Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
Розділ 2 ТІНЬ МИНУЛОГО
Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.
Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандаль- _ фа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбин-сові, - базікали сусіди, - може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.
Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.
Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі - Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у. світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.
Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж «непогано зберігся». Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. «Дехто має вдачу більшу за свій зріст», - поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг «тверезого віку», за сорок літ, це почало здаватися дивним.
Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з'являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: «Мабуть, я теж колись перейду Річку...», на що друга половина його душі відкликалась: «Коли-небудь... пізніш. Не тепер.» . Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п'ятдесятого дня народження; цифра «50» здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили,, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.
По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з'являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем'я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів - їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.
Це ім'я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам'яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано - так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери - не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.
Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав'язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.
Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.
- Дивні речі нині можна почути, еге ж? - сказав Сем.
- Це якщо прислухатися, - відізвався Тед..- Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.
- Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки - то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів...
- Ще чого, красненько дякую, - пирхнув Тед. - Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! -- додав він під схвальний сміх товариства. [53]
- Авжеж, - сказав Сем, посміявшись разом з усіма, - ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого - заввишки з дуба! - бачили нещодавно за Північними Драгвами.
- Хто бачив?
- Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.
- Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.
- Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками - ярдів сім, ні на п'ядь менше!
- А я й на п'ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.
- Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.
- Тоді то був, мабуть, не дуб, - заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.
- А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, - Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.
- Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, - співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою. Але Тед знов засміявся:
- Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь - ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!
- Хто зна, - задумливо протягнув Сем. Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів. [54]
- Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп'ям був.
- Та вони обоє навіжені, - відмахнувся Тед. - Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з'їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп'ята, мені час додому. Ваше здоров'ячко!
Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По-перше, у садку Торби-на-Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.
Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з-під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.
Саме тоді знову з'явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з'являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров'я Фродо, чим він займається.
Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев'ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.
- Усе гаразд? - поспитав він. - Ти, здається, не змінився, Фродо!
- Та р ти також, - відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.
Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум'я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди - на ланах та на гілках дерев - виблискувала свіжа зелень, умита дощем.
Гандальфові прийшла до пам'яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.
Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.
- Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?
- Та як не крути, з усіх боків, - відповів чарівник. - Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту - власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть рони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади - ті просто загрожують загибеллю... Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає - але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ - а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш - пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]
- Який жах! - зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць - то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.
- Чи давно ти про це знаєш? - спитав нарешті Фродо. - А Більбо теж знав?
- Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд -. так це з ним самим. Він казав, що «перстень не давав йому спокою», він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.
- Так, про це він попередив мене у листі,.- сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.
- Вельми розумно, - схвалив Гандальф. - Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв'язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. «Я став немов тонкий, розтягнутий», - скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.
- Ну, а ти? Чи давно це знаєш? - знову спитав Фродо.
- Взагалі я знаю багато з того» що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? - міркував чарівник. - Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П'яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень - без сумніву, один зі Старших, - потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його «виграв», і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його «подаруночком на день народження». Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.
- Хто він такий? - спитав Фродо. - Я про нього ніколи досі не чув.
- Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш - от як тепер, не знаю. Але він - один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.
Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: «Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо».
Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.
- Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? - схвильовано спитав Фродо. - Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?
-Йому відразу покращало, - сказав Гандальф. - Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я - єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м'які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.
Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас - милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Роз-поясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.
Фродо пересмикнуло:
- Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?
- Відверто кажучи, я думаю, що досі - запам'ятай, досі Чорний Володар про гобітів і чутки не мав. Вам дуже пощастило, але безтурботні часи минули. Ви йому взагалі не потрібні, є в нього набагато корисніші слуги, але він про вас тепер не забуде. До того ж гобіти як жалюгідні невільники сподобаються йому більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Адже існують на світі ще злість і мстивість!
- Та кому він хоче помститися? За що? - здивувався Фродо. - Все ще не розумію, яким чином це стосується Більбо, мене та нашого перстеника. .
- Навіть дуже близько стосується, - сказав Гандальф. - Ти ще не зрозумів усієї небезпеки, але мусиш зрозуміти. Коли ми востаннє бачились, я сам ще не повністю був упевнений, але тепер маю все з'ясувати. Дай-но мені перстеника на хвилинку!
Перстень, прикріплений ланцюжком до пояса, лежав у Фродо в кишені штанців. Він поволі розчепив ланцюжок і подав персня чарівникові. Він одразу поважчав, немов відчув нехіть Фродо віддавати його (чи й сам не хотів попасти до рук Гандальфа?)
Чарівник покрутив перстень у пальцях. Той був із щирого, повновагого золота і весь гладенький.
- Чи бачиш ти якісь знаки? - спитав Гандальф.
- Ні, їх там немає. Він дуже простий, і на ньому ніколи не бувало ані подряпини.
- Гаразд, тоді дивись! - чарівник несподівано кинув перстень у вогонь каміна. Фродо скрикнув і схопив щипці, але Гандальф утримав його.
- Зачекай! - звелів він, кинувши з-під кошлатих брів гострий погляд на Фродо. [59]
Ніяких помітних змін з перснем не відбулося. Почекавши кілька хвилин, Гандальф підійшов до вікна і запнув фіранки. У кімнаті стало темно й тихо, тільки ледь чутно було, як Сем клацає ножицями у саду, тепер уже десь близько. Чарівник постояв ще мить, дивлячись у вогонь; потім схилився, підчепив перстень щипцями й відразу взяв рукою. Фродо зойкнув.
- Він зовсім холодний, - сказав Гандальф. - Візьми його!
Фродо простяг долоню, хоч вона сама відсмикувалася; але перстень дійсно виявився холодним і нібито поважчав та потовщав.
- Придивись до нього! - звелів Гандальф.
Тепер Фродо помітив; що по краєчку персня, зсередини та зовні, біжать найтонші риски, які не накреслити найкращим пером, вогняні риски, що звиваються у розтягнуті літери напису. Вони сліпуче сяяли, немов з-під води.
- Я не вмію читати вогняні літери, - тремтячим голосом сказав Фродо.
- Зрозуміло, - відповів Гандальф. - Зате я вмію. Літери ці ельфійські, але мова мордорська, і я не хочу, щоб вона звучала тут. Та можу перекласти для тебе на Загальну мову, що тут написано: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати». Це два рядки з вірша, відомого ельфійським знавцям:
Три персні - королям ельфійським під небом світлим.
Сім же - владикам гномів у печерах світу.
Дев'ять - людям землі, що їм смертна доля.
І Один - Володарю Тьми на чорнім престолі,
В Мордорі, де лиховісна тінь.
Єдиний перстень, щоб усіх поєднати
І темною волею міцно скувати
В Мордорі, де віковічна тінь.
Він замовк, а потім промовив повільно й глухо:
- Це - Перстень Влади, Старший, що править усіма іншими. Це Перстень, який загубився багато віків тому, і та втрата дорого коштувала Володарю Тьми. Він жадає повернути його - але ми не можемо цього допустити. [60]
Фродо сидів скам'янілий, неспроможний вимовити ані слова. Страх стискав його, немов холодна ворожа рука, і темна хмара налетіла зі сходу, щоб поглинути його.
- Цей перстень! - затинаючись, ледь вимовив він. - Навіщо, навіщо ж він дістався мені?
- О, ти лише частка дуже довгої історії, - сказав Гандальф. - Початок її криється у Темних Віках, що пам'ятають нині лише окремі знавці. Якби я почав оповідати все по порядку, ми б не скінчили до зими. Адже вчора я вже розповів про Саурона Великого, про Чорного Володаря. Чутки, що дійшли до тебе, правдиві; він дійсно знову убрався в силу і залишивши Чорнолісся у спокої, повернувся до Мордору, своєї споконвічної вотчини. Цю назву чули навіть гобіти, вона тінню лежить на багатьох старовинних переказах. Кожного разу, зазнавши нового сорому та поразки, тінь виростає знов.
- Я волів би, щоб це трапилося в інші часи - не в мої, - сказав Фродо.
- Також і я, - відказав Гандальф, - та й усі, кому доводиться жити у такі часи. Проте вибирати нікому не можна. Ми можемо тільки вирішувати, на що витратити час, який маємо. А наш час, Фродо, щось затьмарився. Ворог швидко росте в силі. Задуми його ще не зовсім дозріли, але зріють. Нелегко нам буде, друже. Хоч би й у інших обставинах, легше б не стало.
Ворог володіє величезною силою та знаннями. Тепер не вистачає тілько єдиної дрібнички, щоб зламати будь-який опір, винищити останніх оборонців і залити світ пітьмою - не вистачає Персня Влади. Три ельфійських персні, найпрекрасніші з усіх, повелителі: ельфів сховали, й рука ворога не торкулась їх. Сім перснів належали ватажкам гномів, з них він три відібрав, а решту вигубили дракони. Дев'ять він віддав людям, гордовитим та могутнім, і так заманив їх дб1 пастки. З давніх-давен потрапили вони під владу Персня Влади і перетворилися на Примар Персня, і тепер вони - Тіні під покровом Великої Тіні, її найжахливіші слуги. Давно те сталося, і вже багато років Дев'ятки не видно у широкому світі. Але хто зна? Якщо Тінь повстала, вони можуть з'явитися теж. Втім, краще не будемо про це говорити навіть тепер, при світлі гобітанського ранку.
Так ось усе й склалося: дев'ять він забрав собі і сім теж, чи, може, вони зникли. Три ельфійських залишаються десь [61] у схованці. Але це Саурона більше не турбує. Йому потрібний Головний Перстень, його власний, він сам кував його і вклав у нього чималу частку колишньої своєї могутності. Відшукавши Перстень, він отримає владу над усіма іншими, де б ті не знаходились, навіть над трьома ельфійськими, і могутність його зросте безмежно. Погано ще й те, Фродо, що раніше він вважав, нібито Перстень Влади загинув, думав, що ельфи знищили його, як і належало вчинити. Але тепер він знає, що Перстень цілий, і шукає - усі його думи спрямовані на це. Адже Перстень - його головна надія й найстрашніша небезпека для нас.
- Чом же, чом тоді Перстень не знищили? - вигукнув Фродо. - І як це Ворог ухитрився його загубити, якщо був такий сильний і так дорожив ним? - Він стиснув Перстень у кулаці, неначе жадібні пальці вже тяглися до нього.
- Перстень у нього відібрали. У давні роки ельфи були набагато сильніші, вони ще не втратили стійкості, а люди ще не цурались їх. Люди Нумено]5у прийшли їм на допомогу. Цей розділ стародавньої історії, мабуть, варто нагадати, бо й тоді лихо було близько, тьма насувалась, але їм протистояла велика відвага, здійснювались аж ніяк не марні подвиги. Коли-небудь, можливо, я розповім тобі все до подробиць, але зараз досить і цього. Саурона здолали Гіл-Гелад, володар ельфів, та Еленділ з Нуменору; щоправда, обоє вони загинули в тій сутичці, але Ісілдур, син Еленділів, відрубав палець Сауронові та узяв Перстень собі. Ось так Саурона було скинуто, дух його відлетів і зник на довгий час, поки знов не здобув собі тіло-оболонку у хащах Чорнолісся.
Але Перстень загубився. Він упав до вод Андуїну, Великої Ріки, й пропав. Сталось це так: Ісілдур йшов на північ східним берегом Ріки, і неподалік від Ірисової Оболоні на нього напали гірські орки. Майже весь його загін там поліг, а він сам кинувся у воду. Ось тоді Перстень зісковзнув з його пальця, орки побачили Ісіддура і застрелили. - Гандальф помовчав, але незабаром додав: - Саме там, у темних заводях Ірисової Низовини, Перстень зник з лиця землі; не знали про нього ані мудрі люди, ані співці, навіть колишня його історія нині лише декому відома; навіть Раді Наймудріших не пощастило дізнатися більше. Але зараз я можу нарешті дещо додати.
Багато років минуло після тих подій, але багато ще залишалось до наших днів, коли на березі Великої Ріки, на [62] межах Глухомані жив маленький народець, зі спритними руками та безгучною ходою. Думаю, що вони були ріднею гобітів, а точніше, прабатьками Стурсів, бо полюбляли Ріку й часто плавали по ній, самі або в човниках з очерету. Була серед них одна родина, всіма шанована за плодючість та заможність; головою родини була бабця, сувора й мудра, що добре зналася на звичаях і переказах про давнину. Найцікавіший та найв'їдливіший з її нащадків звався Смеагорлом. Його цікавили корені й начала речей; він поринав у глибокі вирви та порпався під деревами, рив нори у зелених горбах і забував подивитися на їхні верхівки, та на крони дерев, та на квіти, що ростуть під сонцем. Голова його завжди хилилася додолу.
Мав він приятеля, Деагорла, той теж був гостроокий, але не такий спритний та швидкий- Одного разу вони спустилися на човні до Ірисової Оболоні, а звалося це місце так тому, що там густо росли іриси та очерет. Там Смеагорл вискочив і подався уздовж берега, а Деагорл заходився ловити рибу з човна. Раптом клюнула велика риба, і не встиг Деагорл отямитись, як риба рвонулася, стягла його з човна, і пішов він на дно. Тоді він випустив вудку з рук, бо помітив на дні щось блискуче; затримавши подих, він пірнув і зачерпнув донного мулу.
Відпльовуючись, він виринув, увесь у водоростях, зі жменею грязюки у руці. Але, підпливши до берега, він ту грязюку змив, і залишився на його долоні прекрасний золотий перстень; він сяяв та переливався на сонці так, що дух захоплювало. Але Смеагорл стежив за ним, ховаючись у чагарнику, і поки Деагорл милувався знахідкою, без звуку підкрався до нього й мовив, дивлячись через плече:
- Віддай мені це, Деагорл, миленький!
- Чому? - спитав Деагорл.
- Тому, що в мене день народження, миленький, і мені його дуже хочеться.
- Ото вигадав! - сказав Деагорл. - Я тобі подарунок уже дав, та ще й досить коштовний. Цю річ я сам знайшов і собі візьму.
- Та невже ж то, миленький? - просичав Смеагорл, стиснув приятелеві горло та й задушив його: золото так чудово блищало! Потім він надів перстень на палець.
Ніхто так і не довідався, що скоїлося з Деагорлом: він загинув далеко від дому, а тіло вбивця хитромудро сховав. Смеагорл повернувся сам і невдовзі виявив, що родичі його [63] не бачать, коли він одіває Персня. Це йому дуже сподобалось, і він нікому не розповів про свою знахідку. Тепер він міг вивідувати чужі таємниці та підстроювати домочадцям найогидніші капості. Він дуже добре вмів помічати, що могло спричинити шкоду тим, хто його оточував; Перстень одарив його владою якраз до мірки. Не дивно, що незабаром йога вдома вже ніхто не любив, усі намагалися не підходити близько (коли могли бачити). Його штурхали, а він кусав усіх за ноги. Смеагорл почав викрадати то те, то се, ходив тепер, бурмочучи до себе, і у горлі його щось булькотіло. За це він одержав назвисько Горлум, й всі його проклинали та гнали геть; нарешті бабуся, що бажала зберегти спокій у родині, вигнала його з дому навіки.
Світ виявився таким жорстоким до нього! Він поплакав і пішов собі самотньо блукати; він ішов угору уздовж Ріки, поки не надибав невеличкий потік. Він пішов угору тим потоком. Невидимими пальцями він ловив рибу у глибоких вирах та їв її сирою. Якось у літню спеку він схилився над водою і відчув, як сонце палить йому потилицю, а відблиски на воді колють очі. Це примусило його вперше за довгий час згадати прб сонце. Тоді востаннє глянув він на денне світило й пригрозив йому кулаком.
Коли ас він відвернувся від неба, то помітив далеко перед собою верхівки Імлистих Гір, звідки линув потік. І раптом він подумав: «Там, попід горами, тінь та прохолода. Сонце не буде пекти мене. Які глибокі таємниці, мабуть, криються під корінням тих гір, і ніхто не відкривав їх, скільки світ стоїть!»
Отже, він став щоночі підбиратися ближче до гір і нарешті знайшов біля витоків потоку маленьку печеру; він протиснувся, немов черв'як, крізь шпарину у схилі гори, і з того часу ніхто про нього не чув. Так Перстень пішов під землю, і навіть той, хто створив його, хоч знову зміцнив свою владу, не спромігся нічого узнати.
- Горлум! - вигукнув Фродо, - Невже той самий нещасний Горлум, якого зустрів Більбо? Як прикро!
- Скоріше, сумно, - відповів чарівник. - Щось подібне могло скоїтися не тільки з ним, але й з іншими, навіть із моїми знайомими гобітами.
- Щось мені не віриться, щоб Горлум та був родичем гобітам, хоч би й далеким, - палко заперечив Фродо. - Хто ж таке вигадав?! [64]
- Адже це правда. Про ваше походження, в усякому разі,- я знаю більше за вас самих. Навіть розповіді Більбо підтверджують це. У нього з Горлумом знайшлося чимало подібних рис і в душі, і в пам'яті. Вони чудово зрозуміли один одного, набагато краще, ніж гобіт зрозумів би гнома чи орка, чи навіть ельфа. Пригадай хоча б загадки, що були відомі їм обом.
- Може, й так, - сказав Фродо, - але ж у загадки грають не самі гобіти, і загадки всюди схожі. До того ж гобіти не шахраї. А Горлум шахраював увесь час. Він спробував збити бідолашного Більбо з пантелику, щоб він став необачним. Ще й, безперечно, зловтішався, пропонуючи їло гру, - смакував наперед легку здобич, а у разі програшу він нічого не втрачав.
- На жаль, десь так воно й було, - згодився Гандальф. - Але ти досі не помітив деяких подробиць. Навіть Горлума Перстень не згубив дощенту. Він виявився набагато стійкішим, ніж могли б уявити мудреці - точнісінько, як гобіт. Маленький куточок його душі ще належав йому самому, і світло проникало туди, немов тонкий промінь крізь замкову шпарину - світло минулого. Я вважаю, що йому було й насправді приємно почути ввічливу промову» згадати про вітер, і дерева, і зелену травичку, вже давно позабуті. Але погана половина його душі від того ще позлішала - ні здолати її, ні вилікувати не вдалося. - Гандальф зітхнув. - На жаль, сподіватися чогось іншого тут важко. Втім, надія ще жевріє, хоча він володів Перснем так довго, що вже й сам забув, як то почалося. Адже у підгорній пітьмі не треба було часто користатися перснем. Отож він і залишився, як був, худим та жилавим, не розтанув. Але душу його Перстень виїв, і мука ставала майже нестерпною. Всі «великі таємниці» гір виявилися просто темними печерами; робити там було нічого, тільки крадькома ловити поживу та перебирати давні образи. Він був дуже нещасний. Він ненавидів темряву, але світло ненавидів ще сильніше; він зненавидів увесь світ, але найбільше - Перстень.
- Не розумію, - втрутився Фродо. - Чи не був Перстень його золотцем, його єдиним скарбом? Якщо він його ненавидів, чом не позбувся, сам не пішов куди-небудь?
- А ти досі не зрозумів? Ненависть не можна відокремити від любові, він ненавидів Перстень і водночас любив, як себе самого. Він не міг його позбутися. Волі [65] забракло. Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він може зрадити, зіслизнути з пальця, але сам власник ніколи його не покине. Щонайбільше він буде тішитися наміром передати його комусь іншому, та й то лише спочатку, доки зашморг не затягнуто. Наскільки мені відомо, Більбо єдиний, хто зумів здійснити такий намір. Але без моєї допомоги він би не спромігся на це. І Горлум колись не сам загубив Перстень. То він його покинув.
- Влучно підгадав час, щоб зустрітися з Більбо? - посміхнувся Фродо. - Чи якийсь там орк не став би тут більше до нагоди?
- З цим не треба жартувати, - суворо промовив Гандальф. - Особливо тобі. З усієї історії Персня це найневірогідніший збіг обставин - те, ідо Більбо саме встиг з'явитися, щоб знайти його навпомацки у пітьмі. Гадаю, що тут діяли різні сили, Фродо. Перстень прагнув повернутися до свого хазяїна: він полишив Ісілдура і зрадив його, потім підманув бідолаху Деагорла, і той загинув; потім перейшов до Горлума, і поглинув його. Використати Горлума інакше Перстень не міг, бо той занадто малий та вбогий. Але, доки Перстень був при ньому, він ні за що не вийшов би з підземелля. Отож, коли Володар повстав і почав у думках своїх досліджувати світ за межами Чорнолісся, Перстень покинув Горлума. Але підібрав його хтось зовсім непроханий і несподіваний - Більбо з Гобітанії!
Володар Перснів не міг такого бажати. Тут здійснився намір когось іншого. Я не можу висловити це ясніше, але Більбо був ОБРАНИЙ підняти Перстень, і обрав його аж ніяк не той, хто Перстень створив. А це значить, що й тобі СУДИЛОСЯ володіти ним. Це мене дуже втішає.
- А мене ні, - буркнув Фродо. - Якщо, ясна річ, я тебе правильно зрозумів. Але звідки ти довідався про того Горлума? То все точні відомості чи тільки здогадки?
Гандальф поглянув на Фродо, і очі його зблиснули.
- Я знав багато, а впізнав ще більше. Але звітувати перед тобою не стану. Історія Еленділа, Ісілдура та Старшого Персня відома усім Мудрим. У тому, що твій перстень - Старший, можна впевнитися вже з вогняного напису, але є ще й інші докази.
- І коли ж це ти все відкрив? - перебив його Фродо.
- А ось тільки що, у цій кімнаті, - відрізав чарівник. - Але я цього очікував. Довго шукав я, довго працював, а тепер повернувся до тебе заради цього останнього випробування. [66]
Тепер все доведено, навіть занадто ясно. Довелося мені, щоправда, чимало поміркувати, поки з'ясував Горлумову роль і заповнив пропуски в історії. Але всі припущення пощастило уточнити, коли я побачився з ним.
- Ти бачив Горлума? - здивувався Фродо.
- Так. З цього, безперечно, мені треба було починати, але не так просто було його віднайти. Лише нещодавно нарешті...
- Отож, ти з'ясував, як йому велося після того, як Більбо від нього втік?
- У загальних рисах. Те, що ти чув, я дізнався від Горлума, хоча він висловлюється дуже незрозуміло. Горлум завжди бреше, і слова його треба проціджувати. Наприклад, він вперто називає Перстень «подарунком на день народження». Нібито від бабусі, в якої їх було багато. Дурниця! Бабуся Горлумова, без сумніву, була головою родини та особою на свій манір видатною, але стверджувати, що вона володіла кількома чарівними перснями! То неможливо. Тим більше не стала б вона роздавати їх направо й наліво. Це, безперечно, брехня, але з дещицею правди.
Вбивство Деагорла не давало спокою Горлумові, отож він вирішив захиститися, повторюючи про своє «золотко» знов та знов, коли гриз кістки у пітьмі печер, доки сам у це повірив. Бо ж тоді насправді був його день народження, і Деагорл не повинен був жалувати. Виходить, нібито він сам собі зробив подарунок... і так далі на той же лад.
Я стримувався скільки міг, бо з'ясувати правду було вкрай необхідно, але врешті-решт мусив повестися з ним досить жорстко. Я пригрозив йому вогнем - і ось тоді витяг з нього нарешті правдиву історію, слово за словом, разом зі скиглінням та бурмотінням. Він скиглив, що його не так зрозуміли, що з ним погано поводяться... Але коли дійшло до гри-у загадки та втечі Більбо, він відмовився говорити далі, лише буркотів якісь темні натяки: він, мовляв, хотів відібрати своє, та не дозволить, щоб його стусали, заводили у якісь нори, він ще всім покаже. Він, Горлум, тепер має друзів, добрих друзів і дуже могутніх. Вони йому допоможуть. Торбинс за все поплатиться... Про це Горлум розмірковував найбільш, він кляв Більбо на всі заставки. Горлум не тільки запам'ятав його ім'я, а ще й знав, звідкіля він родом.
- Як це так? [67]
- Ну, ім'я своє Більбо з дурного розуму сам сказав; а вивідати все інше не складно було, аби тільки він вийшов на світ денний. Авжеж, Горлум залишив печери. Потяг до Персня переважив і побоювання перед орками, і неприязнь до сонячного світла. Він якось перетерпів рік чи два, а потім пішов зі свого лігвиська, бо жага володіння, як і раніш, прив'язувала його до Персня, але той більше не гнітив його, і Горлум дещо ожив. Він відчував себе старим, жахливо старим, проте посмілішав, та ще й до того ж по-звірячому зголоднів.
Світла, сонячного та місячного, він усе ще боявся, та, мабуть, ніколи вже тепер не полюбить; але збагнув, що може ховатися від сонця вдень, а вночі посуватися під покровом листя; блідого холодного сяйва його очиськ вистачало, щоб рухатися безгучно, швидко, хапаючи дрібних створінь, що ловили ґав. Нова їжа надала йому сили й хоробрості, поживна їжа та свіже повітря. Отож нічого дивного, що він і здолав дорогу до Чорнолісся.
- Там ти й знайшов його? - спитав Фродо.
- Там я його бачив. Але перед тим він устиг далеко зайти по слідах Більбо. Важко було витягти з нього розумне слово, він плакався, сипав прокльонами. «Щщо там у нього в кишшеньках? - сичав він. - Він не сскажже, ні, мій миленький. Коротухха-шшахрай... Нечессне запитання. Він спочатку шшахраював, з сссамого початку. Пору-шшив правила. Придушшити його треба було, мій доро-гесссенький, і колисссь ми його придушшим!»
Ось тобі взірець його промов. Вважаю, з тебе вже задосить? Утомлива була праця. Але з окремих натяків я зрозумів, що він доплентався до Есгароту й навіть проліз до вулиць Дейла, підслуховував тут і підглядав там. Адже вісті про великі події далеко розійшлися по Глухомані, багато людей чули ім'я Більбо та знали, звідки він родом. Ми не приховували його повернення додому, на захід. Горлум незабаром вивідав усе, що хотів. ;
- Чом же тоді він не дійшов по слідах Більбо до кінця? - спитав Фродо. - Чом не прийшов сюди?
- У тім-то й річ: Горлум хотів прийти. Він дістався до Великої Ріки, але потім завернув. Велика відстань навряд чи могла його зупинити. Щось примусило його відхилитися. Так вважають мої друзі, ті, хто полював на нього за моїм проханням. Першими віднайшли слід - зовсім [68]свіжий, як на їхню думку, - лісові ельфи. Для них то нескладне завдання. Слід вів крізь усе Чорнолісся туди й назад, але Горлума вони так і не здибали. Ліс бринів чутками про нього, бідканням звірят та птахів. Ходили чутки про жахливу примару, що п'є кров. Він дряпався на дерева, спустошував гнізда; він пролазив у вузькі нори й поїдав звіренят, він шмигав у вікна і знаходив колиски... Але на західнім краї лісу слід завернув у інший бік. Горлум пішов на південь, за межі країни лісових ельфів, де й запропав. А потім я припустився великої помилки, так, Фродо, ще й не першої; хоча боюсь, що остання видасться чи не найгіршою: я зупинився. Не став далі шукати Горлума, бо намагався дещо обдумати і все ще мав довіру до мудрості Сарумана. З тієї пори минули роки. Я поплатився за свою необачність багатьма чорними, страшними днями. Коли, після зникнення Більбо, я знову розпочав пошуки, слід давно пропав. І нічого б не вийшло, якби не допомога Арагорна, найкращого мисливця наших днів. Разом ми шукали Горлума по всій Глухомані, без надії та без успіху; але щойно я вирішив полишити пошук і приділити увагу іншим справам - Горлум відразу знайшовся. Здолавши небезпечну подорож, Арагорн привів його до мене.
Горлум ні за що не хотів зізнатися, де пропадав. Він лише плакав! називав нас жорстокими, і в горлі його булькотіло: гор-р-лум, гор-р-лум... А ледь натиснеш - хниче та здригається, та потирає свої довгі руки, немов йому боляче від спогаду про колишні тортури. Але, здається, сумніву нема: повільно, крок за кроком, миля за милею посувався він на південь, поки нарешті не досяг Мордору.
Важка тиша запанувала у кімнаті. Фродо чув, як стукає його серце. Навіть зовні все принишкло. Ножиці Сема більше не клацали.
- Саме так: Мордору, - повторив Гандальф. - На жаль - Мордор притягує все нечисте, і Володар Тьми напружує волю, щоб зібрати всю нечисть докупи. Та й Перстень неодмінно мав зоставити на душі Горлумовій свій відбиток, зробити його чутливим до заклику Ворога. Горлум мав чути, як люди пошепки розповідали про нову Тінь на півдні. Там його чудові нові друзі, вони мусять допомогти помститися! Жалюгідний дурень! В тім краї він міг узнати багато, занадто багато, й загубити останній спокій. До того ж рано чи пізно, поки він там винюхував і виглядував, [69] його мали схопити й відвести на доган. Мабуть, так і сталося. Ми знайшли його, коли він, довго пробувши там, повертався з якимось дорученням. Неважливо, з яким - найгірше він уже зробив: Ворог дізнався про знахідку Старшого Персня. Він знає, що це один з Великих Перснів, бо він дає довголіття. Йому відомо, що ельфійські персні ніколи не губилися й не можуть служити злу; долі інших - семи та дев'яти - також відомі. Тому він зрозуміє, що знайшовся Перстень Влади. І він, кінець кінцем, почув про гобїгів з далекого Краю.
Тепер, можливо, Ворог шукає Гобітанію, якщо вже не знайшов. Я навіть вважаю, Фродо, що ім'я Торбинсів, приховане у сутінках протягом довгого часу, тепер випливло на поверхню.
- Який жах! - зойкнув Фродо. - Це страшніше над усе, що я міг уявити з твоїх недомовок. О Гандальфе, кращий з друзів, підкажи, як бути? Мені дуже страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов цю потвору, коли випала така нагода!
- От про що ти жалкуєш? А Більбо пожалкував убивати без потреби. Жалість стримала його руку - і милосердя. За це він одержав винагороду: безперечно, Перстень так слабо вплинув на нього, й він зумів визволитися саме тому, що не почав з убивства.
- Вибач, - зніяковів Фродо. - Але я дуже злякався і не відчуваю до Горлума ніякого жалю.
- Але ти його не бачив...
- Не бачив та й не бажаю. Не розумію, як могли ви, ти та ельфи, залишити йому життя, йому, що винен у стількох злочинах? Та ж він гірший за будь-якого орка! Він ворог, і заслуговує на смерть!
- Заслуговує? О, без сумніву. Чимало з тих, хто нині живе, заслуговує на смерть. А інші гинуть, хоча заслужили на довге життя. Чи ти можеш винагородити їх? Тож не поспішай роздавати смертні вироки. Навіть наймудріші не здатні передбачити геть усе. Навряд чи Горлума може виправити щось, окрім могили, а все ж таки надія ще є. Судилося йому зв'язати своє життя з Перснем. Серце підказує мені, що він ще зіграє свою роль, добру чи злу, перш ніж усе скінчиться. Хто зна - чи не врятує багатьох жалість Більбо - і не в останню чергу тебе. Не хотілося нам його вбивати: він старий та нещасний. Лісові ельфи взяли його [70] в полон, але поводяться з ним лагідно, як підказує їм мудрість їхніх сердець.
- Гаразд, - згодився Фродо, - нехай Більбо не міг убити. Але навіщо ж він зберіг Перстень? Хай би й на очі нам той перстеник не попадався, ні дядькові, ні мені! А ще навіщо ти дозволив зберігати його? Чому не примусив викинути чи... чи знищити?
- Дозволив? Примусив? - сердито перепитав чарівник. - Чи ти не чув, про що я тобі тут кажу? Думай, що верзеш! Викинути Перстень було б великою помилкою. Він зумів би віднайтися й у недобрих руках накоїв би багато лиха. Ще гірше, він міг би потрапити до рук" Ворога, він неодмінно потрапив би до нього. Бо це Перстень Влади, і Саурон нічого не пожалкує, аби повернути його.
Звісно, милий Фродо, бути охоронцем Персня небезпечно, і мені за тебе дуже неспокійно. Але занадто багато тут поставлено на карту, отже, мусимо ризикнути - хоча, навіть коли я був далеко, Гобітанія ані на день не залишалась без нагляду. Поки ти не користався Перснем, він не міг помітно вплинути на тебе. І потім, не забудь, що дев'ять років тому, коли ми бачились востаннє, я ще майже нічого не знав напевно.
- Добре, а чому б не знищити його? Це давно вже треба зробити, ти ж сам казав? - уперто повторив Фродо. - Коли б ти попередив мене або хоч надіслав листа, я б з ним розібрався.
- Справді? Ти того певен? Уже спробував?
- Ні. Але невже ж не можна його розплавити чи розплющити молотом?
- Спробуй-но, - сказав Гандальф. - Відразу ж і починай.
Фродо знову видобув Перстень з кишені й оглянув. Простий, гладенький - ані напису, ані знаку. Золото щире, гарне, і Фродо з захватом дивився, який чудовий у нього колір, як гарно він заокруглюється. Чудова річ, до того ж коштовна. Дістаючи Перстень, він намагався пожбурити його в найжаркіше полум'я. Але тепер не міг цього зробити. З превеликим зусиллям зважив він Перстень на долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Гандальф. Потім все ж таки замахнувся - але рука його сама по собі опустила Перстень назад до кишені.
Гандальф похмуро посміхнувся. [71]
- Ось бачиш? Уже й ти, Фродо, не можеш заподіяти йому шкоди. Отож «примусити» тебе я міг би лише силоміць, але це відібрало б у тебе тяму. А щодо знищення... Силою його не візьмеш. Ковальський молот не зробить на Персні ані щербини. Ні твоєю, ні моєю рукою знищити його не можна. У полум'ї твого вогнища не розплавити, зрозуміло, і просте золото. А цей Перстень, сам бачив, навіть не нагрівся. По всій Гобітанії не знайдеш такої кузні, де змогли б його перекувати. Не стали б у пригоді й гномські кувадла. Я чув, що полум'я драконів плавило Персні Влади, але зараз на землі не залишилось жодного вогнедишного дракона. А вже Старшого Персня, всевладного, не здолав би й Анкалагон Чорний - адже й того кував власноруч сам Саурон. Є тільки один засіб: знайти Згубну Щілину у надрах Ородруїна, Вогняної Гори, та кинути Перстень туди. Тоді Ворогу його більше не бачити.
- Я дійсно дуже хочу знищити його! - скрикнув Фродо. - Тобто хочу, аби його знищили. Я не здатен на небезпечні починання. Чому він дістався мені? Чому мене було обрано?
- На ці запитання відповіді нема. Точно знаю, що не за якісь там особливі чесноти: ні про силу, ні про мудрість не йдеться. Але тебе обрано, отже, доведеться тобі пустити в діло усі сили й розум, які маєш.
- Але ж у мене всього цього замало! А ти мудрий та сильний. Чом би тобі не взяти Перстень?
- Ні! - вигукнув Гандальф, скочивши на ноги. - Це дало б мені надто велику, жахливу владу. Наді мною Перстень одержить владу ще сильнішу, ще згубнішу. - Очі його заблищали, й лице неначе засвітилось ізсередини. - Не спокушай мене! Я не хочу уподобитися Чорному Володарю. Перстень знайшов би шлях до мого серця через жаль до слабких та бажання робити добро. Не спокушай. Я не насмілюся взяти його, навіть тільки на зберігання. Бажання використати його буде нездоланним, А він так знадобився б! Великі небезпеки загрожують мені...
Він підійшов до вікна, розсунув завіску й розкрив віконницю. Сонце знову залляло кімнату. Сем, насвистуючи, пройшов по ближній доріжці.
- А тепер, - сказав чарівник, - вирішувати належить тобі. Але ти не залишишся сам. - Він поклав руку на плече Фродо. - Я допоможу тобі нести цей тягар, поки [72] він буде твоїм. Але нам треба діяти і негайно. Ворог підіймає голову.
Запала довга мовчанка. Гандальф знову сидів і попихкував люлькою у глибокій задумі. Очі він прикрив, але з-під опущених вій пильно стежив за Фродо. А той уставився на червоніюче вугілля у вогнищі, й воно розросталося в його очах, доки не здалося йому, наче він дивиться у колодязь, де бухкає страшне полум'я. Він згадав про легендарну Згубну Щілину і жахливу Вогняну Гору.
- Ну, то що? - спитав нарешті Гандальф. - Про що ти міркуєш? Вирішив, що робити?
- Ні, - відповів Фродо, повертаючись з пітьми і з подивом переконуючись, що навколо ясний день і за вікном - залитий сонцем сад. - Чи, взагалі, так. Наскільки я зрозумів, я мушу поки що Зберігати та охороняти Перстень, хоч би як погано мені від цього не було.
- Якщо ти так зробиш, він дуже нескоро заволодіє тобою.
- Сподіваюсь, - відказав Фродо. - Але ти все ж таки швидше підшукай іншого охоронця. А поки що, здається, я стаю небезпечним для усіх, хто мешкає зі мною, і не можу залишатися тут, доки Перстень у мене. Отже, доведеться залишити Торбу, покинути Край, усе полишити та йти геть, - зітхнув він. - Я хотів би врятувати Край, хоч іноді його мешканці здаються мені страшенно безглуздими й нудними, і який-небудь землетрус чи напад драконів пішли б їм на користь. А зараз я відчуваю, що дальні мандри буде легше витримати, доки за спиною в мене залишається Край, мирний і затишний. Я знатиму, що десь є надійний клаптик землі, хай навіть мені вже не судилося ступити на нього.
Звісно, іноді я мріяв, що колись піду, але так, для розваги: вервечка пригод, як у Більбо, та навіть краще, із щасливим кінцем. Але тепер на мене чекає вигнання, втеча з вогню та в полум'я, і зло піде за мною по п'ятах. А у такому разі краще йти самому. Але ж я відчуваю себе таким маленьким, збентеженим, я у відчаї, а Ворог такий могутній та жахливий...
Він не зізнався Гандальфу, але, поки говорив, палке бажання піти слідом за Більбо зажевріло в його душі - піти за Більбо і, якщо пощастить, знайти його. Це бажання здолало навіть страх: він ладен був бігти стрімголов, без [73] капелюха, як зробив це Більбо таким же ранком багато років тому.
- Фродо, голубе! - скрикнув Гандальф. - Гобіти й справді дивовижні істоти! їх можна вивчити наскрізь за місяць, а потім через сто років вони раптом здивують тебе при нагоді. Я майже не сподівався почути таку відповідь, навіть від тебе. Але Більбо не помилився у виборі спадкоємця, хоч і не підозрював, як це важливо. Боюся, що ти маєш рацію. Перстень недовго залишиться таємницею; і для твого ж - та й загального - добра треба буде піти і залишити ім'я Торбинса тут. У глушині за межами Гобітанії мати це ім'я буде небезпечно. Отже, для початку давай-но змінимо тебе на, скажімо, Підкопай. Але навряд чи варто тобі йти самому. Якщо знайдуться такі, хто захоче йти за тобою, до кого ти маєш довіру й не завагаєшся повести назустріч невідомій долі, - це добре. Але будь уважний, обираючи супутника! І думай, що кажеш, хоч би й найближчим друзям. У Ворога багато слуг, багато способів...
Раптом він увірвав розмову й прислухався. Фродо відразу помітив, що у кімнатах та й зовні зробилося якось незвично тихо. Гандальф крадькома підібрався до вікна, а потім раптом скочив на підвіконня, перегнувся додолу і помацав рукою. Пролунав жалісний зойк, і у вікні з'явилася кудлата голова Сема Гемджи, якого міцно тримав за вухо чарівник. -
- Та ви тільки подивіться! - сказав Гандальф. - Щоб мені очі повилазили! Це ж Гемджи-молодший і ніхто інший. Цікаво, що ти там робив?
- Ой, та відпустіть мене, дядечку, пане Гандальфе! - заголосив Сем. - Нічого я не робив... травичку підстригав під віконцем. - Він підібрав із землі свої ножиці і продемонстрував як доказ.
- Щось не віриться, - сказав Гандальф суворо. - Ножиць твоїх вже давненько не чути було. Отже, підслуховуєш?
- Даруйте, даруйте, пане, тільки я вас не розумію. Нічого я не підраховую, що ж тут у садку рахувати!
- Не вдавай з себе дурня! Що ти чув і для чого слухав? - Очі чарівникові блиснули, брови зігнулися, немов дві щітки.
- Пане Фродо! - заблагав Сем, тремтячи з переляку. - Хай він мене не ображає! Він як оберне мене зараз [74] на якусь гидоту! Батечко старий того не переживе! Я нічого лихого не хотів, от як небо святе, пане!
- Він тебе не займе, - ледь стримуючи сміх, сказав Фродо, хоча сам був дуже здивований. - Він знає, як я, що ти нічого лихого не хотів. Але краще тобі не опиратись, коли тебе спитали.
- Гаразд, пане, - сказав Сем, тремтячи дещо менше. - Я чув багато усього, чого й не дуже зрозумів, про якогось ворога, та перстеник, та пана Більбо, а ще про драконів, і вогняну гору, і... і про ельфів, пане. Як почув, то вже й відірватися не міг, отож, знаєте, як то бува. Ой, пане, як же ж мені такі розмови до вподоби! Я вірю, що то правда, а на Теда мені начхать. Ельфи! Аж кортить побачити їх! Не могли б ви, пане, взяти мене з собою та показати ельфів?
Гандальф раптом розсміявся.
- А йди-но сюди! - звелів він і, простягнувши руки, підняв здивованого Сема з ножицями, обрізками трави та всім іншим, затягнув через вікно і поставив на підлогу.
- Отже, тобі треба бачити ельфів? - спитав він, уважно придивляючись до Сема, але на обличчі його промайнула посмішка. - І ти чув, що пан Фродо мусить піти звідси?
- Авжеж, пане, і ледь не задихнувся - мабуть, те ви й почули. Я спробував стриматися, пане, аж воно якось не стрималося. Так мені смутно зробилося...
- Тут вже нічого не поробиш, Семе, - сумно сказав Фродо. Він тепер тільки відчув, як боляче втікати з дому, що ой як не просто сказати «прощавай» звичному затишкові Торби-на-Кручі. - Мені треба буде піти. Але, - він суворо глянув на Сема, - якщо ти мене дійсно поважаєш, хай там що, тримай це у таємниці. Краще б тобі вмерти, зрозумів? Пусти-но хоч слівце з того, що тут почув, тоді вже Гандальф неодмінно оберне тебе на плямисту жабу і накличе зміюк до саду!
Сем, тремтячи, бухнувся навколішки.
- Підводься, Семе, - сказав Гандальф. - Я тобі ще жахливіше покарання призначу. Ти одержиш те, що заслуговуєш, і мусиш далі тримати язика за зубами: підеш у мандри разом з паном Фродо!
- Я, пане? - скрикнув Сем, підскочивши, ніби собака, якого покликали до прогулянки. - Я піду з ним, побачу ельфів і все таке? Ур-р-ра! - вигукнув він, а потім раптом зайшовся сльозами. [75]
Книга: Джон Роналд Руел Толкін. Володар Перснів: Хранителі Персня. Переклад А. Немірової
ЗМІСТ
На попередню
|
|
