольгу за стіл…
– Ви знаєте… Дуже дякую, що згодились зі мною зустрітися, бо я тут нікого не знаю, а блукати містом на самоті набридло. До того ж, в мене лишився ваш телефон і … я вас часто згадував.
Підійшов офіціант і поклав на стіл карти. Оля заказала каву і морозиво.
– Може щось вип’єте?
– Хіба що коньяку до кави трохи влити …
Вони вели світську бесіду, нічого такого…Згадували свою зустріч в селі, Ольга запитала про Швайка. А про Ігоря вони не говорили, втім якийсь знак, що Анатолій знав про їхні «нестосунки» літав у повітрі. Все було чудово і Ольга поаплодувала собі, що не відмовилася від цієї зустрічі. Годину вони вели світські розмови, а потім Анатолій запропонував прогулятися містом, яке йому дуже подобалось. Ніякого прохання в нього не було, це вже було зрозуміло, ні про справу ніяку, ні підсудити комусь, ні засудити, нічого такого… І дійсно, має у кишені такого Швайка, який всі питання порозв’язує. А через Швайка і до Ігоря дорога, а той – до неї… Тож який сенс цьому Анатолію до судді районного суду по справах звертатися?
Зненацька йому хтось зателефонував. Відійшовши у бік, він порозмовляв і повернувся. Знову заговорили про театри, кіно. Анатолій запропонував піти в казино. Ольга відмовилася. Може на каток? Давно вже не каталася на ковзанах… Тож поїхали в «Метеор», а там… достобіса знайомих облич. Здалеку махнув рукою колишній прокурор їхнього району. А під’їхавши поцікавився, як це так, що суддя – на ковзанах, як простий смертний. Хіба не має можливості в більш кулуарних закладах ковзатися?
– А ви? – не зрозуміла Ольга, жарт то чи ні. – Вам можна, а мені – ні?
– Та я ж колишній! – засміявся прокурор і відкотився.
Анатолій пожалкував, що в їхньому місті нема такої ковзанки. Він вправно ковзався і навіть намагався виконувати якісь піруети. Потім почав розповідати, що його дружина віддає перевагу лижам, а він любить ковзани. Він увесь час відволікався на телефон, і Ольгу почало це дратувати. Після ковзанки він провів її додому… Біля самого під’їзду він натякнув на чашку чаю і переступив поріг. А у ліфта почав її цілувати так, що Ольга не встигла і отямитися. Щось відбивало бажання пручатися. Думка вертілася – що тут такого? Хіба вона не жінка? Анатолій - славний чоловік, не з вулиці, друг дитинства Швайка... Назар – той на своїй хвилі… Сьогодні є, а завтра майне десь… Вільний козак! Та щось і заважало…Думка билася в голові, як птах у клітці: запрошувати чи не запрошувати?
Та телефонна мелодія вирішила всі вагання.
– Пробачте.. Потрібно їхати, – з непідробним сумом сказав Анатолій після короткої розмови. – Можна, я вам колись зателефоную?
Ольга знизала плечима. Чому б ні?
А коли вийшла з ліфту, перше що почула – шум, галас та хмільні дівочі голоси за Назаровими дверима…
11
Головний редактор 21 каналу Петров зібрав співробітників і оповістив їх, що справи кепські. Є загроза рейдерського захоплення телестудії, і через те він пропонує оголосити «Марафон в підтримку 21-го» з голодуванням. Тут Петров побачив в очах підлеглих невеличкий переляк, який швидко минув. Напевно у порівнянні з біржею праці, голодування вже не здавалося таким страшним. Всі погодилися, а ведуча Васнєцова навіть запропонувала називати рейдерів «загарбниками». Алла Цвітковська виступила з іншою пропозицією – оголосити акцію «Підтримай улюбленого журналіста», натякаючи на свій рейтинг. …. А ведуча новин Проскурняк пішла ще далі і висунула пропозицію провести конкурс – «Намалюй улюбленого ведучого новин». Петров спочатку завагався щодо доречності цих конкурсів, та його переконали, що «на войне все средства хороши».
Тому без затримок розпочали телемарафон и оголосили голодування доти, допоки влада не втрутиться і не владнає ситуацію з каналом, а журналісти зможуть і надалі вести такі улюблені народом телепередачі, як-то: «Ранкова музична листівка» (де кожного ранку телефонували переважно бабці з жіночками, які замовляли своїм кумам та онукам радісні пісеньки), новини (які в народі називали «Новини МЧС», бо здебільшого освітлювали де хто вмер, скалічився, покінчив самогубством, втопився і таке інше»), «Істинна віра» (де освітлювали виключно події Московського патріархату) та «Історія міста» (де схожа на курку Васнєцова розказувала про якихось царів, королів та російських поетів, які колись мимохіть побували у місті або проїжджали кільцевою повз нього) ну и власне «Петрівська затока». Увесь інший час канал транслював американські фільми.
Петров персонально у прямому ефірі оголосив телемарафон «Захистимо 21-ий» і розчулено повідомив глядачів, що з вуст багатьох людей, які дзвонять їм на «пряму лінію», лунають звертання до мера, Генерального прокурора й особисто прем'єр-міністрові, щоб вони зупинили «загарбників». Потім зачитав звернення Губернатора до громадян міста: «Будь-яка спроба захопити телеканалу, на якому зараз перебувають люди, буде розцінюватися, як загроза життю й професійної діяльності представників ЗМІ, і в встановленому порядку будуть порушені кримінальні справи. Якщо буде потреба, то правоохоронні органи забезпечать порядок і охорону тим журналістам, які перебувають на телеканалі».
Щоб не дай Боже не позбавити городян улюблених телепередач голодування вирішили провести за графіком. «Вони воліють обезглавити студію, яка видає якісний телепродукт. Але ми склали такий графік, щоб це не ушкодило випуску передач, – заявила ведуча новин Юлія Проскурняк. – 17 років наш колектив працював під керівництвом Петрова й Крищенка. Вони створили канал, який полюбив глядач».
Тут Петров скривився й наказав більше не акцентувати увагу на 17 роках його керівництва. Самі головні – Петров із своїм замом Крищенком – замкнулися в кабінеті й розробляли план дій. Виникла потреба у пристойному ведучому чоловічої статі. Довго думали... Самим Петрову з Крищенком – не солідно, а дівчат ставити принизливо. Канал на 90 відсотків складався з жінок… Тож , то щоб вороги не назвали марафон «жіночим бунтом» конче потрібний миловидий хлопець. Згадали за Максимка з рекламного відділу... Викликали... Той спочатку пручався, що боїться камери, але його присоромили, нагадали про загарбників і біржу праці, а потім всунули у пристойний костюм з петрівского гардероба й поставили з мікрофоном в руках під софіти. Максимка напрочуд швидко зорієнтувався. Спочатку червонів і ганьбився, а потім розійшовся й навіть почав позувати та єхидничати. На стільцях студії кругом нього посадовили половину дівчат й тіток каналу з білими пов'язками «Голодую!», організували телефонні дзвінки, мобілізувавши на цю справу всіх родичів та знайомих, які обурювалися, гнівилися, сатаніли, що не допустять завойовників.
Правда, не все йшло так гладко. Один раз прорвався городянин, який прикинувся доброзичливцем, і зажадав побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську, якій не завадило б схуднути. Петров негайно звільнив дівчину, яка відсікала недоброзичливців і посадив більш досвідчену Кручиніну. Дівчатко із плачем пішло додому, а глядач і не помітив, як досвідчена Кручинина зникла з рядів голодуючих.
… Марафон вже тягся три дні. Хоча насправді ніхто не голодував, а навіть навпаки, Петров із Крищенко підгодовували за свій рахунок. Та далі продовжувати не було сенсу. Дівчата мали квітучий вигляд, хоча й підбирали найхудіших. Недоброзичливці не припиняли вимоги побачити серед голодуючих Аллу Цвітковську. Петров вже і викликав Аллу і навіть спробував натякнути, що може…. Та подивившись на її рум'яні щоки та груди, що вивалювалися з декольте передумав. Він сказав, що викликав її тому, що давно забував сказати, щоб вона не називала літніх жінок, про яких вона веде репортаж бабами Шурами та бабами Надями ..
– А як їх називати?
– Пані Олександра, пані Надія…
– Буду я ще якусь бабу панією називати!
– Ну хоч по-батькові, а то..
Алла невдоволена піднялася й поїхала додому..
ЗМІСТ
На попередню
|
|
