Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
— Умовилися, стоячи між людьми,— розповідає Федора,— вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.
— Нащо казати, хіба так було? — дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.
— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
— Ні, пора додому,— відказує тітка.— Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.
Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:
— Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі — виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'ємся, він на заробітках, я тут,— хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.
Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі: стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.
Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп'яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль — хліба на столі нема. Почувши, чого. прибув хлопець, пічничиха заклопоталася — йти.
— Може б, доїли з гостем, тоді підеш? — питає пічник.
— Вже годі!
Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:
— Сідай, синку! Ще є картопля.
Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів; оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими — в прозорості.
Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі — цілими днями — серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто — пічники, бо при цій роботі в селі — тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.
Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ,— а то розсиплеться. Смачна! — можна розсмоктувати до крихотки.
— Чи не Андрійком звуть? — раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.
— Так звуть,— потверджує гість і здогадується, що пічник пам'ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.
— Соли картоплю!
Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.
Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.
— Підожди трохи! — наказує пічник.
Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.
Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту — в кишеню.
Страх проминав.
— Дядьку, як роблять цукор? — питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.
— Везуть білі буряки, що звуться цукровими,— почав пічник.— На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня — я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду,— і вже варять кристалик; додають щось — того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться — довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.
— А вам хто піч робив?
— Піч — мені?
Хлопець мовчки показав на піч у хаті.
— Я сам! — запевняє пічник.
— Ні, ви дурите...
— Таки правда: я сам! А чого питаєш?
— Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пічник. Аж сльози витирає.
— Е, хлопче,— каже він, зрештою вдержавшись,— про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!
Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті,— серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.
Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» — і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там — обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.
Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.
Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли — мабуть, господар збирався рисунок відновити.
Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.
Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов'язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись — до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.
Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.
— Мати звеліла бігти додому! — сказала Федора.
Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.
Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! — палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.
Батько почув про покльованого і здогадався:
— Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! — він кинеться до горла.
Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір — під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.
Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців — тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип'яч.
Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.
Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі — харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.
Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.
Відро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.
Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоші верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.
Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота — без брязкоту.
Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.
То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки — ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна,
— Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.
Мар'яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.
Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.
Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.
Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,— ворушились, мов нічні птиці.
Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.
— Якраз і треба було полити,— сказав Максим,— зелень візьметься.
— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.
Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.
Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.
Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці... як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.
— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась.— Роботу знайдем,— пояснив він.— Сказали: тут нема.
Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» — питає він і дивиться несвоїм поглядом.
«Мабуть, вам прикрість або голова болить»,— кажу йому. А він:
«Не болить, уже завертається».
«Чого ж?»
Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.
«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успілв».
Як приглушений, стоїть; протягає гірко:
«Та-а-ак...»
Жаль стало його, я і раджу:
«Відхиліться думками від клопоту!»
«Куди? — питає він.— Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».
Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довiрили,— ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?
— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.
Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.
Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.
— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. I сам би пішов, так прив'язь.
Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:
«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».
«Ні! Порадію...»
Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:
«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»
«Злі духи; без личин, як їх малюють».
«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»
«Без казанів і кухні».
«Гляди, що так! — сказав він.— А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж,— силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова».
«Там і без казанів, огонь завжди,— кажу йому.— Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».
«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».
«Не знаю,— признався я,— там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок,— нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».
«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець.— І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть,— мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»
Вартимець пішов; а я не знаю, що думати,— чудний він...
— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна,— в нього серце прокинулось: при біді.
— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.
— І я чую,— зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.
— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.
— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.
Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.
9
Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.
Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:
— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?
Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».
Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.
Бригадник гукнув під вікно:
— Виходь, опис буряків буде!..
Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.
Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.
Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.
Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:
. — Їсти!..
— Цить, люба дитино,— терпи!
Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.
«...Бідне моє,— тужить він,— ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».
Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.
Черга! — привезено чогось, годящого в миску.
Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:
— Що?..
— Аж дивно,— відказує дідок,— дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.
— Чого ж беруть?
— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.
Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю... нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.
Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.
Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.
Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.
От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний...
«Темнувата, як на рижієву»! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.
Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.
— Неначе пряник,— каже бабуся. Пробує тютюнову:
— Ні, ця не така!
— Ця гірша,— згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна,— поїмо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати і чого додавати.
Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. — Зразу ж піду сама. Погано мені: була в Йосипенків, страшного борошна купили, з зерна якогось, ніби льон; і зразу — пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядіть, не купуйте тієї гнилі! По два пуди в одні руки відпускано,— понакуповували люди і скрізь покотом лягають, мертві. Ой, погано! — а я ж дрібний шматочок з'їла.
Взявши, ніби празниковий гостинець, кусник рижієвої, тітка пішла: помалу стопи переставляючи.
Катранники декілька тижнів живилися макухою; але і вона стала виходити. Глянули одного ранку — рештки рудіють.
Холодний день починався в небі чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнів: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тінь.
Знов купує рижієвої Мирон Данилович; знов дріб'язок визбирує на городах.
Діти виголодніли і не могли висидіти в школі. Мучить їх.
— Якби бурячки,— жаліється стара,— можна б зварити і дати по одному: нехай підкріплюються діти в перерві, а так — чого мордувати?
— І наука чудна; сьогодні підуть, і годі! — сказала мати.— Бо вертаються ледве живі.
Навчання в селі почалося пізно, бо, при лихому ремонті, школа до осені зоставалася руїною в риштованнях.
Побудуть діти в школі і похворіють; голови їм наморочаться, а в цілунках — пекота, і слабенькі стають, рухаються, як тіні. Дома полежать і трохи одійдуть.
— Чого вас учено сьогодні? — спитала одного разу мати.
— Вчитель казав, наші батьки — саботажники Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час.
«Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитися, завчаючи злу неправду про батьків».
Сьогодні ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
— Про що учать?
— Про партію,— відповів Андрій,— як гарно при ній...
— Щоб їх так гарно розірвало з нею разом, анахтемів! — сказала бабуся.
Цього чорного дня «наука» для дітей скінчилась.
Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці.
Мовчить він — болісно думає. Ніби загадка, за знаття якої демони і їх прислужники вбивають зразу, намагаючись і коріння вирвати з життя.
Раз обізвався до батька:
— Половину вчителів забрано, нема нашої історії...
— Недарма ж забрано! — сказав Мирон Данилович.— Помовчуй на людях про ці речі.
Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.
Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої,— стала Доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собі до грудей і на маму дивиться, як зачарована. Ніби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може.
Харигина Григорівна враз ветха зробилася за осінь — тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.
І видається, час летить, як буря непрозорима, — всіх разом з хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.
Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть, — усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав'язуючи біля шиї, тоді в його обводі над чолом, схожому на звід іконної ризки, раптом видно, як висохла хворісно.
Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить.
Діти побули в хаті, жуючи рештки від макухи, потім з батьком вибралися на роздобичу; дома—сама бабуся.
Довго рилися на городі, чи нема корінцюватих решток їстівного.
Околицею, через глухі садиби, яких чимало після висилок, діти майнули до польових видолинків з грядками і звідти вернулися в двір.
Зібрали з десяток картоплин, декілька бурячків, соняшничат з висохлим насінням і капустяних качанів...
«Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» — сумував, дивлячись на дитячі розкопини, Мирон Данилович.
Для нього вже світ змінився; то був спервовіку чіткий і несхитний підвалинами, безконечними в світлоті, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого — з явищами, відбуваними в твердому законі. А тепер зрушився весь, ніби підстави його вже розсипано і тому став виручий, темний, сторожкий — враз відрухнеться глибиною і далекістю на кожний помах твоєї руки чи навіть на короткий позирк. Світлота розвалена; взявся чорністю обшир і збір подій в ньому; наситився ворожістю проти душі. Звів незнані досі вихори — страшенно великі і сліпі — і обертати їх почав: швидкістю, дужчою і злішою щодня, такою, що для душі немає місця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неіснування, жахливо терплячи в голодних муках, невідомо від чого.
Гіркуща осінь! — а ось надходить моторошна зима; як перебути?
Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався піти за село — до млина: часом люди дістають кілограм борошна; якби попоїсти хліба, справжнього! — можна віджити.
Незвичну слабість відчував, аж недужий, від якої тремтів нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темніє. Ноги неслухняні; хоч і худющі, а обважнілі.
Змінився зір! — все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши і рівновагу попередньої видності, і сталість. Вигляди речей зробилися для сприйняття ніби стривоженими і позбавленими доброї значущості. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокійного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини і так стривожився, що хотів рвонути вмить — подер би одежу. З якоюсь, ніби дитячою, образливістю болючою вражалася душа від дрібниці, хоч одночасно, при пекучій діткливості і згостреності, наставало зглушення в істоті, через що речі, незвичайно важливі колись, погасли значенням для думки, мов зовсім порожні. Над всім — пережиття кривди, без уявимих мір: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, від якої біль, понад можливість терпіти, збирає при собі горючий неспокій. Здається, ранить кожний доторк; а поряд болісної досади обпала серце скутість: її незримими ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думці вихід з круга біди, як з незбагненного полону, що забрав собі в жертву — повний гіркоти і подібний до пошесті. Щохвилини ж тиха сила з істоти противиться бранству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиренність...
«Що буде, те й буде!» — поклав собі Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, і тому дорога стала дальшою, ніж колись.
Спершу не впізнав будівлі — якась кріпость височіла над віткою залізниці та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи — дрібні і сірі проти неї, обшитої свіжою сосниною.
Мирон Данилович мусив присісти на горбику, бо підбився,— треба дух перевести, біля потеряних, як він сам.
Сів і дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна?
Прихідці збиралися, і один з них, підліток — боса голова і, як паперик, білява, — спитав рідкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столітній сіряк:
— Дядьку, чого млин затулено?
— Од таких, як ти! Скільки аршинів буде, як ти скажеш?
— П'ять буде, або шість...
— Бачиш, не вгадав! — дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твій батько був: бачить, що діти голодні, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен і викида через паркан — у бур'яни. А ти б, скажім, з братиками та сестричками підібрав. По отаких перекидах всю дітвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано — дивись, якими государственними дошками!
Мовчить хлопець, глядячи на кріпосний паркан і на вагони, що все йдуть і йдуть, легкі — в браму млина, а важкі — звідти.
— Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синовії — сказав дядько.
Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи міліцію попід парканом, купка його однолітків почала підбиратися до воріт. Дехто з старших і собі рухався туди простішим напрямком; люди, ніби осліпши від болю, втратили твердий крок.
Голодні, старші і молодші, хотіли при в'їзних вагонах і собі вкинутися в двір млина. Близько були до входу всередину, але звідти вискочили міліціонери: бистрі, ніби з цепів спущені. Лозинами і ломаками розганяють — б'ють по чім попало. Декотрі з селян попадали, скалічені або неживі: тих за руки і ноги відтягнено від воріт і кинуто на бур'ян.
Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив'язані жовтою травою, коли страх аж звіває. Гурти селян в розпачливій застиглості: худих, як обгорілі стовпці, в лахмітинах, замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок.
Зовсім безсилі і недужі лягають на землю — не рухаються; дехто помер: так близько до брами!
Стугоніли потяги звідти, один за одним, як великанські гусениці, що обпилися крові з-поміж ребер мертвяків; від Москви лізли сухі, а відповзають — земля гнеться.
Міліціонери сизіють: незрушно, мов степові боввани древні, січені з каміння; вицвіли мундирами і дивляться вивітреними зорами поверх лежачих.
Торохтить підвода; возії збирають мертвих і відвозять у степ, спиняються недалеко від млина: там, в ямі, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих.
Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зірвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином і людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркіт своїм червоним стугоном, і брязкотом, і стукотом, все йдучи від млина, ніби харчівні — кудись на північ.
Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очі тьмити і кружити голову.
Очунявши, підвівся він і походив поодаль від брами — розрухати суглоби і притерплі м'язи. Потоптався серед півтрупів і побрів додому, схиливши голову. Молодші і хуткіші теж вертали від неприступних воріт і випереджували його; один повторював:
— Тепер тільки на Вороніжчину! Там є хліб; сусід казав: за верхню сорочку виміняв борошно. Одежа вся йде.
Ті слова не були для Мирона Даниловича значущі. Але, що далі відходили бесідники, їхня розмова відживала все дужче в пам'яті. Збуджувала надію, хоч кволу — добути хліб...
«А гляди, вдасться? Треба їхати, от — на Вороніжчину! Раз мають хліб, виміняю».
З такою думкою вернувся. І знову ліг на лаві: заморений! Руки безвільні, мов чужі, на грудях. Лежав і оповідав про млин — тихо, ніби виписаний з лікарні; коли згадав про Вороніжчину, жінка погодилася: треба їхати.
— Є в нас трохи полотна тонкого на білизну; можна дещо з верхньої одежі повезти.
— Знаходь! — просить він.— Це візьмуть.
— Удвох поїдем.
Мирон Данилович відхитав заперечливо головою.
— Ні? — допитувалася дружина.
— Чого вдвох? — небагато ж речей: на одну руку перекину. А гроші за квиток чималі.
Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях і розгону крові в скронях. Піднявся, трохи вкріплений, пожував дріб'язку з макухи — все-таки поживність, хоч і недобре після неї, скільки не запивай юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
