Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
1.1. Регулювання економіки під час НЕПу
Досвід державного регулювання економіки під час проведення нової економічної політики (НЕПу) привертає сьогодні до себе підвищену увагу.
Положення, в якому опинилася економіка України наприкінці 90-х років, багато в чому подібне до того, яке існувало в народному господарстві СРСР напередодні НЕПу.
В порівнянні з 1913 роком об’єм продукції промисловості в 1917 році зменшився до 71%, а в 1920 році до 13,8%, сільського господарства в 1917 році -до 88%, а в 1921 році -до 60% (землеробства-55%, тваринництва – 67%).
В Україні в 1997 році в порівнянні з 1990 роком обсяг промислового виробництва складав 38,3% , сільськогосподарського - 63,5%.
Економіку після громадянської війни було відбудовано за 5-6 років. Валова продукція промисловості (в цінах 1925-26 рр.) складала в 1926 році 11083 млн. крб., в 1913 р. - 10251 млн. крб. Валова продукція сільського господарства перевищила рівень 1913 року у 1925 році на 12%, (в землеробстві на 7% і в тваринництві на 21%).
Середньорічний темп зростання продукції великої промисловості в період відбудови складав 40,8%, в т. ч. по виробництву засобів виробництва -40,9%, предметів споживання-40,6%.
Ці темпи відбудови економіки сьогодні на фоні невдалих спроб на протязі вже восьми років хоча б зупинити падіння виробництва виглядають аж надто привабливо. Чому б не використати цей досвід відбудови економіки, тим більше, що ця відбудова здійснювалася за подібних до сучасних умов - при дії ринкового механізму як основного регулятора виробництва?
Вивчення досвіду державного регулювання економіки під час НЕПу має не лише історичне, теоретичне, але й практичне значення.
“Військовий комунізм ". НЕП прийшов на зміну політиці “військового комунізму”, яка здійснювалась під час громадянської війни. Щоб мобілізувати ресурси для потреб армії, управління промисловістю було зосереджене в централізованих органах - главках (головні управління ВРНГ - Вищої ради народного господарства ).
Було введено загальну трудову повинність, продовольчу розкладку (“продразверстку”): надлишки продовольства вилучались, продукти розподілялись по картках. Вільна торгівля була заборонена, гроші в значній мірі втратили своє значення.
Суть нової економічної політики (НЕПу). На початковому етапі НЕПу в економіці переважало дрібне товарне виробництво. Нормально вести і розширювати його можна було за умови відновлення вільного обміну продукцією між товаровиробниками, зокрема між сільським господарством та промисловістю.
З цією метою продовольчу розкладку в 1921 році було замінено продовольчим податком. Декретом уряду від 24.5.1921 р. дозволялися “свободн ы й обмен, покупка и продажа остающихся у населения после выполнения натурального налога продуктов сельского хозяйства”.
В 1921-22 рр. продподаток визначався по кожному з 18 видів продукції. В 1922-23 рр. було введено єдиний податок, який встановлювався в хлібних одиницях і який селяни могли сплачувати іншими продуктами по встановленому переводному коефіцієнту. В 1923-24 рр. було дозволено вносити податок як натурою, так і грошима. В 1924-25 рр. був здійснений перехід до податку грошима. Продовольчий податок як форма заготівлі сільськогосподарських продуктів перестав існувати.
Продовольчий податок був диференційований. Податок з господарства у відсотках до річного доходу в Україні складав: якщо на одного члена сім’ї припадало 0,25 десятини землі – 2,9%, 1,5 – 3,0 десятини – 12,4 – 16,8%, зверх 3,0 десятин - 24,2%.
Передумови ефективного регулювання економіки під час НЕПу .
На початок НЕПу держава володіла основними засобами виробництва. На другий день після повалення Тимчасового уряду був прийнятий Декрет про землю, яким вся земля була націоналізована. Поступово була націоналізована промисловість: у володіння держави перейшли не тільки великі і середні підприємства, але й більша частина дрібних промислових підприємств. Великі залізниці, морський та річковий транспорт фактично перейшли у власність держави в перші місяці 1918 року.
До кінця 1919 року була завершена націоналізація банків, банківська справа стала державною монополією. У відповідності з декретом Ради народних комісарів "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі” від 22.4.1918 р. вся зовнішня торгівля була націоналізована. Право експортувати чи імпортувати продукцію отримали лише спеціально уповноважені на те державні органи .
Форми і методи регулювання економіки під час НЕПу. Регулювання грошової системи . Для обслуговування товарно-грошових відносин, які відроджувались з початком НЕПу, потрібні були тверді гроші. Радянські грошові знаки (“совзнаки”) в цей час швидко знецінювались, тому було дозволено в 1921 - 22 рр. застосовувати золоті карбованці дореволюційного випуску. Встановлювався з 15.12.1921 р. Наркомфіном, а надалі Держбанком курс перерахунку в золоті карбованці радянських грошових знаків. Після випуску в обіг банкнот.Держбанка в червонцях (згідно декрету Раднаркома від 11.10.1922 року), необхідність в таких перерахунках відпала.
Одночасне використання стійких банківських білетів та “совзнаков”, які швидко знецінювалися, підривало обмін між містом та селом. Тому 22.02.1924 р. декретом ЦВК та Раднаркому були введені казначейські білети в 1,3 та 5 карбованців золотом, а також срібні та мідні монети. 7.03.24 р. був встановлений порядок викупу совзнаків. На 1.06.24 р. грошовий обіг СРСР базувався на твердій валюті, совзнак був вилучений з сфери обігу. З жовтня 1924 р. було припинено використання емісії грошей до покриття бюджетного дефіциту.
Організація кредитної системи. Початок організації кредитної системи був покладений відновленням в жовтні 1921 р. Державного банку. Був організований випуск кредитних грошей – банківських білетів Держбанку (жовтень 1922 року). Запровадження червонця сприяло зростанню поточних рахунків і внесків до кредитних закладів, розмірів кредитування; запобігло спробам ввести в обіг іноземну валюту.
Для більш повної мобілізації коштів і покращення кредитування були створені спеціалізовані банки: Банк споживчої кооперації (потім–Всеросійський кооперативний банк); на Україні – Украінбанк. Фінансування державної промисловості було сконцентроване в Торгово-промисловому банку (Промбанк), електрифікації – в Електробанку, зовнішньої торгівлі – у Зовнішторгбанку.
Система місцевих комунальних банків, створених у 1923 році, мала на меті сприяти відбудові місцевого економічного життя. В 1925 році був створений Центральний банк комунального господарства та житлового будівництва.
Були створені Центральний та республіканські сільськогосподарські банки, які не мали своїх філіалів на місцях і всі операції кредитування проводили через товариства сільськогосподарського кредиту. Таким чином, в побудові системи сільськогосподарського кредиту поєднувались державні та кооперативні начала.
З націоналізацією землі відпала потреба в кредитах на її купівлю. Кредитні ресурси використовувались тепер на виробничі потреби.
Регулювання цін . Найважливіші елементи механізму дії товарно-грошових відносин: банки, кредит, грошовий обіг і апарат усуспільненої торгівлі – знаходились під контролем держави. Це дозволило ефективно контролювати ціни, визначати їх величину, встановлювати тверді ціни.
В перші роки НЕПу виникли так звані “ножиці цін”: значний розрив між цінами на промислові та сільськогосподарські товари. В 1923 році в порівнянні з 1913 р. треба було віддати зерна більше: за плуг – в 7,5 раз, косарку – в 7,1 раза, жниварку – в 5,9 раза. Високі ціни заблокували збут сільськогосподарських машин, хоча село гостро відчувало їх нестачу.
Відпускні ціни на промислові вироби були знижені на 25,3%. За короткий час труднощі збуту були подолані, за 1923-24 рр. споживання промислових товарів зросло на селі з 600 млн. до 740 млн. крб. (в довоєнних цінах).
Політика цін на сільськогосподарську продукцію мала на меті створити умови для нормального відтворення не лише в великих, але й в середніх і дрібних господарствах. З цією метою ціни на продукцію, яку вирощували переважно дрібні і середні господарства, в порівнянні з цінами 1913 року були підвищені в більшій мірі, ніж на продукцію, яку вирощували переважно великі господарства. Так, в 1925-26 рр. ціна жита була вищою на 50,2%, на овес – на 41%, на картоплю – на 23,5%, а на пшеницю – на 15,5%, ячмінь – на 10,1%.
Середні і дрібні господарства звичайно продавали свою продукцію відразу після збирання врожаю, коли ціни були низькими. Великі господарства продавали свою продукцію переважно весною чи влітку, коли ціни були високими. Інколи великі господарства скуповували продукцію восени за низькими цінами і перепродували весною чи влітку.
Уряд проводив політику ліквідації сезонних коливань цін, встановлюючи тверді планові заготівельні ціни. Восени 1924 р. за пуд жита давали 354 копійки, весною 1925 р. – 775 коп., або 219% до попередньої ціни. В 1926-27 роках пуд жита коштував восени 433 коп., весною 440 коп., або 102% від попередньої ціни.
Організація господарського розрахунку. На початку НЕПу підприємства частково залишались на кошторисно-бюджетному фінансуванні.
Вони не мали права самостійно продавати свою продукцію, основна частина її реалізовувалась згідно державного плану. На ринку дозволялось продавати лише ту продукцію, яку було вироблено понад план державного постачання.
Перехід до НЕПу змусив державні підприємства пристосовуватись до умов ринку. Головним в цьому відношенні було переведення їх на господарський розрахунок. Основними принципами госпрозрахунку були: 1.співставлення в грошовій формі виробничих витрат з результатами виробництва; самоокупність, рентабельність виробництва; 2.еквівалентність у відношеннях між підприємствами; 3.матеріальна відповідальність за виконання планових показників; 4.матеріальне стимулювання; 5.контроль карбованцем з боку держави за мірою праці і мірою споживання.
Господарський розрахунок відрізнявся від комерційного розрахунку. На відміну від останнього, він базувався на планових засадах: вся діяльність підприємств базувалась на загальнодержавних планах, виходила з цих планів. Госпрозрахунок націлював підприємства на виконання державних планів з найменшими витратами. Комерційний розрахунок націлює підприємства на отримання максимального прибутку, виходячи з попиту, потреб ринку.
З переходом промисловості на госпрозрахунок була тісно пов`язана перебудова зарплати. В період “військового комунізму” зарплата характеризувалась зрівнялівкою, мала натуральний характер. Це дозволяло при великій інфляції і нестачі продукції забезпечувати робітників мінімумом засобів існування.
Першим кроком на шляху ліквідації зрівнялівки став перехід до системи колективного постачання робітників: держава відпускала підприємствам певні фонди, величина яких залежала не від кількості робітників, а від процента виконання виробничої програми.
Проведенню в життя принципу особистої матеріальної зацікавленості трудящих в результатах виробництва сприяв перехід до відрядної системи оплати праці, введення тарифної системи, за якою ставки зарплати встановлювались згідно кваліфікації, перехід до грошової оплати.
Був введений державний мінімум зарплати для робітників, нижче якого жодне підприємство – державне чи приватне - не мало права платити. Був введений “товарний карбованець”, який визначав покупну здатність карбованця (по відношенню до цін 1913 р.) і служив базою для індексації заробітної плати по мірі зростання цін.
Відбувся перехід від державного нормування зарплати до її регулювання за посередництвом колективних договорів, які встановлювали тверді норми виробітку і відрядну систему оплати праці.
Монополія зовнішньої торгівлі надійно захищала вітчизняного виробника. Критикуючи пропозицію Бухаріна обмежитись митним захистом, В.І.Ленін писав:”…Ни о какой серьезной таможенной политике сейчас, в эпоху империализма, не может быть и речи, кроме системы монополии внешней торговли”[Полн. собр. соч. Т. 45. С. 335 - 336]. Митний захист легко зламати якійсь багатій країні:” Для этого ей достаточно ввести вывозную премию за ввоз в Россию тех товаров, которые обложены у нас таможенной премией”[Полн. собр. соч. Т.45 С.335].
Монополія зовнішньої торгівлі забезпечувала концентрацію валютних ресурсів в руках держави, централізацію їх, використання для потреб індустріалізації країни, технічної реконструкції виробництва.
Той прибуток, який приносили зовнішньоекономічні зв’язки, надходив в розпорядження держави, а не приватних осіб.
Монополія зовнішньої торгівлі дозволяла ефективно контролювати експорт та імпорт товарів, “тримати кордон”.
Розвиток планування . Першим органом планування та координації розвитку економіки стала Вища Рада народного господарства ( ВСНХ) , створена у грудні 1917 року. Аналогічні ради народного господарства формувались на місцях. В лютому 1920 року створена державна комісія по електрифікації Росії (ГОЭЛРО). В грудні 1920 року був обговорений і схвалений план ГОЭЛРО, який був першим в світі науковим перспективним комплексним планом реорганізації і розвитку економіки на основі електрифікації.
В лютому 1921 року було прийнято рішення Раднаркому про створення Державної планової комісії (Госплан). В положенні про Держплан зазначалось, що він створений для розробки загальнодержавного плану на основі плану ГОЭЛРО і для нагляду за здійсненням цього плану. Йому був доручений розгляд і узгодження з загальнодержавним планом виробничих програм і планових пропозицій господарських організацій. Після утворення Держплану була сформована мережа планових органів в усіх галузях економіки, створені планові комісії на місцях: при губернських та обласних виконкомах.
В перші роки НЕПу держава встановлювала щомісячні, квартальні та річні бюджети, поточні планові завдання окремим галузям промисловості, плани посівних кампаній, паливні та продовольчі плани, плани перевезень і т.ін. З 1925 року стали складатися контрольні цифри розвитку народного господарства, які потім перетворилися на річні народногосподарські плани. Почали опрацьовуватись варіанти п’ятирічних планів розвитку народного господарства. Цей досвід було використано при підготовці першого п’ятирічного плану (1928-1932 рр.).
1.2.Регулювання економіки під час індустріалізації і війни.
В 1912 році національне багатство країни на одного мешканця складало (в доларах) в Росії – 335, США – 2062 , Англії – 1522, Німеччині – 1184, Франції – 1448. Національний доход на душу населення складав (в доларах) відповідно 43; 351; 237; 154; 183.
Продуктивність праці в розрахунку на одного працівника промисловості в Росії в 1913 році дорівнювала приблизно 11% від відповідного показника в США.
Три чверті населення були зайняті в сільському господарстві переважно ручною працею із застосуванням застарілих засобів праці.
Значною була залежність Росії від імпорту сучасних засобів виробництва: в 1913 році частка імпорту складала по тракторах і автомобілях – 100%, верстатах металорізальних – 85%, машинах для промисловості – 60%, машинах для сільського господарства – 58%. Перша світова війна показала, що Росія не в стані забезпечити себе зброєю власного виробництва.
В дореволюційній Росії письменних було 33% населення, осіб, які мали вищу і середню спеціальну освіту, - 290 тис.
Росія відставала від розвинутих країн світу на 100-150 років.
Потреби підвищення продуктивності праці і рівня життя населення, зміцнення обороноздатності країни, її незалежності, змін в структурі населення, в його освіченості - все це вимагало проведення індустріалізації країни. Індустріалізація виступала також головним фактором змін в продуктивних силах, що було потрібно для закріплення в суспільстві нових, соціалістичних виробничих відносин.
Джерела коштів для індустріалізації. Особливістю індустріалізації в СРСР було те, що вона проводилася за рахунок власних нагромаджень.
Участь іноземного капіталу у відбудові економіки та індустріалізації була мізерною. В кінці 20-х років питома вага концесійних підприємств в групі “А” не перевищувала 1,2 %, групі “Б” - менше 0,3 %. Іноземні інвестиції в 1928 році в народне господарство СРСР складали менше 2 % всіх капітальних вкладень. До 1937 року всі концесійні договори були ліквідовані.
Розвинуті країни світу здійснювали індустріалізацію в значній мірі за рахунок коштів з колоній, іноземних кредитів, контрибуцій з переможених країн (Німеччина).
Можливості накопичення після революції зросли. Був припинений вивіз за кордон прибутків іноземних інвесторів, а також виключені з державного бюджету такі видатки як сплата процентів по іноземних кредитах. Ця данина іноземному капіталу вимірювалась сумою 800-900 млн. крб. золотом в рік.
Після націоналізації землі відпала необхідність виплачувати з доходів селян 700 млн. крб. золотом в рік за оренду землі в поміщиків та купівлю її.
За підрахунками акад. С.Г.Струміліна, норма чистого прибутку в промисловості Росії складала за 1885-1915 роки 16,2 % щороку, а темп приросту основного капіталу тільки 7,2 %. Більше половини прибутку йшло на споживання класу багатих.
Споживання міської буржуазії та поміщиків в Росії щороку складало 3 млрд. крб. золотом, що дорівнювало приблизно 20 % національного доходу в 1913 році. Приблизно стільки ж складав фонд виробничого нагромадження народного господарства.
Певні прибутки приносила зовнішньоекономічна торгівля.
Особливості індустріалізації в СРСР. Індустріалізація в СРСР була проведена в стислі строки. ЇЇ особливістю був також першочерговий і прискорений розвиток важкої промисловості.
Якщо розвинутим країнам світу потрібно було 100-150 років для проведення індустріалізації, то в СРСР цей процес зайняв 13-15 років. В період індустріалізації середньорічний приріст промислової продукції в СРСР складав 17-20%, а темпи приросту виробництва засобів виробництва досягли майже 30% на рік.
Звичайно індустріалізація почнеться з розвитку тих галузей промисловості, які виробляють товари широкого вжитку: легкої, харчової та ін. Для них потрібні засоби виробництва, попит на які створює, стимулює розвиток важкої промисловості.
Індустріалізація супроводжується перерозподілом робочої сили між сільським господарством і промисловістю, між містом і селом. Робітники, які переходять в промисловість, забезпечуються продукцією сільського господарства шляхом обміну на неї промислових товарів широкого вжитку. Робоча сила, яка переходить працювати в промисловість, вивільняється з сільського господарства внаслідок розорення селянських господарств, неможливості знайти на селі роботу.
Якщо ж індустріалізація починається з розвитку важкої промисловості, налагоджувати забезпечення робітників продуктами сільського господарства доводиться іншим способом. Інакше треба організовувати перерозподіл робочої сили на користь промисловості. Використовувати традиційні способи вивільнення працівників із сільського господарства означало б, що держава мусить здійснити заходи щодо прискорення банкрутства дрібних товаровиробників, поставити найбідніші прошарки населення в ще гірші умови.
Вихід із положення був знайдений в колективізації сільського господарства і в створенні машинно-тракторних станцій (МТС).
Розвиток важкої промисловості забезпечив виробництво тракторів, автомобілів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки, яка була здатна вивільнити десятки мільйонів працівників села для роботи в місті, в промисловості. Створення великих сільськогосподарських підприємств (колгоспів, радгоспів) дозволило широко застосовувати цю техніку. При збереженні дрібного виробництва таке широке застосування техніки було б неможливим. Крім того, сільське господарство мало в значній мірі натуральний характер, відсутність грошей на придбання техніки також суттєво обмежувала її застосування.
Створення МТС дозволило подолати і цю перепону для широкого застосування техніки в сільському господарстві. Колгоспам не потрібно було купувати трактори, комбайни та ін. техніку. Не потрібно було грошей і для оплати робіт МТС, за це була встановлена натуральна оплата. За рахунок цієї натуральної оплати забезпечувались продовольством ті робітники, які виробляли засоби виробництва для села.
Стратегія розвитку економіки в період індустріалізації . Період індустріалізації – це період первинної механізації, коли витрати на вивільнення одного робітника, заміщення його машинами, незначні. Ця обставина споріднює стратегію розвитку економіки із стратегією економічного зростання країн, що розвиваються.
В чому полягає стратегія економічного зростання (проблема вибору техніки при надлишку робочої сили)? Розглянемо це на прикладі.
Таблиця 1.1
Порівняльна характеристика двох способів
виробництва 300 тис. виробів на рік.
|
Способи виробництва |
Капітальні вкладення (млн. крб.) |
Зайнято робітників (тис.) |
Норма прибутку (%) |
|
Повна механізація і автоматизація |
900 |
50 |
15 |
|
Механізація основного виробництва |
600 |
110 |
12 |
|
Різниця |
300 |
60 |
3 |
Якому варіанту будівництва підприємства віддати перевагу при надлишку робочої сили?
При надлишку робочої сили переваги має другий варіант. Перший варіант містить в складі капітальних вкладень 300 млн.крб., які використовуються для заміщення 60 тис. робітників в умовах, коли це не потрібно, бо і так робочої сили надлишок, є багато безробітних. За рахунок цих 300 млн.крб. можна зайняти ще 55 тис. робітників і отримати додатково 150 тис. виробів. Обрання другого варіанту забезпечує вищі темпи економічного зростання.
Не виключено, що капітальні вкладення по варіанту з комплексною механізацією та автоматизацією будуть більш рентабельними, забезпечуватимуть вищу норму прибутку. З точки зору приватного власника перший варіант капітальних вкладень буде вигіднішим.
Враховуючи це, в преамбулі до другого п’ятирічного плану Індії відзначалось, що ''Основным критерием при определении направления развития служит не частная приб ы ль, а общественная выгода".
Стратегія економічного зростання країн, де велика кількість безробітних і малі можливості накопичення, націлена звичайно на забезпечення більшої зайнятості, що одночасно забезпечує і більший обсяг виробництва, вищі темпи економічного зростання.
В країнах, що розвиваються, і в країнах Європи використовуються однакові машини для виготовлення бетону, але в перших країнах бетон до місця його застосування доставляють у кошиках на голові робітників-носильників.
Основна виробнича технологія на цементних заводах, побудованих в той самий час у Франції та Індії, приблизно однакова, але загальна кількість робітників на заводах Індії в 4-5 раз більша.
Стратегія розвитку економіки під час первинної механізації багато в чому нагадує стратегію економічного зростання країн з надлишком робочої сили.
Приймемо, що в період первинної механізації затрати на заміщення одного робітника машинами складають одну тисячу карбованців. Тепер, щоб в умовах повної зайнятості здійснити другий варіант виробництва 300 тис. виробів (див..табл.1.1), треба попередньо вивільнити 110-50=60 тис. робітників. Це вимагатиме додаткових вкладень в механізацію сільського господарства чи інші галузі на суму 60 млн .крб.
Щоб отримати приріст в 300 тис. виробів, загальні витрати по народному господарству при реалізації другого варіанту тепер складатимуть 60+600=660 млн. крб., тоді як по першому вони дорівнюють 900 млн. крб. За рахунок різниці 900-660=240 млн. крб. можна буде зайняти ще 40 тис. робітників і отримати додатково більше 109 тис. виробів. Реалізація другого варіанта забезпечує вищі темпи економічного зростання.
Таким чином, якщо в період первинної механізації обираються менш капіталоємкі варіанти збільшення виробництва, це забезпечує вищі темпи економічного зростання.
В цей час механізується лише основне виробництво. Ручною працею в середині 80-х років в СРСР було зайнято близько 50 млн. робітників : приблизно третина робітників в промисловості, більше половини - в будівництві, три чверті - в сільському господарстві. Це наслідок тієї стратегії розвитку економіки, яка орієнтувалась на механізацію основного виробництва.
Припустимо, що віддачу від обладнання вартістю в 100 тис.крб. можна підвищити на 10 %, якщо збільшити обслуговуючий персонал на 4 робітника. В період первинної механізації такий варіант збільшення виробництва вигідний: виграш від кращого використання обладнання складає 100х10%=10 тис.крб., а витрати на вивільнення 4 додаткових робітників – 4 тис.крб. Цей приклад в певній мірі пояснює, чому на індійських підприємствах при однаковій техніці робітників в 4-5 разів більше, ніж на французьких.
Поки існує альтернатива: застосовувати техніку чи ручну працю - перевага буде віддаватися техніці, хоча і зношеній, яка вимагає значних витрат на ремонт. Припустимо, що трактор надійшов до МТС в 1934 році і замінював спочатку 20 робітників. В 1945 році із-за зносу він замінює 12 робітників. Такий трактор доцільно використовувати, навіть якщо його ремонтом буде зайнято 2-3 робітника: інакше прийдеться зайняти ручною працею 12 робітників.
В цей час витрати для отримання приросту сировини або матеріалів в об’ємі річного виробітку одного робітника Вг зводяться практично до видатків на створення робочого місця (плюс 1 тис.крб. для вивільнення робітника). Це певним чином впливає на економію матеріалів: їх вигідно заощаджувати тоді, коли витрати на заощадження в об’ємі Вг перевищують вартість робочого місця не більше як на одну тис.крб.
Висока ефективність витрат по заміщенню робочої сили під час первинної механізації відносно применшує значення зовнішньої торгівлі як засобу економії робочого часу.
Стратегія економічного зростання, яка орієнтує на вибір малокапіталоємких варіантів розвитку виробництва, продовження строків служби засобів праці за рахунок їх ремонтів, на нарощування видобутку сировини, використання внутрішніх джерел економії часу за рахунок первинної механізації виробництва, має свої переваги і недоліки.
Вона забезпечує високі темпи економічного зростання, підвищення життєвого рівня населення, рівня його освіти і культури, швидку трансформацію суспільства в сучасне індустріальне. Але одночасно вона формує малоконкурентоздатну економіку. З часом зростає зарплата робітників і заводи, де багато робочої сили, все більше стають неконкурентоздатними. Створена таким чином економіка оснащена в багатьох випадках застарілою технікою, в ній висока матеріалоємкість виробництва, вона мало пов’язана з світовим ринком.
Спроба якнайшвидше включити цю економіку в ринок, в світове господарство, зроблена в 90-ті роки, привела до руйнування неконкурентоздатного виробництва, кризи економіки, деіндустріалізації країни, перетворення країн СНД на молодших партнерів Заходу.
Результати індустріалізації . До початку Великої Вітчизняної війни побудовано, відбудовано і введено в дію 11,2 тис. великих промислових підприємств, з них в першу п’ятирічку – 1500, в другу – 4500, за три з половиною роки третьої (1938-1941 рр.) – 3000. Промислово-виробничі основні фонди СРСР зросли в 1940 р. в порівнянні з 1928 р. в 7 раз.
В порівнянні з 1928 р. парк тракторів в сільському господарстві збільшився до 531 тис. (в 20 раз), зернозбиральних комбайнів – до 182 тис. (в 1928 р. – було лише 2 комбайни), вантажних автомобілів – до 228 тис. (в 326 раз).
Чисельність учнів в 1940 р. в усіх школах складала 35,5 млн. (проти 1928 р. – 306%), студентів вузів – 812 тис. (480% проти 1928 р.), чисельність лікарів – 155 тис. (221% до 1928 р.), лікарняних ліжок – 791 тис. (320% до 1928 р.). Частка неписемних серед дорослого населення в 1939 р. зменшилась до 12,6% проти 43,4% в 1926 р. та 71,6% в 1897 р.
Таблиця1.2
Основні показники економічного розвитку СРСР у передвоєнні роки
|
|
У скільки раз в 1940р. більше, ніж в |
|
|
|
1913р. |
1928р. |
|
Валовий суспільний продукт |
5,1 |
4,5 |
|
Вироблений національний доход |
5,3 |
5,1 |
|
Продукція промисловості |
7,7 |
6,5 |
|
Виробництво засобів виробництва (група “А”) |
13 |
10 |
|
Виробництво предметів споживання (група “Б”) |
4,6 |
4,2 |
|
Валова продукція сільського господарства |
1,4 |
1,3 |
|
Капітальні вкладення |
5,7 |
6,7 |
|
Чисельність робітників і службовців |
2,6 |
3,0 |
Планова економіка під час індустріалізації країни довела свою здатність мобілізувати і концентрувати ресурси для вирішення великих народногосподарських завдань, виходячи з інтересів всього суспільства.
Ця здатність була підтверджена під час Великої Вітчизняної війни. Перший етап війни склався для СРСР невдало. Фашистська Німеччина окупувала територію, на якій мешкало 42% населення СРСР, вироблялася третина промислової продукції: до 71% чавуна, біля 60% сталі. В цих районах знаходилося 47% посівних площ.
За липень-листопад 1941 року на Схід було перевезено 1523 промислових підприємства, з них 1360 – великих, евакуйовано 10 млн. чол. З червня по листопад 1941р. промислове виробництво скоротилося в 2,1 раза. З березня 1942р. обсяг виробництва почав зростати. В середині 1942 р. втрачені потужності військової промисловості були не тільки відбудовані, але й перевищені.
На початок війни фашистська Німеччина мала в 1,5-2 раза більші військово-економічні ресурси, ніж СРСР. Але економіка СРСР забезпечила більше виробництво зброї, ніж економіка Німеччини, до того ж зброї кращої якості, ніж німецька.
Таблиця1.3
Виробництво зброї в СРСР та Німеччині (СРСР – з червня 1941р.
по серпень 1945р., Німеччина – з вересня 1939р. по квітень 1945р.)
|
|
СРСР |
Німеччина |
|
Гвинтівки та карабіни (млн.) |
12,1 |
10,3 |
|
Пістолети-кулемети (млн.) |
6,2 |
1,3 |
|
Кулемети всіх видів (млн.) |
1,5 |
1,2 |
|
Гармати всіх видів і калібрів (тис.) |
482 |
320 |
|
Міномети (тис.) |
382 |
79 |
|
Танки і самохідні гармати (тис.) |
103 |
46 |
|
Бойові літаки (тис.) |
112 |
89,5 |
Перемога в Великій Вітчизняній війні – це перемога не тільки радянського солдата, але й радянської зброї.
Зовнішні поставки в роки війни склали 4% до вітчизняного виробництва, зокрема по артилерії – 1,5%, по танках та самохідних гарматах – 6,3%, по авіації – біля 10%.
Директивний характер планування виправдовує себе в екстремальних ситуаціях: під час війни, повоєнної відбудови економіки, під час швидкої індустріалізації країни (наприклад, в СРСР). Плани в Англії, Німеччині і багатьох інших країнах під час війни були обов’язкові до виконання, споживання – нормативне, за картками, розподіл матеріалів – згідно планів. В повоєнній Франції п’ятирічний план мав значну кількість директивних показників, які поступово скорочувались.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ І.
1. Як було організовано економіку під час “військового комунізму”?
2. Чим пояснюється та обставина, що для відбудови економіки в 20-ті роки
потрібен був саме НЕП, віднова товарно-грошових відносин?
3. Як був організований обмін між містом і селом в 20-ті роки? Продовольчий
податок?
4. Як відбувалися грошова і кредитна системи?
5. Організація планування під час НЕПу.
6. Основні принципи госпрозрахунку і його відмінність від комерційного
розрахунку.
7. В чому полягали особливості індустріалізації СРСР?
8. В чому полягає проблема вибору техніки для країн, що розвиваються, які
мають надлишок робочої сили і нестачу капітальних вкладень? В чому
полягає спорідненість стратегії розвитку економіки під час первинної
механізації з стратегією екномічного зростання?
9. Згідно преамбули до другого п”ятирічного плану Індії,”Основны м критерием
при определении направления развития служит не частная прибы ль, а
общественная вы года”. Як розуміти цю тезу? Як такий підхід впливає на
вибір варіантів розвитку економіки?
10. Що забезпечило високі темпи зростання економіки під час індустріалізації?
11. Як пов”язані між собою індустріалізація і колективізація сільського
господарства?
12. Дайте оцінку відмови від НЕПу при переході до індустріалізації СРСР.
13. Які риси характеризують стратегію економічного зростання? Як вона
впливає на конкурентоздатність економіки?
14. Як було організоване планування в період індустріалізації?
15. В чому переваги директивного планування? Його недоліки?
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
