Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ірина Солодченко...
– Та хоч обличчя якісь приємні, – зітхнув Крищенко. – Чесно кажучи я залюбки перетягнув би пару його журналістів.. Згадай передачі 12-го ще три роки тому! Я особисто їх дивився як «Аншлаг». Пам’ятаєш «Земельні новини»? Підтоптаний дядько жував увесь час свої старі окуляри на резинці…А я таки частенько його бачив напідпитку у пивбарі біля свого дому. А ота дружина директора, що збирала петеушників і втирала їм щось про секс? Так і підмивало спитати: звідки ти щось знаєш про секс? Директор навчив? А ота народна артистка у перуці? Уявляєш, скільки їй років, якщо мені п’ятдесят сім, а я ще малим на неї дивився в голубий екран.
– Ну то може й так, але хіба можна всіх спроваджувати? Набрав молодь і що мене бісить найбільше, так то його ДЕБАТИ! Самі ДЕБАТИ і новини – більш нічого. Приходь, хто заманеться – і прямо в ефір!
Крищенко замовкнув… Він знав як Петров піарить місцевих політиків. Сам заступник не зловтішався, тале визнавав, що Губернатор був проблемний…. Рік у місті, а вже «в темі» і мешкає в найпрестижнішому районі міста. А причина елементарна: висуванець місцевого олігарха… Хлопець молодий, але начебто народився функціонером. Є такі... От не поталанило йому народитися у радянські часи!… Він би там зробив собі кар’єру по комсомольській лінії. А Сухоніс вибрикує, бо набридли йому кучмівські темники. Крищенко з ним ніколи не сварився і колись зустрівся на нараді в адміністрації, де той йому ще пожалівся, що прес-секретарка Губернатора давала перелік питань Губернатору, вимагала знімати його в правильних ракурсах і таке інше. Він ще порадив Сухонісу не зв’язуватися, та хіба той слухає чиїсь поради?
Крищенко повернувся до свого кабінету і вмикнув 12-й канал послухати що там і до чого. Сухоніс саме розповідав, як ще восени на їх каналі пройшов телесюжет про зустріч з ветеранами, в якому Губернатор більшу частину свого привітального спічу присвятив політичній агітації. Після виходу цього сюжету в ефір прес-служба обладміністрації зажадала, щоб на публічні записи заходів за участю губернатора від каналу їздив лише «спеціально навчений» тележурналіст, якому розкажуть і покажуть, де і як подавати узгоджені з Губернатором репортажі.
Раптом до кабінету вбіг захеканий головний редактор.
– Ти дивися? Ні, ну погодься, що він – просто дурень! Забув, що керує каналом, де значна доля належить державі! То чому Губернатор, який виділяє їм гроші на зарплату, не може собі зажадати окремого журналіста?
Крищенко промовчав... Сваритися зі своїм акціонером через якогось Сухоніса бажання не мав та подумав, що Петров який був недолугий таким і залишиться. В його голові так вже засіло відробляти отримані гроші, що він і не розуміє, що Губернатор виділяє на канал не власні гроші...
- Кілька тижнів назад, під час зйомок мітингу перед будинком обладміністрації в кадр сюжету новин телеканалу потрапив плакат пікетників «Губернатора - у відставку», - тим часом з екрану говорив Сухоніс. - Прес-служба обладміністрації поставила вимогу вирізати цей кадр і переписати ефір для нашого випуску новин. Потім наказали вирізати синхрон, де лунали вигуки проти Губернатора… Дійшло до того, що журналістів навчають які питання їм можна ставити при зустрічі з Губернатором. Мене кілька разів викликали до облдержадміністрації й вчили там, що і як варто видавати в ефір. Ми запросили Губернатора на теледебати у прямий ефір, щоб не було обвинувачень, що ми перекручуємо інформацію. Але Губернатор відмовився, пославшись на зайнятість у зв'язку з днем народження дружини.
– Ха, прийде він до тебе на теледебати! Ти вже місто замучив своїми дебатами!
Тут Петров згадав про невідкладні справи й побіг телефонувати скандальній журналістці 999-му Тетяні Борисовій, щоб розробити з нею спільний план дій, організувати листи й відповідні репортажі. Тетяна, на щастя, взяла на себе найбруднішу роботу – інтерв’ю з колишніми дружинами Сухоноса.
В суботу городяни побачили передачу Борисової на 999 каналі, і навіть бувалий і зовсім не святий Петров не подужав догледіти її до кінця. Огидно було дивитися на колишніх дружин, які паплюжили свого колишнього чоловіка. Наступного дня на кожному стовпі центральної площі міста з’явилися плакати з обличчям Борисової і підписом: «Борисова, ти права!».
За тиждень на загальній нараді приватних каналів було вирішено залучити всіх скривджених Сухонісим, зокрема стару гвардію народних та заслужених артистів, котрих він позбавив права спокійно вмерти, обіймаючи телекамеру й щоб саме оператор закрив їм очі.
На нараді виступила місцева «акула пера», яка звернула увагу на розпалення Сухоносом національної ворожнечі. Бабця таки вміла палко висловлюватися і сипала епітетами. Вона звернула увагу на особливості малюнку на вишиванці Сухоноса. Малюнок нагадував їй символ радикалів, які заперечують і принижують Христа і його навчання, ображають православ'я, іудаїзм і католицтво.
– Що вам робити? Куди стукати? - здіймала «акула» свої зморшкуваті руки і сама собі відповідала. - Так, нікуди… Бо нацистський слоган «Німеччина вище за все» Сухоніс адаптував під: «Україна понад усе». Так само, як і германські нацисти, він пропагує расову чистоту й заборону міжрасових шлюбів.
Петров навіть роззявив рота від того, куди стару понесло. Тітка ще того гарту…
– Наче ранні фашисти, – несамовито верещала «акула», – наші розумники у підпіллі проводять «збори без свідків». Вчаться, готуються, організуються в очікуванні свого українського Гітлера. Ось пряма цитата з «священного писання» неоязичників «Мага віра»: «Вороги наші не повинні знати скільки нас і які в нас фонди, і які в нас методи оборони, і які в нас плани». Сухоніс промиває мізки простим людям, зомбує їхньою символікою, використовуючи для цього всю міць телевізійної структури… Завтра ці люди з бездумною легкістю відкинуть всі моральні постулати християнства, і перетворяться в череду, яка жадає крові. Хто в цьому зацікавлений? Хто за це відповість? Сухоніс? Він – вишкребок і виконавець чужих замовлень…. Хто залишиться крайнім у цій брудній історії?
Тут «акула пера» трошки поремиґала своїми безбарвними губами й нарешті видихнула:
- Мабуть, що Віктор Федорович.
Петров заціпенів... Він подумав, що зараз всі зарегочуть і нарада перетвориться в балаган… Та всі зааплодували…
… А в цей час письменник шалено стукав по клавіатурі з остраху загубити натхнення. Після довгих роздумів та коливань, після каяттів та хитрувань, після маневрів та вивертів події потекли наступним чином: коли Журкін викликав швидку й поїхав додому, переконаний, що від пострілу в ногу не вмирають, його вітчим Білокопитов, який ревнував свою таємну пристрасть Каріне до пасинка, витяг з машини пістолета і вистрілив просто в серце бідолахи Короленка. На цей випадок мав кулю, яку заздалегідь вкрав у пасинка. А пістолета знайшов на смітнику. Адже Білокопитов, виявляється, колись був безхатченком і мав навички ритися на смітниках. А мати Журкіна підібрала його на звалищі, обмила, почистила й одружила на собі, бо той був таки височенним красенем, і подружки їй заздрили. Вона звернула увагу, що риється він не так, як всі, я якось аристократично: підійде, зазирне в сміттєвий бак, щось там двома пальчиками поворушить і йде собі далі… І вона вгадала… Бо у минулому Білокопитов був не ким іншим, як ... прокурором. Та його відсторонили за хабарі, він запиячив і пішов на вулицю.
6
Слідчий Замотайло сидів у пивбарі, витягши під столом свої довгі ноги... Аж раптом почув на плечі чиюсь руку… Із-за спини до нього посміхався Сашко Минтус, біля якого сумирно стояв якийсь парубійко. Виглядав Сашко – як щойно з магазину: нові джинси, куртка... Він ще раз із задоволенням ляснув слідчого по плечу.
– Здоров! Зараз підсядемо.
- Як справи? – запитав Замотайло, коли хлопці повернулися з кухлем пива.
- Нормально, працюю на фірмі...
- Чому не заходиш?
- Та що заходити? Душу роз'ятрювати?
– А я думав, в тебе все гаразд….
– З матеріальної сторони - все гаразд, а душу назад тягне.
Сашко розповів, як йому працюється менеджером, як його поважають і як він налагодив завалену ділянку роботи. Його товариш, кремезний світловолосий хлопець, тільки слухав. Аж ось Сашко запитав.
– Як там Забаров? Винесли вирок?
- Та винесли....
- А що за справа? Це той, що по телевізору показували? – вступив нарешті в бесіду і мовчазний товариш Сашка. - Казали, що психопат і маніяк...
- Та який там маніяк! Дурень, а не маніяк... – пояснив колишній експерт. – Приїхав на місце події й навіть не знав, що там відбувалося… Він так казав операм, коли прийшов повинитися: я вистрілив у повітря, та люди не зрозуміли… Почалася бійка й коли він того хлопця відштовхував, то машинально вистрілив...
- Машинально...- повторив світлоголовий кремезняк.
- А я знаю... В мене були такі випадки... Уночі виїхали на затримання, дістав пістолета, патрон – у патронник... А мужик в траві причаївся. Я коли на нього накинувся, той почав пручатися, а я його вдарив і випадково прострелив. Куля вийшла упростріль. В житті усіляке трапляється... Звісно, він не хотів вбивати… Ну може трохи полякати.… В принципі мені його шкода, як людину.
- Вскочив мужик...– згодився Замотайло.
- А якого він з пістолетом вулицями тинявся? - знов зробив спробу встрять у розмову цивільний товариш.
- Йому треба було одразу бити на те, що він його з необережності застрелив, – вів своє Сашко. – Молодий, все життя попереду... А він, дурень, зник з місця події… А раз так, то це - стаття 115, частина перша.
- Сподівався, що врятують… Швидку викликав…
- Та там усі щось недоговорювали... І він, і потерпілі. А як там було насправді?
За півгодини Замотайло вже чвалав центральним проспектом і згадував жовторотика-ледацюгу, який прийшов до них експертом на місце висококваліфікованого Сашка Минтуса… Біля костелу він побачив католиків з плакатами в руках… Трохи послухав їх суперечку з представником влади і збирався вже йти, аж ось коло нього зупинилась автівка, з якої вийшов директор 12-го каналу Сухоніс. Наблизившись до священика, він роздратовано запитав: «Мітингуєте?». Той у відповідь щось невдоволено забурмотів… Потім вони відійшли у бік, трохи погомоніли, і слідчий почув розпачливий вигук Сухоноса: «А чому ви не прийшли в прямий ефір на нашу підтримку? Адже наш канал стільки репортажів зробив на ваш захист?». Священик топтався на місті: «Так, допомагали… Костел у руках у приватних осіб… Так... Але ж і від Губернатора багато чого залежить…».
Замотайло знав, що 12-й канал загризся з Губернатором та в подробиці не вглиблювався. А Сухоніс взяв мікрофон і почав промовляти на камеру текст, щось про те, яким чином костьол потрапив у приватні чіпки руки. Раптом з під руки Замотайла висунулась якась бабця і плюнула на вишиванку директора 12-го з лементом: «Фашист! Гітлерівець! Я бачила таких! На твоїй вишиванці – фашистський знак!». Бабцю відтягнув оператор, а слідчий несподівано для себе допоміг йому. Сухоніс продовжив говорити на камеру... .
Слідчий ще трохи постояв і пішов на маршрутку... В той самий час з підворіття викотився Андре Цоколько. Його шлях додому з найманої квартири теж стелився повз колишній костьол. Письменник дослухав розповідь якогось діда про фашистські візерунки на вишиванці Сухоноса і пішов собі, підстрибуючи від надлишку почуттів. Майже біг з руками в кишенях, наче юнак… Душа співала. Все! Роман майже закінчено! Лишилося трохи підрихтувати фрази, узгодити члени речення – і можна віддавати літературному редакторові. А той вже зробить з тексту шедевр! Дивно, але так добре йому ще ніколи не працювалося. Каторжна робота письменника… Якби люди знали, яка галерна праця стоїть за обкладинками книжок! Якби-то люди знали, чого вартують твори їх творцям!!!
І Андре згадав останню частину свого найкращого роману. До діда Дискаря привалив Журкін з пивом і вони сіли його пити і згадувати, як разом служили в Зімсонго, і як Журкін виніс свого полковника з поля бою. Потім суд, на якому Журкіну винесли виправдувальний вирок… І - несподіваний виверт: суддю - «на мило», а слідчого звільняють с займаної посади…. Вітчима взяли під варту в залі суду. Фінал роману такий. Білокопитов — у клітці, а суддя вже інша - модель, яка зійшла просто з подіуму: руда бестія, тоненький носик, очки голубенькі, ручки – як палички. Величезний світлий зал судових засідань з євроремонтом та пластиковими вікнами. Позаду судді – вхід у нарадчу кімнату… Присутні час від часу зойкають, йойкають, стогнуть, крекчуть, ойойкають, жахаючись підступності Білокопитова. А мати Журкіна не знає плакати їй чи сміятися. З одного боку – син на волі, з іншого - втратила чоловіка. Адвокати вимовляють блискучі пишномовні речі, від яких зал завмирає….
Присів у міському у парку на лаву, щоб відпочити на свіжому повітрі, помилуватися природою і понюхати запах весни… Ось така доля відомого письменника... Не встиг дописати роман, а вже час і сценарій дряпати, бо таки знімуть фільм… Знімуть, і він в це свято вірить. Коли віриш, то все втілюється в життя. Головне – вірити! І він уявив собі величезний екран, на якому блищали страшні, повні сліз, агатові очі Каріне. Адже все це трапилося через неї... Цей цілком імпозантний Білокопитов кохав її... Як романтично!
Тут Андре схопився і незважаючи на лайки людей, яких він мало не збивав з ніг, дременув не додому, а знову – до найманої квартири… Мусить негайно виписати, як глядачі глипають на красуню-вірменку й перешіптуються…. Ось вона – лиходійка, через яку все сталося! Вже пішли чутки, що Каріне була коханкою як вітчима, так і пасинка. На блакитному небі вимальовувався інший кадр: дід Дискарь поклав руку на коліно своєї юної дружині й переможно оглядає зал.
... Його творчий порив перепинив телефонний дзвінок. Письменник неводоволено пояснив дружині, що він арештований натхненням і знову повертається до комп’ютера, як каторжник до галери, щоб накидати чернетку епілогу.
Опинившись в своїй творчій лабораторії, Андре обережно витяг із порцелянової скринечки червону нитку, намотав її на мізинця і шалено застукотів по клавіатурі. Епілог був таким. Мати Журкіна прокрадається до хатинки Каріне, і пів-ночі вони розповідають одна одній своє бачення тої кримінальної справи. Сусіди Каріне всю ніч слухають лементи, крики і плач з помешкання ворожки. Мати Журкіна хвалиться, скільки вона витратила сил і часу, щоб відмити Білокопитова від сміття… І ось… Така невдячність! Каріне переймається і жінки скімлять удвох. Назріває ідилія, як раптом мати Журкіна згадує очі чоловіка… Вона пригадала, що в суді той якось дивно поглядав на Каріне… І все зрозуміла… Коли Білокопитов вийде з в'язниці, Каріне буде тільки 45 років, а їй — усі 65. Тут вона виймає із-за пазухи ножа і.... прокидається.
Та сон не дає матері Журкіна спокою й повторюється щоночі. Тоді вона у реалі біжить до цієї відьми Каріне, щоб вбити її... Та дорогою знаходить у снігу пристойно одягненого, поважного чоловіка. Мати Журкіна привела незнайомця додому, вимила, просушила та відпоїла зіллям.. А дядько виявився головним інженером механічного заводу! Ішов з пиятики і заснув у заметі.
Письменник зітхнув і послабив червону нитку … Це був єдиний реальний випадок у романі. Колись таке трапилося з подругою його мами… Та він побоявся, що тітка Лариса впізнає себе й образиться... До того ж, знайшла вона того дядька у вісімдесятих, коли посада головного інженера щось важила. А нині? Андре зітхнув і переписав: «Він виявився бізнесменом - директором транспортно-експедиторської фірми. Ішов з пиятики і впав у сніг горілиць».
Задоволений Андре пішов готувати собі каву… І згадав судовий процес. А дивно поводилися там свідки... Ніхто не кинувся розбороняти... Ніхто не сказав Забарову: що ти робиш? Зачекай, сховай пістолета, адже ти зв’язався з хлопчиськом… Навіщо пістолет? Ось що було дивно на тому процесі... Всі поводилися, начебто паралізовані. Властиво, вітчим мусив перший сказати: синку, розберися без пістолета… Сховай його. Та не сказав... Багато там було дивного, та як до правди докопатися?… І навіщо?
Андре відкрив блокнота, у який він записував слова, які можуть статись у нагоді і каліграфічним почерком вивів: «Арештований натхненням».
7
Ольга повільно йшла центральним проспектом, із заздрістю вдивляючись у щасливі обличчя молоді, які купками шурхали повз неї… Сьогодні вона дала відставку Анатолієві… Запросив до кіна, де як дівчинку, мацав за коліна… Під час тупої американської комедії сміявся, як цаплений… До того ж, увесь час він відволікався на телефонні розмови зі своєю благовірною і в чомусь перед нею виправдовувався... У якийсь момент все це набридло… Вона вибачилася і пішла додому… Все. Крапка. Більше на дзвінки цього дурня вона не відповідатиме. І їй байдуже, як він сприйняв її несподіваний відступ.
…В супермаркеті побачила Ігоря, який сумно котив кошик. Та цього разу поперед ним гонорово дефілювала секретарка. Ольга знову сховалася за полицями, дивуючись, чому це суддя Картуз так сміливо розгулює з молодою коханкою? Щось змінилося в його житті?
… З ліфту вийшла з почуттям спустошеності і самотності... Куди Назар заподівся? Кілька разів бачила його у компанії напевно художників – юнаків, літніх, бороданів, а сусідка знизу жалілася на періодичні вакханалії у його квартирі…. За звичкою подивилася на його двері і мимоволі відсахнулася. Зовсім не очікувала побачити їх напіввідчиненими. Щось трапилося? Тихо…. Обережно відхиливши двері, вона негайно ж відступилася… Пізня година, не замкнено... Може сусід потребує допомоги? І нечутно увійшла… З темної кімнати доносилося тихе сопіння.
…Назар сидів в залі на підлозі... Від дотика він ледве розчепірив повіки і подивився на неї каламутними очима. Боже, та цей маляр п'яний, як нич! А тут ще й ключі від квартири не знаходились. Що робити? Покликати на допомогу Риту? Та одразу й віджбурнула цю ідею. Не варто уплутувати сусідку… Ще наробить ґвалту… І вирішила трохи зачекати….
При світлі нічника у вигляді черепахи вона просиділа у кріслі десь годину, нездатна поворухнутися. Томлива знемога опанувала нею… І цілковита байдужність… «Анатолій виявився звичайним дурником… – хоч-не-хоч, а згадувала кавалера-незграбу. - Слава Богу, є донька, онук, продовження роду. Все вже розписано наперед. Незабаром пенсія, старість...”. Назар поворушився і щось невиразно пробелькотав... Його довге скуйовджене волосся розсипалося по плечах, а голова схилилася на плече… Раптом згадала ті чудові миті, коли разом їздили на Полтавщину… Як вони шукали одне одного, як виходила на площадку, виносила сміття, щоб «випадково» з ним зустрітися. А цей растаман «палив» біля ліфту… Поводилися наче діти! Яким чужим він тоді здавався... Анатолій же навпаки, - зрозумілим і імпозантним… А цей... Хто він? Як живе? Ось розтягся під стінкою... Жалюгідний, як покинений собака… І разом з тим, близький та рідний…
Тихесенько піднявшись, Оля повернулася і побачила у кутку недописану картину. Таких ще ніколи не бачила… Чорно-біла... Не начерк, не ескіз, а чорно-біле полотно, як чорно-біле кіно... Старі напівзруйновані широкі сходи заворожували... Хотілося в них вдивлятися і вдивлятися… Гілочка з мокрим листячкам прикипіла до парапету.. Як її життя…Сходинка перша – вона народилась, друга – пішла у школу… І – передостання… А далі… Далі – провалля… Інтуїтивно відчула, що наразі вона дивиться на шедевр...
Почувся скрегіт ліфту і чиїсь притишені кроки... Тепер вона вже нікуди звідси не піде, допоки Назар не прокинеться. А раптом хтось забере цю картину? Не потягне ж вона її до себе? Вона й доторкнутися до неї боїться... Оля подивилася на маляра і побачила, що його нога лежить впритул до телефону, перемотаного скотчем. А під журнальним столичком валявся так само заклеєний мобільний.
Застогнав гудок з металургійного заводу. 23.00…
Заціпенілі шия та спина стогнали, втім вона не ворушилась з остраху порушити цю атмосферу нічного споглядання та тихого розмірковування. Ось сидить під стіною чоловік, хлопець... Можна сказати, що це навіть її коханець, якщо вважати кілька зустрічей, коли вона забула, що є поважною суддею... Та Назар ніколи і не нагадував їй про професію… Ніколи ні про що не розпитував, а поводився з нею, як з нерозумним дівчам… Потім він лишив її у спокої.... Вона бачила, що до нього приходять якісь, певно, художники, в чому вона часто сумнівалася, бо його гості були скидалися на менеджерів та безхатченків. Тобто перші були занадто доглянутими, а інші навпаки підкреслено неохайні з претензійними різнокольоровими кашне на шиї.
О другій ночі хазяїн квартири, нарешті, заворушився. Тьмяними очами він дивився на Олю, намагаючись втямити, звідки вона взялася... Насилу сфокусував погляд і прохрипів «Привіт!». Не дочекавшись відповіді, він з чималим зусиллям піднявся й вийшов на кухню. Задзюркотіла вода...
Повернувшись, знову вмостився у той самий кут. Потім дістав пачку сигарет і витяг губами одну цигарку.
- Як ти увійшла? – нарешті витиснув з себе.
- Двері були відчинені...
- А...
Мовчанка…. Поплутані волосся, нужденний вигляд... Її жіноче серце кров'ю обкипало. Ладна була зірвати з нього одяг, щоб випрати й випрасувати. Привести це створіння до життя... І заради чого він так живе? Невже заради цього чорно-білого шедевру?
– У мене іноді таке трапляється… Запій…
– Без цього не можна?
- Не знаю… Напевно, не можна…Коли вже все дістає, окрім коньяку нічого не допоможе… Та ти не второпаєш..
– Чому? Я всього в житті надивилася… То моя професія – все второпати…
– І що ти второпала?
– Що 80% злочинів коїться в алкогольному або наркотичному сп’янінні… Це найменше, що кидається в око….
Від своїх слів і самій стало незатишно. Ось почала менторським напутливим голосом повчати... Наче стара тітка… А ті дівчатка, які до нього забігають, вони не повчають… Вони просто прикрашають дозвілля...
– А чому телефони скотчем обгорнуті?
– Коли людина напивається на самоті, то починає всім надзвонювати і теревеніти казна що… Або їй хтось дзвонить… Так це, щоб не було спокуси…
– Заздрю тобі…
– Чому?
– Що ти можеш так просто напитися, і тобі нічого за те не буде. Мені теж інколи свербить упитися, та не маю на це права.
Назар здивовано звів очі, чекаючи на пояснення.
– Бо кожної хвилини мені можуть зателефонувати якісь адвокати, прокурори, їх прибічники та поплічники. І що то буде за кіно, якщо їм відповість налигана суддя? – скрикнула несподівано для себе самої. І додала у розпачі. – А склеювати телефони не здогадалася… А якби ти знав, як мені інколи хочеться нічого не бачити і не чути довкола себе….
Хлопець мовчки схилив голову…. І прошепотів…
– Оля, ти така вродлива…
– Нічого я не вродлива… Не бреши… Якби була вродлива, то мала б інше життя…
– Кинь… Ти просто марнуєш свою красу поміж злочинців, прокурорів, адвокатів і як їх там…
– …їх прибічників та поплічників… А де мені її ще марнувати? І чи не однаково, де я її марнуватиму?
«Розмова не в’яжеться», – подумала у відчаї…– І ніч не допомагає...».
-– Я знаю… Ти вважаєш мене жалюгідним невдахою… Вбоге видовище я з себе уявляю в твоїх очах… Чи не так?
– Я не розумію тебе…. Я сама ростила доньку і знаю, як важко виховувати дітей… А у тебе їх двоє?
– Що ти знаєш? За мою дружину не хвилюйся … Вона вміє за себе подбати…
– Це вона тебе кинула?
– Ні… Я – творча людина… Доклади зусиль щоб це зрозуміти…. Я – маляр, а вона – начальник відділу «Примат-банку». Та й то не те… Не те… От послухай. Справжньою творчою людиною можуть бути лише чоловіки, і саме вони створюють шедеври … Оленько, я змушений тебе розчарувати… Жінки спроможні лише на щось вторинне… А творчі люди – вони приречені на самотність... Я порушив це правило… Не повірив спочатку у свій талант… І одружився.
І знову так дістав язиком сигарету з пачки, що в неї аж дух захопило.
– Візьмемо для прикладу Леонардо да Вінчі… Ні, знову не з цього треба починати… З сірості… Розумієш, переважна частина людства – то сірість, яка міряє всіх своїми мірками. Обивателі - усюди: на вулицях, у тебе в суді, а найбільше – в телевізорі. І ось ці людиськи намагаються оцінювати й судити величного Леонардо. І до тої сірості не може дійти, що для генія, таланта, сім’я є згубою! Та візьми кого завгодно: Пушкіна, Моцарта, того самого Панаса Мирного, яких родина або зламала або завадила видати людству якісь геніальні творіння! Сім’я – то тягар для творчої людини! Заради кого беруть хабарі і гублять себе? Заради сім’ї! Заради дітей! І для талановитої людини дружина з діточками є погибеллю, бо їх треба годувати і йти на компроміси з самим собою. Ось чому талановиті люди ніколи не заводили сім’ї. Вони мусять бути вільними птахами! А я, дурень, не послухав самого себе… Вона мене в банк – я втік звідти... Вона мене знайомить зі своїм банкіром Глауберовим, щоб я його портрета намалював, і вже грошики лічить, а я малюю інтелігента, який просить на добродійність у банкіра. Все… Цього вона вже не стерпіла… Почалися сварки, і я пішов...
– І як збираєшся жити далі?
– Та завжди так було… Сірість – вона навкруги, вона заробляє на талантові. Візьми будь-якого художника. Найталановитіші пиячили, бідували і заробляли для інших мільйони. Сірість – вона себе пробиває, просуває, живе в розкошах... Проте тут нема якоїсь там вищої несправедливості, бо Талант таки мусить бути голодним!… Розумієш? Зараз кажуть: це – неактуально… Проте подивись навкруги! Поки якась «Божа іскра» просувається вперед, щось пише чи малює, то все в неї виходить добре. Щойно досяг слави – і вже не знає що писати або малювати, та й зупинитися не може, бо вже став видавцям чи галеристам приносити ґешефт, і ті йому тичуть: пиши, малюй, що завгодно, а я тебе продам… Сують грошики йому в кишеню, і все… “Божа іскра” зникла… Я наразі перебуваю на тому щаблі, коли або туди, або сюди… Або зламаюсь, або піду до слави. А чи добро то – слава? Слава серед кого? Кому я все це малюю? До кого хочу достукатись? До тих десятка людей, які оцінять мене лише після смерті? То задля кого ламаю своє життя? Ось на такі питання я хотів почути відповідь, коли випив пів пляшки коньяку… Задля кого я трощу своє життя? Як жити таким як я? Таким, хто не вміє прилаштовуватися?… І я відчуваю свою долю… Зіп’юсь, сконаю, а по смерті моя благовірна матиме з цього неабиякий зиск, бо тоді у людей наче полуда з очей спаде. І вони скажуть: «А що?… Таки непогано малював цей маляр... Та й доля його якась дивна…». І повилазять всі ті, хто мною нехтував і ставився з презирством: «Та ми ж його знали! Та ми ж з ним не раз пили! Та то ж – наш друзяка!». Отим-то все й закінчиться…
– Гаразд…– зітхнула Оля. – Ніхто тобі не заважає малювати у двох напрямках. У комерційному, щоб зводити кінці з кінцями, і собі в задоволення…
– Ти мені нагадуєш одного крутія з фірми, де я нещодавно працював… Колись я йому втирав, що йому нема чого бути незадоволеним будь-якою владою, бо він і пучкою не кивнув, аби ситуація в Україні покращилася. І що він є плоть від плоті від цієї злочинної влади. І питаю: а що б ти зробив, коли б став держслужбовцем? Хіба б не брав хабарі? Відповідь цього шахрая була чудовою: брав би, аж допоки не набрався б… А коли вже б набрався, то став би чесним і дбав би про народ. Ти бачила роботи Коті?
Оля здригнулася, бо перший раз вони говорили про сусідку та її брата. До цього навіть не згадували, що ті існують…
– Бачила...
– Так от… Напівтіней тут бути не може… Котя увесь час зважає, хто і що про нього скаже… А я… Мені наплювати на думку суспільства! Бо я знаю, що суспільство – хворе… А наша сучасна культура, - чи то образотворче мистецтво, чи то література, чи музика – вони тягнуться за читачем і глядачем… І це є комерція. Спочатку вони вивчають мнєнія тих, хто їх слухає чи дивиться, а потім під це мнєніє пристосовуються… А яке мнєніе у народу? Та таке як у того крутія!
Тут Назар засумував… Посидівши трохи мовчки, він приліз навколішках до крісла, всівся біля її ніг і подивився очами хворого собаки… Оля погладила його по голові і щиро заплакала… Маляр спочатку збентежився, а потім поліз до шафи. За мить повернувся з пляшкою коньяку і двома стаканами. Оля теж зсунулась на підлогу і попросила скотч. Вона власноруч заклеїла свого мобільного і всілася на килим. І вони пили і цілувалися, пили і цілувалися… І вона оповідала, як їй все набридло. І хоча її вважають поважним суддею, та перш за все вона - жінка… Вона розповідала про Лесиного татка, про Ігоря і навіть про дурнуватого Анатолія. Пожалілася на зятя, який вважає, що теща їм мусить більше допомагати, а сам демонстративно збирається до Лівії на заробітки. Затим повернулася у своє дитинство, згадала сестру Катю, яка ледве влаштувалася касиркою, а має бути міністром через свою кваліфікацію і здібності. Під ранок Назар вже не міг відвести від неї очей... Він навіть потягся до олівця, та так і завмер з простягнутою рукою. А розпатлана Оля скидала на нього палаючими очима і все говорила і говорила… Потім вже розмовляли одночасно... То не слухали одне одного, то слухали та сперечалися….
І вже коли тепле сонце зазирнуло у віконце невдатного маляра, воно побачило шикарну жінку з гладесенькою шкірою, яка світилася від щастя. Сонце навіть подумало, що то повія… Лежачі на вузькій канапі, жінка вдивлялася в обличчя свого коханого, обціловувала його, пестувала і гладила… Скажено розкуйовдивши його шевелюру, вона пригорнулася до чоловічих грудей і прошепотіла:
– В мене одна тільки мрія…
– Яка? – зітхнув зніяковілий маляр. – Зірку з неба?
– Обіцяй!
– Обіцяю, якщо в межах досяжного.
– Це більш ніж в межах досяжного. Давай ще колись так нап'ємось!...І ще кудись поїдемо…
– Куди?…
ЗМІСТ
На попередню
|
|
