Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ірина Солодченко...
Цей Каретников – страшний пристосованець. За радянських часів він був партійцем і писав якісь дурні книжки. Брехав у численних інтерв’ю, що встає о шостій ранку і пише як підірваний… А насправді за нього строчили місцеві письмаки, яких поселили на базу відпочинку і забезпечили триразовим харчуванням, коньяками та всілякими благами. Аби лише писали, що потрібно. На початку дев’яностих Каретников виступив з викриттям колишнього радянського ладу і випустив чергову книжечку, де в жінок найкращими іменами були Онисія та Агрипина, а чоловічими - Кузьма, Федот та Ярема. Цікаво, що мешкали ці Агрипини та Кузьми не на тайгових хуторах, а в українському мегаполісі. Потім Каретникова потягнуло на тварин і йому зліпили роман про вовків та ведмедів – якусь нісенітницю про те, як зграя вовків бігає степами України, а на цьому тлі розгортається кохання єгеря Макара до міської штучки Євлампії. Потім ще якісь безглуздя, де Іоанн Хреститель сперечається чи не з Троцьким… І от нова ідея: створення студії “Цукерка Продакшн” і екранізація творів члена Спілки письменників Каретникова. Ось куди пішли татові дивіденди! Каретников встигав бути депутатом Верховної ради, перебігав з партії до партії і купував собі нагороди на Ялтинському фестивалі. З приходом «помаранчевих» він знову в струмку з романом про Богдана Хмельницького...
Помічник зайшла до кабінету й повідомила, що до неї проситься якийсь дідок... Це був сам Каретників. Побачивши на дверях знайоме прізвище старий вирішив поцікавитися, чи не та сама це Дорош? Стоїть такий миршавий, сивий, проте кріпкий – всіх переживе. «Так, та сама...» – «А тато як?» – «Тато помер десять років тому». Мов і не було нічого він заходився розповідати, як пам'ятає Олечку ще маленькою дівчинкою і навіть качав її на своїй нозі... На щастя, судді зателефонували. То був головний редактор з 21 каналу Петров.
- Дозвольте прийти!
- Дозвольте довідатися мету візиту!
– Ви не допустили нашу журналістку до залу засідань і тим самим порушили статтю 9 Конституції «Гласність судового процесу».
– Неправда ваша… Стаття, на яку ви посилаєтесь передбачає, що розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. А проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису з застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, у порядку, встановленому процесуальним законом. Мушу вам нагадати, що то – загальна міжнародна практика. І ви самі не раз бачили по телебаченню, що на Заході у залі засідань сидять художники і малюють портрети. По-друге, журналіст дійсно має право критикувати некоректну поведінку судді, але ваша журналістка Джинсовська, чи як її там, без дозволу намагалася увірватися до залу засідань з апаратурою і провести відеозапис. Потім вона у своєму репортажі принизила мою честь і гідність, як представника судової гілки влади, і я маю право її притягти до відповідальності. Тому я прошу вас поводитися в межах закону... Приходьте й сидіть на засіданнях як глядачі, або як преса, робіть нотатки, навіть записуйте на диктофон... Але – ніяких кінокамер у залі суду у справі Забарова я не дозволю. Бо судове засідання – це не шоу…
Ольга Володимирівна поклала трубку, а Каретників все ще сидів с зацікавленим виглядом.
- А я татка вашого поважав... Дуже поважав... Навіть вивів його у своїй книжці...
Ольга пам'ятала...Здається того героя кликали Філімоном, і увесь вільний від роботи час він намагався привести до тями якусь Зінку, коханку головного героя - першого секретаря партії, охочого до вовків та ведмедів.
Судді набридли ці старечі базікання і вона рішуче піднялася.
- Вибачте, не маю часу... До побачення.
Каретників собі пішов, а Ольга Володимирівна полегшено зітхнула. В самої – купа неприємностей… Нещодавно винесла виправдувальний вирок і назавтра матиме важку розмову з головою суду... Раніше вона відсилала справу на дослідування або давала строк, який збігався з тим, який людина провела в СІЗО. Всі так робили... Та цього разу чомусь розізлилася й винесла виправдувальний вирок. Просто подивитися, що з сього вийде. Ще рік тому вона б на таке не наважилася... Але останнього часу ситуація трохи змінилася. Звичайно вона завжди запитувала, якщо підсудний натякав, що показання з нього витискали: хто, коли й при яких обставинах? І звичайно або мовчали, або казали: якщо скажу, то мені не жити й таке інше. Іноді блефували… Проте Ольга чудово знала, коли вони брешуть, а коли ні... А той дідок на лаві підсудних – був наче з того світу. Було очевидно, що йому вже все байдуже. Тож суддя з властивою їй ретельністю вислухала сторони і винесла виправдувальний вирок. Сам дід від здивування мало не впав з лави підсудних...
Бо виправдовувальний вирок – надзвичайна подія в українських судах. Він означає, що слідчі намагалися засадити до в'язниці безневинного, а прокурор підтримав їх дії. Тому в Україні – це рідкість, незважаючи на статтю 327 КПК яка дозволяє його виносити у випадках, коли а) не встановлено події злочину, б) в діянні підсудного немає складу злочину, а також в) не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.
На практиці все складніше…. І ось – прорив: запорізький суддя Григорій Алейніков написав книжку «Виправдувальний вирок у кримінальному процесі України». В Україні – не густо з дослідженнями (і чим тільки займаються українські вчені?)… Алейніков обережно послався на котрийсь «Конспект лекций для студентов юридического факультета» казна-якого пана Михайленка, який на лекціях начебто сказав, що від судді потрібно чимало громадянської мужності у разі, коли місцеві органи влади, прокуратура, органи слідства та інші особи, не зацікавлені у такому рішенні справи і вживають відповідні заходи (не дають квартири, провокують, тощо). І багато суддів, каже пан Михайленко, ідуть на певний компроміс і замість виправдувального вироку виносять ухвали про повернення справ на дослідування. Близько 12% суддів з опитаних такі свої дії пояснювали тим, що їм не вистачило сміливості, бо вони не бажали псувати стосунки з прокурором і боялися подальшого скасування вироків.
За даними статистики в Україні виносять менш ніж 1% виправдувальних вироків. А українські слідчі – то заручники хибної системи. Показники роботи слідчого – над усе. І всі ті, хто потрапляє у СІЗО задля виконання плану розкриття злочинів, покладаються тільки на суд.
А у розвинених країнах виправдовувальний вирок – то звичайна річ. Там вважається, що людям властиво помилятися, а слідчі – теж люди. На то й суд, щоб виносити остаточний вердикт. Тому там виправдовульними є 30-40% вироків.
…Зненацька зателефонував Ігор: запропонував поїхати на вихідних до села... Хоч щось гарне попереду! Не довго надумуючись Ольга Володимирівна погодилася. Потім встала й підійшла до вікна... Лагідне сонце, перерізане хмаркою навпіл, світило у відкрите вікно. Воно було теплим і лоскотливим.
Літо почалося... Яким воно буде?
Частина друга. Командос.
1
За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я у світі щохвилини когось вбивають (не рахуючи війни). В 2000 році, наприклад, було вбито приблизно 520 тис. осіб... Вчені пояснюють цю смутну статистику закладеною у природу людини агресивністю. Нашим древнім попередникам агресія, мовляв, була потрібна на полюванні, коли доводилося виборювати право на життя у дикої природи. З появою холодної зброї все і завелося: то стріла іноді замість оленя влучить у вождя племені, то дитинка себе випадково травмує ножем, а чоловіки почали з'ясовувати стосунки з кам'яною сокирою у руках. Тож настала потреба в законах. І з тих часів лише царям, королям та іншим можновладцям дозволено вбивати своїх та чужих підданих. І їм за те – нічогісінько! Навпаки заохочують за те та вшановують.
Щодо простих людей, то їх слід тримати в шорах. Головним правилом покарання довгий час було «Око за око, зуб за зуб» у безпосереднім розумінні цього слова. Хоча подвійна мораль як народилася з людиною, так з нею і зникне. Рабів у старі часи вбивали безкарно, а в Єгипті життя кішки цінувалося більше ніж життя людини. Ось цитата із «Зведення законів шумерського царя Ур-Намму» (приблизно 2100 - 2050 до н.е.): «Якщо людина когось вбиває, то її потрібно умертвити». На перший погляд – мудро, і гуляє ця фраза з реферату до реферату, зі статті до статті... Втім далі йде таке: «Якщо людина вкраде, то буде вбита». І це вже не «око за око», це вже – «смерть за гаманець». У Законах вавилонського царя Хаммурапі людей страчували за абищо. Так, якщо хтось дурив (?) цирульника і той збривав знак у чужого раба, то цю людину вішали біля воріт, а цирульник повинен був заприсягти: «Якби я знав, я б не виголив». І тоді його виправдовували...
Або читаємо Салічеську правду (Lex Salica) - запис древніх судових звичаїв салічеських франків, які в V-VI вв. створили найбільше варварське королівство в Західній Європі. Вбивство салічеські франки карали штрафом. А страчували тільки за злочини з обтяжуючими обставинами. Та якщо жінка брала шлюб зі своїм рабом, то все її майно реквізували до скарбниці, а жінку оголошували поза законом. І будь-який родичів міг її безкарно вбити.
Тож нам на старі закони краще не рівнятися. Для нас, сучасних мешканців Землі, безперечно одне: вбивство людини - то тяжкий гріх. І жодна релігія його не виправдовує. Ісус казав просто: «Не вбий», а Будда Шак’ямуні більш дохідливо: «Всі тремтять перед покаранням, всі бояться смерті… Так поставте себе на місце іншого. Не можна ні вбивати, ні примушувати до вбивства».
Та ось ми відкриваємо книжки й вмикаємо телевізора... А там – усі одне одного мочать і не лише у вбиральні. Злочин і найвища його форма – вбивство ваблять до себе літераторів і кінорежисерів. Глядачеві, який щось жує перед екраном після обридливого трудового дня, проста крадіжка з шахраями вже нецікаві… Тому література й телебачення базуються на стиску фактів і поданні споживачу такого світу, якого обивателеві не вистачає. А чого не вистачає в житті пересічного громадянина? Вражень, звичайно... І він тягнеться до кохання й крові. Певна річ чужої крові... А ще краще - кохання, замішаного на крові. І тому персонажі під пером письменника конають як мухи. Особливо дістається другорядним героям: самі благають, аби їх усунули зі шляху. І кого бентежить, що вони - теж чиїсь діти, матері й батьки… Хто цим опікується? Закони жанру не дозволяють концентрувати на них увагу. Та й яким чином їх позбутися? Вирядити за путівкою до санаторію? А раптом читач згадає: де вони і як склалася їх доля? Тож найлегше їх порішити і водночас додати перцю своєму твору. Тому і вигадали такий фокус: стріляють у головного героя, а влучають в перехожого. Всі полегшено зітхають...
2
На вихідних виїхали до села, де Ігор мав таку собі ничку. Купив п’ять років тому хатинку, про яку його родина нічого не знала, платив сусідській жінці за догляд за майном, а іншому сусідові віддав город. Натомість коли приїздив (а навідувався він туди коли-не-коли), користувався врожаєм та курятником скільки заманеться. Ту хатку він називав своєю «продухою», де він відпочивав від тестя, роботи та людей. Ольгу до цієї «продухвини» чоловік запросив вперше…
– Усе під доглядом, – захоплено розповідав він дорогою про свою барлогу. – І селянам добре, і мені. Буває, дістануть на роботі чи вдома, так я – сюди під різними приводами... Відпочину кілька днів і знову - в бій... Взимку люблю завалитися. Сніг, морозець, а я вугіллям натоплю й втішаюся життям. А перед пенсією, якщо доживу, продам цю хату і придбаю віллу – вже офіційно. Будемо там з моєю доживати.
Милуючись природою, Ольга звернула увагу на жовті лани. Розкішні високі кущі з важкими суцвіттями вкрили всю землю навкруги. Кінця-краю не було тій цитриновій ковдрі! Городянка від народження, вона захопилася тим краєвидом і зажадала зупинитися, аби краще роздивитися, що воно таке.
- Рапс, - пояснив невесело Ігор, коли вийшов з автівки. - Серце кров'ю припадає... Цей рапс тягне ґрунт так само як і соняшник. На цих ланах тепер п'ять років нічого саджати не можна... Біопаливо для Європи! Гітлер вивозив чорнозем силоміць, а, виявляється тут не сила потрібна, а хитрість. Мені це нагадує стару притчу з букваря як посперечалися сонце й вітер, хто з них сильніший. Побачили вони подорожнього і домовилися, що переможе той, хто змусить чоловіка зняти плащ. Першим спробував вітер, але чим дужче він віяв, тим щільніше подорожній кутався в плащ. Потім почало гріти сонце. І мандрівник сам зняв плаща. Так і в нас. Примусом німці не спромоглися вивезти чорнозем, а тепер ми його самі віддаємо. Нівечимо своє останнє багатство - землю...
До села дісталися опівдні. Коло хвіртки їх зустріла тітка Віра - худенька рухлива жіночка років сімдесяти, запнена у квітчасту хусточку. Після того, як вона продемонструвала охайне господарство, Ігор сповістив її, що вони тут до завтрашнього вечора. Зайшли до будинку… Дві чистенькі кімнатки пахтіли глиною і свіжим побілом. Руда кішка вибігла із глибини кімнати й шугнулася у двері. А за нею навздогін – чорний кіт.
Ольга із задоволення походила босоніж по споришу, який густо встеляв увесь двір. Потім пішла до курей і замилувалася... Особливо їй сподобалася одна чорнушка, яка довго роздивлялася незнайомку, схиливши голову скоса. Коли вона сипнула кукурудзу, то чорнушка не кинулася з усіма їсти, а з гідністю вишукувала упалі зерна окремо від загальної юрби.
- Навіть кури мають свій характер, що вже про людей казати, - сказала вона Ігореві, коли повернулася з курятника.
А той щойно вийшов з душу і порадив їй зробити те саме. Душова стояла біля сараю, духмяніла мокрими дошками як в дитинстві у бабусі. Коли з рушником через плече Ольга переступила поріг літньої кухні, її коханий вже там щось куховарив.
– Борщу зараз наваримо, – пояснив він весело. – Сільського, запашного… Ох! Вже і слина тече… До речі, мимоволі обмірковував нашу бесіду про намір вбивства і дійшов висновку, що заздалегідь обміркований намір не дає підстави збільшувати відповідальність. Іноді навпаки, та обставина, що людина не довго надумуючи здійснила свій намір свідчить проти неї. Тобі ж легше, що ти не ламаєш над цим голову. Так… У більшості країн заздалегідь продумане вбивство карається більш суворо. Але уяви ситуацію: ревнивець вирішив майже одразу, коли дізнався про зраду своєї дружини, здійснити свій намір і покарати коханця. Причина одна – сприятливі обставини, яких потім можуть і не трапитись. Він подумав так: «Ага, зараз є нагода, уб'ю – й кінці у воду. А то чекай потім слушного випадку». І все. У твоїй Норвегії йому б дали років шість, а ти впариш від семи до п'ятнадцяти.
– Є ще дивна країна Португалія, - задумливо сказала Ольга, придивляючись до цвілої ікони в кутку. - Там нікого не страчують і навіть довічно не ув’язнюють. Граничний строк - 25 років. А засудженим до п'яти років або дають випробувальний термін, або відтерміновують вирок. Дивна країна Португалія... Донька моя її обожнює. Так хоче туди поїхати, та грошей ніяк не назбираємо. Я не наскладаю, а мій зять-лікар лише Єгипет і потягне.
Ігор промовчав... Він був у доброму гуморі і втішався собою… Цілком очевидьки сперечатись він бажання не мав так само як навчати уму-розуму… Тож швидко припоручив їй чистити картоплю:
– Зараз навчу тебе варити борщ. Бо готуєш ти чудово, а борщ – мишам на сніданок… Хоч голову мий...
– Не знаю, всі його хвалять.
– Ті хвалять, хто кращого не їв. Дивись, як це робиться. Беремо свинячу грудинку: тут і кісточка й жирне м'ясце – те, що треба. Кладемо у каструлю з водою... Бачиш: вода скипає, і утворюється шумовиння…. Ми його старанно збираємо шумівкою... Поки м'ясо кипить, кришимо стиглі м'яті помідори в невеличку каструльку й ставимо на вогонь. Помідори тепличні, та які є у червні… Тепер чистою ганчірочкою витираємо каструлю усередині, де шумовиння прикипіло до каструлі. Бачиш брудну обвідку? Зняли…Тепер ріжемо буряк. Зараз на борщ беруть білий та рожевий буряк, бо лейби… Варити довго не хочуть. А мати моя брала тільки червоний буряк і варила його, допоки він не виварювався. Тож буряк ріжемо навпіл і нарізаємо пластинами, а потім – навскіс тонкою локшиною. Картоплю беремо таких сортів, які добре розварюються, і кидаємо у воду, коли буряк вже виварився. Якщо картопля тверда, то треба її ложкою розім’яти об стінку каструлі… Так… Солимо. Помідори наші виварились… Так ми їх – на друшляк, а друшляк у миску. Нехай стікають... Тепер ріжемо капусту навпіл, ставимо половинку капусти качаном догори й тоненько кришимо по колу аж поки не дійдемо до качана. Ніколи не бачив, щоб хтось правильно різав капусту... Ріжуть абияк. А треба тільки так, як я оце показав. А ти поки біжи до сусідки і попроси солодкого перцю, а на нашому городі нарви кропу.
– Чому це я проситиму у сусідки?
– Ти не в місті! Тут все простіше, а в сусіда теплиця, а там є перчина. Червоної проси!– крикнув він навздогін.
…Хвилин п’ять вона тупцювалася біля паркану у роздумах, яким чином викликати сусідку. І таки вирішила піти до її хвіртки через вулицю. Вийшла кругленька жіночка з приємним обличчям. Не знаючи як себе презентувати Ольга подумки вичортувала Ігоря і пояснила жіночці, що вона сусідка зліва і варить борщ. А без червоної перчини аж ніяк. Та сусідка не здивувалася і за мить винесла дві великі перчини – зелену і червону. Опісля вказала на хвіртку у паркані, якою Ольга вийшла просто на свій город. «Свій»…. Щойно назбирала зеленого пахучого кропу, як загавкав собака і вона побачила тітку Віру, яка про щось перебалакала з Ігорем і пішла. Гарну ничку винайшов собі її любчик... Нічого не скажеш... Від міста недалеко... А потім новий будиночок прикупить, щоб сусіди не розповідали дружині, хто тут до нього наїздив.
Коли увійшла до кухні, Ігор вже жмакав у друшляку помідори своїми сильними волохатими руками.
- Так...Дивись далі. Капуста вже у каструлі. Тепер руками вичавлюємо томатний сік через друшляк і виливаємо його в каструлю... Покипіло трохи й кидаємо нарізаний солодкий перець. Тепер найголовніше - заправка! Шматочок старого сала перемішуємо з дрібно нарізаною цибулею й секатором перетворюємо цю суміш у кашу. Без цієї заправки борщ - ніщо. Старе сало надає українському борщу дух! Кидаємо заправку, трохи покипіло, трусимо кроп і знімаємо з вогню.. І лише тоді сиплемо дрібно нарізаний часник. Зверни увагу, ніякою моркви… Все, борщ готовий. Тепер йому треба настоятися… За півгодини можна їсти.
Загавкав рябко…. Тепер привезли газові балони. Тільки-то Ігор розплатився, як в нього задзвонив мобільний. Чоловік вийшов за двір і довго з кимось розмовляв. А коли повернувся, то повідомив, що ввечері матимуть гостювальників: начальника РВВС із сусіднього обласного центру з другом-бізнесменом.
- Їдуть з Криму до столиці, – поясняв Ігор, миючи руки під краном. – От чортяки! Впилися як свині, усілися до автівки і один каже водієві їхати до Ялти, а другий – до Києва. І миттєво поснули. Водій виїхав за місто, думав, думав, що йому робити і вирішив їхати до Ялти. Зараз вони вже тверезі як огірочки. Їдуть додому вже без водія і до нас заїдуть по дорозі. Так… Борщ у нас є, зараз ще зганяю у лавку.
Увечері, дійсно, з’явилися на джипі два візітери: начальник РВВС Швайко - кривоногий невисокий і непропорційно пузатий дядько та його друг Анатолій - сухорлявий, середнього росту, трохи сивий і з залисинами. Вони теж привезли з собою чимало наїдків, і Ольга заходилася все нарізати та подавати на стіл. Поки все наладнали, почало сутеніти... Виставили у дворі під старою грушею стіл, на якому поруч з сільським пахучим борщем сусідила міська суха ковбаса, сир та інший джентльменський набір. Щойно підняли чарки як у хвіртці з’явився кремезний чолов’яга. Виявилося, то сусіда-фермер, який засаджував город і чоловік тієї пухнастої усмішливої жіночки, що дала перчини… Ігор всадовив фермера за стіл і налив йому коньяку. Той не пручався... Хильнувши з півстакана, селянин крекнув і розповів, як тиждень тому хтось намагався влізти в будинок, та добре що собака загавкав і він вийшов та кишнув злодіїв.
|
|
- А як ваші справи? – запитав Ігор сусіду. – Їхав сюди - серце кров'ю обкипало, як на рапс дивився...
- А що робити? Приїздили голландці, дають 350 євро за тонну. Все наразі йде на експорт. Мита ж немає, а нам дають живі гроші. Приїздять фахівці, консультують як вирощувати… Усіляка тобі підтримка, аби саджав. Ці голландці цілий місяць тут жили...
– Та він же землю висмоктує!
– А голландці кажуть, навпаки – збагачує…
- А пшеницю тут ще сіють?
- Пшеницю вже ніхто не сіє...Я тобі більше скажу, Ленідович... Вже половина землі у наших краях іноземцям спродана.
- Так зебля ж не продається!
- На підставних поки по оформлювали у довгострокову оренду. Тепер у Києві оброблять депутатів, і наступного року, кажуть, землю почнуть продавати.
Сусіда пішов... А Ольга почула себе трохи незатишно в суто чоловічому оточенні. І лише з однієї причини: начальник РВВС лаявся, і Ігореві доводилося його час од часу присаджувати, щоб той притримував язика. Швайко вибачався, та за мить забувався знову. Пив він не по-дитячому, заливаючи собі коньяк просто у горло одним ковтком. Його друг-бізнесмен поводився сумирно, ані пари з вуст. Це він скомандував їхати до Ялти та тепер пив лише воду, хоча його і вмовляли пропустити чарчину й нікого не боятися через те, що він їде із самим Швайком, якого знають у радіусі мінімум п’яти областей. Та Анатолію було досить триденної пиятики, від якої він ледве одійшов. Він наминав борща і все просив добавки. Раптом розмова повернула у другий бік – про російського небожа Швайка, який служив у військах спецназу. Спохмурнівши Швайко оповістив, що той вже у Чечні. Поки що все нормально, та він майже впевнений, що добром це не закінчиться, якщо навіть хлопець і повернеться додому. Востаннє, коли бачився з ним, то вже помітив відхилення у психіці.
– А як він потрапив до спецназу? Добровольцем? – запитала наївно Оля.
- Ви що? Туди добровольців не беруть... Хіба що дуже хтось благає, та потім такі однаково відсіюються. До спецназу лише відбирають. І племінника мого відібрали...Щось таке побачили у хлопцеві...
- Мені буває смішно слухати, як в судах захист будується на тому, що колишній військовий не знав, якого пістолета купив та яку кулю туди вклав, – посміхнувся Ігор.
- Не знав яку кулю вклав, – скривився Швайко, оголюючи червоні ясна й жовті зуби. – Безглуздя якесь... Зараз спецназом називають різні армійські підрозділи з посиленою фізичною підготовкою, і кожний качок себе вважає спецназівцем. А у справжньому спецназі йдеться про руйнування й цілковите знищення особистості, тобто людину перетворюють у вибуховий заряд, наповнений ненавистю й лютістю. От мій племяш саме у такому загоні й опинився, як я здогадуюсь… Сестра моя ще того не розуміє… А я так тямлю, що не дочекається вона онуків від свого єдинака...
– А мій син сказав: «Папа, я – пацифист и это неизлечимо». Довелося відмазувати від армії, – вставиви свої п'ять копійок і Анатолій, запиваючи тривну вечерю колодязною водою.
- Молодець, - схвалила Ольга, а потім подумала: що вона бовкнула? Молодець, що тато-бізнесмен відмазав синулю від армії? І виправилася:
- Молодець, що пацифіст...
- Який молодець, бля? – втрутився Швайко. – Зараз армія - рік. Чого не служити? Олечко, я вам, бля, розповім, щоб ви зрозуміли хто такі спецназівці. У спеціальних підрозділах військового відомства вчать убивати... А соціальною адаптацією після їх звільнення Міноборони не займається. Проте вбивати вчать якісно й безкоштовно, бля.
- Ну, убивати вчать не лише спецназівців, а взагалі всіх військових, - заперечив Анатолій. Ользі здалося, що він хоче їй сподобатися своєю ерудицією.
– Так, головна наука військових - вбивати, – вів далі підпитий Швайко. – Тобто, як фізично усунути живу людину. А в спецназі, бля, ця наука досягає досконалості. І задля цього у якості мішені їм ставлять фігуру людини. Потім інструктори клеять фотографію чоловіка на гарбузи та кавуни, залиті червоною фарбою... Це для того, щоб бійці звикали спокійно дивитися на те, як голова супротивника розлітається, бля, кривавими жмутами...
- Прийомів дуже багато, всіх не переказати... - додав Ігор, бажаючи перевести розмову на іншу тему, бо переконати начальника РВВС хоч три хвилини не лаятися був неспроможний. Та Швайко не звертав на нього жодної уваги і вів своє, дивлячись єдиній в їх компанії жінці просто в очі.
- Відмінна риса спецназівця - ніякого попереджувального пострілу. Бо попереджувальний постріл - то для мирного життя. От візьмемо нас, бля, ментів... Я, мусор поганий, мушу дотримувати правових норм. Погано чи гарно – то вже інше питання. Мушу дотримуватись! А ось мій племяш... – тут Швайко засмутився і розлив коньяк по чарках. – Пропоную випити за тих, хто вже ТАМ!
Пропустили мовчки, не чаркуясь, і Швайко доволі сумбурно продовжив.
– Так от… Небіж мій…. Він попереджувальний постріл не зробить… Бо психологія спецназівця докорінно відрізняється від психології розвідника, оперативного працівника чи міліціонера... Армійський стрілець, бля, самостійно приймає рішення, кого знищити і не чекає дозволу на постріл. Постріл - один, а схибити він не має права. А в снайперів взагалі девіз «Один постріл - одна ціль». То цивільному страшно вбивати, а в армії тільки цьому і вчать. В училищах, в академіях... І не в абстрактному сенсі слова, а натурально. Як у педагогічному інституті вчать дітей вчити, у медичному – лікувати, а у військовому - вбивати.
Ігор плеснув Ользі трохи вина і винувато на неї подивився, начебто вибачався. А Швайко тільки похитав важкою головою і знову вп'явся їй в очі.
– Хочете послухати, шановна, яка мета у військ спеціального призначення? Так слухайте: дезорганізація керівництва, диверсії, напад на особливо важливі об'єкти, застосування в тилу супротивника зброї масової поразки, деморалізація військ і населення. Спецназівці вчаться усувати ключові фігури держав: міністрів, прем'єрів, головнокомандуючого, президента, командуючих військовими округами та їхніх заступників. А методи їх роботи – підкуп, шантаж, психологічний тиск... Ви як собі їх уявляєте? Озброєні до зубів бігають у камуфляжі по лісах і ночують просто неба? Аж ніяк... Живуть, бля, в готелях, вдягнені у джинси і пересуваються на іномарках під виглядом туристичних груп, спортсменів, бізнесменів та комівояжерів. Вони знають місцеві звичаї, володіють прийомами рукопашного бою, майже всіх видів боротьби з використанням предметів, що колють та ріжуть. Їх фізичні й моральні навантаження балансують на межі можливостей людського організму. І тут одного здоров'я замало… Тут необхідна психологічна підготовка: доведення бойових якостей до автоматизму... Бо спецназівець мусить будь-що залишитися живим.
Ігор палив, поставивши лікті на стіл і слухав. Аж ось наважився перервати монолог свого сп'янілого товариша.
– Ти простіше кажи. Спецназівця вчать не боятися крові й бути здатним вбивати супротивника в тісних приміщеннях, коли дивишся людині просто в очі. І вбивають вони переважно невинних людей, бо кожний солдат спецназу мусить неодмінно виконати свою задачу.
- Так, - підтвердив Швайко. – А як їх вчать? Кидають у воду - і пливи. Не виплив — що ж... Так сталося… Вчать нічому не дивуватися й нічого не боятися. Перша зустріч мого племяша з кров'ю була такою… Пробачте, Олю, якби ви не були суддею, я б вам цього не розповідав… А ви, як я розумію, всього набачились… І ви мусите знати... Так от… Його примушували плазувати в крові і різати вагітних кішок тупим лезом... Словом, не для жіночих все це вух, навіть, якщо це вуха судді...
- Такий вечір... – почала Ольга (а вечір і справді був чудовий: тихий, теплий. На заході небосхил перетворився в червону тоненьку смужку). - Десь у інших людей починається світанок, а тут – ніч, і зорі виблискують.
- А мені цікаво... – з протягом сказав Анатолій. – Що твій племінник ще розповідав?
- Мало він розповідав.... Та я й так знаю... Входить до кімнати, а йому на шию змію. Вранці суне ногу в чобіт, а там - сірий пацюк. Суботнього вечора, коли, здавалося б, після важкого тижня можна й перепочити, кидають до маленької тюремної камери, а там – злий собака. В руках завжди зброя... А звикнувши до зброї, вони і в цивільному житті не можуть від неї відмовитися. А техніка виживання? Якось взимку викинули їх втрьох на парашуті у тайгу. Ні карти, ні компасу. Лише калаш з один патроном, бля. І що таким молодцям у цивільному житті робити?
- Солдат спецназу - це просто ходяча зброя, – підсумувала Ольга..
- Так, – не зупинявся Швайко. – Ходяча зброя... І щоб виконати завдання він силою витягне з будь-кого необхідну інформацію. Силою!!! Уявляєте?
– Я читав одну книгу, - вступив до розмови Анатолій, - і вона мене вразила. - Якийсь Міллер написав. Називається "Командос: Формування, підготовка, видатні операції спецпідрозділів».
– Читав і я цю книжечку, – додав Ігор. - Тільки цей Міллер насправді колишній російський спецназівець.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
