Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Василь Кожелянко / Дефіляда в Москві
є) в московському видавництві “Головешка” вийшов друком роман якогось г-на Налівайкова “Парад в Кієвє”, написаний цим самим рязано-вологодським діалектом, у якому автор-борзописець все перевертає з ніг на голову, по-блазенському переписує історію, починаючи від 1941 року — початку Другої Світової війни, за версією цього писаки сталінські опричники зупинили україно-німецькі війська восени 1941 року під Москвою, згодом перейшли у наступ, 7 листопада 1943 року взяли Київ і провели там дефіляду на честь річниці большевицького заколоту у Петрограді 1917 року; в своєму пасквілі цей писака зводить наклепи на великий український народ, кидає тінь на чисту і безкорисливу україно-російську дружбу, ганьбить блиск і славу української зброї, протягує апологетику комуно-більшовицької ідеології, блюзнірствує щодо пам'яти полеглих вояків за волю України і свободу Росії, святотатствує над могилами і прапорами, сіє сумнів і спокусу в душі маловірів і нетривких духом, зрештою, просто знущається над українською ідеєю та російськими сокровенними помислами.
МЗС України шанобливо складає реляцію МЗС Царства, аби означені донесли до уряду царства та особисто до Його Величности Бориса II позицію уряду України щодо усього вищевикладеного та цілком ненав'язливі рекомендації:
а) в усі осередки прихильників т. зв. “Російської федерації” (далі — федерастів) вкорінити спеціяльно вишколених і добре навчених аґентів КГБ (Колеґіуму громадянської безпеки), які би зсередини розкладали і розколювали осередки федерастів, аби на “День X” всі вони були під рукою, для цього КГБ Царства щільно координувати свої дії з СБУ (Службою братерства України);
б) у рядах сил самооборони Царства провести ретельне чищення старшинського (офіцерського) складу, викрити усі організації зловмисників, провести показові військово-польові суди. Для цього військовій прокуратурі сил самооборони Царства щільно координувати свої дії з ОВ ОКУВР (Особливим відділом Обмеженого континґенту Українського Війська в Росії);
в) взяти на облік КГБ всі засоби множильної техніки. Власників комп'ютерів, зіроксів, принтерів, друкарських машинок та ротаторів попередити про персональну їхню відповідальність за можливе тиражування підривної літератури. Згаданого А. Дугова впіймати, судити показовим судом, журнал “Аліменти” закрити, щільно координувати свої дії з резидентурою СБУ в Москві;
г) міністерству у справах релігії уряду Царства закрити 1000 (одну тисячу) церков, де хоч якось було помічено ознаки скверни аитикиївського сепаратизму, згодом храми відкривати на прохання парафіян за умови їхнього письмового засвідчення вірности Київському Патріархові. Щільно координувати свої дії з Держкомітетом України у справах релігії і культів:
ґ) міністерству легкої промисловости Царства та закладам торгівлі обмежити виготовлення та продаж червоної, синьої та білої тканин, аби унеможливити виготовлення небажаних прапорів, чорну та червону фарбу продавати по талонах, за консультаціями звертатися до міністрів промисловости та торгівлі на пенсії;
д) комбатантам РОА роз'яснити, якими мають бути їхні спогади, Організацію РНСО заборонити постановою Боярської Думи, виконання покласти на полк спеціального призначення ОКУВР. Військовиків сил самооборони до операції знешкодження РНСО не допускати:
е) міністерству освіти Царства підготувати — за попередньою назвою — “Валуєвський циркуляр” (за прізвищем міністра), яким заборонити в школах та книгодрукуванні рязано-вологодський діялект, прозваний “рускім язиком”, Цареві Борису II, який перебуває на відпочинку в місті Емс, подати на підпис указ про заборону згаданого діялекту:
є) увесь наклад наклепницького роману “Парад в Кієвє” спалити. Причетних до його видання судити, а щодо автора г-на Налівайкова, то зініціювати проти нього народний гнів і винесення фатви на зразок присуду Салману Рушді покійним аятолою Хомейні за твір “Сатанинські вірші”.
За цим залишаюся з найправдивішою повагою — міністр закордонних справ України
Тарас Удовиченків
м. Київ.
ДМИТРОВА НІЧ
Цілий день у казармі колишнього совєтського полку НКВД зведений український курінь провадив тренування урочистої маршової ходи. Назавтра ВОНО мало відбутись — ґрандіозна дефіляда звитяжних військ антисталінської коаліції у Москві на Красній площі. До участи в цьому символічному проходженні з українського боку було відібрано найкращих, найхоробріших і найпатріотичніших — бойових вояків і старшин. Для дефіляди всім її учасникам коштом Генерального штабу Українського війська було справлено нові однострої українського зразка: мазепинки з золотошитими тризубами, мундири кольору хакі з вилогами, накладними кишенями, скроєні під носіння сорочки і краватки теж захисного кольору (німці були дуже невдоволені, бо ця уніформа нагадувала ненависний їм британський стиль), замість чобіт справили добротні шкіряні черевики і прекрасної коричневої шкіри гамаші на ремінцях із позолоченими пряжками. В майбутньому за таким зразком планувалось шити однострої для всіх старшин Українського війська. Солдатам належалося майже все таке саме, лише замість гамашів — високі шнуровані черевики.
Десь о шостій годині вечора командуючий екзерсисом полковник Староліт дав команду “Спочинь!” і сказав, що до шостої години ранку панове дефілянти вільні. Можуть виспатись і бути готовими, а також свідомими своєї високої місії та довіри, яку їм виявила нація. Також пан полковник не радив панам дефілянтам йти до курвів у московські борделі чи напиватись алкоголем до тваринної подоби, натомість він рекомендував панам дефілянтам відвідати похідну церкву, що її священик Української Православної Церкви (отець Євлампій) розгорнув у висвяченій полковій так званій ленінській кімнаті, висповідатись і помолитися за славу української зброї, бо грішні суть усі.
— Сам, либонь, не мине кілька чарок перцівки перехилити, — сміючись, сказав Остап Назарук Дмитрові Левицькому, коли офіцери йшли з плацу до казарми.
У казармі до Дмитра і Остапа, які вляглися на залізні ліжка, підійшов знайомий поручник танкових військ:
— Панове, ми, яко послушні, вирішили таки зважити на пораду пана полковника і не йти до московських курвів, але ніхто не завадить нам за дружньою вечерею вихилити по кілька чарок доброї російської водки, а хто хоче — вина. Приєднуєтесь?
— А де ти її, ту водку, візьмеш? — спитав без особливого ентузіазму Дмитро.
— У тім то й річ, що є. Ройовий Шевчукевич знайшов напівлеґальну ресторацію, де продають цілком пристойну довоєнну ще горілку і добрі грузинські вина. Звичайно, за валюту — за гривні.
— Що, Остапе? — спитав Дмитро. — Вживемо потроху, як казала моя покійна баба.
— Потроху, — відповів Остап. — По скільки складаються?
— По двадцять п'ять гривень, — сказав поручник. Дали гроші і задрімали. Остапові снився Львів, як завжди, дощовий, і пані Аліна, яка ворожила на картах і казала, що Остап стане генералом, Остап допитувався, чи вона ретельно вивчила, як лягають карти і чи не помилилась, чи таки генералом він стане, чи може, мільйонером?..
Дмитрові снилась Генця. Ніби вони у Чернівцях, гуляють міським парком. Генця напрочуд лагідна, обіймає його за своєю звичкою — обома руками його ліву руку, ластиться, треться об його плече, сміється беззвучно, тішиться, як дитина, і дивиться на нього, по-дитячому смішно нахиливши голову і примруживши одне око, залізає йому на плечі, аби він ніс її “на горгошах”, а потім від напливу почуттів каже “мур-р-р!”.
Потім їх розбудив поручник і запросив до їдальні, де було накрито столи. Як на Москву 41-го, вечеря була до непристойного розкішною: червоний і чорний кав'яр, сьомга, смажена телятина з цибулею, оселедці і фірмова страва курінного кухаря — рагу по-похідному: свинина, тушкована з картоплею і капустою. Крім “Московской” горілки і грузинських вин, були дорогі кизлярські та єреванські коньяки. Очевидно, ройовий Шевчукевич знайшов не напівлеґальну ресторацію, а кремлівський продуктовий склад.
Дмитро поклав собі не напиватись. Випив лише чарку горілки, дві чарки коньяку — дагестанського і вірменського — та шість келихів вина. Не напився, але й тверезим не був. Панове дефілянти теж не дуже напивалися, гумору і криків, як це буває зазвичай на офіцерських вечірках, не було, всі якось сумовито жартували. Замріяно пили. Але ніхто не впився, не проголошували дотепних тостів, усе було якось ніжно, по-домашньому, всі були уважні один до одного. Прислуговували з охотою сусідові, коли він просив чи то сільничку, чи сифон із зельтерською водою — бо ж справді, завтра вони будуть творити Історію.
— Як ви гадаєте, панове, — несподівано спитав товариство сотник Бриль, схожий на покійного поета Богдана-Ігора Антонича. — Що буде через п'ятдесят років?
Це назагал тривіальне питання несподівано налаштувало зібрання на веселий лад. Посипалися найфантастичніші футурологічні прожекти.
— Українське військо здійснить останній кидок на південь. І український вояк обмиє свої запорошені черевики в теплих водах Індійського океану!
— Українці на північноамериканському континенті проголосять СШУ — Сполучені Штати України!
— Відбудеться Переяславська рада. На якій росіяни попросять прийняти їх до складу Українського царства!
— Ні, Україна не буде царством, вона буде каганатом під назвою Київська Русь!
— Ні, панове, Україна називатиметься Імперія Трьох Морів — Чорного, Балтійського та Каспійського!
— Генерал-полковникові Остапу Назаруку буде присвоєно звання генерал-гетьмана з нагоди його першого 70-річчя!
— Україна розгромить НАТО — негро-арабо-туранську орду!
— Етнічним росіянам в РОА (руской освободітєльной арміі) буде дозволено робити військову кар'єру аж до посади “замкомвзвод” включно!
— У гуманітарних вузах Імперії вивчатиметься ще одна мертва мова — рускій язик!
— Україна встановить дипломатичні стосунки з Сибірською Джамахірією!
— В Москві буде відкрито пам'ятник великому другові російського народу гетьманові Війська Запорозького Петрові Конашевичу-Сагайдачному!
— Українські спортовці стануть чемпіонами світу з копаного м'яча!
...Не дивно, що після таких розмов Дмитрові, коли він заснув, снилися винятково футурологічні сни: то якісь кагани — імператори у плямистих уніформах з червоно-чорно-білими нашивками на рукавах. То реактивні літаки з тризубами на фюзеляжах. То фантастично гарні авта, що мчали кудись широченними дорогами, — все якось миготіло, як у кольоровому кінематографі (що теж фантастика!), аж поки один кадр не зупинився, і Дмитро побачив себе чітко і виразно, як наяву.
Хорунжий Українського війська Дмитро Левицький у новій уніформі йшов головною вулицею України — Хрещатиком. Було літо 1997 року. А саме 24 серпня. Дмитро з радісним захопленням помітив, що місто вбране у синьо-жовті барви — прапори, драпірування вітрин, щити з гаслами. Він придивився до одного і прочитав таке, що змусило його здригнутися: “Хай живе 6-та річниця незалежности України!”. Що за чудо, яка “шоста річниця”, адже від 1941 року, якщо тепер 1997, мало би минути п'ятдесят шість років!?
Це, мабуть, помилка, заспокоїв себе Дмитро. Довкола було дуже багато людей, вони якось дивно вбрані, всі без капелюхів, дівчата в штанах, на сорочках написи латинським шрифтом, які Дмитро прочитати прочитав, проте не зрозумів. Щось дуже багато згадувалося про Америку і якийсь “бузінес”, у кількох молодих осіб Дмитро побачив на синіх штанах ззаду нашиті американські прапорці, що за дива — чи це вони хочуть сказати, що нам Америка до..., але чому, ми з нею, здається, не воювали, хоча за ці 55 років, може, й того... Як чоловік військовий, хорунжий з приємністю відзначив, що київські хлопці мають здоровий спортивний вигляд, і, що посутньо, більшість із короткими військовими стрижками. Щоправда, траплялись і бородаті, й довговолосі, схожі на священиків, але в партикулярній одежі. Очевидно, Патріархат дозволив отцям не носити рясу повсякчас, поміркував собі хорунжий.
На нього увагу звертали, але досить стримано, так — ковзали поглядом і проходили мимо. Але один дядько із сумовито звислими вусами, у вишиванці, перепинив Дмитра:
— Перепрошую, скажіть, що це за форма така на вас — козацька чи “тризубівська”?
Дмитро його достеменно не зрозумів, придивився до дядька: костюм по моді — двобортний, черевики теж — із дірочками, значок на вилозі — синьо-жовтий прапорець і напис: “Верховна Рада України”.
— Це на мені однострій старшини Українського війська, — відповів чемно Дмитро.
— Старшини, — здивувався дядько. — А виглядаєте ви як офіцер.
— Я і є офіцер, — посміхнувся Левицький.
— Так? — дядько втупився у два срібні ромби на Дмитрових погонах. — А яке у вас звання?
— Хорунжий, — вже трохи роздратовано відповів Дмитро.
— Це що, нова форма? — розгублено спитав дядько.
— Нова, нова.
— Гм. Невже провели військову реформу? Гм. — Дядько почухав потилицю. — Казав Мороз, на пленарні засідання ходити треба. Наступної сесії жодного не пропущу. — Дядько радісно потряс Дмитрову руку і пішов до фантастичного автомобіля з мерседесівською зіркою на капоті. Дмитро завважив, що німецьких авт у Києві вельми багато, але траплялися й американські, і французькі. Дуже потішився він, коли, прочитавши латинкою марки “Тойота”, “Міцубіші”, “Мазда”, зрозумів, що це японські машини, — невже вони навчилися робити авта?
Раптом Дмитро побачив ворога! Прямо на нього йшов російський білоґвардієць у золотих пагонах з червоним просвітом і чотирма золотими п'ятикутними зірочками, до того ж офіцер був у блискучих чоботах і картузі-фуражці. Дмитро втупився в білоґвардійця, рука поповзла до кобури, де лежав наладований безвідмовний парабелум. Біляк підійшов до Дмитра і спитав здивовано:
— В чом дєло, товаріщ? Што ви на мєня так смотрітє? Ви што, капітана міліції не відєлі?
“Кацап”, — подумав Дмитро і почав розстібати кобуру.
— Ілі ви іностранєц? — продовжував офіцер. — Да нєт, вот трізуб на фурє. А-а! Ето ваш бандеровскій маскарад. Ви со Львова?
— Ні, я з Чернівців! — прошипів Дмитро і підніс люфу парабелума до офіцерського носа. Але раптом Дмитро помітив, що в “білоґвардійця” на кашкеті кокарда з тризубом. Такі самі тризуби виблискували на погонах російської царської армії і на золотих ґудзиках. “Дивина”, — подумав Дмитро й опустив руку з пістолетом.
— Ну і шуточкі у вас в Чєрновцах, — криво посміхнувся офіцер і трохи невпевнено пішов, пришвидшуючи крок.
Дмитро захотів курити, цигарок в кишенях не було. Він увійшов у першу-ліпшу крамницю, яких на Хрещатику було одна в одну. Зразу розгубився від буяння достатку. Так багато і таких барвистих товарів Дмитро в своєму житті ще не бачив ні в Берліні, ні у Відні, ні в Римі. Навіть у Парижі такого добра не було. Трохи поблукавши, він знайшов прилавок із цигарками. Всі якісь незнайомі марки, але погляд спіткнувся об знайому жовту картинку з верблюдом. Курив колись такі, американські.
— Скільки цигарки оці з верблюдом? — спитав молоденьку крамарочку.
— Двє ґрівни, — фальшиво посміхнулася дівчина. Дмитро витягнув синій п'ятигривневий папірець із зображенням Богдана Хмельницького, дав крамарці, вона довго дивилась на гроші, потім спитала:
— Ето што, новиє образци?
— Гроші як гроші, — відповів Дмитро.
Крамарка дала йому пачку цигарок і решту — дві монети і два папірці. Тепер уже дивувався Дмитро — купюра в одну гривню мала зображення імператора Володимира, як і годиться. Але на монетах замість “50 шагів” було написано “50 копійок”. Дивина — з одного боку тризуб, з іншого — “50 копійок”!
Дмитро вийшов на Хрещатик. Пішов у бік печерських пагорбів.
— А потом я етого пєтлюровца ногамі, — почув він жіночий голос і рвучко обернувся: хто це петлюрівця ногами? Побачив експансивну жіночку невизначеного віку, яка йшла зі своїм супутником, похмурим чубатим чорновусим чоловіком, в обох синьо-жовті прапорці па вилозі піджака. Дмитро кинувся було за ними. Розпитати, за що вони “петлюрівця — ногами”. Але його раптом схопили озброєні хлопці в червоних беретах, із написами “Беркут” на спинах.
— В наручнікі єво! — скомандував знайомий офіцер у пагонах царської Росії. Він підійшов до Дмитра і вдарив його ґумовим кийком по голові...
Хорунжий Дмитро Левицький прокинувся. Було пів на шосту ранку.
ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТИ
Полковник Дмитро Левицький завжди мав мороку зі своїм днем народження. А все тому, що його особисте свято (чому день народження — свято, цього ніхто ще якось переконливо не пояснив) збіглося з найбільшим святом України — Днем незалежности. Хіба він винен, що 1991 року народився саме 30 червня, коли вся Українська Держава відзначала 50-річчя Відновлення державности! (суть та ж сама, що й День незалежности). Через тодішні святкування мало хто звернув увагу, що дуже симпатична Марточка, дружина навіженого чернівецького мистця-маляра Теофіля Левицького народила міцненького синочка. І так кожен рік: товариство святкує День незалежности і лише десь “після третьої” згадує, що між ними сидить іменинник. Потім, другого дня вже, друзі вибачаються і, ніяковіючи, вітають Дмитра з днем народження.
Цього року, аби не повторювалась звична історія, полковник Левицький заздалегідь узяв тижневу відпустку в командування Військово-космічних сил України і поїхав у Чернівці, у свою дідівську кам'яницю, яку покійний легковажний таточко-художник мало не пустив за вітром. Цього, 2041 року, ювілей був особливий — 100-річчя незалежности України. А йому, полковникові Дмитру Левицькому — 50 років! І все в один день — 30 червня!
Полковник того святкового червневого ранку, як завжди, встав о шостій годині. Зробив коротку силову гімнастику (п'ятдесят відтискань від підлоги на кулаках) і пішов у лазничку. Налаштував контрастну зміну води у мармуровому басейні, заліз у волу, попередньо поклавши на мармурову поличку чайник із міцно завареним цейлонським чаєм та тарілку з вівсяним печивом, покраяною цитриною і примхою, яку дозволяв собі лише по неділях, — шоколадом, з лісовими горішками. Потім увімкнув телевізор. Чого приховувати, чекав, потаємно чекав, хоча й сказати, що дуже, то — ні, але сподівався на сяку-таку урядову нагороду. Бо було за що!
Полковник переключив телевізор з голографічного зображення — не любив цих новомодних витівок, через які не покидало відчуття присутности чужого у помешканні, — на просте стерео і налаштувався на урядовий канал — УТ-1. Транслювали патріотичне ретро — свято ж бо велике! Шляґери сорокових: “День Перемоги”, “Пісню про вояка”, “Степовий фронт”, “Кавалер Золотого хреста”, п'ятдесятих: етнографічний джаз, шістдесятих: “Пісню про рушник”, “Два кольори”, “Черемшину”, сімдесятих: карпатський рок, “Червону руту”, вісімдесятих: Тараса Петренка, “автентичну хвилю”, Іво Квасоленка, дев'яностих: твори військової оркестри Національної ґвардії України, Ярину Білик, Сашка Пономаріва. Потім з'явилася улюблениця всієї України дикторка Ганна Мазур і почала передавати новини. На честь свята пані Ганна зробила собі нову зачіску і одягла на шию народне намисто: червоні коралі зі срібними дукатами. Довго і трохи нудно читала вітання Президента України Леоніда Кожушенка українському народу, потім настала черга спікера парламенту — себто голови Центральної Ради Івана Теплого. Самі достойники з цими промовами виступали у прямому ефірі в нічних телепересиланнях напередодні свята. Полковник Левицький налив собі другий кухлик чаю, виключив контрастність води і зробив просто теплу воду під температуру літнього сільського ставка. Пані дикторка читала укази Президента про відзначення кращих людей України урядовими нагородами.
— Є!
— За неоціненний внесок в освоєння космічного простору, — читала Ганнуся, кохана жінка полковника, дикторка УТ-1, — за виявлені при цьому мужність і героїзм, за самовідданість і високий патріотизм полковника Військово-космічних сил України Дмитра Теофіловича Левицького нагородити медаллю “Ніч Залізняка” та присвоїти чергове військове звання “генерал-сотник”. Президент України Леонід Кожушенко.
Відразу запімпадьомкав мобільним телефон, що лежав на мармуровій поличці коло чайника. Телефонував Президент.
— Дмитре, ти, може, чекав на золоті хрести, може, ми недооцінили тебе, бо про цю загадкову медаль уже почали забувати. Та й мають її лічені люди за сто років.
— Льоню, я ні на що не чекав. Ти ж знаєш, — відповів уже генерал Левицький Президентові України. — Таку медаль мав мій дід.
— Знаю, Дмитре, хорунжий Дмитро Левицький отримав першу медаль “Ніч Залізняка” з рук самого Степана Бандери за те, що взяв у полон Йосифа Сталіна. Вона в тебе ще є?
— Є. Мій покійний таточко-художник багато чого з сімейних реліквій пропив, але на цю медаль у нього рука не піднялась.
— Дмитре, я тобі раджу ось що — негайно телефонічно замовити собі вечірній генеральський фрак, бо о дев'ятій ти мусиш бути на прийомі та бенкеті, який я даю в честь свята. Пані Ганну Мазур я вже запросив. До речі, як у тебе з нею?
— Нормально з нею. Але навіщо генеральський фрак, що, я не можу бути в партикулярному?
— Митре, мусиш! Будуть іноземці, хай бачать, які файні генерали є в Україні, а вже завтра ми з тобою в джинсах і майках роздушимо пляшечку старого доброго скотчу на березі Дніпра. Мені прислав президент Шотляндії ящик на честь свята. Ну, бувай, до вечора!
Телефон далі кувікав. Вітали генерала Левицького з високою урядовою нагородою. За що він її отримав, знали лічені люди в Україні й на цій планеті.
Це було на початку року, під час його останньої експедиції на Марс. Ескадрою з трьох космічних кораблів командував полковник Левицький. Це був спільний україно-російський проєкт з участю китайців та американців. Мета — встановити на Марсі стаціонарну станцію, де б вахтовим методом працювали науковці Землі. До цього Марс відвідували різні космічні експедиції — і китайські, і російські, й американські, і, звичайно, космонавти України — держави, яка, починаючи з середини 20-х років XXI століття, вийшла в лідери серед космічних держав світу. Ба більше, майже всі ракети, що злітали з Землі у космос, були виготовлені на січеславському заводі “Дніпромаш”. Розквіт українського ракетобудування припав на кінець 90-х років минулого століття, коли президентом України став Леонід Шапченко, свого часу генеральний директор заводу “Дніпромаш” у Січеславі.
На Марсі й відбулися події, за які президент Кожушенко нагородив Дмитра такою екзотичною медаллю, як “Ніч Залізняка”.
Десант, висаджений на Марс, складався з сорока семи осіб — вони мали монтувати станцію, кораблі залишалися на орбіті, а вантажні модулі човниковими рейсами довозили обладнання на Марс. Перший день, за земним годинником, минув спокійно. Другого дня...
— Пане полковнику, — повідомив по радіо командир другого корабля російський майор Кіріл Кірілов, — до нас наближаються якісь світляні цятки невідомого походження.
Дмитро був на Марсі, Кірілов на орбіті.
— Бойова тривога! Всім на кораблі! — дав команду Дмитро. З орбіти вони спостерігали за світляками, які невпинно наближалися. Це справді були об'єкти невідомого походження. Їх було шість. Вони мали форми вертикальних підків, летіли ввігнутим уперед і світилися коричнево-ясним сяйвом. Ілюмінаторів чи якихось антен не було, натомість вони були вкриті лускою, на кшталт дзеркальних коропів, скидалися на живих істот. Але дуже великих і правильної геометричної форми. Примарсилось усе це диво неподалік від місця, де мала бути станція землян. Але спочатку вони вишикувалися в одну лінію, враз усі шестеро синхронно розігнулися, з “черева” кожного об'єкта вихопилося по спіральному спалаху. Після чого від недобудованої станції землян на поверхні Марсу залишилась руда пляма. Земляни на орбіті трохи сторопіли. Згодом чотири об'єкти, випрямившись, лягли “черевом” на поверхню Марсу, утворивши правильний квадрат. П'ятий НЛО рівно посередині став сторч, а шостий огорнув його кільцем.
— Ну, чисто тобі городошна фіґура, — завважив майор Кірілов полковнику Левицькому по телезв'язку.
— Тепер треба думати, як на цю фіґуру знайти битку, — сказав Дмитро.
— Що, війна? — спитав командир третього корабля підполковник Маркіян Сірко.
— Бачиш, що зі станцією зробили, якби там були люди, ми б навіть жменьку попелу не зібрали.
Прибулий об'єкт у своїй чудернацькій фіґурі застиг. Минав час, фіґура світилась. Але не ворушилась.
— Хоч би як там було, — сказав полковник Левицький на загальній теленараді, — але це - контакт... І ми мусимо: перше — з'ясувати, чи ці “підкови” аґресивні щодо Землі, наскільки потужна в них зброя і якого походження, з їхньої першої демонстрації сили можна припустити, що зброя в них має або електромагнітне, або лазерне походження; друге — хоч один із нас мусить повернутися на Землю і розповісти про ці “ковбаски”.
— Може, їх порішити, а потім подивитися, що в них усередині? — спитав підполковник Сірко.
— Може, — сказав підполковник Левицький, — але ще почекаймо.
Минув день за земним календарем. “Городошна фіґура” на Марсі не ворушилася, немов закам'яніла.
Дмитро Левицький вибрав трьох добровольців (охочих виявилось два десятки) і на кораблі-човнику, озброєному лазерною гарматою і установкою електромагнітних імпульсів, відправив їх на Марс. За ними спостерігали з кораблів. Примарсилися неподалік від фігури. Один із них, сержант Ґрінвей, вийшов, постояв трохи і зробив крок у напрямку “фіґури”. Другий крок уже не встиг зробити: кільцевидний об'єкт випрямився. Блиснув спіралевидний імпульс, і на місці бідолашного американця залишилася руда пляма.
— Вогонь! Хорунжий Коваль і сержант Семенюк, вогонь з усіх гармат! — скомандував полковник екіпажу “човника”. Блимнула лазерна гармата, гримнула електромаґнітна установка. Фіґура не ворухнулась. Через мить кільцевидний предмет випрямився, і “човник” щез.
— Ну, гади неземні! — крикнув полковник. — Усім кораблям, залповий вогонь з усіх бортових гармат!
Три кораблі здригнулися від залпів, потужність яких могла на Землі спопелити танкову армію. Фігура не ворухнулась.
— Не бере! — закричав полковник. — Та що, ми всі так вимремо?
Згодом він заспокоївся і дав команду припинити вогонь. Річ у тім, що кораблі на орбіті ці зловісні “ковбаски” не атакували. На нараді дійшли до висновку: це диво розумне і невразливе для зброї землян. Тому треба тікати, але що вони скажуть на Землі?
Думали ще день. Фіґура не ворушилася. Ситуація ставала нестерпною. Полковник Левицький зважився на останню спробу встановити контакт. Дав наказ приготувати човник і вирішив летіти сам. Його довго відмовляли, але він стояв на своєму. Іншого виходу в нього не було: прилетіти на Землю і нічого путнього не розповісти, — це виставити себе на посміховисько всієї планети, посилати ж тут своїх підлеглих на вірну смерть, він не міг.
З ним летів осавул Петренко і китайський лейтенант з важкозапам'ятовуваним ім'ям, тому звали його просто Йванко. Обережно Примарсилися. “Фіґура” не реаґувала. Кому виходити? Дмитро хотів вийти, але китаєць випередив його, — завжди комплексував на хоробрість. Дмитро від розпачу взяв із собою старий великокаліберний кулемет із банальною стрічкою. Китаєць вийшов із човника, “ковбаска” випрямилась у бойову позицію, і несподівано полковник Левицький на якусь мить збожеволів. Він вистрибнув з кабіни, відштовхнув китайця Йванка так, що той упав, і, не тямлячи, що робить, почав стріляти по випрямленій лискучій “ковбасці”. Бойова “ковбаска” забилась у конвульсіях і гепнулась на поверхню. Решта п'ять миттєво знялись і, утворивши підкови, дві з яких підхопили підбиту Дмитром, відлетіли...
Генерал Левицький згадав увесь той жах, ту інформацію, яку вищі ієрархії Землі домовились не розголошувати, і вистрибнув із басейна. Підійшов до холодильника, випив трохи віскі. Вернувся у басейн.
По телевізору знову передавали музику. Раптом популярного співака кінця 90-х минулого століття EL Кравчука різко обірвали. На екрані знову з'явилася його, Дмитрова, кохана Ганнуся.
— За повідомленням ряду провідних інформаґенцій, — говорила вона, збиваючись і з не властивим їй хвилюванням, — над небом Москви, Нью-Йорка, Пекіна і Парижа з'явилася маса нерозпізнаних літаючих об'єктів. Їх помітно неозброєним оком. — Ганна поглянула вбік. — Ось режисер показує мені, що є сюжети на цю тему від нашого телеоператора. Пряме включення.
Дмитро побачив панораму Києва, над яким летіли сотні світляних предметів. Вони мали форму вертикальних підків, ввігнутих уперед...
ДЕФІЛЯДА НАЗИВАЄТЬСЯ
Зранку 7 листопада 1941 року в Москві йшов дощ із мокрим снігом. Центральну частину міста ще звечора було оточено потрійним кільцем німецьких військ: вермахт, польова жандармерія, есесівці. Десь по кремлівських палатах повлаштовували собі похідні резиденції лідери Антикомінтернівської коаліції. Дефіляда військ держав-переможців мала розпочатись о дев'ятій годині за московським часом.
За попереднім сценарієм, це мало виглядати як тріумф римських імператорів. Мусило сяяти золоте сонце на блакитному небі. Так обіцяв великий аґітпроповець Ґеббельс. Москва мала виглядати пригніченою, зате звитяжні війська Коаліції мусили виблискувати амуніцією і зброєю.
Тріумфальна процесія мала йти по Красній площі, а вітали її вдячні громадяни, яких визволено від більшовизму. Спочатку мали гнати полонених вождів світового комунізму, закованих у ланці. За сценарієм Ґеббельса, першим мали вести Сталіна, він мусив бути у своєму традиційному френчі з розірваною лівою кишенею, босий і простоволосий, голова його — посипана попелом, залізний обруч на шиї, а ланц від нього мав би тримати зразковий арієць — високий білявий шарфюрер СС Ґюнтер Шуллер, із сокирою давніх германців у руках. Далі дуже пригнічено мали, теж із ланцями на шиї, брести всілякі дрібніші комуністичні бонзи — Молотов, Каганович, Жданов, Мехліс, причому у військових Ворошилова, Будьонного, Берії надірвані петлиці з їхніми маршальськими і генеральськими звіздами. А вже потім — їхні попихачі з Комінтерну: різні димитрови, піки, торези, ґотвальди. За ними мав йти залізний стрій давніх германських воїнів у залізних обладунках, з бойовими палицями, в кількості трьохсот: вони мали нести звитяжні прапори.
Книга: Василь Кожелянко / Дефіляда в Москві
ЗМІСТ
На попередню
|
|
