Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
Глава 8
Бос відсилає мене додому, бо на моїх штанях запеклася кров, через те я дуже-дуже задоволений.
Наскрізна діра в моїй щоці і не збирається загоюватись. Я йду на роботу, і мішки під моїми очима — набряклі чорні подушки навколо щілинок, що лишилися, аби я міг щось бачити. До сьогодні мене бісило, що я став оцим цілковито врівноваженим майстром дзен, а ніхто того й не помітив. Натомість я роблю дещо із ФАКСОМ. Пишу маленькі ХАЙКУ і розсилаю їх по ФАКСУ всім навколо. Коли проходжу повз людей у холі, стаю справжнім дзен, відображаючись у всіх їхніх маленьких ворожих ЛИЧКАХ.
Бджоли відлетять,
Трутні вслід за ними.
Королева — раб.
Ти зав’язав із мирськими цінностями й машиною і переселився жити в орендований будинок в отруєному хімікатами районі міста, щоби пізно ввечері чути, як Марла з Тайлером у його кімнаті називають одне одного… гм… підтиркою для дупи.
Візьми це, людська підтирко для дупи.
Зроби це, підтирко для дупи.
Проковтни. Ковтай це, крихітко.
Я настільки відчужений від цього, що стаю маленьким тихим центром світу.
Я з мішками під очима і з великими чорними, вкритими шкоринкою плямами засохлої крові на моїх штанях, я всім на роботі кажу: ПРИВІТ. ПРИВІТ! Подивіться на мене. ПРИВІТ! Я настільки наближений до ДЗЕН. Це КРОВ. Це НІЩО. Привіт. Усе є нічим, так кльово бути ПРОСВІТЛЕНИМ. Як я.
Ех!
Подивіться. За вікном. Пташка.
Мій бос питає, чи кров на моїх штанях — моя кров.
Пташку зносить вітром. Пишу в голові хайку.
Гніздо полишив птах.
Весь світ йому за дім.
Життя — кар’єра.
Рахую на пальцях: п'ять, сім, п’ять. Це моя кров? Ага, кажу, щось типу того. Це неправильна відповідь.
Можна подумати, мова йде про велику угоду. У мене дві пари чорних штанів. Шість білих сорочок. Шість пар нижньої білизни. Найменше, що необхідно для виживання. Я ходжу до бійцівського клубу. Таке трапляється. «Сходи додому, — каже бос, — зміни одяг».
Починаю гадати, чи Тайлер із Марлою — не одна й та сама особа. Не враховуючи їхнього вовтуження щоночі в кімнаті Марли.
Коли вони роблять.
Роблять.
Роблять це.
Тайлер з Марлою ніколи не знаходяться в кімнаті одночасно. Я ніколи не бачив їх разом.
Проте мене багато з ким не бачили одночасно, це ще не означає, що ми з кимось — одна й та сама особа. Тайлер просто не виходить, коли поруч Марла.
Щоби я міг випрати штани, Тайлер має показати мені, як робити мило. Він нагорі, а на кухні смердить гвоздикою і паленим волоссям. Марла сидить на столі, припалюючи собі руки гвоздичною цигаркою і називаючи себе людською підтиркою для дупи.
— Я сприймаю свою хворобливу гнійну руйнацію, — звертається Марла до цигаркового вогника. Марла втискає сигарету в м’яку білу шкіру зап’ястка. — Гори, відьмо, гори.
Тайлер нагорі, в моїй кімнаті, розглядає зуби в дзеркалі й каже, що знайшов мені роботу офіціанта, часткова зайнятість.
«В готелі “Pressman” якщо ти можеш працювати ввечері, — каже Тайлер. — Така робота підживлюватиме твою класову ненависть».
Ага, кажу, авжеж.
«Вони змушують чіпляти чорного метелика, — каже Тайлер. — Все, що необхідно для роботи, — біла сорочка і чорні штани».
Мило, Тайлере, кажу, нам потрібне мило. Нам треба зробити мило. Маю випрати штани.
Я тримаю ноги Тайлера, доки він двісті разів прокачує прес.
«Аби зробити мило, щонайперше маємо розтопити жир». Тайлер сповнений корисної інформації.
Не враховуючи сексу, Марла з Тайлером ніколи не бувають в одній кімнаті. Якщо Тайлер був неподалік, Марла його ігнорувала. Знайома тема. Мої батьки поводили себе так само, доки батько не поїхав до іншого міста. Відкривати нову філію.
Батько завжди казав: «Одружуйся, доки секс не набрид, інакше не одружишся ніколи».
Матір завжди казала: «Не купуй одягу із пластиковою блискавкою. Ніколи».
Мої батьки ніколи не казали нічого такого, що можна було б вишити на подушці.
Тайлер качає прес: сто дев’яносто вісім разів, сто дев’яносто дев’ять, двісті. Він одягнений у капці і щось на штиб халата.
«Відішли Марлу з дому, — каже Тайлер. — Най сходить до крамниці за лугом. Тільки щоб пластівцями, не порошком. Позбудься її».
Мені знову шість років і я знову переказую матері те, що сказав батько. І навпаки. Коли мені було шість, я це ненавидів. Ненавиджу і досі.
Тайлер починає присідання. Іду вниз, щоби відіслати Марлу за лугом, даю їй десять баксів і свого квитка на автобус. Марла все ще сидить на столі. Забираю цигарку в неї з руки. Кухонним рушником витираю її руку — там, де пухирі від опіків почали протікати. Взуваю її черевики на підборах.
Марла дивиться згори на те, як я взуваю її, і каже:
— Я сама увійшла. Не знала, чи є хто-небудь. Двері все одно не зачиняються.
Не кажу нічого.
— Знаєш, — каже Марла, — презерватив — кришталевий черевичок нашого покоління. Взуваєш його при зустрічі з прекрасним принцом, танцюєш усю ніч, а потім викидаєш. Презерватив, не принца.
Я не розмовляю з Марлою. Вона може здобути мої групи підтримки, отримати Тайлера, але моїм другом вона не стане.
— Я весь ранок на тебе чекала.
Вітер принесе
Попіл або сніжинки —
Камінь байдужий.
Марла зістрибує з кухонного столу. На ній блакитна сукня без рукавів із якоїсь блискучої матерії. Вона підіймає пелену, щоб я подивився на стібки на внутрішньому боці. На Марлі нема білизни. Вона мені підморгує.
— Хотіла показати тобі свою нову сукню, — каже вона. — Це сукня дружки нареченої, вона ручної роботи. Подобається? Я придбала її в комісійному за долар. Уяви лишень, хтось сидів і робив ці стібки, щоби пошити цю огидну, гидку сукню.
Пелена сукні з одного боку довша, талія сповзає Марлі на стегна.
Перед тим як піти до крамниці, Марла підіймає пелену кінчиками пальців і танцює навколо мене й кухонного столу, похитуючи оголеними сідницями.
— Що мені до вподоби, — каже Марла, — то це речі, котрі сьогодні людям подобаються, а назавтра викидаються геть. Наприклад, новорічна ялинка. Ось вона була центром уваги, а наступного дня разом із сотнями таких самих ялинок вона валяється на узбіччі дороги, все ще в блискітках. Мов тварина, збита автомобілем на шосе. Як полишені жертви сексуальних злочинів, зв’язані скотчем, із нижньою білизною, натягнутою навиворіт.
Я просто хочу, щоби вона нарешті пішла.
— Я думала про це в центрі полишених тварин, — каже Марла. — Там — усі ці песики й кішечки, котрих люди так обожнювали, а потім викинули на вулицю. Вони так намагаються привернути твою увагу, стрибають і танцюють навколо, навіть старі тварини. Бо за три дні їм вколять дозу фенобарбіталу натрію і спалять в крематорії.
Велике спання. У стилі «Долини псів»[21].
— Навіть якщо хтось любить тебе настільки, що ладен врятувати тобі життя, вони все одно тебе каструють. — Марла дивиться на мене так, ніби це я її трахаю, і додає: — Я тебе не переконала, так?
Марла виходить через чорний хід, наспівуючи ту гидотну пісеньку з «Долини ляльок»[22].
Дивлюся, як вона йде.
Минає одна, дві, три миті тиші, доки нарешті Марла остаточно виходить з кімнати.
Я обертаюсь, і з’являється Тайлер.
«Ти її позбувся?» — питає він.
Ані звуку, ні запаху. Тайлер просто з’являється.
«Щонайперше, — каже Тайлер і кидається від кухонних дверей порпатись у холодильнику. — Щонайперше нам потрібно розтопити трохи жиру».
Щодо мого боса, каже Тайлер, якщо я справді на нього злий, треба лише сходити до поштамту і заповнити картку зміни адреси — і все його листування пересилатиметься в Реґбі, Північна Дакота.
Тайлер починає витягувати звідти й кидати до раковини целофанові пакети замороженої білої маси. Мені ж сказано майже повністю наповнити каструлю водою і поставити її на плиту. Якщо води буде мало, жир під час перетоплювання на сало потемнішає.
«У цьому жирі, — кидає Тайлер, — забагато солей, тож чим більше води, тим ліпше».
«Поклади жир до води й доведи до кипіння».
Він вичавлює білу масу з пакетів у воду, а потім зариває спорожнені пакети поглибше у сміття.
Тайлер каже: «Прояви фантазію. Згадай усе те лайно, якому тебе навчали в бойскаутах. Згадай шкільний курс хімії».
Важкувато уявити Тайлера в бойскаутах.
Також можна було б, веде далі Тайлер, під’їхати вночі до будинку боса і прикрутити шланг до надвірного крана. Під’єднати шланг до ручної помпи і вкачати у водогін будинку трохи промислового барвника. Червоного, синього, зеленого — і подивитися, як виглядатиме бос наступного дня. Або я можу сидіти в кущах і докачувати ручну помпу, доки тиск у водогоні не підніметься до ста десяти фунтів на квадратний дюйм. Тоді, якщо хтось схоче змити за собою в туалеті, зливний бачок вибухне. На ста п’ятдесяти фунтах на квадратний дюйм, якщо хтось увімкне душ, водний тиск зірве насадку душу, зріже різьблення, бам — насадка перетвориться на смертельний снаряд.
Тайлер каже це, щоби мені полегшало. Насправді мені подобається мій бос. Окрім того, я просвітлений. Поводжу себе як Будда. Павуки, хризантеми. Діамантова сутра і Писання Блакитного Стрімчака. Ну, знаєш, Харі Рама, Крішна, Крішна. Типу просвітлений.
«Встромляння пір’я в дупу, — відволікається Тайлер, — ще не робить тебе куркою».
Коли жир розтоплюватиметься, сало спливатиме на поверхню киплячої води.
Ага, кажу, то я встромляю собі пір’я в дупу.
А Тайлер зі своїми цигарковими опіками на руках — така собі еволюціонована душа. Містер і місіс Людські Підтирки для Дуп. Я опановую себе і перетворююся на одного з тих, хто збирається колективно загинути, мов ті індуїстські корови на аеропортових інструкціях із поведінки в надзвичайних ситуаціях.
«Зменши вогонь під каструлею».
Я помішую киплячу воду.
Сало спливатиме все більше й більше, доки не вкриє воду перламутрово-райдужним шаром.
«Скористайся великою ложкою, щоби зняти цей шар і зібрати його окремо».
Ні, кажу, і як там Марла?
Тайлер каже: «Принаймні вона намагається зійти на дно».
Я помішую киплячу воду.
«Продовжуй знімати сало, доки воно не перестане підніматися».
Ось воно, зібране. Якісне очищене мильне сало.
Тайлер каже, що я навіть не наближаюся до дна. А якщо я остаточно не впаду, я не зможу бути врятованим. Ісус заради того був розіп'ятий. Відмовитися від грошей, власності та знань недостатньо. Це ж не усамітнення на вихідні. Я маю відмовитися від самовдосконалення і рухатися назустріч руйнації. Це вже не іграшки.
Це не семінар.
«Якщо в тебе не витримають нерви до того, як ти зійдеш на дно, — каже Тайлер, — ти ніколи нічого не досягнеш».
Ми можемо воскреснути тільки після того, як усе зруйнується.
«Тільки після того, як втратиш все, — каже Тайлер, — ти вільний робити будь-що».
Те, що я відчуваю, зветься передпросвітленням.
«І продовжуй помішувати», — каже Тайлер.
«Коли жир вивариться повністю, вилий воду. Помий каструлю і заповни її чистою водою».
Питаю, чи достатньо близько я від дна.
«Звідти, де ти зараз є, — каже Тайлер, — і уявити не можна, яке воно — дно».
«Повтори процес зі зніманням сала».
Варити жир. Знімати і продовжувати знімати.
«Жир, який ми використовуємо, містить забагато солі, — каже Тайлер, — якщо солі буде багато, твоє мило не затвердне. Вари і знімай».
Вари і знімай.
Марла повернулася.
Як тільки Марла відкриває літні двері, Тайлер зникає, виноситься, тікає з кімнати, щезає.
Він пішов нагору чи спустився до підвалу.
Отакої.
Марла заходить із чорного входу із банкою пластівців сухого лугу.
— У крамниці продається туалетний папір, зроблений зі стовідсотково переробленої сировини, — каже Марла. — Мабуть, найгірша робота в цілому світі — перероблення вживаного туалетного паперу.
Я беру банку лугу і ставлю її на стіл. Не кажу нічого.
— Я можу зостатися на ніч? — питає Марла.
Я не відповідаю. Підраховую в голові: п’ять складів, сім, п’ять.
Тигр усміхнеться,
Змія скаже, що любить.
Брехня родить зло.
Марла питає: «Що ти готуєш?»
Я — Точка Кипіння Джо.
Кажу: йди, просто йди геть. Гаразд? Ти й так забрала в мене чималу частину життя, хіба ні?
Марла хапає мене за рукав і втримує мене на місці впродовж миті, необхідної, щоби поцілувати мене в щоку. «Подзвони мені, будь ласка, — каже вона. — Будь ласка. Ми маємо поговорити».
Кажу: так, так, так, так, так…
У мить, коли Марла полишає кімнату, знову з’являється Тайлер.
Швидко, ніби під час фокусу. Мої батьки проробляли цей фокус п’ять років поспіль.
Я варю й знімаю, доки Тайлер звільняє місце в холодильнику. Пара валує в повітрі, і вода скрапує зі стелі. Лампочка на сорок ват, схована в холодильнику, — щось світле, що можу бачити за порожніми слоїками з-під кетчупу, слоїками з-під розсолу, чи маринаду, чи майонезу, якесь світло з холодильника окреслює профіль Тайлера.
«Вари й знімай. Вари й знімай. Весь час зливай зняте сало в картонні пакети з-під молока зі зрізаним верхом».
Сидячи на стільці, присунутому, щоби холодильник не закривався, Тайлер спостерігає, як сало вичахає. У кухонній спеці хмари холодного туману водоспадом зринають із холодильника і клубочаться навкруг Тайлерових ніг.
Я заповнюю молочні картонки салом, а Тайлер ставить їх до холодильника.
Я стаю на коліна біля Тайлера перед холодильником, він бере мене за руки і показує їх мені. Лінія життя. Лінія любові. Пагорби Венери й Марса. Холодний туман огортає нас, обличчя тьмяно підсвітлюються.
«Зроби мені ще одну послугу», — каже Тайлер.
«Стосовно Марли, чи не так?»
«Ніколи не говори з нею про мене. Не говори про мене позаочі. Обіцяєш?» — питає Тайлер.
Я обіцяю.
Тайлер каже: «Якщо ти бодай згадаєш при ній про моє існування, ти мене більше не побачиш».
Я обіцяю.
«Обіцяєш?»
«Обіцяю».
«Ну дивись, ти тричі пообіцяв», — каже Тайлер.
На поверхні сала в холодильнику збирається шар чогось густого і прозорого.
Сало, кажу, воно розділюється.
«Не переймайся, — каже Тайлер, — прозорий шар — це гліцерин. Можна додати гліцерин знову, коли робитимеш мило. Чи можеш прибрати його».
Тайлер облизує губи і кладе мою руку собі на коліно, на фланелеву полу халата.
«Змішуєш гліцерин з азотною кислотою і отримуєш нітрогліцерин», — каже Тайлер.
Вдихаю із відкритим ротом і повторюю: нітрогліцерин.
Тайлер облизує губи, вони зволожуються і сяють, і цілує тильну сторону долоні.
«Змішуєш нітрогліцерин із селітрою та тирсою, отримуєш динаміт», — каже Тайлер.
Цілунок волого сяє на моїй руці.
Динаміт, кажу я, стоячи на колінах.
Тайлер відгвинчує кришку з банки з лугом.
«Ти можеш підірвати мости», — каже він.
«Змішуєш нітрогліцерин з селітрою та парафіном — маєш пластикову вибухівку», — каже Тайлер.
«Можна легко підірвати будинок», — продовжує він.
Тайлер підносить банку з лугом до сяючого вологого сліду на руці.
«Це — хімічний опік, — каже Тайлер, — і таких серйозних опіків у твоєму житті ще не було. Гірше, ніж сотня цигарок».
Цілунок сяє на моїй руці.
«У тебе буде шрам», — каже Тайлер.
«Маючи достатньо мила, — каже Тайлер, — можна підірвати весь світ. Тепер згадай свою обіцянку».
І Тайлер сипле луг.
Книга: Палагнюк Чак. Бійцівський клуб
ЗМІСТ
На попередню
|
|
