Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Конспект лекцій Cоціальна психологія особистості і спілкування
2. 4. Соціалізація особистості.
Згідно з найпоширенішим визначенням, соціально-психологічна соціалізація (від лат. socialis - суспільний) - характеристика це процес входження індивіда в суспільство,
соціалізації особистості активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в даному суспільстві. У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, відповідні навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за умов стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за умов цілеспрямованого формування особистості. Завдяки активності людини її життєвий шлях, відображення нею соціально-психологічної реальності перетворюється в складну двосторонню взаємодію особистості та соціального життя. Складний процес взаємовпливу одне на одного і є джерелом ^розвитку та становлення індивіда. З погляду соціальної психології активність індивіда зумовлена людською потребою належати до соціуму, сприймати, оцінювати й осмислювати його, ідентифікувати себе із своїм народом, конкретною соціальною групою. На стадії переходу взаємовідносин і зв'язків стереотипні вимоги групи до поведінки індивіда спонукують його до вироблення відповідної лінії поведінки особи й вибору конкретного її варіанта. Отже, основа соціально-психологічного розуміння соціалізації особистості грунтується на характеристиці соціально-психологічного типу особистості як специфічного утворення, продукту соціально-психологічного відображення соціального життя, соціальних відносин.
Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні явища виникають як відображення різних форм спілкування. Але формування соціально-психологічного типу відбувається насамперед за допомогою власного досвіду спілкування в безпосередніх соціальних контактах, де людина зазнає впливу мікросередовища, а через нього — і макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Людина прилучається до тієї чи іншої групи часто-густо саме задля того, аби стати її частиною, осягнути почуття «Ми» й почуття «Я» серед «Ми», що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукує до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду. Отже, двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне відтворення цих зв'язків. Тобто людина не лише адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, але й перетворює їх у власні цінності, орієнтації, установки завдяки власній активності.
Джерела сучасної концепції соціалізації знаходимо в працях А. Бандури, Г. Тарда, Т. Парсонса. Вивчення процесів соціалізації в наш час зводиться до широкого й вузького розуміння цього поняття. Соціалізація в широкому розумінні — це визначення походження й формування родової природи людини. Йдеться про історичний процес розвитку людства, філогенез. Соціалізація у вузькому смислі — це процес залучення людини до соціального життя шляхом активного засвоєння його норм, цінностей та ідеалів. Виходячи із тлумачення соціалізації як результату засвоєння людиною умов соціального життя й активного відтворення нею соціального досвіду, її можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Перший визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей і пов'язаний з формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов'язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду і як результат — становленням індивідуальності.
Хоч би яка галузь наукового знання досліджувала феномен соціалізації, в ньому постійно розкривають нові якості, що лише підкреслює багатоаспектність даного поняття, а не означає щораз нове його тлумачення. Адже будь-яка наука, що вивчає даний процес, розкриває тільки ті його сторони, які належать до предмета її вивчення. Сказане дає змогу виокремити філософський, соціологічний, психологічний, соціально-психологічний, психолого-педагогічний аспекти соціалізації. З погляду соціально-психологічного підходу соціалізація полягає у формуванні соціального досвіду індивіда, що здійснюється в процесі його взаємодії із своїм найближчим середовищем та оточенням. Принагідно слід зазначити, шо найбільш повну і об'єктивну характеристику соціалізації можна отримати лише внаслідок міждисциплінарною дослідження цього процесу, проведення якого потребує дотримання основних методологічних принципів:
соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації);
самодетермінації (індивід у процесі соціалізації розглядається як активне начало в перетворенні матеріальних і духовних цінностей);
діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія зі своїм найближчим оточенням, що здійснюється в процесі спілкування та діяльності);
двостороннього процесу соціалізації — входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне відтворення цих відносин, що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв'язків).
Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації передбачає виокремлення й розмежування в ньому двох взаємопов'язаних напрямів: змістового та функціонального, де перший представлений особистісними надбаннями й утвореннями, а другий характеризує те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.
Т. Парсонс в ролі основного механізму соціалізації визначає пристосування. Більшість дослідників стверджують, що адаптацію можна розглядати як складову соціалізації і як її механізм. Тому розрізняється два види адаптації — психофізіологічна та соціально-психологічна, що перебувають у взаємозв'язку. При цьому соціально-психологічна адаптація являє собою оволодіння особистістю ролі під час входження в нову соціальну ситуацію, це — конкретний процес соціалізації. Адаптація є лише одним з елементів соціалізації поряд з іншим, не менш важливим, — активністю особистості, її творчим вибірковим ставленням до середовища, активним відтворенням соціального досвіду, перетворенням наявних соціальних умов і форм. Отже, соціалізація постає як єдність адаптації та активності особистості: засвоєння норм і цінностей соціального середовища відбувається у взаємозалежності і взаємозв'язку з активністю індивіда.
Стосовно поняття «формування», то донедавна в педагогіці домінувало ^явлення про формування людини як про сукупність процесів взаємодії особистості й суспільства, за яких індивіди розвивають у собі ті чи інші якості. В такому широкому розумінні дане поняття ототожнювалося із соціалізацією й між ними визнавалася певна рівноцінність. Причому виховання тут виступало як частина цього процесу, а саме — свідомий, цілеспрямований вплив на індивіда. Вузьке тлумачення поняття «формування» зводилося до копіювання індивідом зовнішніх організованих впливів. За будь-яких умов, при всій широті поняття «формування» (цікава його етимологія: формувати — означає надавати форму чому-небудь або комусь, стійкість, завершеність, певний тип), воно вужче соціалізації і часто-густо не відтворює дуже важливого її аспекту — активності індивіда, вибірковості його власних реакцій на впливи, що йдуть іззовні. Саме тому формування особистості та її соціалізація можуть прямувати за траєкторіями, які не зовсім збігаються. Адже соціалізація здійснюється як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього впливу середовища, що має елементи стихійності, неорганізованості. Цей висновок є достатнім і для розмежування понять «соціалізація» та «виховання» (під вихованням розуміється цілеспрямований і свідомо здійснюваний вплив на особистість усього суспільства та його соціальних інституцій з метою організації та стимулювання активної діяльності особистості): соціалізація ширша від виховання, вона є як організованим, так і стихійним, не завжди усвідомлюваним, процесом.
Є взаємозв'язок між поняттями «соціалізація», «становлення» та «розвиток». Якшо під соціалізацією розуміють процес, у ході якого людська істота з певними біологічними задатками набуває якостей, що необхідні їй для життєдіяльності в суспільстві, то в такому розумінні соціалізація — це процес розвитку людини як соціальної істоти, становлення її як особистості. З іншого боку, розвиток особистості, ототожнюючи із соціалізацією, подають як процес входження людини в нове соціальне середовище та інтеграції в ньому в результаті цього процесу. Звужує поняття соціалізації обмеження цього процесу певним віковим періодом, наближуючи його до поняття «зростання».
Характеризуючи реальні біологічні, соціальні, моральні та інші процеси, варто розглядати щось одне (розвиток чи становлення) в ролі пріоритетного, провідного. Так, з погляду фізіологічного зростання індивіда, цей процес розглядається передусім як розвиток —
моменти становлення новоутворень тут виступають як другорядні, як такі, за допомогою яких здійснюється фізіологічний розвиток; водночас процес перетворення людського індивіда в особистість є процесом становлення, а потім уже розвитку. Отже, фізично людський індивід переважно розвивається, особистісно — переважно стає. Така логіка викладу матеріалу може бути прийнятною і в розгляді співвідношення дефініцій «соціалізація» та «розвиток». Якщо в ролі пріоритетного розглядати розвиток особистості, то дане поняття можна вважати дещо ширшим за змістом, оскільки воно охоплює не лише соціально-моральні, а й психофізіологічні характеристики. Розвиток — це процес безперервних змін у психіці й організмі людини, що відбувається не лише під впливом соціальних чинників, а й за чіткої зумовленості біологічними чинниками: закономірностями дозрівання, функціонування і старіння організму. Таким чином, спільною ознакою соціалізації та розвитку є їхня зумовленість соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінність полягає в тому, що для розвитку властива ще й наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей, очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін. Загалом поняття «соціалізація» та «розвиток» не протиставляються й не ототожнюються, а взаємодоповнюються одне одним: саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості до різного роду взаємодій з оточенням; знання цих особливостей допомагає успішно здійснювати процеси навчання, виховання та формування соціально зрілої особистості.
Щодо самого поняття «становлення», то воно широко використовується вченими в сучасній філософській, історичній, соціологічній, соціально-психологічній та психолого-педагогічній літературі. Так, у філософській довідковій літературі воно представлене як єдність буття і небуття, виникнення і знищення. Виражаючи стан незавершеності існування, становлення розкриває перехід можливості в дійсність і може розглядатися як проміжна ланка між ними. Дане визначення спирається на досягнення попередньої філософської думки. Інше значення становлення, наповнене конкретнішим змістом, пов'язане з позначенням розвитку якихось явиш, феноменів, якостей, утворень, процесів від певного початкового стануло відносної завершеності. Саме таке розуміння становлення використовується в етиці, соціальній психології, соціології, педагогіці тощо. Характеризуючи процесуальний напрям становлення, наголошують передусім на тому, ідо це — процес діалектичної взаємодії людського індивіда, наділеного певними задатками і здібностями, із соціальним оточенням, з урахуванням його саморозвитку, саморуху. Відбувається індивідуальна трансформація соціального досвіду, культури людства, яка проявляється двояко: з одного боку, людина, спираючись на конкретні умови життя, особисті якості, по-різному засвоює соціальний досвід, а з іншого — своєрідність, індивідуальність, яких набуває цей досвід у кожної особистості, стають одним із джерел зміни звичних схем поведінки і відносин, що склалися. Таке розуміння даної дефініції знімає в принципі всіляку різницю між поняттями «соціалізація» та «становлення». Водночас у рамках загального процесу соціалізації становлення виступає як більш частковий момент, складовими компонентами якого є виховання, формування й розвиток. Цілеспрямоване виховання в ідеалі передбачає максимально керувати процесом соціалізації. Однак повне усунення стихійного начала із процесу соціалізації особистості видається неможливим, а установка на можливість цього — помилковою та ілюзорною, адже розвиток і становлення суспільства та його членів завжди зберігає особливості природно-історичного процесу, шо містить у собі складну діалектику свідомого і стихійного.
Соціалізація людини розгортається за конкретних умов життєдіяльності індивіда.
Цей процес охоплює всі аспекти прилучення особистості до культури, навчання й виховання, за допомогою яких людина набуває спроможності брати участь у суспільному житті.
Успішній соціалізації сприяє дія таких чинників, як очікування, зміна поведінки і прагнення відповідати цим очікуванням. Долучаючись до процесу історичної практики, індивід проявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого життєвого досвіду. Об'єктивно, формуючи й розвиваючи власне «Я», особа не може існувати без спілкування та поза діяльністю. Отже, основними сферами соціалізації можна вважати діяльність, спілкування та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як
суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, самостійність, ініціативу, творчість і професіоналізм, засвоює нові види прояву власної активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми один одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення «Я-концепції» індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації людини.
Під способами соціалізації вчені переважно розуміють конкретні види взаємодії індивіда із середовищем, за допомогою яких він активно прилучається до суспільного життя й засвоює соціальний досвід. Способи залежать як від особливостей самої особистості, так і від соціальної ситуації, в якій індивід опиняється. Вищесказане дає змогу вести мову про зовнішні та внутрішні прояви ставлення особистості до умов життєдіяльності, які не завжди збігаються, тобто зміст соціалізації не буде повним, якщо його оцінювати лише за зовнішніми ознаками. Йдеться також про зовнішні та внутрішні критерії процесу соціалізації. Серед критеріїв соціалізованості особистості виокремлюють: зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картин світу; адаптованість особистості, її типова поведінка, спосіб життя; соціальна ідентичність, незалежність особистості, впевненість, самостійність. За умов демократичних форм взаємодії можливі такі способи соціалізації, як індивідуалізація, актуалізація «Я», самореалізація (прояв власного «Я», перетворення потенційних можливостей в актуальні, задоволення потреби в самореалізації, впевненість у висловлюванні думок, самостійність у розв'язанні проблем, ініціативність), інтеграція (прилучення особистості до норм і цінностей спільноти, світових соціальних інституцій та до цивілізації за рахунок розвитку і збагачення національної культури), конструктивна взаємодія (засвоєння індивідом ідеалів, цінностей соціального життя шляхом саморозвитку та виховання і сприяння прогресу соціального оточення). За тоталітарних умов життєдіяльності особи спостерігаються, на думку Е. Фромма, такі способи соціалізації, як мазохізм (моральне приниження, підкорення), садизм (набуття над іншими необмеженої влади), деструкція (людина позбувається почуття власного безсилля шляхом руйнації навколишнього середовища), конформізм (відмова від власного «Я», уніфікація «Я»).
Питання етапів і стадій соціалізації вирішується в соціально-психологічній літературі неоднозначно. За ознакою «ставлення до трудової діяльності» Г. Андреева виокремлює три стадії соціалізації — дотрудова, трудова й післятрудова (соціологічний підхід). Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік і має два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, на яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає ціла група людей) та навчання. Трудова стадія пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. В наведеній періодизації найбільш дискусійним питанням є якраз третя стадія соціалізації. Ряд учених вважає, що саме поняття соціалізації особистості несумісне з тим періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що пенсійний період життя людини є тим віком, який продовжує вносити певний вклад у відтворення соціального досвіду.
Протилежним до соціологічного підходу є психоаналітичний, з погляду якого особливе значення для соціалізації індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов'язує стадії соціалізації з проявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.
Вчинковий підхід до проблеми розвитку і становлення особистості в соціумі (В. Роменець, В. Татенко, Т. Титаренко та ін.) передбачає той факт, що життя як учинок може відбуватися за умови, коли кожний його прояв, вольовий акт, переживання, кожна думка будуть формою реалізації вчинкового принципу (див. табл. 3). Ще один підхід до розгляду питання про стадії соціалізації — компромісний — враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди на них. Згідно з цим підходом виокремлюють два етапи соціалізації: первинну (вона охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання у школі до початку соціальної зрілості й вибору професії) і вторинну (засвоєння соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).
Людина, яка народилася, не здатна самостійно існувати в соціумі і взаємодіяти з соціальним середовищем без допомоги й піклування дорослого. Життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування й розпочати «вчинкову одіссею» самоствердження себе як людини. Отже, вчинок народження переходить у вчинок самоствердження за допомогою дорослих, які повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище. Вчинок самоствердження охоплює вік дитинства, отроцтва і юності. Етап розвитку після народження характеризується великою активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психо-соціальної істоти. Дошкільне дитинство за темпами соціалізації в багато разів перевищує всі наступні періоди онтогенезу. Дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність. Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію відповідно до своєї уяви; молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем своїх бажань; підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом ухвалення рішень; юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню в поглядах на ідеали життя й тим самоствердитися. Отже, сутність даного вчинку полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини.
Людина відповідає самій собі на запитання «хто я є?», «що я хочу й можу?». Пошук відповідей вимагає емоційних, вольових та інтелектуальних витрат, власної ініціативи, активності, стійкості тощо. Вчинок самовизначення має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси й добра, на вчинок любові, тяжіє вчиняти, не може не вчиняти. Це період випробування на вчинкову зрілість. Вчинок самовивільнення передбачає рефлексивну орієнтацію в ситуації, яка склалася, з'ясування її передумов і прогнозування її подальшого розгортання з погляду прийнятності чи неприйнятності для реалізації своїх задумів.
Соціалізація відбувається під дією різноманітних впливів та засобів, що походять від макро- чи мікросередовища. Якщо йдеться про цілеспрямовані вшіиви, шо здійснює суспільство на формування особистості, то це — агенти соціалізації. Вони діють на макрорівні через засоби масової комунікації (телебачення, радіо, комп'ютер, періодичні видання), культуру, мистецтво тощо і впливають на становлення «Я-концепції», формування переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій особистості. Сучасний етап характеризується актуалізацією з'ясування основних детермінант і закономірностей даного впливу на кожному з вікових періодів розвитку індивіда.
Психологічні впливи, або засоби, за допомогою яких здійснюється соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже, перехід зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори поведінки індивіда, називаються соціально-психологічними механізмами. Іншими словами, це процес поєднання в соціально-психологічному відображенні людини чинників, що характеризують умови соціуму, з особливостями особистості. Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації відносять наслідування, навіювання, переконання, зараження. Інші — соціальну фасилітацію, конформізм, дотримування норм. Треті — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації охоплює імітацію, ідентифікацію, керівництво. За ознакою «організованість — неорганізованість» соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (до них належать навчання, виховання, інструктаж тощо) та стихійні впливи (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет, лідерство тощо). Друга група механізмів переважно базується на ефекті довіри до людини (що здійснює вплив), заниженій самокритичності, підвищеній сугестії індивіда, невпевненості в собі тощо. За ознакою «усвідомлювання — неусвідомлювання» виокремлюють усвідомлювані (переконання, групові експектації, вплив авторитету) та неусвідомлювані механізми соціалізації (вони проявляються здебільшого в ранньому дитинстві та виражаються через такі явища, як навіювання, наслідування, психологічне зараження, ідентифікація).
Соціальне оточення діє на індивіда не лише безпосередньо, прикладами, поведінкою, міркуваннями окремих людей, груп, а й через книги, засоби масової комунікації, встановлені в суспільстві закони, правила, норми, моральні цінності. Водночас соціальне середовище — це також і предмети праці, культури, науки, які входять у плоть і кров життя людини і є її неодмінними атрибутами. Різні складові соціуму нерівноцінні й мають неоднаковий вплив на індивіда в різні періоди його становлення. З одного боку, тут велике значення відіграють особливі вікові періоди в житті людини, а з іншого — різні економічні, політичні, релігійні, побутові, соціокультурні, соціально-психологічні умови та катаклізми суспільства, дія стабілізаційних і деструктивних чинників у ньому.
Стосовно змін у психіці людини, то вони можуть відбуватися повільно й поступово, що є сполучним з так званими еволюційними змінами, які характеризуються кількісними, якісними і структурними перетвореннями психіки особистості. Однак поряд з такими повільними змінами фіксуються бурхливі, швидкі та глибокі революційні перетворення, пов'язані з кризовими періодами розвитку і становлення індивіда. В суспільних науках, у тому числі й у соціології, таким зрушенням людини відповідає поняття «соціальний перехід» індивіда із одного соціального стану в інший. Критичні періоди й соціальні переходи нерідко супроводжуються хворобливою психологічною перебудовою, підвищеною сенситивністю до певних зовнішніх впливів, що призводить до порушення рівноваги, появи нових потреб тощо. У сучасній психології не склалося на сьогоднішній день єдиної думки з приводу кризових періодів або вікових криз. Певна частина психологів вважає, що криза — це ненормальне, болісне явище, результат неправильного виховання, інша — вбачає в кризах конструктивну функцію і вважає їх закономірним, неминучим явищем, яке зумовлюється біологічними чинниками, зокрема статевим дозріванням. Так, 3. Фройд підкреслював, що криза — це результат суперечностей між сексуальним розвитком і суспільним обмеженням. К. Левін пов'язував кризові періоди в житті людини із зміною її соціального статусу. Л. Виготський розглядав чергування кризових і стабільних періодів як закон психологічного розвитку. Він зазначав, що в критичні періоди не припиняється конструктивна робота людини, а руйнівна діяльність здійснюється у зв'язку з тим, що вона викликається необхідністю розвитку нових властивостей і рис особистості. Перехід до вищої вікової фази нерідко викликає сповільнення темпів розвитку особистості, що дало змогу Л. Виготському висунути гіпотезу про відсутність збігу між трьома складовими дозрівання людини в підлітковому віці — статевого, загального й соціального.
Криза, на думку Т. Титаренко, це тривалий внутрішній конфлікт з приводу життя в цілому, його сенсу, основних цілей і шляхів їх досягнення. І переживання людиною кризи тісно пов'язане зі ступенем усвідомлення кризового стану, із рівнем особистісної зрілості, із здатністю її до рефлексії. Відповідна вікова криза готується зсередини, час її приходу визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати на цій віковій сходинці. Г. Шихі зауважує, що в перехідні моменти спосіб життя піддається змінам у чотирьох вимірах: перший вимір пов'язаний із внутрішнім відчуттям себе стосовно інших; другий — із почуттям безпеки й небезпеки; третій — характеризується сприйняттям часу (чи достатньо його, чи не вистачає); четвертий — відчуттям фізичного спаду. Названі відчуття задають основний тон життя й підштовхують людину до тих чи інших рішень. І. Томан, погоджуючись із визначенням кризи як стану чуттєвих і духовних стресів, шо вимагає значної зміни життєвих позицій протягом короткого часу, аналізує його (це поняття) як структуроване явище: по-перше, поява події порушує чуттєву й духовну рівновагу людини; по-друге, подія змінює нормальний перебіг життя індивіда; по-третє, подія вимагає змінити життєву позицію і способи, якими людина діє у звичайній ситуації; по-четверте, криза вимагає пошуку нових методів виходу з незвичної ситуації.
Говорячи про кризові та стабільні періоди життя особи, варто звернути також увагу на той факт, шо періодизація психічного розвитку враховує передусім психофізіологічні зміни в організмі людини, а періодизація соціального розвитку спирається на особливості взаємодії індивіда із соціумом на різних етапах його життя (тобто на міру його участі в суспільній діяльності й соціальних контактах та характер засвоєння соціального досвіду й відтворення соціальних зв'язків). Саме тому періодизація соціального розвитку має дещо інші вікові межі, ніж періодизація психічного розвитку. Наприклад, згідно з періодизацією психічного розвитку старший підлітковий вік (14—15 років) і ранній юнацький вік (16—17 років) належать до різних вікових періодів, тоді як в періодизації соціального розвитку вони вважаються єдиним маргінальним (перехідним) періодом соціалізації і через схожість її механізмів, інституцій, способів і т. п. не розглядаються окремо. В юридичній психології вік 14—17 років також не поділяється на окремі періоди, а для його характеристики використовується термін «неповнолітній», тобто такий, що позначається певним соціальним статусом індивіда, його громадянськими правами, привілеями та обов'язками. Отже, характеристики, що вмішуються в поняттях «психологічний вік» і «соціальний вік», не завжди збігаються: наше життя дає непоодинокі приклади, коли індивід відповідає своєму психофізіологічному вікові, а в плані соціальної зрілості вважається інфантильним.
Американські психологи Г. Гаулд, Д. Левінсон, Д. Вейлант виокремили такі особливі періоди життя індивіда: 16—22 роки (це час, коли людина намагається довести собі та іншим, що вона здатна до самостійного життя; характерною ознакою поведінки в цьому віці є демонстрація власної незалежності); 23—28 років (цей період характеризується самоутвердженням особистості; в людини формується стійке уявлення про місце, яке вона посідає або хотіла б посісти в житті; для цього періоду властива різка зміна життєвого курсу); 29—32 роки (не перехідний період між двома життєвими стадіями, коли відбувається досить різка переоцінка цінностей, постають запитання типу: «Хіба я так уявляв собі своє життя?»; це надзвичайно важкий період, для якого властива емоційна неврівноваженість, часта зміна настрою); 33—39 років (у цей період сімейне життя втрачає свою чарівність і всі сили, мовби задля компенсації, люди віддають роботі, що сприяє досягненню серйозних результатів у професійній сфері; разом з тим і досягнуте здається недостатнім); 40—42 роки (це складний перехідний період: досягнуті результати здаються недостатніми, виникає відчуття, що життя проходить даремно; до такого депресивного душевного стану додаються погіршення здоров'я, ознаки втрати молодості); 43—50 років (нова рівновага; в цьому віці для більшості людей притаманна стабільність, можливе творче піднесення; діяльність, зазвичай дуже продуктивна); після 50 років (не період зрілості, коли людина дійшла згоди із собою; разом з тим знову постає питання про смисл життя та його цінності, про те, що зроблено й що лишилося зробити; це період, коли людина намагається уникати будь-яких конфліктів; продуктивність праці може бути високою завдяки досвіду в роботі). Наведена періодизація особливих періодів у житті людини заслуговує на увагу, водночас вона не враховує весь її життєвий шлях (від народження аж до смерті), такі важливі вікові періоди, як один, три, сім років (це критичні періоди в житті дитини); 8—9 років (цей період характеризується творчим піднесенням); 12—15 років (це підлітковий перехідний період, дитина критично ставиться до себе та оточення, намагається переосмислити навколишній світ); 55—60 років (це критичний період у житті чоловіків і жінок, адже в цьому віці більшість із них виходять на пенсію, що викликає гостре відчуття непотрібності).
Сучасна вітчизняна психологічна наука дедалі більшого значення надає проблемі допомоги особистості в подоланні нею кризових станів особливо на етапі набуття та закріплення професійного досвіду, що за часом може збігатися з так званою кризою середини життя людини як переходу від молодості до зрілості, нового етапу в осмисленні нею змісту власного буття і призначення в суспільстві. У психологічній науці немає однозначного погляду на хронологію життєвого циклу особистості щодо особливостей даного періоду. Так, якщо Е. Еріксон відносить кризу середини життя людини до сорокарічного віку, а Г. Шихі — до періоду між 35 і 45 роками, то Т. Титаренко вважає, що криза середини життя припадає на межі віку 37—40 років. Е. Еріксон характеризує даний період життя особистості як генеративність, тобто на цій стадії відбувається боротьба між установкою на продуктивний розвиток і станом стагнації. При цьому продуктивність і творчість у різних сферах життя тісно пов'язані з турботою про інших. Г. Шихі зауважує, що даний період є станом загостреного відчуття часу, що «скорочується»: втрата молодості, згасання фізичних сил, зміна первинних ролей — будь-який із цих моментів може спричиняти кризову ситуацію. На думку Т. Титаренко, середина життя — це період екстраординарного зростання і внутрішніх змін, який недарма порівнюють з підлітковим віком. Саме тому його називають другим і останнім шансом зробити свою справу, стати глибшим і суттєвішим, адже в цей період максимальні очікування з боку соціуму поєднуються з реорганізацією особистісних рис, консолідацією інтересів, цілей і обов'язків. Водночас особистість починає ставити перед собою запитання про доцільність прожитого життя, його насиченість, задумується над тим, чому вона не досягла цілей, поставлених колись перед собою. К. Юнг розглядав середній вік як час максимального прояву потенціалу людини і змін в її психіці, які швидше починаються в жінок, аніж у чоловіків.
В основі теорії розвитку людини Ш. Бюлер лежить інтенція (намір). Інтенціональність особистості виявляється протягом життя у виборах людини для досягнення поставлених цілей, формування й досягнення яких зумовлює основні фази життєвого циклу.
■ Перша фаза продовжується до п'ятнадцяти років і характеризується відсутністю в людини якихось цілей, розвитком в основному фізичних і розумових здібностей індивіда.
■ Друга фаза триває до двадцяти років і відповідає періодові юності, коли людина усвідомлює свої потреби, здібності та інтереси, планує великі зміни, пов'язані з вибором професії, партнера, смислу буття.
■ Третя фаза продовжується до сорока п'яти років і відповідає зрілості людини. В цей період ставляться чіткі цілі, досягається стабільність на професійному рівні та в особистому житті, приймаються рішення щодо створення власної родини та народження дітей. ■ Четверта фаза триває до 65 років. У цей період людина підводить підсумок минулої діяльності, переглядає цілі з урахуванням свого професійного статусу.
■ П'ята фаза починається в 65—70 років, коли більшість людей перестають досягати цілей, що ними були поставлені в юності. На цьому етапі людина намагається осмислити своє існування як ціле, проаналізувати виконання запланованих цілей, у зв'язку з чим виникає почуття задоволення (цілі виконані) або розчарування (цілі виявилися недосяжними).
А. Мілтс вирішує питання розвитку і становлення особистості в суспільстві шляхом розв'язання проблеми гармонії та дисгармонії особистості. Гармонію автор розглядає як поняття, яке охоплює проблему узгодження між природою, суспільством і людиною, що передбачає взаємну відповідність, рівновагу, порядок, пропорційність різних предметів і явищ. Поняттям «дисгармонія» позначається брак погодженості, прояв диспропорцій, антагонізми, хаос, втрата рівноваги, деградація, невідповідність предметів і явиш або їхня невідповідність наявній нормі, взірцю, ритму. Часто-густо дане поняття поєднують з характеристиками драматичних чи трагічних проявів у людському житті. Тут учений слушно ставить питання про те, чи завжди трагізм і драматизм — це руйнівна або спустошувальна сила, хіба вони не сприяють появі великих досягнень культури й не збагачують внутрішній світ людини, і чи маємо ми право в будь-якій ситуації стверджувати, що там, де є погодженість, то це добре, а де цього немає — погано? Суперечка, яка триває тисячоліттями, про те, хто справжній володар природи, суспільства й людини — дисгармонія чи гармонія, хаос чи порядок — зовсім не закінчена. Дисгармонія вносить стурбованість, тривогу, роздирає, мучить і гризе людські душі, водночас та ж сама дисгармонія породжує чудову перлинку. У зв'язку з ним висловлювалася думка: для того, щоб створити яскраву зірку, потрібен хаос. Не можна не погодитися і з іншим твердженням: формування нового суспільства передбачає перехід до домінанти гармонійного поєднання природи, суспільства й людини, яке зовсім не означає, що драматичне і трагічне цілком зникнуть — вони втіляться у великі цінності людської культури та людських стосунків.
Проблема гармонії і дисгармонії особистості аналізується авторо
Книга: Конспект лекцій Cоціальна психологія особистості і спілкування
ЗМІСТ
На попередню
|
|
