Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ірина Солодченко...
Жінка на цирлах вийшла, а Серьожа провів її поглядом…. Вона сама – донька радянського віршара, тож не з чуток знає, як працюється літераторам… І тут згадав Кетрін – співробітницю англійського культурного центру, з якою познайомився на презентації книжки Мурахіна “Дельфін у ванній кімнаті”... Час дружини Маші плинув…. Тепер інший час, інші критерії... Тесть – давно в могилі, і навіть з підручника його викинули…. Так… Не відволікатись… Знову намотав червону нитку на палець, і пішло… Дід всім буде говорити: «Дякую, що підвезли», і це буде його дивацтвом, фішкою. Якось дід Дискарь проходив повз автостоянку, там була якась драчка, і він впізнав лейтенанта, з яким разом служив в екзотичній країні. Якій? Ірак - близько по часу, дід там не катить. Чечню й Афганістан бодай не чіпати, він дотепер сахається арабів-студентів. Африка! Ось патичок-рятівничок! Вона ще Юліана Семенова рятувала та й цього… журналіста Серьогіна з «Бандитського Петербургу». Африка – це далеко, екзотично і не так лячно. Країна Зімсонго... Старий з лейтенантом там служили… Банально, проте … Піде... Потім дід довідався, що його лейтенанта марно засадили і почав своє розслідування. Але дід, хоча й дивакуватий, та полюбляє перепитувати... Його підвозять до четвертого поверху та…
… Сухо... Конче необхідна la femme. Там, де la femme, там l'amour. Тобто обов'язковим напарником на похваті і повною його протилежністю буде молода дружина. Згадав знову діда Дискаря і не уявив поруч з ним молоду дружину. Онученяти теж… Нікого…Пустеля Сахара... Та дарма... Напарником буде молода дружина. І крапка. Вона йому зраджуватиме, і це додасть гостроти й психологичності його твору. Його так і назвуть – «психологічний детектив». Отже, молода…. Баба нещодавно померла, а тут по сусідству - на квартирі дівчина, яка приїхала із села… Він згадав зятя і впевнено вивів – «з Жабуринівки». В місті вона працює на приватній фірмі, та особисте життя не складалося, а орендна плата росла... Дівчині нічого не лишалося, як знюхатися з бездітним стариганом заради квартири. Дід навіть іноді сходив на шлюбне ложе, та особливо тим не дошкуляв, але і прелюбодіяти молодусі суворо заборонив. Так…Саме заборонив, щоб потім, коли вона, безумовно, зрадить, з'явиться гострота сюжету. Та так і до кіна дійде! А в кіно адже платять за кожний постріл! Виходить, дамо старому в руки пістолета, а його баба...тобто фарбована білявка Лара ставитиме маразматичні запитання, а дід буде їй усе розтлумачувати. Додамо дурноголових міліціянтів та прителепкуватих суддів, неспроможних зв'язати докупи дві події... Лишається навести підозру на когось безвинного, а потім його прибрати... Та то вже по ходу сюжету... Забаров буде в нас Журкіним... Дамо йому спочатку повне алібі. Алібі... Яке там алібі? … Та з цим упораємося.
І Сергій кинувся до комп'ютера.. Більше його геть нічого не відволікало. Дружина заходила й виходила з тацею, та він не звертав на неї жодної уваги.
...Домашні були задоволені… Тільки дурне трирічне онученятко ходило по кімнатах з ведмедиком під пахвою і товкло його рученятком по роті: «Со ти, дулний, клицис? Не клици...Дєдуска писе...».
3
У листопаді Ольга відпочивала у військовому санаторію Партеніта. По приїзді їй дісталося сира погода, мрячило майже кожного дня. Тішили лише проблиски сонця, природа й море. Її сусідка по кімнаті Ганна Олексіївна, яскрава шістдесятирічна жінка була дамою необтяжливою і з гумором. Вона ходила на всі процедури, а ввечері не минала ані кіно, ані танців. Ольга сумно подивилася на тьмяні лікарняні стіни корпусів і зрозуміла, що ноги її там не буде. Тож вирішила гайнувати час біля несамовитого моря та в осінньому парку.
Перші два дні вона відбивалася від дідів-відставників, які проходу їй не давали і лізли в очі зі своїми розказнями про «ратне» минуле. Ганна Олексіївна, до речі, була не проти завести з ними роман, та діди її ігнорували. За тиждень остогидло дивитися на стариганів, які старанно бігали кожного ранку, робили зарядку на березі моря, дихали йодом і шукали собі тимчасових молодявих подружок. Вона згадала Назарового батька... Григорія Степановича тут важко уявити... З ним вона б і на Ведмідь-гору полізла! І подивившись на величну красуню, з якої курило, наче там дійсно клишоногий кашу варив, зрозуміла, що дертися доведеться на самоті...
А лізти страшенно хотілося, бо всі околиці вже виходила, і справили вони гнітюче враження. Безкоштовного виходу до моря не було до самої Алушти: усіма неправдами беріг забудовано санаторіями і приватними будинками, які ревно оберігали приватні охоронці. До парку Айвазовського вхід платний, усюди - все за гроші. А в горах понабудували багатоповерхові будинки! Якесь невиразне передчуття, що колись велика хвиля й землетруси зметуть їх в просто море, не кидало її....
Ще днів зо два гуляла околицями, придивляючись до Ведмідь-гори. Можна було, звичайно, замовити екскурсію, та вона згадала Назара, який ненавидів зорганізовані екскурсії і .... внутрішньо з ним погодилася. Нарешті з гори зняли охорону, і сонячним прохолодним днем, одразу після сніданку, вона почала сходження. Сама-самісінька. Біля підніжжя ледве одчепилася од найпричепливішого свого прихильника. Краще вже йти самій, ніж з якимось грузиловом. Біля години пнулася крутим підйомом, насолоджуючись тишею... Час від часу зупинялась і придивлялась до мокрого тремтливого листячка дерев, уявляючи, як тут жилося у досанаторний період. Дивлячись зверху на беріг, вона уявляла там рибацькі поселення, ятери, човни у морі… Блаженствуючи від відсутності людей, які розбіглися по процедурам, вона довго стояла на оглядовій площадці, милуючись морем, скелями й пінистими хвилями... Раптом почула якесь шарудіння у кущах... «Дикі кабани?» – промайнуло в голові… Подзвонила Ганні Олексіївні, щоб запитала у місцевих, чи немає тут диких тварин. Виявилося, немає. Далі рушила більш впевнено. Цвірінчали пташки, сила-силенна комашок шурхала під ногами, сонце сяяло й навіть трохи гріло… Рай на землі… Просто рай! Ольга піднялася крутою стежкою на передню «лапу» ведмедиці, і тепер перед нею постало наступне завдання – викараскатися на «зашийок». Ледве розпізнала кручувату стежку й вирішила нею скоротити шлях. Зиркнула на годинник – полудень. Ще є час… Підйом забрав десь годину, та коли видряпалася на «зашийок», опинилася у ворожій густвині. Чомусь вона вважала, що нагорі можна милуватися панорамою, та ні фіга... Ліс – та й годі…. Куди йти? І пішла хребтом “ведмедиці” до хвоста. Це вона так думала… Тут стежка зникла... Що робити? Початок на другу... І темнішає в листопаді десь о четвертій! Боже, що робити? А раптом до ночі не вибереться? Звісно, можна повернути назад, але…. То було б нецікаво….А якщо заблукає? Доведеться телефонувати Ганні Олексіївні і зводити на ноги рятівну службу… Вона вже побачила себе в центрі скандальних новин: «Сенсація! Суддю Дорош зняли з гори, наче отця Федора!» Переполошена, побігла стежкою вперед... Страхи — не ляхи... Гілки хльостали по щоках, та вона не зважала. Подряпала щоки, руки, забруднила куртку, та про це і не думала. Будь-що мусить вийти на край хребта! Побачити долину, зрозуміти де вона є і вийти звідси якомога швидше! Подряпана Ольга бігла навмання, аж ось побачила табличку. Нібито “постій древніх людей» чи «античне святилище»… І зітхнула…. Згадала, що на мапі, яку вона забула у палаті, бачила, що десь посередині хребта має бути такий “постій” …
…За чверть до другої вона вже стояла на краю хребта й тішила око захоплюючою панорамою. Долом розкинувся Партеніт, вишикувалися акуратно начикрижені виноградники… Вона побачила санаторій. Слава Богу! А ось і артеківська стежина з стрілками, які поведуть її донизу. Присіла на камінь і деякий час милувалася видовищем. Тепер вже можна не квапитися – часу достатньо…. А поруч орел ширяв у повітрі… «Ось хто ніколи не заблукає! І як це птахи літають? Чому людина не вміє літати?» А орел ширяв все ближче і ближче...
Трактат про птахів
Птахи - найдивніші істоти на Землі. Дивніші ніж «розумна» з усім її нібито інтелектом людина. Бо птахи — то єдині істоти, які вміють плавати у воді, ходити землею й літати в небі. Так, баклан не тільки добре пірнає, але й проводить у воді до 6 хвилин! Баклани мають прозорі мигальні перетинки, які виконують функцію підводних окулярів і злітають із води з розгону (!!!)... Або кайра… Незграбна й кумедна на землі, вона, завдяки пропорціям тіла, абсолютно обтічна у воді і “літає” там так само, як у небі і навіть ширяє. Гагари теж чудово плавають і пірнають, іноді на глибину до 75 м і залишаються під водою до 8 хвилин, пропливаючи до 300 м.
Чи не дивно все це? «Високорозумна» людина не те що літати, а й пірнати довго неспроможна. Вона споконвічно не розвивала у собі цих здібностей, а з самого початку знаходження на Землі понавигадувала собі «костури» у вигляді мудрованих приладів. Сама ж, без приладів - спробуй, людино, злети! А зась... Щоб політати, а потім ще й поплавати треба влізти в дельтаплан, потім з нього вилізти, натягнути на себе акваланг і аж тоді залазити у воду. Та й то допоки кисень не закінчиться...
Колись люди намагалися літати самотужки, втім споконвічно йшли не тим шляхом, бо знову таки чіпляли на себе пір'я або ще якісь обладунки. В IV в. н.е. китаєць Го Хун вигадав повітряного змія. Го Хун писав, що за допомогою зв'язки цих повітряних зміїв можна «зустріти вітер, осідлати його й, не зупиняючись, піднятися на висоту 40 чи» (200 км). А з джерела XI в. «Цзи чжи тун цзянь» («Всеосяжне дзеркало історії») ми знаємо, що людина здіймалась у повітря ще в середині VI в., але через небезпеку пілотами в цих літальних апаратах були військовополонені та засуджені на смерть злочинці. Мандрівник Марко Поло на початку XIV в. зробив такий запис у своєму щоденнику: «Рама являє собою ґрати з вербових прутів, до кожного кута й сторони рами прив'язують нитки, усього вісім, всі вони прикріплені іншими кінцями до довгої мотузки. Потім знайдуть недоумкуватого або п'яницю й прив'яжуть його до рами, тому що жодна розсудлива людина не стала б піддавати себе такій небезпеці. Це робиться в сильний вітер, потім змій відпускають у волю вітру, і він піднімає раму...».
В 1020 р. англійський монах-бенедиктинець Олівер з Малмсбері на прізвисько Літаючий Чернець начепив саморобні крила й стрибнув із дзвіниці свого монастиря. Звісно, поламав ноги... Великі вчені спостерігали за птахами, але спромоглися винайти лише дельтаплан, аероплан, літаки та ракети...
Однак все це дурниці в порівнянні із крилом маленької пташинки. Всі вигадані людиною одоробла вимагають палива, чого птах не потребує…. Наче знущаючись з людського «інтелекту» і тих розумів, яких люди називають великими, вони злітають, використовуючи свою власну енергію. Без усілякого бензину, а часто й без розгону. У повітрі птахи можуть навіть танцювати: легке вільне ширяння з рідкими змахами крил чергується в них із взаємними перекидами.
Тож можна сміливо стверджувати, що кожний птах — то глузування над людським так званим «інтелектом». Сама можливість польоту за допомогою крил - це дивне дійство, над яким ніхто вже не замислюється. Крило бере енергію просто з повітря й піднімає птаха нагору на зло всім законам тяжіння.
Пташине крило має три особливості. Перша — можливість піднімати в повітря вантаж, який перевищує власну вагу птаха. Люди дають таким своїм членам суспільства олімпійські медалі, а для птаства — то звичайна справа. Білий сокіл, наприклад, піднімає вантаж, який більш ніж у три (sic!) рази перевищує його власну вагу. Друга особливість - безпосадкові перельоти. Так, американські золотаві сивки мігрують над відкритим океаном від Нової Шотландії (Канада) до Південної Америки, 2400 миль без жодної зупинки, дозаправлення й відпочинку! Третя особливість - це знання географії без мап, вчителів і GPS. Як птахи знаходять дорогу? Чим вони керуються? Як спілкуються? Звідки знають, що їм час вирушати у подорож? Що є ознакою початку мандрів? Питань — купа, й вчені дотепер анічогісінько про це не знають.
І найголовніше... Як птахи літають - науці невідомо і дотепер. Звідки крила беруть енергію? Вільне ширяння – теж ребус. Там взагалі не потрібні фізичні зусилля, і птах начебто лежить на хвилях, ліниво керуючи лише напрямком польоту за допомогою чи то енергії вітру, чи ще чогось.
Здатність літати птахи мають від народження. Хоча.... Знову пальці вже об нову клавіатуру перечепилися… А чи від народження? Адже пташиний політ можливо й не є винаходом Природи, а надбанням самого птаства? Цілком імовірно, що на Землю запущено кілька типів істот з можливістю удосконалюватися. Кожний тип розбрівся поверхнею Землі, створив свої групи й потрапивши в якісь особливі умови почав чинити по своєму. Група птахів намагалася літати, пірнати, ходити й отримала те, чого прагнула. Вони вдосконалювали свої навички «від діда до онука». Так вийшов сучасний баклан... Інші лише літали, а плавати не навчилися й дітей своїх не навчили. А є ще група, яка стала розумувати і винаходити собі всякі «милиці». І один з них нарешті вигукнув: «Труд створив із мавпи людину». Дорозумувались до того стану, у якому зараз перебуваємо: втратили зір, слух, здатність самотужки пересуватися. Рух назвали спортом і бігаємо та стрибаємо за гроші, наївшись перед цим усіляких пігулок. Ця група геть втратила здатність удосконалюватися, і все переклала на машини й прилади, які їх потихеньку і з'їдають.
Але є і серед цієї групи частка, яку заведено називати нецивілізованою. Вона має гострий зір, чуйне вухо, розвинену інтуїцію... Вони шкірою відчувають ворога і не потребують жодних приладів. Вони плавають до 20 хвилин, коли збирають корали. А одинаки видираються на хмарочоси. Все це вказує на те, що можливості людського організму – безмежна.
Щодо польоту, то жоден з них так і не навчився літати самотужки. Навіть п’ять метрів. А все через те, що літати без приладів намагалися одиниці…. І не зовсім правильно: стрибали зверху униз замість того, щоб підскакувати угору.
Та з цим вже нічого не поробиш. Бо час втрачено на безглузде схрещування зеленої медузи з поросям.
Намилувавшись орлом, Ольга розпочала спуск. Спочатку вона із задоволенням скакала по каменях, та поступово її охопила паніка. Виявилося, це тільки здається, що до санаторію недалеко... Насправді на годиннику вже 15.00, а вона ще й до половини гори не доскочила, а все ще стрибала «стегном» Ведмедиці. З жахом помітила ознаки темряви, яка невблаганно насувалася… От вже й сонце майже зникло за горою, а вона…. знов-таки в лісі! Куди йти - незрозуміло. Стежка вела ліворуч в обхід гори до Артеку. Пішла через кущі додолу. І вже в темряві - ліс і два заасфальтовані шляхи: праворуч і ліворуч. Інстинктивно повернула ліворуч, бо хотілося вже лише одного - поближче до людей і цивілізації. І – помилилася... Як потім довідалася, дорогою праворуч вона за десять хвилин увійшла б на територію санаторію. Молода пара на автівці підкинула до траси, а там автобусом - до спуску на Партеніт. В повній темряві вона дісталася санаторію. Голодна, втомлена, але до біса щаслива втяглася у свою кімнату і впала на ліжко. Ганна Олексіївна, очевидно знову пішла на свої танцюльки у сподіванні знайти собі супутника життя…. З чашкою кави в руках, Ольга просиділа решту вечора на балконі, увинувшись у ковдру й вдихаючи прикрий запах моря й хвої. Із цього часу ця гора стала її «подружкою».
Наступного разу Ольга вже впевненіше полізла на «ніс» своєї нової «подружки». Якийсь кістлявий вояка з новоприбулих намагався присусідитися, але вона відмахнулася від нього, як від в’їдливої мухи. Уявляла, як розповість Назарові про свої пригоди, про свої прогулянки і вони разом посміються. Хоча вона так і не бачила його жодного разу від того дня народження та образи не відчувала... Творча особистість... Має інше коло спілкування: художники, скульптори… Інший вимір життя....
На “ніс” Ведмедиці дісталася без пригод, і зайшла якнайдалі… Зустріла там черговий «постій древніх людей», насипаний не більше як 10 років тому для залучення туристів, з яких таким чином стягали по 15 гривень. Ольга довго сиділа на носі своєї “подружки”, роздивлялася кораблі з човнами…
Перед від’їздом прогулялася убік Гурзуфа. Цілий день ходила територією Артеку й мала такий спокій на душі…. Атож: радість і спокій! Забула про всіх злочинців світу, їх посіпак та прибічників… Як би хотілося жити так просто, як люди раніше жили на березі моря й ловили рибу, поки не набудували тут цих безглуздих пансіонатів, піонерських таборів та санаторіїв… Наїздять сюди з понтом відпочити, підлікуватися, щоб знову потім влитися в цю страшну м'ясорубку, яку вони називають цивілізацією. Вона нікому не дзвонила звідси, крім дочки, з остраху зруйнувати свій безтурботний стан. Увесь час повторювала про себе: «Вона не заслуговує на світло, вона заслуговує на спокій».
Наступного дня Ольга сіла в автобус, який їхав до Сімферополя, а там через Одесу дісталася Чернівців. Три дні вони гуляли з двоюрідною сестрою містом і не могли наговоритися, бо дуже скучили одна за одною. Нарешті сестра всадовила її у міжміський автобус, і це означало, що відпустка закінчилася…. Додому – це знову до злочинців, прокурорів, адвокатів та їх посіпак і прибічників...
У райдужному гуморі вона втулилася на своє місце біля вікна, помахала сестрі, яка класично промокала очі рожевою хустинкою. Автобус рушив, і наша мандрівниця засунула у вуха навушники, щоб послухати що коїться у світі, поки вона від усіх відпочивала. Уважно вислухала інтерв'ю нобелівського лауреата професора Харальда цур Хаузена, який буцімто ідентифікував вірус, що викликає в людини утворення папілом і виявив, що цей вірус може призвести до розвитку раку шийки матки. Прислухалася уважніше... Виявляється, завдяки відкриттю цур Хаузена німецьким вченим вдалося два роки тому розробити вакцину, яка, хоч і не зводить ризик захворювання до нуля, але істотно його знижує. Правда, діє вакцина лише до ймовірного інфікування. Нобелівський лауреат чесав як по писаному: "Вакцина виробляється з використанням методів генної технології. Ми одержуємо порожні оболонки вірусів і за допомогою ін'єкцій вводимо їх пацієнтові. Його організм починає виробляти антитіла. Тому якщо потім відбувається зараження теперішніми живими вірусами, то ці антитіла не дають їм можливості укорінитися в здорові клітини". Нісенітниці якісь... Потягся одноманітний пейзаж і вона закуняла…
Та довго дрімати не довелося. Справа в тому, що поряд з нею сидів чорнявий заробітчанин, перед ним - його товариш, а через прохід його матір. Чого вони не сіли всі поруч, було незрозуміло. Ця купка заробітчан голосно розмовляла, а її сусіда діставав час від часу з великої сумки суху ковбасу й смердів нею до нудоти. Руки він витирав об чохол переднього сидіння. На зупинках Ользі довелося виходити з автобусу, щоб подихати свіжим повітрям. Разом з нею завжди вибігала інтелігентна жінка середніх років і скаржилася, що з нею взагалі сів хлопець з пляшкою пива. Після цих розповідей заробітчанин здавався милим та чемним.
Далі виходити на зупинках ставало все важче й важче, бо водій автобуса дорогою ще й бізнес робив. На кожній зупинці він вантажив та розвантажував якісь мітли та ящики… Крім того, він виконував роль сільського бусика, підсаджуючи всіх бажаючих. За Могилев-Подільськом у салон прослизнула худенька зморщена жіночка з сивою халою на голові й квітчастою хусткою зверху брунатного пальта. Спочатку ця добродійка стояла мовчки, а потім пронизливим й роздратованим голосом почала коментувати дії тих, хто всідався на звільнене місце. Попереду Ольги дрімала донька румуна з навушниками у вухах. В цьому автобусі чомусь ніхто не сидів поруч зі своїми, бо її батько, сухорлявий лисий волох з довгим хвостиком на потилиці, базікав попереду із своїм сусідом на всіх мовах: українській молдавській, румунській, російській... Дама з халою заходилася соромити чергового «нахабу», коли раптом пролунав голос паруб’яти: «Мамо, та заспокойтеся». Всі засміялися... З усіх боків засоромили синулю, в той час, як його матір завзято лаяла всіх пасажирів, схилившись над товаришем заробітчанина. Так вона схилялась і лаялась, схилялась і лаялась, допоки не зчепилася з матір’ю заробітчанина. І тут нерви товариша її сина висотались, і він поступився своїм місцем. Дама з халою посиділа мовчки не більш як двадцять хвилин і заходилася наново всіх паплюжити з примовками: «Людоньки, що ж це таке коїться?». Матері заробітчанина це голосіння набридло, і вона гаркнула водієві: «Даю тобі 100 гривень, тільки висади цю суку!». Заробітчанин, звичайно, заступився за матір, і колотнеча зайнялася з новою силою аж поки дівчина в чорному пальто, яка на зупинках нервово палила спльовуючи по-чоловічому, рикнула ззаду низьким прокуреним голосом: «То ви дасте спокій?!». Лемент був таким розпачливим, що на якийсь час сторони заспокоїлися.
Години з дві дійсно їхали тихо-мирно... Але для Дами з халою ця тиша була мабуть нестерпною… Чи довго мовчати не вміла, чи хотіла показати себе не скандалісткою, якою її тут зробили, вона почала ласкаво розпитувати тихим і улесливим голосом флегматичну доньку румуна, куди та їде і навіщо. Так розпитувала, начебто не вона щойно узивала матір заробітчанина шльондрою, хвойдою та сучкою. Донька румуна в'яло відповідала, а потім замовкла. Тим не менш Дама з халою все її мучила і мучила питаннями, аж поки дівчина не вибухнула: «Та відклейтеся ви від мене!».
… І скандал розгорівся ізнов. Тепер вже румун вимагав висадити Даму з халою, втім грошей не пропонував. Жінка обурилася: що вона такого робить, що всі – проти неї? «Відваліться від моєї дочки! - кричав румун чистою українською мовою. - Вона їде на лікування!». Мати заробітчанина підвищила ставку й запропонувала водієві 200 гривень за висадку Дами з халою, яка напалася на румуна: чому це він не лікується у себе в Румунії? Хтось запропонував румуну пересісти до своєї доньки, та той відмовився, напевно. щоб не порушувати правило цього автобусу, де всі сиділи не поруч зі своїми... Нарешті дівчина із прокуреним голосом із заднього сидіння знову зупинила суперечку своїм страшним вигуком: «Та замовкніть вже!».
Нарешті, всі заспокоїлися й у глибокій темряві автобус приїхав до Умані, де половина пасажирів вийшла… Дама з халою встала.... Вона стояла біля свого колишнього сидіння, на яке всілася дівчина з кошиком. З нових зайшов парубок напідпитку і став позад Дами з халою так, що їй довелося схилитися над новоприбулою дівчиною. Налиганий парубійко так наліг на Даму з халою, що та заверещала й зачала його ганьбити. Знайомий низький прокурений голос ззаду втомлено констатував: «Третій акт марлезонського балету...». Автобус гримнув, а налиганий парубчисько здивовано озирнувся: «Ви що тут всі - клоуни?». Нарешті звівся дотепер мовчазний синуля, і спробував втиснутися між сп'янілим парубійком та матір'ю. Дама з халою весь цей час верещала на втіху старих пасажирів, але десь за Уманню вони із сином зненацька вийшли.... В автобусі запанувала могильна тиша… В Кіровограді румун купив пива собі і своєму безгласному сусідові, який всю дорогу тільки його й слухав… Щиро смакуючи подробиці, румун вкотре переказував перипетії цієї поїздки.
… У рідному місті Ольгу зустрічав зять на автівці. Дорогою вона намагалася розповісти йому, як відпочила, як весело їхала додому, та розповідь не пролунала. Зять похмуро крутив баранку і навіть не посміхнувся… Без ентузіазму він вкинув дорожню сумку у її квартиру та одразу й поїхав….
4
Настала весна... Робота над книгою просувалася все жвавіше й жвавіше. Творчої кризи – як не було. Натхнення не відпускало… Почувався так, наче писав свою першу повість. Ось і зараз він бігав по кімнаті найманої квартири з цією червіньковою, вже трохи забрудненою ниткою в руках. Підсвідомо боявся розірвати її або загубити. Чомусь ввижалось, що з ниткою щезне і муза. Тому письменник вже не крутив нитку, а обережно клав її біля комп’ютера… Іноді накручував на палець і знімав лише тоді, коли йшов додому. А нещодавно придбав для свого джерела творчості порцелянову скриньку. І йому щастило: дії роману стрімко розгорталися…
…Підозра впала на Каріне, коханку Журкіна. В Каріне не було алібі. Що робила ворожка того вечора, як сталося вбивство? Дід почав стежити за нею... Зайшов начебто поворожити…. Темна кімната, ікони, таємничі слова: «Ви? Навіщо прийшли?» Коли дідуган розповів, що Журкін перебуває під слідством і наразі на підписці про невиїзд, Каріне забігала по кімнаті, змахуючи ікони додолу…. «Як він там? О-о-о-о!!! Я бажала його смерті...».
…Дідова білявка на цю розповідь блимає очима: «Вона вбила свого коханця?». Дід захоплено розповідає їй про свої підозри, а в юній голівці тим часом миготять інші, ще розпливчасті думки... Так просто? Так просто звільнитися від діда? Треба б заприятелювати з цією Карине...
Тут Сергій (чи то Андре, бо він вже озивався і на це ім’я, до того ж Кетрін називала його Андре, хоча в неї виходило «Антре») трохи відволікся від сюжету… Так… Конче необхідно продиратися до англомовного читача…. Рік тому він, наслухавшись Мурахіна, і сам заходився. Мурахін всіх впевняв, що написав на папері безліч листів до іноземних видавництв, коли ще був геть в Україні невідомим. І писав так три роки, допоки одне швейцарське видавництво не зацікавилося їм і не видало його першу книжку. Сергій також переклав на англійську свій перший роман «Кривавий пес» і розіслав Інтернетом та поштою. Відповіді надходили трафаретні: «Ви – молодчина і такі цікаві, що дух займається, та ваша англійська шкутильгає, і ви потребуєте нативного перекладача. Бажаємо вам щастя, але з іншим видавником, якого ви неодмінно знайдете». Лише пізніше він довідався, що Мурахін вчасно одружився на англійці…
Тому Сергій вирішив припинити безглузді експерименти, а братися за захід серйозно і зі знанням справи. До того ж, тепер має з ким обговорити це питання. Кетрін допоможе перекласти кілька глав з «Кровавого хлопчика» і посприяє виданню цього трилера… І не в якійсь там Польщі чи Чехії, а просто у Великобританії. То буде прорив… Але прорив буде завтра, а сьогодні… Сьогодні мусить ловити натхнення і писати роман, після якого він вже відпочине сповна … І події знов замерехтіли перед ним як на кіноплівці…
…Виявилося, що слова «Я не хотіла його вбивати» мали сенс фігуральний. Каріне мала на увазі наступне. У статусі коханки Журкіна вона приїхала з ним до казино. А там, мов на біду, розважалися пройдисвіт Короленко та вітчим Журкіна, який проциндрював гроші дружини. Вітчим почав в черговий раз до неї моргати, та вона відверталася. Тоді він до неї пристав з проханням поворожити. Аби уникнути скандалу Каріне розкинула карти. А тут ще й Короленко, жигало іродів, - «і мені поворожи». Тут Журкін розреготався і спитав її: «А де, Есмеральдо, твоя кізка?» Це було образливо, бо й насправді мала козу в повітці. Чоловіки почали сперечатися: хто є хто. Короленка нарекли ченцем, і той і не пручався, а лише порскав. Вітчим швидко себе охрестив капітаном Фебом, тож Журкіну залишилася роль страховиська Квазімодо. Йому це не одразу сподобалося. Спочатку вийшли розбиратися…. І тут в Короленка пропав сміх, бо зрозумів, що роль ченця йому не личить. Зав'язалася бійка. Журкін дістав пістолета і випадково влучив у Короленка, хоча цілився в обридлого вітчима. Він поранив Короленка у ногу і покаявся… Згадав, що Квазімодо грав Пєткун, а той поганих персонажів не гратиме. Довідавшись, що Короленко помер у лікарні, Карине-Есмеральда вирішила, що вона винуватниця всього того, що трапилося, і що то вона вбила пройдисвіта Короленка. Він, мабуть, помер від нерозділеної любові.
…. Пізно ввечері письменник приплентався додому увесь спустошений… Дружина зустріла його чудовою вечерею. Сергію стало шкода її… Так силкується, так тужиться….
Та він і так з нею затримався…
5
Петров не повірив своїм вухам, коли довідався, що 12 канал загризся з самим Губернатором! Директор цього каналу Сухоніс був неадекватним хлопчиськом, від якого можна очікувати чого завгодно. За два роки він такого накерував, що годі й казати. Давно вже цього пройдисвіта потрібно смикнути за полу! Головний редактор 21-го задоволено посміхнувся… Може справедливість нарешті візьме гору? Най тепер побігає та пошукає підтримки, як він колись бігав...
Він зателефонував редакторові 999 приватного каналу і та йому повідомила, що зловтішається не від один, а всі чекають, що нарешті цього Сухоніса пришпилять як слід, а в кращому разі – витурять з телебачення.
Коли цей Сухоніс став у руля, то як він обійшовся з народними та заслуженими тележурналістами? Люди поважного віку, досвідчені, практиковані спокійно вели свої передачі. Вони запрошували статечних людей, здебільшого ветеранів, які мають неабиякий життєвий досвід… На передачі «Зустрічі з ветеранами» молодь настановляли на шлях істинний… Або «Рандеву з молоддю», де серйозна порядна жінка (до речі дружина директора машинобудівного заводу) вела з петеушниками довгі розмови про статеві відносини, про любов і навіть про секс… А в передачі «Земельні новини» поштивий дядечко сумно розпитував фермерів та голів сільрад про їхні проблеми… А Сухоніс? Розпочав якісь дебати, ввів лозунг «Україна понад усе!» і ходить у вишиванках...
Тут зайшов Крищенко… Він вже все знав та настроїв свого керівника не дуже поділяв.
– Сухоніс нам перебиває рейтинг, та треба визнати, що лад таки він навів…
– Здурів!… Як він його навів? З ранку до ночі дебати! Запрошує якихось шавок, а Губернатор до нього – ані на крок! А в «Петрівській затоці» він мало не щомісяця…
ЗМІСТ
На попередню
|
|
