Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
6.РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ.
6.1.Методологічні аспекти дослідження власності.
В Конституції України, програмах політичних партій лівого, правого та центристського напрямку декларується рівність різних форм власності.
В ряді випадків робляться спроби кількісно визначити їх частку у виробництві продукції і послуг. Чому вона повинна бути такою, а не іншою - це звичайно не обгрунтовується.
Практично не досліджується питання про нове у формах власності в сучасній економіці. Власність не є чимось незмінним. Ті юридичні форми власності, які існують сьогодні (приватна, суспільна) виникли ще віки тому при іншому, ніж зараз, рівні розвитку продуктивних сил. Сучасний рівень розвитку продуктивних сил повинен внести в ці відносини щось нове. Але в чому полягає це нове?
Для відповіді на це питання треба проаналізувати досвід вдосконалення виробничих відносин в країнах з більш розвиненими продуктивними силами, враховуючи, що більш розвинені країни показують менш розвиненій лише картину її власного майбутнього.
Щоб визначитись відносно співвідношення різних форм власності в економіці, треба теоретично прояснити, які умови покликали у свій час ту чи іншу форму власності до життя, чи існують ці умови і в яких масштабах у сучасній економіці.
Такий аналіз дозволить дати оцінку сучасному курсу на реформування власності. Крім того, щоб дати об' єктивну оцінку курсу на приватизацію, реставрацію приватної власності, треба прояснити, при яких умовах виникла приватна власність і в чому проявлявся її стимулюючий вплив на розвиток продуктивних сил. Потім треба проаналізувати, які зміни виникли в продуктивних силах з часу виникнення приватної власності і як ці зміни вплинули на присвоєння (форму власності).
Власність як юридична категорія. Право власності - сукупність правових норм, які закріплюють стан належності речей - засобів виробництва і наслідків праці - за особами чи колективами, та заснована на цьому правомочність володіння, користування і розпорядження ними вказаними речами.
Володіння - фактичне посідання речі.
Користування - право виробничого чи особистого споживання речі для задоволення власних потреб і інтересів в залежності від її призначення (експлуатація власності, одержання плодів та прибутків та ін.).
Розпорядження здійснюється скоріше за все шляхом укладання різних угод: купівлі-продажу, даріння, обміну тощо.
Власність як економічна категорія - суспільні відносини, що історично розвиваються, котрі характеризують розподіл (привласнення) речей - (елементів багатства суспільства) між різними особами (окремими особами, суспільними групами, класами, державами). На поверхні явищ власність виглядає як предмети, що належать певним особам. Але поняття власності не можна зводити до речового змісту чи відношення людини до речі. Відносини власності - відносини між людьми по присвоєнню матеріальних благ складаються у процесі виробництва. “Всякое производство есть присвоение индивидуумом предметов природы в пределах определенной общественной формы и посредством ее. В этом смысле будет тавтологией сказать, что собственность (присвоение) есть условие производства” [ Маркс К., Энгельс Ф.Соч.2-е изд.Т.12.С.713].(Далі за формою: МЭ .Т.12.С.713).
Власність, як кожна економічна категорія, є абстракція тих дійсних відносин, котрі виникають між людьми в процесі розвитку продуктивних сил. Ці відносини історично швидкоплинні. Тому власність так мало є вічною категорією, як і ті суспільні відносини, які разом створюють те, що називають власністю.
Власність здійснюється через саме виробництво, визначається ним.
Громадська власність - історично перша форма власності.
Нерозвинутість знарядь виробництва, низький рівень продуктивності праці обумовлювали необхідність колективної праці і колективного присвоєння наслідків праці. Загальних зусиль членів громади потребувало полювання, рибальство, будівництво житла, човнів. Тому продукт праці належав усій громаді.
Внаслідок цього визначальною формою прояву виробничих відносин у цей період були відносини громадської власності. Вони поширювалися перш за все на ділянки землі (тварин, рослин, сировину для виготовлення знарядь виробництва та ін.), а також на житло, сумісне використання знарядь праці (човнів, рибальських сіток та ін.).
В громаді існувала і особиста власність. Вона поширювалася на знаряддя виробництва особистого користування: найбільш ефективно знаряддя праці можна було використовувати в тому випадку, якщо вони відповідали індивідуальним особливостям людини, робітника і знаходилися в його користуванні, в особистій власності. Хоча у ряді випадків у цей час існувала також індивідуальна праця ( збирання плодів, ягід, індивідуальне полювання та ін.), наслідок праці окремого члена громади надходив в загальне користування.
Добувати їжу було важко, не завжди той чи інший член громади мав можливість забезпечити себе харчами. Щоб вижити, усі добуті продукти повинні були надходити у загальний розподіл. Це забезпечувало збереження життєдіяльності громади. У первісній громаді можна було вижити завдяки сумісній праці членів громади, зрівнялівці в розподілі. Все це обумовлювало існування громадської власності.
Приватна власність виникає внаслідок довгого історичного процесу розвитку продуктивних сил: виникнення землеробства, тваринництва, ремісництва, торгівлі. Більш досконалі засоби виробництва, нові його методи значно підвищували продуктивність праці і давали можливість окремим сім’ям відмовитися від колективної праці. В землеробстві обробляти землю при наявності тяглової худоби могли одна-дві людини. Якщо для проведення полювання раніше були потрібні загальні зусилля багатьох мисливців, то тепер, щоб доглядати худобу, отримувати від неї м’ясо, молоко, хутро та шкіри, могла окрема сім’я.
Громадська праця перестала бути необхідністю. Оскільки індивідуальна праця, парцелярне (дрібне, особисте) господарювання створювали кращу заінтересованість у результатах праці, вони стали переважною формою організації виробництва. Громадський поділ праці, підвищення її продуктивності сприяли розвитку обміну, товарного виробництва, грошей. Це створювало грунт для накопичення майна в натуральній формі й у вигляді скарбів.
Майно родини вже не піддавалося контролю громади, воно ставало об’єктом індивідуального обміну та збагачення приватних власників.
Роздріблення праці по окремих родинах врешті решт привело до виникнення приватної власності. Вона підривала громадську власність на земельні ділянки, з часом приватна власність утверджується і на землю. Полемізуючи з Дюрінгом, який вважав, що приватна власність виникає внаслідок насильства, захоплення власності, Ф.Енгельс писав: “Частная собственность образуется в результате изменившихся условий производства и обмена, в интересах повышения производства и развития обмена, - следовательно, по экономическим причинам” [ Маркс К., Энгельс Ф. Соч.2-е изд.Т.20 С.166 ] .
У цей час “Средства труда - земля, земледельческие орудия, мастерские, ремесленные инструменты - были средствами труда отдельных лиц, рассчитанными лишь на единоличное употребление, и, следовательно, по необходимости оставались карликовыми, ог p аниченными. Но поэтому-то они, как правило, и принадлежали самому производителю” [МЭ .Т.20.С. 279].
Індивідуальний характер виробництва закономірно продовжував приватну власність: “При той форме товарного производства, которая развивалась в средние века, вопрос о том, кому должен принадлежать продукт труда, не мог даже и возникнуть. Он изготовлялся отдельным производителем из собственного сырья, часто им самим же произведенного, при помощи собственных средств труда и собственными руками или руками семьи. Такому производителю незачем было присваивать себе этот продукт, он принадлежал ему по самому существу дела. Следовательно, право собственности на продукты покоилось на собственном труде” [МЭ .Т.20.С. 281].
Приватна власність при індивідуальному характері виробництва стимулює розвиток продуктивних сил. Значно підвищується зацікавленісь робітників у збільшенні робочого часу, підвищенні інтенсивності праці, кваліфікації, у створенні нових засобів праці, технологій. Зростання багатства окремих родин сприяє розвитку потреб, появі все нових споживних вартостей. Багатшими і різноманітнішими стають продукти харчування, одяг, житло та ін.
Приватна власність сприяє розвитку людської особистості: “Парцеллярное хозяйство и частное присвоение его плодов способствовали развитию личности, несовместимому с организмом более древних общин” [ Маркс К., Энгельс Ф.Соч.2- изд. Т.19.С.418-419 ].
Приватна власність мала ще одну підставу для свого існування: вона сприяла виникненню класового суспільства, виникненню і розвитку розумової праці.
Ф.Енгельс пояснює це таким чином: “Пока совокупный общественный продукт дает продукцию, едва превышающую самые необходимые средства существования всех, пока, следовательно, труд отнимает все или почти все время огромного большинства членов общества, до тех пор это общество неизбежно делится на классы. Рядом с этим огромным большинством, исключительно занятым подневольным трудом, образуется класс, освобожденный от непосредственно производительного труда и ведающий такими общими делами общества, как управление трудом, государственные дела, правосудие, науки, искусства и т. п.”[МЭ .T.20.С.293].
Існування класів “...обуславливалось недостаточностью производства и будет уничтожено полным развитием современных производительных сил” [МЭ .T.20.С.293].“...Упразднение классов предполагает такую высокую ступень развития производства, на которой присвоение особым общественным классом средств производства и продуктов, - а с ними и политического господства, монополии образования и духовного руководства, - не только становится излишним, но и является препятствием для экономического, политического и интеллектуального развития. Эта ступень теперь достигнута” [МЭ .T.20.С.293].
В контексті вище наведеного Ф.Енгельс робить висновок: “Для мануфактуры и для первой стадии развития крупной промышленности не была возможна никакая другая форма собственности, кроме частной собственности, не был возможен никакой другой общественный строй, кроме строя, основанного на частной собственности. Пока нельзя производить в таких размерах, чтобы не только хватало на всех, но чтобы оставался избыток продуктов для увеличения общественного капитала и дальнейшего развития производительных сил, до тех пор должен всегда оставаться господствующий класс, распоряжающийся производительными силами, и другой класс - бедный и угнетенный” [МЭ .T.4.С.330].
Характер виробництва з розвитком капіталізму постійно змінювався: “Вместо самопрялки, ручного ткацкого станка, кузнечного молота появилась прядильная машина, механический ткацкий станок, паровой молот; вместо отдельной мастерской - фабрика, требующая совместного труда сотен и тысяч рабочих. Подобно средствам производства, и само производство превратилось из ряда разрозненных действий в ряд общественных действий, а продукты - из продуктов отдельных лиц в продукты общественные. Пряжа, ткани, металлические товары, выходящие теперь из фабрик и заводов, представляют собой продукт множества рабочих, через руки которых они должны последовательно пройти, прежде чем стали готовыми. Никто в отдельности не может сказать о них: “Это сделал я, это мой продукт” [МЭ .T.20.С.280].
“Если до сих пор собственник средств труда присваивал продукт потому, что это был, как правило, его собственный продукт, а чужой вспомогательный труд был исключением, то теперь собственник средств труда продолжал присваивать себе продукт, хотя последний являлся уже не его продуктом, а исключительно продуктом чужого труда. <...> Средства производства и производство по существу стали общественными. Но они остаются подчиненными той форме присвоения, которая своей предпосылкой имеет частное производство отдельных производителей, когда каждый, следовательно, является владельцем своего продукта и выносит его на рынок” [МЭ .T.20.С.281].
В цих умовах приватна власність себе зживає.
П.Самуельсон і Н.Нордхауз констатують: “...Частная собственность становится все менее частной, а свободные предприятия все менее свободными”.
Суспільство обмежує розпорядження приватною власністю. Її вже не можна так вільно продати, купити, ліквідувати виробництво, як це було 100-150 років тому. Держава підпорядковує підприємства антимонопольному, антикризовому регулюванню, плануванню, в ряді випадків націоналізує підприємства чи цілі галузі.
Змінюється право успадкування. При індивідуальному характері виробництва син, як правило, успадковує фах батька. Тому перехід до нього у спадок зособів виробництва сприяв збереженню виробництва, виробничих навичок, і тим був виправданий. Але це право все більше втрачає значення у сучасних умовах.
Перехід великих підприємств і засобів спілкування в руки акціонерних товариств, трестів і в державну власність доводить, що буржуазія вже непотрібна для керування сучасними продуктивними силами: ці функції капіталіста тепер виконують наймані службовці. Буржуазія, як дворянство у Франції в 1789 році, стає не тільки все більш соціально зайвою, а і прямою соціальною перешкодою.
В наш час виробництво організує, як правило, фахівець-менеджер: директор, керуючий і т.п. На Заході вже кілька десятиріч пропагується теорія " управлінської революції" , згідно з якою старий капіталізм зник, колишні господарі-капіталісти вже не керують виробництвом, їх місце зайняли фахівці-менеджери.
У післявоєнні роки там, де застосовуються високі технології, де потрібна вища освіта, господарем на виробництві поступово стає робітник, який безпосередньо зайнятий у виробничому процесі. Зміни в процесі виробництва і в змісті праці робітника примушують перекладати на його плечі прийняття багатьох управлінських рішень, зокрема по вдосконаленню виробництва.
Відносини приватної власності трансформуються у зв’язку з необхідністю забезпечувати всебічний розвиток усіх громадян. Розвинуті країни намагаються створити умови, за яких усі бажаючі змогли би отримати вищу освіту. Приблизно 90% фермерів США мають сьогодні вищу освіту. Суспільство створює умови для розкриття здібностей і хисту його громадян: системи різноманітних конкурсів, спецшкіл, стипендій дозволяють виявляти найбільш талановитих і організувати їх спеціальну підготовку. Воно зацікавлене у тому, щоб таланти служили суспільству: це все більше стає умовою його розвитку, а також умовою підтримання конкурентоздатності товарів даної країни на світовому ринку.
Відповідно змінюється розподіл. Тепер він повинен забезпечити не тільки отримання певної (вищої чи середньої) освіти, але й підготувати дитину до отримання такої освіти. У родині дитина повинна отримати не тільки їжу, одяг, житло і т.п, але й певний розвиток. Це вимагає підвищення зарплати, перш за все мінімальної, розвиток системи соціального захисту.
Витрати на соціальні потреби з 1965 р. по 1983 р. підвищилися (у відсотках до національного доходу чи кінцевого суспільного продукту у деяких країнах): в СРСР-з 11,8 до 13,9; США- з 7,0 до 13,8; Великобританії- з 11,7 до 20,5; Франції- з 15,8 до 29,4; ФРН- з 16,7 до 24,3; Швеції- з 13,8 до 33,3.
Для таких змін в розподілі потрібно було обмежити привілеї і пільги, котрі виникали із володіння приватною власністю. Як правило, в розвинутих країнах світу діє прогресивний податок на дохід і власність. У ФРН власник дорогоцінностей повинен вказати їх вартість у податковій декларації і сплатити податок за користування предметами розкошу. Податок на спадщину і даріння сягає 90%. Система оподаткування зводить різницю між максимальними і мінімальними доходами до співвідношення 1:5, 1:7. У Швеції співвідношення доходів після сплати податків між будь-якими категоріями населення не перевищує 1:2.
Потреби розвитку продуктивних сил примушують брати курс на всебічний розвиток усіх громадян. Рівень розвитку продуктивних сил дозволяє забезпечити це. Тим самим втрачається ще одна підвалина існування приватної власності і класового суспільства: відпадає необхідність у класі багатих як умові існування розумової праці. Більше того, існування класу багатих, які споживають те, що могло би сприяти розвитку інших громадян, стає прямою перешкодою для розвитку продуктивних сил.
6.2. Вдосконалення власності у сучасних умовах (закордонний досвід).
Звернемося ще до одного зауваження Ф.Енгельса, яке має методологічне значення. Констатуючи, що “...конечных причин всех общественных изменений и переворотов надо искать...в экономике соответствующей эпохи”, Ф.Енгельс порадив не винаходити засоби для знищення нерозумних та несправедливих суспільних установлень із голови, а “открывать их при помощи головы в наличных материальных фактах производства”, пам’ятаючи, що “...средства для устранения обнаруженных зол должны быть тоже налицо - в более или менее развитом виде - в самых изменившихся производственных отношениях” [МЭ .T20.С.278].
Які ж зміни у продуктивних силах і виробничих відносинах характерні для останніх десятиріччь - періоду 60-90- років?
Змінюється зміст праці робітників. Ще відносно не так давно внесок робітника у підвищення загального добробуту визначався його зусиллями (перш за все фізичними) по виконанню певних робіт, і міг бути виміряний через кількість деталей чи виробів і їх якість. Щоб матеріально зацікавити робітника в покращенні результатів праці, треба було платити йому за кількість і якість праці.
Сьогодні там, де використовують нові технології, робітники зайняті, як правило, розумовою працею, мають середню чи вищу освіту. Їх внесок у підвищення загального добробуту визначається якістю тих рішень, які вони приймають, керуючи виробничим процесом. Виявити особистий внесок працівника у цих умовах часто неможливо, він знаходить свій вираз у кінцевому результаті діяльності виробничого колективу. Звідси необхідність зацікавити робітника у кінцевих результатах діяльності того колективу, де він працює.
Більш тісного зв’язку робітника з кінцевим результатом діяльності потребують і деякі інші зміни у розвитку продуктивних сил. У комплексно механізованому чи автоматизованому виробництві через " руки" робітника проходить велика кількість сировини, яка дорого коштує. Дорого коштують і засоби праці, які використовує робітник. Навіть невелика раціоналізація виробничого процесу може принести значний економічний ефект. Раціоналізаторство повинно стати обов’язковим елементом діяльності кожного робітника ще з однієї причини. Нові засоби праці зараз швидко змінюють старі, зазвичай за 5-7 років. Нові верстати і машини з початку експлуатації розкривають свій потенціал на 40-60%, решту його повинні реалізувати ті, хто їх використовує, у процесі вдосконалення виробництва.
Під час первинної механізації виробництва (у нас - в 30-50-і роки) розвиток економіки можна було переважно забезпечити за рахунок окремих винаходів, на базі яких створювалася техніка, що масово використовувалась: трактори, автомобілі, сільськогосподарські машини і та ін.
Достатньо було на рівні Держплану прийняти рішення про збільшення виготовлення такої техніки, спрямувати її у сільське господарство, де була зайнята основна частина населення, і це дозволяло вивільнити мільйони працівників і забезпечити робочою силою нові підприємства.
Тепер таких можливостей отримання економії часу немає. Економіка значно більше диверсифікована, ніж у період первинної механізації, в ній значно більше галузей, видів виробництва, дуже різноманітні засоби праці. Окремі види верстатів, машин, технологій в країні використовує кілька десятків чи сотен робітників. Щоб досягти значного росту продуктивності суспільної праці, її треба підвищувати повсюдно, вдосконалювати виробництво самим широким фронтом, при активній участі у цій справі якомога більшої кількості робітників. Ці робітники повинні бути зацікавлені в накопиченні чи отриманні кредитів для вдосконалення виробництва, мати суттєвий приріст зарплати за рахунок заходів по вдосконаленню виробництва.
Розвинуті країни світу у 60-80-і роки нагромадили відповідний досвід вдосконалення виробничих відносин, який має для нас не аби яке значення.
Проблема збільшення кількості учасників вдосконалення виробництва знайшла своє вирішення у розвитку ризикового підприємництва (венчура), оренди (лізинга), малого підприємництва, в розширенні самостійності підрозділів підприємств аж до перетворення їх у малі підприємства, в розвитку " робітничого капіталізму" .
Розвиток венчура дозволяє тим, у кого є ідея створення нової техніки, нового товару, отримати необхідну допомогу: консультації, приміщення, грошові кошти для реалізації ідеї.
Лізинг дає можливість почати нову справу тим організаторам виробництва, які не мають власного стартового капіталу. Серед населення не так багато громадян мають організаторський, підприємницький талант. В інтересах суспільства залучити ці таланти до вдосконалення виробництва.
Розширення самостійності підрозділів підприємств аж до перетворення їх у малі підприємства при відповідній матеріальній зацікавленості спонукає їх колективи до пошуку нової техніки і технології, до вдосконалення виробництва. В Японії часто для великого складального виробництва 1-2 деталі постачає самостійна фірма, де зайнято кілька робітників. Таким чином, у найменшій клітинці господарського механізму створюється сприйнятливість до НТП; більш того, вдається організувати конкуренцію між виробниками навіть в умовах сучасного багатосерійного виробництва.
Розвитку малого підприємництва сприяли зміни у продуктивних силах. Якщо паровий двигун міг бути ефективно використаним на великих підприємствах, то електродвигун дав шанс конкурувати з ними малим підприємствам. Ці шанси збільшилися з виникненням і використанням мікроелектроніки. Малі підприємства дозволили скоротити транспортні витрати, що має не аби яке значення при подорожченні енергоносіїв. Нарешті, малі підприємства легше організувати, на них можна швидше перебудовувати виробництво, орієнтуючись на зміну ринкової кон’юнктури, краще реагувати на швидке розширення різноманітних індивідуальних та суспільних потреб.
Венчур і лізинг створюють значну зацікавленість робітників в кінцевому результаті діяльності. Тільки у випадку успіху у створенні нового товару венчур приносить доход: за рахунок організації його масового виробництва чи продажу ліцензій на його виробництво великій фірмі. Лізинг (оренда) передбачає, що доход робітників формується за залишковим принципом: його отримують тільки після розрахунків з постачальниками, сплати податків і орендної плати; тут існує тісна залежність доходу працівників від кінцевого результату діяльності підприємства.
Зацікавленість робітників не тільки у кінцевих результатах діяльності підприємств, але й в нагромадженні заради вдосконалення виробництва створюють програми ESOP (" робітничий капіталізм" ).
У 1974 р. конгрес США прийняв 20 законодавчих актів, стимулюючих створення програм наділення акціями робітників (ESOP). З цього часу в США швидко поширюється колективна власність: підприємства переходять у власність робітників. На початок 90-х років робітники повністю чи частково володіли 10500 фірмами. На них було зайнято 11 млн.чол. (біля 10% найманої робочої сили США). Ця цифра зростає щорічно приблизно на 10%. Як свідчать спеціальні опитування, 66% робітників і службовців воліли б працювати в товариствах, які належать працюючим в них. Колективна власність, за котру довго і безрезультатно виступали ліві сили у США, стає реальністю.
Для викупу основних фондів, які передаються робітникам, компанія бере позику в банку чи страховому товаристві, утримувачем якої стає спеціальний фонд чи траст. Фонд скуповує акції компанії і зараховує їх вартість на спеціальні особисті рахунки робітників. Кожен робітник отримує акції пропорційно його трудовому внеску (зарплаті, числу відпрацьованих годин тощо). Чим довше працює у фірмі робітник, тим більше у нього акцій.
Якщо компанія робить внесок в прграму ESOP (у вигляді своїх акцій чи готівки, в т.ч. отриманих у кредит), то цей внесок звільняється від оподаткування. Це заощаджує близько 40 центів на кожний долар оподаткованої суми. Вони залишаються у вигляді акцій у працівників компанії. Таким чином, держава стимулює внески у програму ESOP.
Право на отримання акцій працівнику надається після кількох років роботи у фірмі (строк цей не повинен перевищувати 7 років). Доки робітник працює у фірмі, він не може продати чи закласти свою частку власності: рахунки працівників залишаються невід’ємною частиною колективного нагромадження програми ESOP. Якщо працівник йде на пенсію чи на інше підприємство, він має право отримати свої акції, чи відповідну суму готівкою.
Інтереси працівника в цьому випадку не перешкоджають нагромадженню. Так знімається проблема, яка існує на колективних підприємствах Югославії: тут прибуток підприємства майже цілком розтрачується на поточні потреби робітників на шкоду нагромадженню.
Доходи робітників у США можна поділити на три категорії: поточні регулярні (зарплата і т.п.), відстрочені платежі (пенсії, допомоги по медичному обслуговуванню, інші допомоги тощо) і змінні доходи (наприклад, премії). На колективних підприємствах у порівнянні зі звичайними сума відстрочених платежів вища (за рахунок регулярного поповнення фонду програми ESOP; за рахунок підвищення курсу акцій товариства в разі його фінансового успіху). Змінні доходи містять у собі дивіденди на акції і додаткові нарахування робітникам при збільшенні прибутковості товариства; зростають вони звичайно швидше поточних доходів.
Таким чином, доходи робітників товариств, які знаходяться в колективній власності, тісніше пов’язані з кінцевими результатами їх діяльності; праця їх точніше зорієнтована на досягнення кращого кінцевого результату.
Фірми, які належать тим, хто на них працює, отримують прибуток в середньому на 50% більший, ніж звичайні підприємства тієї ж галузі. Тут менша плинність кадрів, вища ефективність праці, робітники активніше беруть участь у керівництві підприємством.
Вважають, що до росту прибутковості й ефективності праці веде не сам по собі номінальний продаж власності компанії, а залучення робітників до керівництва підприємством.
Американські менеджери приходять до висновку, що на всіх рівнях управління необхідно затвердити принцип - робітник і є власник. Тому нові методи раціоналізації праці спрямовані на розвиток соціальної і виробничої активності працівника, на повне розкриття всіх його можливостей, реалізацію його творчого потенціалу. Щоб досягти цієї мети, працівникам усіх рівнів надається більш повна інформація про характер і цілі виробництва, їх залучають до всіх етапів виробничого циклу: планування, технології, контролю за якістю.
За даними Нью-Йоркської біржи, різноманітні програми по активізації людського фактору мали 7 тис. великих корпорацій, де зосереджено 54% зайнятих. З них 44% мали гуртки якості, сформовані із робітників на добровільних засадах, 35% - автономні робочі бригади, 25% - систему участі працівників у прибутках. При цьому товариства з будь-якою часткою власності робітників мали гуртків у 4 рази більше, ніж інші фірми. Працівники приймають участь в управлінні в 82% товариств з володінням працівниками частиною або усіма основними фондами, у 70% товариств з програмами отримання додаткових доходів і в 63% товариств - де є програми групового стимулювання праці.
Подібні зміни у виробничих відносинах відбуваються і в інших країнах. Закладена в ESOP концепція фінансування застосовується більше, ніж в 50-ти країнах світу.
В Японії постійні працівники приймаються на роботу довічно. Зарплата їх залежить перш за все від стажу роботи. Не можна змінити місце роботи без втрати значної частки привілеїв і пільг. В структурі зарплати японського робітника основна (базова) ставка складає біля 20-50% всієї суми зарплати. Частка, що залишилась - різноманітні доплати і премії за індивідуальну і групову продуктивність, за якість праці, поведінку і дисципліну тощо. Якщо попит на продукцію фірми знижується, значна частка зарплати її робітників може бути заморожена і використана на покриття збитків чи модернізацію виробництва.
Вдосконалення виробничих відносин у 60-80-і роки, пристосування їх до потреб розвитку продуктивних сил продовжувалося. Досвід такого вдосконалення дуже корисний для нас: реформування нашої еканоміки треба вести, використовуючи форми, які отримали розповсюдження на Заході: лізинг, венчур, розширення самостійності підприємств і їх підрозділів, створення малих підприємств, програми ESOP.
6.3.Яка власність потрібна нашій економіці.
Власність визначає решту виробничих відносин: обміну, розподілу, споживання. Вона може гальмувати чи, навпаки, прискорювати розвиток продуктивних сил. Особливо наочно це проявляється при радикальній зміні форм власності (перехід до суспільної власності після революції 1917 року, реставрація приватної власності під час нинішнього переходу до ринкової економіки).
6.3.1.Утвердження суспільної власності та його наслідки.
Утвердження після революції 1917 року суспільної власності на засоби виробництва створило кращі передумови для розвитку народного господарства. З’явилась можливість планомірного розвитку народного господарства. Це дозволило запобігати економічним кризам, які властиві капіталістичній економіці, уникнути обумовлених ними збитків від недовикористання виробничих потужностей, робочої сили тощо. У стислі строки, планомірно концентруючи ресурси, вдалося провести індустріалізацію країни, механізувати сільське господарство, створити унікальний оборонний потенціал, розвинути систему народної освіти і медицини.
У роки Великої Вітчизняної війни завдяки суспільній власності на засоби виробництва і планомірній його організації, СРСР, маючи менший виробничий потенціал, ніж Німеччина і окуповані нею країни, зміг дати зброї більше і кращої якості, ніж Німеччина.
Утвердився загальний характер праці: кожний, здібний до праці, повинен був займатися суспільно корисною працею.Це дозволило збільшити прикладання праці у народному господарстві за рахунок тих, хто раніше не працював і тих, хто обслуговував пануючий клас. Прискорився процес концентрації виробництва: йому тепер не перешкоджало існування різних власників. Так, у сільському господарстві швидко пройшло укрупнення колгоспів і радгоспів, що дозволило застосувати більш потужні трактори і машини, забезпечувати їх високе завантаження.
Було ліквідовано паразитичне споживання пануючих класів (за підрахунками, у царській Росії споживання тільки міської буржуазії складало 20% національного доходу). Це дозволило майже вдвічі дбільшити фонд нагромадження і провести індустріалізацію країни за рахунок власних коштів.
Кращі умови були створені для всебічного розвитку громадян - головної виробничої сили. Були знайдені засоби для розвитку народної освіти, культури, науки і мистецтва. Це дозволило включити в активне життя масу талановитих людей і забезпечити прорив у науці і техніці, подолати відсталість країни. Збільшився вільний час усіх громадян. Восьмигодинний робочий день в СРСР був встановлений після революції 1917 року, в той час, як в розвинених країнах Заходу до нього переходили до початку другої світової війни.
Утвердився новий основний економічний закон: виробництво тепер велося не заради прибутку, а заради повного добробуту і вільного, всебічного розвитку усіх громадян. Відповідно змінився критерій економічної ефективності: почали обиратись ті варіанти розвитку економіки, які забезпечують не максимальне зростання прибутку, а максимальне задоволення суспільних потреб. Це змінило стратегію економічного розвитку і дозволило запобігти тих втрат, котрих не можна було б уникнути, якби відбір варіантів проводити по критерію максимізації прибутку. Розширилися межі застосування машин. Так, витрати на механізацію сільського господарства, деяких вантажно-розвантажувальних земляних робіт у 30-і роки не приносили прибутку: робітники, які вивільнялися машинами, чи взагалі не отримували зарплати (що траплялося при напівнатуральному характері виробництва в сільському господарстві), чи отримували невелику зарплату, економія якої не окуповувала витрат на машини. Але саме первинна механізація сільського господарства дозволяла вивільняти робочу силу при мінімальних витратах на вивільнення і забезпечувати за рахунок цього максимально можливі темпи економічного зростання.
Як свідчить досвід країн, що розвиваються, максимальні темпи економічного зростання й висока зайнятість населення при нестачі капітальних вкладень і надлишку робочої сили можуть бути забезпечені у тому випадку, якщо будуть обиратись менш капіталоємні варіанти розвитку економіки. Для вибору таких варіантів треба відмовитися від прибутку, як критерію економічної ефективності. Саме такий підхід у 30-і роки, коли вибір варіантів орієнтувався на гасло " Більше сталі, вугілля, машин, верстатів" , а не на норму прибутку, забезпечив високі темпи економічного зростання.
Прибуток можна отримати, якщо вивільнити при допомозі машин певну кількість робітників. З суспільної точки зору ці витрати неефективні до тих пір, поки звільнені робітники не будуть забезпечені новими робочими місцями і не почнуть нові процеси праці. Орієнтація економіки не на прибуток, а на зростання об’єму виробництва разом з планомірним розвитком економіки дозволить уникнути безробіття, не мати втрат від бездіяльності вивільненої машинами робочої сили.
Крім того, показник норми прибутку неточно орієнтує при виборі варіантів розвитку економіки. Він дозволяє відбирати ті варіанти розвитку економіки, які в найбільшому ступені сприяють зростанню багатства (прибутку) приватного власника. Але він неточно характеризує ефективність цих варіантів для суспільства, їх внесок в збільшення ефективності суспільної праці.
Наведемо деякі ілюстративні приклади. Припустимо, що при переході від обслуговування одного верстата даного типу до обслуговування двох, загальний вирибіток робітника збільшується з 1,00 до 1,92. В розрахунку на той об’єм виробництва, який при одноверстатному обслуговуванні забезпечували 192 робітника, при двоверстатному обслуговуванні потрібно 100 робітників і 200 верстатів. Таким чином, перехід до двоверстатного обслуговування звільняє 92 робітника ціною збільшення кількості верстатів на 8 одиниць. Приведені затрати С+ЕнК при Ен=0,15, зарплаті одного робітника в рік 2,5 тис. крб., вартості верстата 5 тис. крб., умовно-постійних витратах по верстату - 500 крб. у рік на даний об’єм виробництва при двоверстатному обслуговуванні в порівнянні з одноверстатним будуть на 200 тис. крб. менші. Якщо ж буде використана відрядна оплата праці, то витрати на той же об’єм виробництва при двоверстатному обслуговуванні зростуть на 10 тис. крб. Якщо відрядна розцінка за додаткову продукцію складе 70%, приведені витрати при двоверстатному обслуговуванні будуть менші на 59 тис. крб.
Однак ті можливості розвитку матеріального виробництва, невиробничої сфери, зростання вільного часу та тривалості освіти громадян, котрі з’являються при переході від одноверстатного обслуговування до двоверстатного, не залежать від форм і розміру матеріального заохочення, від змін у розподілі. Вони визначаються економією часу, а остання - змінами у виробництві, у витратах засобів виробництва і робочої сили. При будь-якому розмірі надбавки до зарплати, вони незмінно полягають у потенційному чи реальному звільненні 92 робітників ціною витрат на застосування 8-ми додаткових верстатів даного типу.
Зміни у розподілі, обумовлені гіперінфляцією, взагалі роблять недостатніми розрахунки по визначенню економічної ефективності при допомозі вартісних категорій, особливо коли мова йдеться про віддалену перспективу.
Наведемо другий приклад. Припустимо, що в трьох випадках економиться по 60 тис. крб. ціною додаткових капітальних вкладень по 300 тис. крб. Таким чином, у всіх випадках коефіцієнт порівняної ефективності Е (норма прибутку на додатково інвестований капітал) складає 0,20. Якщо рішення буде прийматися, виходячи із значення Е, варіанти треба визнати рівноефективними. Але можна припустити, що економія в 60 тис. крб. в першому випадку являє собою результат збереження матеріалів (в рік на одного робітника виготовляється даних матеріалів на 6 тис. крб.), в другому випадку - звільняються із заробітною платою 3 тис.крб. за рік на одного, в третьому - із заробітною платою 1,2 тис. крб. за рік на одного. Таким чином, реалізація першого варіанту приведе до реального чи потенційного звільнення 10, другого-20, третього-50 працівників. Очевидно, вплив цих варіантів на підвищення ефективності суспільної праці не однаковий: при інших рівних умовах звільнення 50 працівників обумовлює значно більшу економію часу, ніж 20 і тим більше 10 чоловік.
Припустимо, що капітальні вкладення у 300 тис. крб. становлять результат річної праці: в першому випадку-120, в другому- 60, в третьому- 40 робітників. Чим менше робітників відволікається для отримання даного ефекту, тим вища ефективність суспільної праці. Має значення також строк служби засобів праці, які складають дані капітальні вкладення. Якщо засоби праці являють собою результат річної праці 120 робітників, для створення даного ефекту у рік потрібно зайняти при строку їх служби 10 роікв 12 робітників, 6 років- 20 робітників. В першому випадку забезпечується більш висока ефективність суспільної праці.
При наведених вище умовах можливий варіант, коли звільнення 10 робітників буде досягнуте ціною щорічної затрати праці 20 робітників. В цьому випадку ефективність суспільної праці зменьшиться. Можливий варіант, коли звільнення 50 робітників буде досягнуте за рахунок щорічної затрати праці 10 робітників. Кожен робітник, зайнятий створенням машин і інших засобів заміщення робочої сили, звільнить 5 робітників. Вибір варіантів економії часу доцільно було б вести за таким показником - коефіцієнтом ефективності витрат по економії часу Ез, який являє собою відношення кількості звільнених робітників Э з до кількості робітників Рз, зайнятих створенням для цього машин чи інших засобів економії часу.
Процес все більшої ідеалізації товарно-грошових відносин, який відбувався в СРСР з 50-60-х років, все більш широке використання показника прибутку (рентабельності) для оцінки ефективності проектних варіантів і результатів діяльності підприємств загальмували дослідження процесу економії часу і обумовлюваного нею економічного зростання. Не виявлені головні взаємозв’язки даного процесу, показники, що їх характеризують, адекватна процесу одиниця виміру ефекту і витрат, нез’ясоване питання про ефективність витрат по економії часу. Внаслідок цього в переломний момент розвитку нашої економіки, після закінчення первинної механізації, планові установи лишилися без опису того процесу, яким треба було ефективно керувати - процесу економії часу і економічного зростання. Це одна з причин того, що не вдалося в повному обсязі реалізувати переваги планового регулювання економіки.
Суспільна власність на засоби виробництва створювала надійні соціальні гарантії: планомірний характер виробництва дозволяв уникнути безробіття, соціальний захист, народна освіта, охорона здоров’я спиралися на централізовані фонди суспільного споживання, які при безкризовому розвитку економіки весь час зростали.
Була знята проблема дискримінації в оплаті праці за статтю, расовою та національною ознаками. Якщо в капіталістичному суспільстві така дискримінація може служити джерелом додаткових прибутків деяких капіталістів, то у суспільстві, яке базується на суспільній власності і ставить метою не зиск, а зростання суспільного добробуту, всебічний розвиток усіх громадян, така дискримінація не може існувати. Ліквідація її знімає можливість соціальних конфліктів, соціальної напруги.
Суспільство з відносно невеликою диференціацією доходів громадян відносно більш стабільніше, у ньому менша соціальна напруга. Тут обмежена влада грошей, менші можливості для виникнення злочинів.
Народи СРСР разом володіли власністю - засобами виробництва і виробленою продукцією. Це було одним з факторів, які відвертали руйнівні міжнаціональні конфлікти і створювали сприятливі умови для розвитку всіх народів.
Та форма суспільної власності на засоби виробництва, яка існувала в СРСР, дозволила успішно провести індустріалізацію країни, забезпечити високі темпи економічного зростання, розв’язати задачі, які виникли під час екстремальних обставин (війна, забезпечення самодостатнього оборонного потенціалу, освоєння космосу тощо).
Але після завершення первинної механізації виявилися недоліки цієї форми суспільної власності. Робітники недостатньо були зацікавлені у вдосконаленні виробництва, пошуках нової техніки і технології, створенні нових товарів і технологій. Високий рівень централізації у прийнятті економічних рішень обмежував ініціативу і підприємливість працівників. Недостатньою була економічна відповідальність за наслідки господарських рішень, що створювало умови для волюнтаризму.
Недоліки даної форми власності поглиблювались недосконалістю господарського механізму. Диктат виробника, тверді стабільні ціни, які встановлювала держава, використання у якості оціночного фондоутворювального показника валової продукції і його модифікацій і ряд інших обставин породжували затратний характер економіки.В цілому господарський механізм слабо орієнтував підприємства на підвищення економічної ефективності, не забезпечував перерозподілу коштів туди, де вони могли принести максимальний економічний ефект.
6.3.2.Приватизація в Україні та її наслідки. Націоналізація.
Приватизацію державного майна в Україні розпочато з 1992 року, коли були прийняті Закони України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про оренду державного та комунального майна”. В подальшому були прийняті також Закони України “Про лізинг”(16.12.1997 р.) та “Про оренду землі”(06.10.1998 р.).
Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 р. було створено фонд державного майна. 07.07.1998 р. указом Президента України було створене Національне агенство України з управління державними корпоративними правами.
На початку реформування власності близько 96% всіх підприємств знаходились в державній власності. Було взято курс на те, щоб в деяких галузях народного господарства, зокрема, в легкій і харчовій промисловості, сільському господарстві, торгівлі і сфері побутового обслуговування питома вага недержавного сектора економіки за кількістю підприємств становила 95-100%. В цілому в промисловості кількість підприємств недержавного сектору мала 75%, з обсягом виробленої продукції понад 50%. На 1.01.1999р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств та організацій. Понад 70% загального обсягу промислової продукції виробляється на недержавних підприємствах.
Щороку розробляється фондом державного майна і затверджується Верховною Радою Державна програма приватизації, в якій визначаються: завдання щодо приватизації майна, способи її для різних груп об’єктів, квоти обов’язкового застосування приватизаційних паперів для приватизації різних груп об’єктів, заходи щодо залучення інвесторів, особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців. Визначаються також витрати на проведення приватизації і надходження коштів від приватизації (Закон “Про приватизацію майна державних підприємств”. Ст.4-5).
Фонд державного майна здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю. Фонд та його регіональні представництва не мають права втручатись у господарську діяльність підприємств.
Національне агенство України з управління державними корпоративними правами : веде реєстр державних корпоративних прав і проводить оцінку їх вартості; здійснює повноваження щодо управління частками (акціями, паями), що належать державі у майні господарських товариств, призначає уповноважених осіб з управління ними, здійснює контроль за ефективністю їх роботи, приймає участь у формуванні політики щодо інвестицій у підприємства, в статутному фонді яких є державна частка. Завдавнням Національного агенства є поповнення частини бюджету за рахунок надходжень від управління державними корпоративними правами та діяльності Агенства на фондовому ринку. Агенство виступає за рішенням Кабінету Міністрів співзасновником господарських товариств, які створюються за участю держави, бере участь у визначенні стратегії розвитку господарських товариств, у статутних фондах яких є державна частка, здійснює контроль та аналіз результатів їх діяльності, придбання від імені держави прав власності на акції (паї,частки).
Головним методом приватизації була сертифікатна приватизація (фактично безоплатна), за допомогою якої планувалось приватизувати близько 60% підприємств, переважно великих і середніх.
Сертифікати потрібно було вкласти в акціонерні товариства, обміняти на акції. Власник акцій одержував відповідні дивіденди.
За визнанням Президента Л.Кучми, сертифікатна приватизація не дала бажаних результатів. Власники сертифікатів не стали реальними власниками з відповідною мотивацією до праці: початкова вартість сертифікату, визначена шляхом ділення вартості національних засобів виробництва, виділених для приватизації, на кількість населення України, складала 10,5 грн. Дивіденди на такий капітал мізерні. До того ж під сертифікатну приватизацію виділялись підприємства переважно з застарілими, зношеними фондами, нездатні вести виробництво без збитків. Погіршило ситуацію створення трастових фондів, інвестиційних компаній, для підтримки існування яких використовувалась частина тих доходів, які б інакше були використані як дивіденди. Створення їх сприяло розквіту шахрайства.
Починаючи з 1998 року, головною формою приватизації стала грошова (оплатна).
Приватизація об’єктів малої приватизації здійснюється шляхом викупу, продажу на аукціоні та за конкурсом.
Початком торгів на аукціоні вважається момент оголошення початкової ціни об’єкта. Якщо притягом трьох хвилин не буде запропоновано вищу (щонайменше на 10% від початкової ціни) ціну, об’єкт вважається проданим. Право власності передається покупцю, який у ході торгів запропонував вищу ціну.
При продажу за конкурсом право власності передається тому покупцю, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації або за рівних умов вищу ціну. Конкурсна комісія створюється органом приватизації із спеціалістів, експертів, представника місцевої Ради та представника трудового колективу об’єкта, що приватизується.
З 1998 року були введені нові форми приватизації: продаж на відкритих торгах із залученням уповноважених осіб на конкурсних засадах; продаж акцій лотами на грошових аукціонах; проведення міжнародних тендерів, тобто продаж акцій міжнародним інвесторам.
Мета приватизації, врешті решт полягає в тому, щоб передати майно ефективним власникам, здатним вдосконалити виробництво на підприємствах, що приватизуються. В Україні приватизована переважна більшість підприємств. Але обсяги виробництва на них знизились у чорній металургії у 2,2 рази, у машинобудуванні і в металообробній промисловості - в 2,8, в хімічній і нафтохімічній - в 2,4 рази, в легкій промисловості - в 4 і в харчовій - в 2,6 раза.
Важко знайти ефективного інвестора в умовах, коли в Україні погано налагоджено виробництво нової техніки і технології. Іноземні інвестори неохоче вкладають кошти в застаріле виробництво. Непоодинокі випадки, коли іноземний інвестор купує сучасне підприємство заради того, щоб ліквідувати конкурента (приклад-РЗВА).
Проведення приватизації під час кризи в економіці стимулювало подальший її розвиток. Для виходу з кризи треба було посилити державне регулювання економіки, однак приватизація як засіб дерегулювання її послаблювала вплив держави на економіку, сприяла її дерегулюванню.
Приватизація привела до виникнення класу багатих, перерозподілу національного багатства та ВВП на користь цього класу, посиленню диференціації доходів. Багатство нового класу створювалось не на основі зростаючої економіки, а позаекономічним шляхом, коштом зубожіння основної маси населення.
Через випуск і купівлю-продаж цінних паперів був введений в дію ще один механізм перепливу капіталу. Цей механізм менш досконалий, ніж банківський: рішення про направлення капіталу на придбання цінних паперів часто-густо приймаються при відсутності необхідної інформації, розрахунків економічної ефективності. Введення цінних паперів сприяли розвитку шахрайства, захопленню суспільної власності та чужих коштів окремими особами.
Приватизація не вирішує найважливішої для нашої економіки в сучасних умовах проблеми - проблеми прискорення НТП, створення масової сприйнятливості до НТП. Якщо при дрібному товарному виробництві ринок безпосередньо оцінює результати роботи товаровиробника, то в сучасних умовах, коли розвиток економіки визначається реалізацією досягнень НТП, відновлення ринкового регулювання економіки не означає автоматичного встановлення матеріальної зацікавленості в прискоренні НТП інженерів, управлінців, робітників.
Не вирішує приватизація найважливішого сьогодні завдання - залучити до вдосконалення виробництва якнайбільше працівників народного господарства. Для цього потрібно зацікавити тих, хто може приймати участь у вдосконаленні виробництва, в результатах такого вдосконалення. Але приватизація вирішує це завдання тоді, коли власник одночасно є працівником (в дрібному товарному виробництві, наділений згідно програми ЕSОР достатньою кількістю акцій і т.ін.). Приватизація встановлює зв’язок між кінцевими наслідками діяльності підприємства (прибутком) і доходами власника, а не зарплатою працівника. Значна кількість власників не є працівниками даного підприємства і не приймають участі у вдосконаленні виробництва, але привласнюють його наслідки. Безпосередні учасники вдосконалення виробництва (інженери, робітники, управлінці) часто-густо не є власниками. Тому реставрація приватної власності не забезпечує того вдосконалення виробничих відносин, якого вимагають сучасні продуктивні сили.
Націоналізація - обернення в державну власність майна фізичних або юридичних осіб.
Націоналізацію проводять, коли виникає потреба сконцентрувати ресурси для вирішення в короткі строки завдань по забезпеченню національної безпеки (наприклад, організація виробництва зброї під час війни).
Націоналізація вугільних шахт та залізниць у Великобританії (1946-1949 рр.) була обумовлена необхідністю зберегти ці галузі, без яких неможливим було нормальне функціонування економіки, провести структурну перебудову економіки. Приватний капітал на це не йшов з-за збитковості виробництва в цих галузях, які програвали в конкуренції з нафтою та автомобільним транспортом.
Націоналізація іноземного капіталу в країнах, що розвиваються, має на меті забезпечення економічної незалежності країни, умов для проведення індустріалізації, відбудови економіки (націоналізація у Франції для забезпечення реалізації плану відбудови 1947-1952рр.).
Націоналізація може виявитись необхідною для забезпечення екологічної безпеки країни, захисту споживачів від зловживань природних монополій, припинення зловживань, пов’язаних з вивезенням прибутку за кордон та ін.
6.3.3.Про вдосконалення аграрних відносин.
ОСОБИСТЕ ПІДСОБНЕ ГОСПОДАРСТВО І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ. В особистому підсобному господарстві (ОПГ) в СРСР було зайнято менше, ніж 3% посівних площ, але давало воно приблизно чверть сільськогосподарської продукції (до третини продукції тваринництва і приблизно п’яту частину продукції рослинництва). На цей факт часто посилаються для того, щоб обгрунтувати переваги приватної власності. Пропонувалося навіть збільшити угіддя під ОПГ і в такий спосіб створити фермерські господарства. Чим же пояснюється вищенаведений факт?
По продуктивності худоби ОПГ не мало переваг у порівнянні з громадським господарством колгоспів (ГГК). У 1988 р. надої на корову складали в ГГК 2798 кг у рік, в ОПГ - 2166 кг, середня вага голови худоби, яку здавали на забій, складала по великій рогатій худобі відповідно 358 і 269 кг, по свинях - 109 і 112 кг, вівцях і козах - 35 і 41 кг.
Великий вихід продукції тваринництва на одиницю площі в ОПГ (на 3% площі - одна третина продукції) пояснюється тим, що ОПГ виконує функції відгодівельного господарства. Якщо усі корми, які спожили ОПГ в 10-й п’ятирічці, прийняти за 100%, то частка вироблених в самому ОПГ складала 33%, ще 2% - це частка харчових відходів домашнього господарства. Зі сторони надходило 65% кормів.
ОПГ дають п’яту частину продукції рослинництва. В розрахунку на гектар це у 6-7 разів більше, ніж в колгоспах і радгоспах. Частково це пояснюється більш високою врожайністю сільськогосподарських культур в ОПГ. У 1988 р. з 1 га було зібрано: картоплі - 107 ц (у ГГК - 97 ц), овочей відповідно 170 і 152 . Врожайність плодово-ягідних культур в ОПГ була вищою на 14-24%, виноградників - на 60%. Причини більш високої врожайності: на 1 га в ОПГ вноситься більше органічних добрив і більше прикладається праці (на 3% посівних угідь припадає 20,7% голів ВРХ, 31,1% корів, 15-20% робочої сили, задіяної у сільському господарстві).
Різниця у врожайності тільки в малому ступені визначає різницю у виході рослинницької продукції з гектара угідь. Головною причиною різниці є різна структура посівів. У колгоспах і радгоспах переважають зернові культури (53,3% усіх посівів у 1998 р. ), в ОПГ - картопля і овочі (69,2% від усіх посівів у ОПГ). Середня врожайність зернових в 1988 р. склала 17 ц/га, що дало менше 300 крб. валової продукції з гектара. Гектар картоплі у той же час давав приблизно 1,5 тис.крб., плодово-ягідних насаджень - 2,5-3,0 тис. крб., виноградників - 4-5 тис. крб. (у ОПГ знаходилася приблизно половина плодово-ягідних насаджень і біля 10% плодоносних виноградників).
ОПГ, які займають невеликі площі і мають велику кількість робочої сили, спеціалізувалися на вирощуванні трудомістких культур, які дають великий вихід валової продукції з гектара, а колгоспи і радгоспи - на вирощуванні високомеханізованих культур з меншим виходом валової продукції з 1 га.
Треба врахувати і недосконалість методики розрахунку валової продукції. Нетоварна продукція у суспільному секторі оцінювалася за собівартістю, а в ОПГ - за середніми цінами товарної продукції, які вищі за собівартість: по зерну - у 3 раза, картоплі- у 1,7, овочах - 2,5, по м’ясу усіх видів худоби - у 1,7, по молоку - у 1,2 раза. У вартість продукції тваринництва ОПГ, крім того, входить повторний рахунок вартості кормів, які поступають із суспільного сектора. З урахуванням цього, частка ОПГ у продукції усіх категорій господарств буде меншою приблизно на третину (біля 18,8%, а не 25%).
У яких межах доцільний розвиток ОПГ? Чи не слід спробувати поступово перетворити їх у фермерські господарства?
Праця в ОПГ використовується з меншою ефективністю, ніж у колгоспах і радгоспах. У 1988 р. у розрахунку на одну людино-годину вироблялося валової продукції: в ОПГ - на 1,49 крб., в суспільному господарстві колгоспів і радгоспів - на 3,39 крб., валового доходу - відповідно на 1,03 крб. і 2,37 крб. Доход колгоспника на одну людино-годину, затрачену в ОПГ, складав 1,03 крб. проти 1,43 крб. у суспільному господарстві колгоспів.
На підставі цих цифр іноді робиться висновок про доцільність передачі ресурсів з ОПГ до суспільного господарства колгоспів і радгоспів. Але аналіз якості ресурсів, які використовуються в ОПГ, показує, що передати їх у колгоспи і радгоспи важко, чи навіть неможливо. Якщо всі витрати колгоспної сім’ї на ведення ОПГ (без домашнього господарства) прийняти за 100%, то на частку працездатних жінок припадало дещо більше половини, на частку підлітків і літніх людей - дещо більше третини, решта (біля восьмої частини) - на дорослих чоловіків. Ті, хто в основному зайняті в ОПГ - працездатні жінки, які доглядають дітей, підлітки і літні люди, не можуть працювати повний робочий день чи відірватися від дому. Їм під силу короткочасна робота біля дому чи вдома. Відмова від ОПГ приведе до втрати цих трудових ресурсів чи потребуватиме утворенню робочих місць для них вдома.
При відмові від ОПГ потрібно збудувати приміщення для худоби, яка знаходить тут (23,8 млн.голів ВРХ, у т.ч. 13 млн. корів, 14,5 млн. свиней, 34,7 млн. овець і кіз, сотні мільйонів голів птиці). Крім того, потрібні будуть сховища для тієї сільськогосподарської продукції, яка раніше зберігалася в ОПГ. Збільшаться витрати на забезпечення населення тією продукцією, яка раніше виготовлялася в ОПГ і споживалася на місці. Буде втрачена частина землі, котру не можна приєднати до суспільних угідь.
Збільшення площ в ОПГ доцільно тоді, коли це дозволяє використовувати працю пенсіонерів, підлітків, жінок, які доглядають дітей, тобто ту працю, котру не можна використати по-іншому. Можливе виключення із цього правила - коли праця чоловіків використовується для виробництва тієї продукції, яка досі не піддається механізації у суспільному господарстві (вирощування ягід, деяких овочів і фруктів тощо), тобто там, де суспільне господарство не забезпечує вищої ефективності праці. Ситуація може змінитися при використанні механізмів в ОПГ чи при спеціалізації ОПГ на вирощуванні певних видів ягід, птиці тощо.
Спроби перетворити ОПГ у фермерські господарства, не принесли очікуваних результатів: вони наштовхнулися на ті ж труднощі, що і спроби створити фермерські господарства замість колгоспів і радгоспів.
Для створення фермерських господарств потрібні значні капіталовкладення, розміри яких порівнюються із загальним розміром виробничих фондів народного господарства.
Один робітник при сучасних засобах виробництва може обробляти 100-150 га землі, доїти 80-100 корів, відгодовувати 3-5 тис. голів свиней. У середньому на одну ферму припадало землі: у Великобританії -65 га, Данії -31, Франції -27, ФРН -16, Голандії -15, Італії - біля 6 га. На молочній фермі у Великобританії утримувалося біля 50 корів, у Франції -14, у ФРН -10 корів.
При невеликій площі ферм, фермер повинен, як правило, вирощувати одну культуру. Тому техніка недовикористовується, потреби фермерського господарства у техніці більші, ніж у колгоспів і радгоспів, які мають великі сівозміни і можуть використовувати техніку більш повно. В розрахунку на 1 га для створення фермерських господарств інвестицій потрібно в 3-4 рази більше, ніж в колгоспах чи радгоспах.
В Україні на одного працездатного, який був зайнятий у сільському господарстві, у 1989 р. припадало 6,29 га орної землі (у деяких районах - біля 1 га). Створення відносно великих (50 га і більше) ферм залишить без засобів існування значну частину сільського населення, якщо не вжити заходів щодо розвитку на селі переробних підприємств, сфери обслуговування тощо.
У колгоспах і радгоспах були створені засоби виробництва, розраховані на колективне використання (ферми, переробні підприємства, майстерні тощо). Умовою ефективного їх використання є закріплення їх за малими колективами. Того ж потребує збереження існуючих сівозмін. Кращою формою такого закріплення є не передача у власність засобів виробництва і землі, а оренда їх.
Паювання землі не встановлює прямої залежності доходів робітників з результатами діяльності того підрозділу сільськогосподарського підприємства, де вони зайняті. Більше того, для виплати по земельних паях відволікаються кошти, які могли б послужити зміцненню матеріального заохочення робітників у вдосконаленні виробництва.
Оренда створює значну зацікавленість у кінцевих результатах діяльності, оскільки розподіл тут заснований на залишковому принципі. Звідси зацікавленість орендарів в економії ресурсів, підвищенні якості та випуску нових товарів, застосуванні нової техніки і технології. До цього треба додати, що оренда надає достатні можливості для виявлення ініціативи і пілприємливості, прийняття рішень про вдосконалення виробництва, отримання для цього кредитів тощо. Достатньо сильна тут матеріальна відповідальність за надані у розпорядження орендарів ресурси, отримані кредити, результати діяльності.
Оренда (лізинг) дозволяє залучити в процес вдосконалення виробництва тих, хто не має достатнього стартового капіталу, полегшує процес створення нових підприємств, надходження у виробництво нової техніки і технології.
Перевагою оренди в порівнянні з приватною власністю є те, що вона виключає відродження соціального паразитизму: оренда обмежує доходи орендаря тим, що отримано внаслідок вдосконалення виробництва, приватна власність дозволяє мати доходи внаслідок володіння капіталом чи землею.
У сільському господарстві оренда створює кращі умови для вдосконалення виробництва, ніж приватна власність. Припустимо, що банк платить по вкладах 4%, середня норма прибутку складає 12%, оренда ділянки землі коштує 4 тис. дол. щорічної виплати. При цих умовах дана земельна ділянка буде продаватися за 4000 : 4% = 100000 дол.
Якщо 200 тис. дол. вкласти в оренду даної ділянки, вони принесуть 200 х 12% = 24000 дол. З них 4 тис. треба сплатити як земельну ренту. Прибуток орендаря буде 20 тис. дол., чи 10% на вкладений капітал.
Якщо з 200 тис.дол. 100 тис. вкласти у придбання землі, а решту 100 тис. дол. - у вдосконалення виробництва, прибуток складе 100 тис. дол. х х12% = 12000 дол., чи 6% на вкладений капітал.
Оренда забезпечує більш високу норму прибутку, при оренді виробництво стає більш конкурентоздатним, оскільки більше вкладень спрямовується на вдосконалення виробництва.
Крім того, при орендній формі господарювання і державній власності на землю полегшується процес концентрації виробництва, створення сільськогосподарських підприємств оптимального розміру.
* * *
Реформування власності повинно виходити із потреб розвитку сучасних продуктивних сил.
Загальний напрямок такого реформування підказує зауваження К.Маркса про індивідуалізацію власності по мірі розвитку капіталізму. У розділі “Історична тенденція капіталістичного нагромадження” глави ХХIV першого тому “Капіталу” він писав:“Капиталистическая частная собственность есть первое отрицание индивидуальной частной собственности, основанной на собственном труде. Но капиталистическое производство порождает с необходимостью естественного процесса свое собственное отрицание. Это - отрицание отрицания. Оно восстанавливает не частную собственность, а индивидуальную собственность на основе достижений капиталистической эры: на основе кооперации и общего владения землей и произведенными самим трудом средствами производства” [“Капитал”.- Маркс К.,Энгельс Ф. Соч. 2-е изд.-Т.23.-С.773 ].
Треба створити умови для розвитку ініціативи і підприємництва, розширення кола учасників вдосконалення виробництва. Це потребує проведення тактики обособлення малих колективів, окремих робітників, зарплата яких повинна знаходитися в прямій і сильній залежності від кінцевих підсумків їх діяльності, від результатів вдосконалення виробництва.
Такі колективи повинні бути досить самостійними для того, щоб мати доступ до засобів розвитку і вдосконалення виробництва, і нести економічну відповідальність за їх використання.
Використовуючи досвід розвинених країн світу, треба розвивати венчур, лізинг і оренду, застосовувати принципи “робітничого капіталізму” (програм ЕSOP), створювати малі підприємства, розширювати самостійність підрозділів підприємств.
На перший погляд, сьогодні існують передумови для колективної власності: сучасні засоби виробництва можуть бути ефективно застосовані при колективному використанні, колективна власність забезпечує зацікавленість робітників у кінцевих результатах діяльності даного колективу. Але чи слід передавати у колективну власність, наприклад, АЕС із засобами виробництва величезної вартості? Давати право колективу на власний розсуд використовувати їх? Більш доцільно обмежити частку колективу і кожного його члена тим, що вони особисто вклали у вдосконалення виробництва (приблизно так, як це передбачається в програмах ESOP).
Форма власності повинна враховувати сучасний суспільний характер виробництва. В інтересах розвитку продуктивних сил зберегти суспільну власність на засоби виробництва. Завдяки їй вдалося у свій час більш радикально вирішити ті проблеми, які на Заході вирішують повільно, наполовину: ліквідувати пільги і привілеї, які походять із володіння приватною власністю, використовувати нагромадження і споживання в інтересах працюючих, ефективно регулювати економіку. Суспільна власність - гарантія проти відродження соціального паразитизму, націленості виробництва на задоволення потреб працюючих, надійності соціального захисту.
ЗАВДАННЯ ПО ВИВЧЕННЮ ТЕМИ 6.
1. Чим власність як економічна категорія відрізняється від власності як юридичної категорії?
2. Що обумовило свого часу існування громадської власності? Виникнення і розвиток приватної власності?
3. Які причини існування приватної власності? Трансформації її в сучасних умовах?
4. Як розуміти тезу П.Самуельсона та Н.Нордгауза: “...Приватна власність стає все менш приватною, а вільні підприємства стають все менш вільними”?
5. Що обумовило виникнення в сільському господарстві СРСР двох форм власності: колективної (колгоспів) та загальнонародної (радгоспів)?
6. Як змінюються відносини обміну, розподілу і споживання при переході від приватної власності до суспільної? Від суспільної до приватної?
7. Чому особисті підсобні господарства (ОПГ), які займали близько 3% орних земель, давали чверть валової продукції сільського господарства?
8. Продуктивність праці в ОПГ була вдвічі менша, ніж в колгоспах та радгоспах. Нижчими були тут і доходи на одну затрачену людино-годину. Враховуючи це, чи не слід передати ресурси з ОПГ в колгоспи чи радгоспи?
9. В яких межах доцільний розвиток ОПГ? Дайте оцінку пропозиції створити на базі ОПГ фермерські господарства.
10. Які зміни в продуктивних силах обумовили появу і розвиток “робітничого капіталізму”? Венчуру? Лізингу? Тактику малих колективів?
11. В чому суть індивідуалізації власності?
12. Порівняйте оренду і приватну власність на засоби виробництва, зокрема, на землю.
13. Земельна рента за ділянку землі - 3000 дол. на рік. Банк платить вкладникам 3% за рік. Середня норма прибутку 15%. Яку норму прибутку на капітал у 200 тис. дол. отримає фермер, якщо він: а)купив землю; б)орендує землю?
14. Які наслідки паювиння землі в сільському господарстві? Як слід проводити реформування власності в сільському господарстві?
15. Як уникнути відродження соціального паразитизму при реформуванні власності?
Закони України
16. Про власність.
17. Про приватизацію державного майно. Про приватизацію невеликих державних підприємств.
18. Про оренду. Про лізинг.
19. Фонд державного майна: його основні завдання, функції, права, організаційна структура.
Національне агенство України з управління державними корпоративними правами: його основні завдання, функції, права.
Книга: ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
ЗМІСТ
На попередню
|
|
