Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Ірина Солодченко...
Який жах - цей глухий кут… І Ніна згадала, як вже намагалася змінити долю. Всі подружки повискакували заміж, а вона до двадцяти п’яти в дівках сиділа… Життя без просвітку! Дуже нервувала із того приводу... І раптом зустрівся Іван. Познайомилися в парку на святкуванні Дня незалежності. Хлопець виявився розлученим і впевнив її, що дружина наставляла йому роги. Повірила… Адже ззовні Іван був вельми гарний, усі подружки тоді їй позаздрили. І ось – фінал... Морально від нього – жодної підтримки.. Навпаки, відчувши якісь проблеми чоловік обожнював їх колупати, розколупувати, шпортати, аж допоки не доведе її до розпачу. Денис називав його енергетичним вампіром... Якось п’яний Іван просидів біля її ліжка до п'ятої ранку, і рот його не затулявся… Все говорив, говорив, говорив… Когось ображав, її ображав, лаявся… Проклинав її померлих родичів, і все таке порожнє, брудне, жахливе... От так із вогню потрапила в полум'я… А тепер ще й син... Що з нього виросте? Братиме приклад з батька... Чим все це закінчиться? Чоловіка з цієї хати нікуди не виженеш. Він вчепився в Ніну, як кліщ і не відпустить від себе, аж допоки не виссе з неї всю кров.
«Хотіла змінити долю, а потрапила у пастку», – згадала вона слова з якогось фільму і знову заревіла.
|
|
8
Адвокат підсудного Куреник - колишній слідчий, а адвокат потерпілої Щеглова – колишній прокурор. І це – не випадковість. Прокурори, слідчі й оперативні працівники йдуть у хлібну професію після засвоєння методів роботи каральної системи. До того ж корисні знайомства додають таким перекидькам значної ваги. Та каральний менталітет змінити неможливо. Колишні опери й слідчі плутаються в статтях законів, номерах інструкцій, адже вони звикли до своїх «тлумачень». Сидить такий колишній на судовому засіданні і кисне, адже звик вирішувати питання більш, ніж займатися крутійством. Такому адвокатові не досягти мети за допомогою юридичних комбінацій… Адже яка основа діяльності адвоката? Гнучкість, красномовство, вміння оперувати законами. А яке красномовство в оперативного працівника? Звідки воно візьметься?
Про моральні принципи і згадувати незручно…Нікого не дивує, що ще вчора такі захисники зі шкіри геть лізли, аби «злодій сидів у в'язниці», а сьогодні намагаються цих злодіїв відвести від відповідальності, використовуючи свої знання й досвід. Чи можна при цьому не поступаючись совістю бути повноважними представниками й захисниками порушників законів? Чи припустиме таке? Якщо для цих людей моральні принципи нічого не варті, то хіба вони здатні бути адвокатами? Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, нехай читач уявить мента Ларіна в іпостасі адвоката. Або ще краще – Жеглова. Ось Жеглов іде собі у краватці, з портфельчиком, приходить на судове засідання і починає захищати бандита. Важко таке уявити, чи не так? Не те, що важко, а неможливо! Неможливо уявити собі кіно, у якому Жеглов перекваліфікувався у адвокати! А чому? Через те, що споконвічно в людей, як в бджіл та мурах, є своє призначення. І як робоча бджола ніколи не стане маткою, так і Жеглову ніколи не стати адвокатом.
А звідси - корупція. Ще будучи в.о. міністра юстиції Сергій Головатий говорив, що адвокати є активними посередниками при дачі хабарів суддям. «20% опитаних людей вважають, що у вартість адвокатських послуг входить дача хабара судді", - відвів резюме пан Головатий, коли ще був при пам’яті. Проте цивілізований світ знає іншу систему, де випускник юридичного вишу стає спочатку адвокатом, а потім займає найскладніший пост судді, бо набагато важче навчитися захищати людей, ніж їх обвинувачувати.
Адвокат – єдиний з учасників судового процесу, чия праця оплачується за усіма законами комерції. В США гонорар за послуги адвокатів встановлюється за згодою сторін у межах встановлених федеральним статутом адвокатських тарифів. Основні юридичні професії у правових системах загального права – це суддя та адвокат. Через те американська юридична освіта зорієнтована на використання права в інтересах захисту клієнта. Судді Верховного суду призначаються із числа баристерів, якщо вони мають не менше 10 років стажу на цій посаді. Щоб розпочати адвокатську діяльність необхідно пройти тривалий шлях. Особа після здобуття середньої освіти відвідує університетський коледж, в якому вона перебуває три або чотири роки. Потім три роки правничої школи, яких в Америці існує близько двохсот. Наступним етапом є насичений курс і екзамен, який провадиться під контролем суду і є серйозним випробуванням, бо лише незначна кількість студентів його витримує. Проте на сьогодні у половини штатів наявність університетського диплома для заняття адвокатською діяльністю не є обов’язковою. Адвокатська діяльність розглядається у США переважно як звичайний бізнес. Урядовий контроль за діяльністю адвокатів фактично відсутній, немає і відомств (крім судів), які б мали до них якесь відношення.
Щодо прокурора, то в Україні він призначається державою. Прокурор бере участь в судовому розгляді кримінальних справ залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки діяння. Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор досліджує докази, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому він керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних по справі доказів. У разі, коли при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитись від обвинувачення. Під час судового розгляду до закінчення судового слідства прокурор має право змінити пред'явлене обвинувачення.
У західних країнах прокуратура не має такого самостійного значення, як в Україні. Наприклад, в Німеччині органи прокуратури діють при судах. Генеральному федеральному прокуророві підпорядковуються федеральні прокурори. А всі разом вони підпорядковуються міністрові юстиції. Прокуратура Франції теж перебуває під керівництвом міністра юстиції. При кожному апеляційному суді є генеральний прокурор зі своїми помічниками, який підтримує обвинувачення в загальному суді та суді присяжних. Прокурори офіційно беруть участь у цивільному процесі в судах будь-якої інстанції. Функції генпрокурора в Касаційному суді обмежені лише його виступами в цьому суді. Посадові особи прокуратури подібні до суддівського корпусу: ті й інші іменуються магістратами, отримують однакову підготовку і під час кар’єри переходять відповідно з прокурорів у судді та навпаки. Прокуратура в Японії також входить у систему міністерства юстиції. В Англії органи прокуратури зовсім відсутні, а в США вони входять до складу судової системи.
9
До зруйнованого зуба було огидно доторкатися язиком. Здавалося, навіть підсудні почали зневажливо поглядати, начебто помічали у судді відсутність кутового зуба. Далі тягнути було нікуди, і Ольга зранку поїхала до доктора Єгорова. Той виявився дантистом старої формації і запропонував корінь терміново видаляти і ставити міст. Та навіщо міст? Дарма відпросилася з роботи… Потім ще два дні мацала язиком уламки зуба, а увечері завітала до престижної клініки «Дентина». Там дівчинка на нехитре запитання, скільки коштуватиме лікування одного зуба схопила зошита.
– Записую вас на огляд. Коли зможете прийти?
- Та не треба огляду... Скажіть приблизно ваші ціни. Скільки коштує вилікувати зуб і поставити на нього коронку.
- Ми так не можемо. Записуйтесь на огляд.
– А огляд платний?
– П’ятдесят гривень.
... Зятя напружувати не хотілось... Назавтра її колега порекомендувала доктора Топова. Має власний, обладнаний за останнім словом техніки кабінет, дуже сумлінний і не дере зайвих грошей. Ольга клюнула на цього Топова, і той бадьоро призначив час на завтра і запитав, звідки вона про нього знає. Ольга здивувалася. Звичайно гарні лікарі на завтра не призначають, бо до них не проштовхнутися. Та обирати було ні з чого.
… Доктор Топов, в'юнкий чолов’яга середніх років, приймав у приватному кабінеті під назвою «Білі ікла». Він швидко запропонував поставити штифт, залити його фотополімером і поставити коронку.
- Скільки коштує вся ця робота?
- Десь 600 гривень.
Ольга зітхнула…600 гривень за одного зуба з пластмаси… Та незчулася, як стоматолог вже почав знімати стару пломбу й зачищати канали.
– Два канали, – захитав він головою.
Потім трохи посвердлив і задоволено вигукнув:
– Все, закривайте рота.
- Що все? Обидва канали вже вилікували?
- Так...
- Як це «так»? Звичайно канал лікують у два-три прийоми. Може зробимо знімок?
- Там у вас паста, до верхівки все одно не дістатися... Зараз поставимо штифт.
- А раптом непролікований канал запалиться?
- Та ні. Все буде гаразд.
Подітися було нікуди.... Топов негайно поставив штифта і покликав медсестру. Пишна дівиця з трохи скривленим носом байдуже записувала: такий-то зуб є, такого-то нема, такі-то – пломбовані.
- Так... – захитав невдоволено головою. – Тут потрібен міст. А сьогодні з вас 360 гривень.
- За що?
- Огляд - 20 гривень, зняття старої пломби - 50 гривень, лікування каналів - по 120 гривень, пломбування каналу....
- Ви що? За кожний рух берете гроші? Чому за огляд окрема плата?
|
|
- Але я ж оглянув вашого рота!
- А зняття старої пломби? За те, що сковирнули стару пломбу - п'ятдесят гривень? А лікування? Адже ви не вилікували канал... Ви ж самі казали, що до кінця його не пройшли?
- Але ж я просвердлив його до половини й запломбував...І тому взяв з вас половину вартості...
Сперечатися було даремно. Ольга таки пішла до лабораторії і зробила знімок. Так і є... Не бреше… Запломбував точнісінько півканалу і ні міліметра більше. Іти знову до Топова і щось йому доводити не мала ні часу, ні бажання… Було огидно дивитися в його скляні очі. За годину - засідання суду, і треба поспішати... Дорогою все згадувала: де вона вже чула про ці скляні очі? Ах так...Дівчатка-психологині з відділів персоналу…. Катя казала, що всі вони мають скляні очі.
Прибігла на роботу й прожогом – до залу засідань. Сьогодні знову наркоман. Дня без наркоманів не обходиться. І всі – за зберігання. Хоч би когось привели за приготування наркотичних речовин!
… Півгодини йшло засідання, а серце судді непрофесійно розривалося. Їй було шкода цього нещасного батька єдиного сина, якому навіть прокурор просить мінімум. Батько ковтає пігулки й ясно як божий день – не задля того, щоб розчулити суддю. Старий єврей... Сидить трудяга з мозолявими руками і розповідає, який син ріс гарним хлопчиком - матері допомога. Та коли виповнилося шістнадцять потрапив в аварію, а з лікарні вже вийшов наркоманом. Горе родини…. Дала рік за зберігання. Та чи врятує це хлопця? Жодної гарантії, що не опиниться тут знову...
10
На День незалежності вона прокинулася на світанку. Прокрутила у голові можливі справи і зараз же подумки їх відклала... В такий прозорий сонячний день — і щось робити? А як ще провести свята? Ігор виїхав з родиною на дачу до тестя... Кортіло провідати онука, за яким дуже скучила, та донька зі своєю сім’єю поїхала до свекрухи на день народження. «Цікаво, – розмірковувала Ольга, лежачи у ліжку і дивлячись на білу як крейда стелю. – У Лесі я була одна мама, а от в онука - не я одна бабуся. Є й інша, крім мене, яка його теж чомусь любить...». Згадала сестру… І за нею скучила…Хотілося б зустрітися, поговорити, як з подружкою… Поділитися потаємним… А може запросити їх до себе? Най приїдуть з чоловіком та й розкажуть, як там справи з її працевлаштуванням. Взяла з нічного столика телефона й набрала Катин номер. Та приголомшила новиною…
– Іду працювати до супермаркета, – весело защебетала сестра, як і не було нічого. – Поруч з домом... Менеджер з персоналу, слава Богу, не дурне дівчисько, а нормальна жінка моїх років. Глянула, що на попередній роботі в мене зарплата була 3000 гривень, зітхнула й питає: «Що це ви кинули таку роботу? Напевно, гроші не на втіху були?». «Та так», – кажу. «Не хвилюйтеся, – заспокоїла, – в нас вам буде добре...». І от я, зірка всіх обліків і обрахунків, іду у супермаркет бухгалтеркою. Не знаю, чим все це закінчиться... З радянських часів боюся торгівлі, але на се нема ради. У моєму віці влаштуватися на роботу без протекції і без рекомендацій нереально. А тепер почнеться... Пересортиця, нестачі....Я побоююся, Олю... А чоловік лає... Дурна, каже… З твоєю головою могла б міністром бути, а ти на пересортицю сунешся. А якщо я - тільки фахівець, а по трупах ходити не вмію? Поводитися на цих співбесідах теж не вмію! Най що буде! Най буде пересортиця, уцінка...
- Ну і добре... Хоч з роботою питання вирішилось… Що ви робите на свята?
- На турбазу з друзями їдемо. А ти? Хочеш з нами?
- Ні, ні… Я дуже втомилася останнім часом... Відпочину…
Поклала слухавку і зрозуміла, що і з сестрою вона свята не перебуде … Встала з ліжка, вмилася і заходилася ладнати сніданок, коли раптом — дзвінок у двері. В еру мобільних та інших телефонів без попередження приходять тільки чужі. Рита звичайно стукає... Хто б це?
…У дверях стояв сусід знизу Ара Гаспарян - батько галасливої багатодітної вірменської родини. Колись у Ольги капав кран, а з сусідів вдома нікого не виявилося. Тоді вона спустилася до Гаспарянів і запитала: «Наріне, чоловік вдома? Нехай він мені кран підтягне». «Що ви? - розвела руками Нарине. - Наші чоловіки можуть тільки оце робити й гроші заробляти... А руками - нічогісінько». І вона показала рукою на малий малим менше чорнооких діточок, які обліпили її наче мухи мед.
Тепер Ара Гаспарян фігурував перед нею власною персоною.
- Щось зі стелі капає... – невдоволено забурмотів.
Разом вони полізли під ванну і знайшли течу. Та з Гаспаряна слюсар був дійсно нікудишній. А Ритин чоловік утік на риболовлю. Постукали до художника.
… Той вийшов в тій самій картатій сорочці й потертих джинсах... Поплутане волосся звисало до плечей... Трохи зігнувшись, наче в нього болів живіт, хлопець дивився на ранкових гостей такими очима, начебто вони були гуманоїдами. Виникла недоречна пауза... Гаспарян, мабуть, подумав, що то такий слюсар як і він сам, а Ольга скористалася нагодою роздивитися сусіду: «Є такий сорт - ніколи мужиками не стануть. Довічні хлопчики». Коли нарешті з певним сумнівом вони виклали свою проблему, художник спокійно пройшов до її ванної кімнати і на диво узявся все залагодити. Поки він перекривав воду і відкручував старий кран, Гаспарян побіг до магазину шукати нового, а Ользі дуже влучно подзвонив знайомий адвокат з привітаннями, і вона довгенько з ним розмовляла. Нарешті прибіг Гаспарян із новим краном, втім додому одразу не пішов. Він стовбичив поруч, подавав ганчірки, деталі й все щось радив, аж допоки його не покликала дружина. Коли художник виліз з-під ванної, в його очах Ольга побачила вже не байдужість, а певну цікавість. Вона зніяковіло подякувала і запевнила сусіду, що тепер вона у боргу перед ним. Той промимрив щось незрозуміле і пішов додому.
Увечері впоравшись з домашніми справами, Ольга вискочила до магазину за сіллю, а біля під'їзду наштовхнулася на художника, який читав оголошення.
- Все гаразд? Не тече?– спитав він, стоячи до неї спиною і не повертаючи голови.
- Так, дякую... Я перед вами в боргу, – чомусь бовкнула.
Тут хлопець круто повернувся і посміхнувся до неї якоюсь блаженною посмішкою, яка геть не відповідала глибині його пронизливих зелених очей.
- Дуже добре... А то в мене двадцятирічний портвейн у барі, а товариш не з'явився ... Жінка не відпустила… То може погодитесь випити келих?
Ольга здивовано звела очі.... Розпивати вино в її віці і статусі з напівзнайомим? Правда, не з вулиці людина, а сусіда... До того ж відомий Ритиному чоловікові… Та все ж…
- Ні… Вибачайте...Я якось інакше уявляла свій борг. Я можу…заплатити вам…гроші…
- Ну дивіться...
Вони разом зайшли до ліфта, і художник натиснув кнопку... За мить спитав:
- А що робите на святах?
- Та так...По господарству...
- То можете відробите свій кран тим, що поїдете зі мною до Полтави? На екскурсію... Я запрошую…. Ви були колись у Полтаві?
- Ні...Але...
-... А ввечері - додому. Чого вдома сидіти?
«Чому б ні?» – майнуло в голові. На хвильку завагалась, а потім прийшла до тями... Нісенітниця якась... Вона, суддя Дорош, зі хтозна ким поїде до Полтави… На чому? Може ще на звичайному автобусі? А може Ритин брат погано знає цього чоловіка? Щось у ньому було від її підсудних... Невловиме таке.... Так і свербіло запитати: «І де ви чалились?». Боже, який підсудний? Ідіотка запрофесійована!
- А хто ви?- зробила вигляд, нібито нічого про нього не знає.
- Я? Маляр...А!… До речі, Назаром кличуть.
- Маляр? Тобто художник? Доведіть... Тобто... Покажіть свої картини... А я – Ольга, – молола хоч би що…
Назар засміявся, а вона опустила очі додолу, як дівчисько. Потім таки опанувала себе і холодно та зверхньо відрізала:
- Вибачте, але... Не маю вільного часу.
- Ваша ласка...
… Вдома навіть вуха горіли від хвилювання. «Треба було поводитися якось інакше», – думала вона, бігаючи по кімнатах. Суддя...Так що вона й по життю суддя? По життю вона... жінка! Та й що їй такого запропонували? Дитячу екскурсію до Полтави? Денну. Дурна, от дурна... Сумовито оглянула стіни свого самотнього житла... Ігор там з родиною відпочиває, дочка із сім’єю покотила до чоловікової рідні, сестра з друзями на турбазі, а вона тут – одним-одна...
О дев'ятій годині вечора – пронизливий дзвінок у двері... Серце заколотилося... Спочатку вирішила: не відчиню. Та відчинила... А то Рита повернулася з гостей – і прямо до неї. Сусідка як завжди трохи потеревенила та пішла, а Ольга знов вмостилася перед телевізором, але щось їй не дивилося… Неуважно пробігла очами кримінальні справи і почала писати рішення... Та нічого не робилося... Тоді вона схопила сміття й побігла його виносити, сподіваючись когось зустріти. Та не зустріла…. Довго совала ключем у отворі, але ніхто за цей час не вийшов….
Тоді вона увійшла додому й заплакала. Їй так було шкода себе… Ось вона, поважна суддя. Але така нещаслива.... Що їй з того суддівства, якщо вона сидить тут самотня і не знає куди себе подіти?...Бігає, як дівчинка.... І згадала мамині слова: «Нема в тебе долі, доню…» .
О десятій вечора таки знову вийшла із квартири без ніякої причини… Підійшла до ліфту, зогледілася і ... побачила Назара. Той стояв на верхній площадці і палив.
- Щось сталося?– спитав просто.
- Здалося, хтось кричить, - белькнула перше, що прийшло на розум.
- Це - кішка, - відповів, очевидячки теж перше, що спливло на розум.
Ніякої кішки й натяку не було. Стояла глуха тиша… Назар затягся й запитав:
- Не зважилися?… А то доведеться одному їхати...
- Хіба не маєте друзів чи знайомих?
- Без ліку...І друзі, і знайомі. Та ви спробуйте когось витягти з сімейного кола заради подорожі до Полтави. І подивитесь, що з того вийде… Ваші всі друзі теж мабуть з шашликами десь сидять, природу забруднюють… Так? Всі звикли на автівках подорожувати…. А що таке автівка для мандрівника? Зайвий тягар…. Паркуватися, заправлятися… До того ж людей з автіки не видно. Їдуть, як зашиті. Кондиціонера включать і - наче в скрині. Ось і доводиться іноді мандрувати самому…. Та й друзі – майже всі сімейні, як годиться... Хто їх відпустить?
- Гаразд... – начебто через силу погодилася Ольга. – Вмовили. О котрій?
- О шостій ранку виходимо на трасу й ловимо маршрутне таксі, яке буде їхати у тому напряму.
… Вона забігла додому і заходилася збиратися…. А о пів на одинадцяту зателефонував Ігор і почав у черговий раз скаржитися на своє приймацьке життя. Сидить він наразі у колі родини, а тесть вже задовбав своїми спогадами «як колись було». Він був напідпитку і міг у такому стані базікати годинами... Ольга відповіла якомога сонним голосом, що вже майже спить і таким чином відв'язалася від нього.
Назавтра рівно о шостій ранку вона вийшла з під’їзду і побачила Назара, вдягненого у ті ж такі старі від життя джинси і сіру футболку. На його спині висів такий самий вигорілий наплічник. Він критично обдивився свою супутницю та нічого не сказав, тільки невдоволено подивився на її туфлі і сумочку через плече… Вийшли на трасу й зловили маршрутку до Полтави. Ольга заплатила за себе сама, пам’ятаючи розповідь Рити про некомерційність свого сусіди. Та Назар й не поривався оплачувати її квитка. І слава Богу…. Приїхали – і прямо до Дому-музею Панаса Мирного. Дорогою Назар пояснив, що давно хотів там побувати, бо дуже шанує цього письменника.
- За що? - здивувалася Ольга. - Я пам'ятаю в школі тільки назву одного його роману. «Хіба ревуть воли...» здається.
- Хіба що здається... Він написав принаймні дві геніальні речі: «Хіба ревуть волі як ясла повні» та «Повія».
Ольга раптом пошкодувала про цю свою авантюру... Якийсь дивний цей Назар... На ботана не схожий, але таких вона не зустрічала навіть на лаві підсудних... Нарешті, підійшли до огорожі, відчинили хвіртку й потрапили у двір. Там нікого не було...
- Може, сьогодні вихідний?– запитала у розпачі.
- Та ні...Я дзвонив, сказали, що працюють.
Двір був доглянутий, тільки під лавою стояли три порожні пляшки з-під пива… Вони пройшли повз будинок у розкішний сад, і Назар увесь час качав головою... Нікого і ніде... Знов повернулися до будинку, аж тут із-за рогу вийшов кудлатий заспаний дядько.
- На екскурсію? Зараз покличу.
Під час екскурсії Ольга оглядала стародавнє начиння цього житла і уявляла, як тут колись жила родина…Незвичайна родина, адже глава її - письменник. У вітальні стояло старовинне піаніно, обідній стіл... Усе зберігалося тут з любов'ю, і то був якийсь інший світ... Зовсім інший. Світ не бізнесу, не грошей, не злочинців, а чогось світлого і справжнього.
Екскурсовод монотонно розповідала про життя, яке колись вирувало у цих стінах. Три сини, жінка-німкеня, повік хвора… А працював Панас Мирний, як і її сестра Катя, бухгалтером. Ненавидів свою професію та мусив утримувати родину…
Потім поїхали до музею Котляревского, але то була зовсім інша історія. Комерція тхнула від самих воріт. Там товклися якісь наречені з гостями напідпитку… Виявилось, що задля залучення туристів, вигадали, що Котляревський опікувався молодятами.
Потім, взагалі – новина… Котляревский тут ніколи й не жив! Просто побудували сільську хатку «під Котляревського». Вийшли звідти пригноблені... Схотілося знову до Панаса Мирного, до його садочка, до справжньої хатки, де дух письменника досі ширяє над тим благословенним куточком…
Зненацька Назар запропонував: «Поїдемо до Опішні!».
- Але вже п'ята година вечора!
- Там заночуємо, а вранці подивимося музей гончарного мистецтва.
- Де заночуємо?
- У мене в колегії є знайомі…
Ольга заколивалася, та хлопець і не наполягав... Щойно всілися біля пам’ятника галушкам трохи оговтатися, як зателефонувала донька. Вона відійшла осторонь й впевнила її, що просто вийшла до магазину за хлібом, а взагалі – все гаразд. Навіщо так сказала? А як щось трапиться, не будуть і знати, де шукати суддю Дорош. Поки Назар з'ясовував у перехожого, як дістатися Опішні, вона вирішила зателефонувати подрузі Валі і розповісти коротенько про свої пригоди. В принципі, культурна програма, нічого такого, але краще, щоб хтось про це знав. Потім підійшла до свого супутника і весело вигукнула:
- Поїхали!
Дорогою до Опішні на звичайному сільському автобусі Ольга вслухувалась у цікавий полтавський говір і уявляла просте життя селян з їх проблемами. Дійсно, в автівці таким не проберешся. Їй-то що…А ось Назар — художник і він напевно мусить бачити людей, перейматися їхнім життям...
А в Опішні на їх чатував дощ... Трохи посиділи на автобусній станції, сподіваючись перечекати, та дощ все періщив і не думав спинятися на догоду мандрівникам.
- Приїхали у свинячий голос, – засміявся Назар і запропонував тим часом щось перекусити.
Купили у магазинчику свіжої пухнастої паляниці і з'їли її, запиваючи кефіром. Потім пішли до колегії.
– Скрізь - гарні люди й усі мої знайомі, - засміявся Назар, коли сторож з магазину побутової техніки дав їм целофанову обгортку, якою впаковують коробки з під холодильників. Накрившись тим целофаном, вони попрямували до колегії. Коли прийшли, вже лише мрячило. Тепер Ольга почувала себе чудово поруч з цим дивакуватим чоловіком і значно впевненіше. «З ним не пропадеш», – чомусь подумала.
А знайомої Назара в колегії не знайшли... Поїхала у відпустку...
- Де переночувати? – перепитала почтива тіточка у коридорі. – Ми якраз готуємося до з'їзду гончарів, тож вільних ліжок не маємо. А згодні зупинитися на квартирі?
- Так, звісно.
Боже, думала Ольга. Хто б побачив суддю Дорош у цьому селі, то подумав би, що вона з глузду з'їхала. Тітки Марії, до якої їх привели, радо погодилася прийняти мандрівників на ніч. В квартирі було чисто і охайно... Господиня запропонувала диван у кімнаті, та Назар угледів гамак в саду і сказав, що обожнює спати на свіжому повітрі. Довго в хаті не затримались, а пішли гуляти селом. Через мокрий яр вийшли до клуба, а там – концерт з нагоди Дня незалежності. І тут Ользі знову стало незатишно, бо Назар чомусь поводився так, начебто приїхав сюди сам: підходив до селян, заводив з ними розмови, питав про якісь дурниці на кшталт – як врожай, чи вродила картопля і таке інше. Потім, не звертаючи на неї жодної уваги, пішов до школярів, познайомився, представився журналістом і поцікавився, як їм живеться, що то за концерт... І навіть не дивився, чи сунеться за ним його супутниця. Ольга прокляла своє рішення їхати сюди... У такій дурній ситуації вона ще не була ніколи в житті... Що робити? Іди шукати тітку, забирати свої речі, та – гайда додому? На чому? Просто пастка якась! Як звідси вибратися? Вона ж не просто приблуда якась. Вона – поважна суддя Дорош! І як вона погодилася на цю авантюру? Чи в неї памороки забилися? Чи приворожив її цей невдаха?
Нарешті почало темніти... І вони пішли шукати свій тимчасовий притулок. Знову потрібно було перейти через мокрий яр... Ольга ковзалась на слизькій траві, а Назар подавав їй руку, проте було враження, що він її не бачить. Коли вилізли з яру на гору, він присів на звалене дерево, кивнув їй сісти поруч, витяг з наплічника планшет і заходився малювати ескізи облич. Ольга мовчки вдивлялася в останні промені сонця, яке вже геть зайшло за небокрай. Десь заспівав соловейко....У серпні?
- А ви десь працюєте? – запитала спересердя.
- Дрібним службовцем на пів-ставки...
- Дрібним службовцем? Як це? Хіба ви не художник?
- Приходжу на роботу, відсиджую свої чотири години й одразу про цю роботу забуваю.
- Хіба так можна?
- Можна.
- А як називається ваша посада?
- Адміністратор.
- Адміністратор? – у Ольги полізли очі на лоба.
- Так. Мій друг - директор цієї фірми, ось він мене й тримає на пів-ставки. А з іншого місця мене б давно викинули під зад коліном.
- То ви – ледар?
- Чому ледар? Маю широке коло інтересів, – говорив і одночасно малював голови якихось жіночок у хусточках. – Я пишу картини, багато читаю... Але цим на життя не заробиш. Хіба всі повинні робити кар'єру? Я не хочу ніякої кар'єри. Я хочу просто жити... Через те мені близький Панас Мирний. Справжні творчі люди зовсім не захищені... Але так було завжди на Землі. Ви ж чули, що Панас Мирний працював бухгалтером, щоб годувати родину. А ви уявляєте, як то цілий день бозна чим займатися, коли в голові складаються зовсім інші сюжети? І вдома не відпочинеш… А троє дітей! А родину годувати! А жінка завжди хвора й зі своїми проблемами! А лікувати її треба, а дітей виводити у світ, а дати їм пристойну освіту!...
- Та що ви на ту бідну дружину в’їлися? Завдяки їй і музей зберігся… Якби вона не була німкенею, то була би наразі його домівка щось на кшталт «музею Котляревського». Поназбирали б по селах якесь манаття, видали б за музей Мирного й наживалися б на тих, що беруть шлюб. Хоча то – просто музей народного побуту.
– Вам цього не зрозуміти. Даруйте, але Панасу Мирному від цього не легше... Його музей потрібний нащадкам, тобто мені особисто… А Мирний може, якщо б не тягався на ту кляту роботу, ще який шедевр нам залишив.
– Кому це «нам»?
- Ви маєте рацію... Мені...І ще купці людей. Тим, хто живе після нього, і їм легше від того, що була в Україні людина, яка вміла писати справжні романи.
- Не розумію вас...
- Як би пояснити… От ви довго йшли до того, щоб стати суддею?.
- Так...
- І мрієте, що вас помітять, і ви станете суддею Верховного суду?
- Чесно кажучи, так...
– А ось уявіть собі іншого письменника – Бориса Грінченко. Людина народилася десь на Донеччині, і батьки говорили суто російською. А сам став українським письменником! Потім ще жалівся... Напишеш ту українську книжку, казав, та ще й мусиш її випускати за свій кошт. І так майже усі творчі люди, які не мають відношення до комерції…. І я…
Назар показав їй профіль одного дядька, з яким він розмовляв у сільському клубі, і пояснив.
ЗМІСТ
На попередню
|
|
