Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
14. РЕГУЛЮВАННЯ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА ТА АПК
14.1. АПК і проблеми його розвитку
АПК (агропромисловий комплекс) - сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача.
До I сфери АПК відносять галузі промисловості, які постачають сільському господарству засоби виробництва, а також галузі, які зайняті виробничо-технічним обслуговуванням сільського господарства. II сфера - власне саме сільське господарство. III сфера - галузі, які забезпечують заготівлю, переробку, зберігання, транспортування, реалізацію продукції. Інколи виділяють ІV сферу - інфраструктуру (дорожньо-транспортне господарство, зв’язок, матеріально-технічне обслуговування, систему зберігання, складське і тарне господарство, галузі нематеріального виробництва та ін.).
В 1990 р. в Україні за обсягом продукції на ІІ сферу припадало 54,3%, на ІІІ - 34%, найменшою була частка галузей по ремонту тракторів і сільськогосподарських машин - 1,4%, а також торгівлі продовольством і мережі громадського харчування - 2,2%.
В США на початку 80-х років частка (за умовно чистою продукцією) І сфери складала 8%, ІІ сфери - 11%, ІІІ сфери - 81%, а за чисельністю зайнятих - відповідно 7%, 13% та 80%.
На одного фермера в США в І та ІІІ сферах працювало значно більше працівників, ніж в Україні.
Тенденція до більш швидкого розвитку ІІІ та І сфер в США зберіглась і в 80-ті роки. Так, за період, коли продукція сільського господарства зросла на 30%, продукція харчової промисловості збільшилась у 2,2 рази.
Розрахунки показують, що сьогодні для збільшення продовольства значно вигідніше вкладати кошти в розвиток ІІІ сфери АПК. Резерви збільшення продовольства тут значні: втрати становлять в картопляному і плодоовочевому підкомплексах 40-50% виробництва, у цукробуряковому - понад 30%, в молочному - близько 20%, м’ясному - 15%.
В 1989 р. середньорічна кількість працівників в колгоспах, радгоспах, міжгосподарських та інших виробничих сільськогосподарських підприємствах складала 5018 тис. чоловік. По відношенню до середньорічної кількості робітників і службовців в усіх галузях народного господарства (20249 тис. чоловік) це складало 24.5%. В США в 1989 р. в сільському господарстві було зайнято менше 3% від загальної чисельності працюючих (зараз - 1,8%).
Досвід США та країн Західної Європи, де питома вага зайнятих в сільському господарстві близька до рівня США, підтверджує можливість скорочення чисельності зайнятих в сільському господарстві України.
Однак питома вага зайнятих в сільському господарстві України буде більшою, ніж в США. Це визначається різницею в природно-кліматичних умовах України та США.
Північний кордон США проходить приблизно по тій географічній паралелі, де у нас знаходяться Луганськ та Макеєвка.. 40 - а паралель проходить по центру території США. Південний кордон України - знаходиться дещо на північ від 44 - ї паралелі. Значна частина території США знаходиться в зоні субтропіків.
Це дозволяє США вирощувати високі врожаї кукурудзи та сої - культури, на яких базується сучасне високопродуктивне тваринництво. В Україні можливості вирощувати такі культури обмежені, особливо це стосується сої - важливого джерела повноцінного білка для тваринництва.
В нинішніх умовах, при широкому застосуванні мінеральних добрив, нових сортів сільськогосподарських культур врожай їх все більше залежить від кількості опадів. У різних рослин - певні коефіцієнти транспірації. Щоб отримати вдвічі більший врожай сухої речовини, треба дати рослинам приблизно вдвічі більше води.
Як встановлено спеціалістами, для правильного розвитку зернових культур оптимальна норма опадів повинна складати не менше 760 мм на рік (для порівняння - в Рівненській області випадає 570-690 мм опадів на рік).
В США вважаються посушливими ті місця, де на протязі року випадає 400-600 мм опадів. За більше як 200 років існування США там жодного разу не було такої посухи, яка б охопила хоча б 1/4 орних земель. В Україні такі посухи - часте явище.
Таким чином, США мають кращі природні умови для вирощування сільськогосподарських культур та для ведення тваринництва. У нас ці умови гірші, і це визначає необхідність мати зайнятих в сільському господарстві більше, ніж в США.
Підвищення продуктивності праці за рахунок подальшої механізації сільського господарства конче потрібне в зв’язку із скороченням сільського населення, погіршенням демографічної ситуації на селі.
Осіб працездатного віку на селі - 49%, в містах - 59%. Середній вік сільського населення - близько 40 років. Це майже на 5 років більше міського. На 100 працюючих припадає в 1.5 рази більше непрацюючих, ніж у містах.
Сільське населення скоротилося з 21.4 млн. чол. (45% до всього населення) в 1970 р. до 17,0 млн. чол. (33% до всього населення) в 1990 році.
Кількість померлих в сільській місцевості на протязі багатьох років (крім 1986 р.) перевищує кількість народжуваних. Майже кожне третє село (9099 од.) втратило здатність до самовідтворення; таке положення спостерігається в 112 сільських районах.
У 80-ті роки на роботи по збиранню врожаю в СРСР з міст виїздило більше 15 млн. робітників.
З села виїздила найбільш дієздатна і освічена частина населення - молодь. Лише 10-15% тих, хто закінчував середню школу, залишалися працювати на селі. Бажано ж - щоб залишалося половина з випускників середніх шкіл.
В економічно розвинутих країнах працівник сільського господарства володіє 5-6 професіями чи спеціальностями. В Україні одну додаткову спеціальність мають лише 60% працівників АПК. Одна з причин цього - похилий вік і низький рівень освіти тих, хто залишився працювати в сільському господарстві.
Процес перерозподілу робочої сили з села на користь міста вийшов за доцільні межі. Тому ще перед початком реформи було поставлене питання про необхідність досягти паритету між містом та селом. Малося на меті створити на селі такі ж умови для життя, відповідні житлові вигоди, які існують в містах.
Проводилася політика поступового вирівнювання доходів: оплата праці на селі зростала вищими темпами, ніж в місті. Так, за 1961-1975 рр. середня зарплата робітників і службовців в народному господарстві зросла у 1,8 рази, а оплата праці колгоспників - у 3,3 рази. Надалі темп зростання оплати праці в колгоспах приблизно в 1,5 рази перевищував темп зростання зарплати робітників і службовців.
Щоб подолати суттєві відмінності між містом та селом, невиробничі фонди сільського господарства треба збільшити в порівнянні з 70-ми роками в 4-5 раз, а в розрахунку на одного мешканця села - в 9-10 раз. Приблизно так само треба збільшити виплати і пільги з суспільних фондів споживання.
Закон України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві” (Нова редакція 15.05.1992 р.) встановлює, що:
1. питома вага державних централізованих капітальних вкладень (забезпечених лімітами підрядних робіт і ресурсами), що спрямовуються на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та АПК, має перевищувати його частку в національному доході України не менше як на 15 пунктів;
2. на будівництво об’єктів невиробничого призначення в сільській місцевості використовується не менше як 50% державних централізованих капіталовкладень, передбачених цією статтею;
3. селу надається перевага порівняно з містом (в розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, об’єктів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- і електропостачання, телефонізації, зв’язку, комунальних об’єктів, в послугах радіо і телебачення, забезпечуються рівні з містом умови постачання промисловими та продовольчими товарами, а також рівень медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торгівельного обслуговування за науково обгрунтованими нормативами.
Закон встановлює пільги для осіб, які переселяються і проживають у труднодоступних населених пунктах, пільги для індивідуального житлового будівництва та на електроенергію.
Політика цін має бути спрямована на підтримання паритету цін - еквівалентного обміну між сільським господарством та промисловістю, іншими галузями народного господарства.
14.2. Державне регулювання сільського господарства та АПК.
Ціни на сільськогосподарську продукцію. В 1924-1957 роках в СРСР застосовувалось кілька видів цін на сільськогосподарську продукцію: колгоспи продавали її по заготівельним та конвенційним цінам, радгоспи - по здаточним цінам. З 1958 року у зв’язку з відміною обов’язкових поставок всі ціни були замінені закупочними цінами. Централізовано встановлювався їх середній рівень, а в союзних республіках вони диференціювались по цінових зонах.
Зональна ціна встановлювалась на основі даних про середню багаторічну собівартість продукції. До неї додавався прибуток, достатній для того, щоб забезпечити запланові темпи розширеного відтворення в сільському господарстві (придбання додаткової техніки, добрив та ін.). Перед реформою розмір цього прибутку ( в процентах до собівартості ) складав приблизно 45-50%.
В 1970 році джерела розширеного відтворення в сільському господарстві забезпечували рентабельність на рівні 45%. З них 10% поступило не за рахунок прибутку, а за рахунок бюджетного фінансування радгоспів.
Зональні ціни забезпечували розширене відтворення в усіх цінових зонах. Це протирічило інтересам переважного розвитку виробництва там, де для цього є кращі умови вища ефективність затрат. Тому перед реформою ставилось питання про укрупнення цінових зон з тим, щоб поступово припиняти виробництво в гірших природних умовах і концентрувати його в кращих умовах виробництва. Очікувалось, що це обумовить скорочення посівних площ в СРСР з 220-230 млн. га до 165 млн. га.
Ціни колгоспного ринку (базару) встановлювались в залежності від попиту та пропозиції. В основі цін кооперативної торгівлі знаходились ціни колгоспного ринку. При продажу продукції безпосередньо в крамниці і підприємства громадського харчування застосовувались роздрібні ціни за мінусом торгової скидки.
В країнах ЄЕС на черговий рік затверджують об’єми виробництва того чи іншого виду сільськогосподарської продукції і встановлюють крім базисних мінімальні закупочні ціни (“гарантовані ціни”, ”ціни підтримки”). Якщо виробник сільськогосподарської продукції постачає продукцію згідно встановленим вимогам, він може розраховувати на підтримку - закупівлю його продукції по “гарантованих цінах”, ”цінах підтримки”.
Якщо об’єм закупок перевищує встановлену квоту, на слідуючий рік “ціна підтримки” знижується з тим, щоб зменшити обсяг виробництва. Таким чином держава контролює обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, не допускає криз надвиробництва. При цьому зберігається ринкове регулювання виробництва, конкуренція, що змушує виробників зменшувати витрати виробництва і підвищувати якість продукції.
В 1991 році частка державних субсидій (безпосередні виплати, підтримання твердих цін і надання дешевих кредитів) в доходах фермерів займала в країнах Спільного Ринку 49%, США - 30%, Канаді - 45%, Швеції - 59%, Японії - 66%, Фінляндії - 71%, Норвегії - 77% та Швейцарії - 80%.
Аналогічно регулюються ціни на зернові культури, молоко, сир, масло в США. Фермер, якій вирощує зерно, отримує від міністерства сільського господарства кредит і повертає його після реалізації врожаю. Якщо ринкові ціни падають нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, фермер може здати врожай державі по контрольних цінах, сплативши за рахунок цього борг і отримуючи виторг.
В останній час в зв’язку з необхідністтю підвищити конкурентноздатність сільськогосподарської продукції США адміністрація обмежує дотації для фермерів. Знижуються контрольні ціни. Державні видатки на підтримання цін пшениці і кукурудзи скоротилися з 26 млрд. дол. в 1986 році до 10 млрд. дол.. в 1989 році. Зменшуються обсяги кредитів для фермерів.
Указ Президента України “ Про Основні напрями розвитку агропромислового комплексу України на 1998-2000 роки” (прийнятий 29.04.1998 р.) передбачає розробку та затвердження Концепції кредитування підприємств та організацій, враховуючи специфіку функціонування аграрного сектора, та Положення про цільові аукціони кредитних ресурсів для суб’єктів аграрного ринку, створення законодавчої та нормативної бази для організацій Державного акціонерного селянського іпотечного банку, а також створення фонду державної підтримки цін і доходів в агропромисловому комплексі.
“Зелені плани” - форма державного регулювання сільського господарства, яка набула розповсюдження в 50-ті роки в країнах Західної Європи.
Основна мета “зелених планів” - стимулювання підвищення продуктивності праці в сільському господарстві, науково-технічного прогресу і концентрації виробництва, підвищення конкурентоздатності великих господарств, покращення аграрної структури. Соціальна мета “зелених планів” - досягнення паритету, тобто рівності доходів, соціальних та інших привілеїв для зайнятих в сільському господарстві та інших галузях економіки.
Вони - засіб індустріально-економічної перебудови сільського господарства. Вони включають законодавчі акти окремих країн, які визначають умови, норми і характер державного втручання в сільське господарство, а також довгострокові плани його розвитку.
“Основний сільськогосподарський закон” ФРН передбачає:
1. поліпшення аграрної структури: проведення комплексу державних заходів по модернізації сільського господарства і якісному перетворенню його продуктивних сил (укрупнення господарств, ліквідація їх роздробленості та ін.);
2. переселення у міста тих селян, які припиняють свою участь в сільськогосподарському виробництві;
3. скорочення безробіття і неповної зайнятості в сільській місцевості шляхом створення тут промислових підприємств;
4. допомога рентабельним господарствам, які вирощують зернові культури і картоплю;
5. підвищення доходів працівників, що зайняті в сільському господарстві, до рівня зарплати промислового робітника відповідної кваліфікації.
“Зелені плани” конкретизуються в довгострокових і річних планах, в яких визначаються суми державних асигнувань на сільське господарство, їх розподіл по видах, конкретні форми державного втручання і впливу на сільськогосподарське виробництво: податкові пільги, дотації на придбання палива, сільськогосподарських машин та добрив.
Кооперація. Згідно оцінок, у світі діє близько 1 млн. кооперативних організацій більш як 120 видів і різновидів, які об’єднують біля 600 млн. чоловік. На протязі останніх 50 років кооперативним рухом були охоплені 100% сільських господарів в Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії, Нідерландах та Японії. В ФРН та Франції кооперативи об’єднують 80% всіх сільськогосподарських підприємств, в США, Італії, Великобританії - 25-30% фермерських господарств. Дуже часто фермери приймають участь у 2-3, або навіть в 4-5 кооперативах різної спеціалізації.
Сільськогосподарська кооперація включає об’єднання по переробці і реалізації сільськогосподарської продукції, постачанню засобами виробництва, кредитуванню, виробничому обслуговуванню, а також виробничі кооперативи. В сучасних умовах в одній кооперативній організації часто суміщаються різні функції по обслуговуванню фермерів.
Індустріалізація сільського господарства стимулювала розвиток кооперативного виробничого обслуговування фермерських господарств: обробку грунту, меліоративні роботи, внесення добрив, збирання врожаю, заготівлю кормів. Техніка, яка використовується для проведення таких робіт, може знаходитись як в індивідуальній, так і в колективній власності членів кооперативу, і застосовуватись по черзі фермерами або за допомогою власників машин.
Кооперативи надають послуги по матеріально-технічному обслуговуванню техніки, забезпеченню електрикою та зв’язком, консультаційно-інформаційного плану та ін. Діють об’єднання по водопостачанню, обслуговуванню теплиць з постачанням необхідного посадкового матеріалу, по покращенню і використанню пасовищ.
Виробнича кооперація на Заході значного розповсюдження не має. Виробничі кооперативи звичайно об’єднують невелику кількість ферм, які належать близьким родичам. Існують об’єднання типу “часткової інтеграції”: сумісне використання будівель, приміщень для худоби, обладнання тощо, які знаходяться, як правило, в груповій власності. Звичайно в груповій власності знаходиться новітнє обладнання, яке обслуговується найманими робітниками. Члени кооперативу в цьому випадку виступають як акціонери.
Національне законодавство про кооперативи базується на принципах, рекомендованих Міжнародним кооперативним альянсом: відкритого членства, демократичного характеру управління, недопустимості збагачення одного члена кооперативу за рахунок інших, суворого обмеження процента нарахувань на капітал у випадку розподілу прибутку за паями, активного співробітництва кооператорів, проведення виховної та просвітницької роботи серед своїх членів.
Статути кооперативних організацій визначають мінімальну кількість членів, географію діяльності, умови виходу з кооперативу. Щоб утруднити розпад кооперативів з-за виходу з них, встановлюють мінімальні строки членства (від 2 до 20 років); в ряді випадків не можна вийти з кооперативу до виконання прийнятих на себе зобов’язань (наприклад, постачання продукції на переробку). В інших випадках фермер зобов’язаний відшкодувати втрати, які понесе кооператив в разі виходу фермера з нього. Кооператив може затримати повернення пайового внеску (на строк від 2 до 10 років в різних країнах), якщо негайна виплата його нанесе збитки кооперативу.
Держава сприяє кооперативам пільгами по оподаткуванню, пільговими кредитами на придбання техніки та ін. Становлення кооперативів відбувається нерідко за допомогою субсидій та кредитів держави.
Сільськогосподарська кооперація в Україні організується у відповідності з Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” (прийнятий 17.07.1997 року). За цілями, завданнями і характером діяльності кооперативи поділяються на виробничі та обслуговуючі. Виробничі кооперативи здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу. Обслуговуючі кооперативи поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та ін., і створюються для надання відповідних послуг; вони не ставлять за мету отримання прибутку.
Правові основі створення та діяльності виробничих сільськогосподарських кооперативів визначає Закон України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” (прийнятий 14.02.1992 року).
Закон України “Про споживчу кооперацію” прийнятий 10.04.1992 р. Споживча кооперація в Україні - добровільне об’єднання громадян для спільного ведення господарської діяльності з метою поліпшення свого економічного і соціального стану. Вона здійснює торгівельну, заготівельну, виробничу та іншу діяльність, сприяє соціальному і культурному розвитку села, народних промислів і ремесел, бере участі у міжнародному кооперативному русі.
Споживчі товариства мають право:
1. створювати (ліквідовувати, реорганізовувати) для здійснення своїх статутних вимог будь-які підприємства, установи, організації, біржі, комерційні банки, фінансово-розрахункові центри, страхові товариства та інші об’єкти;
2. виступати як засновники або учасники до господарських товариств, спільних підприємств, асоціацій та інших об’єднань для розв’язання господарських і соціальних завдань;
3. придбавати майно державних підприємств та підприємств, заснованих на інших формах власності, а також інше майно і майнові права;
4. одержувати у встановленому порядку земельні ділянки у володіння та користування.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 14.
1. Структура АПК та основні напрямки змін в ній на перспективу.
2. Проблема паритету між містом та селом: причини її існування та шляхи вирішення. Закон України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”.
3. Організація ці
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
