Додати в закладки
Переклад
Translate
 Вхід в УЧАН Анонімний форум з обміну зображеннями і жартами. |
|
|
Скачати одним файлом. Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
Передсвітанковий сутінок. Видно вже, як люди тягнуться по снігу, важко переставляючи ноги; дехто ліг. Багато селян простує вподовж колії, випередивши слабіших, що розсипані в степу.
Потяг спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених, хоч намагаються вийти з морозної пастки. Чи зупиниться потяг рятувати їх? — ні; так пароплав під командою злочинця проминає нещасних, коли борсаються з останніх сил серед спіненого моря, після крушення.
Один з пасажирів, власник теслярської пилки і торби з струентом, приглушено обізвався:
— Застукають кого в місті біля ларка з хлібом, пруть на грузовик і — в степ! На сніг викинуть, кілометрів за сорок. Добре, як хто добудеться.
Похолонуло на серці в Дарії Олександрівни, і вона вишепотіла до дітей:
— Чуєте? Глядіть же, не губіться, не відставайте від мене й на крок!
Приїхали вдосвіта; вокзал — завіяна цегла і залізо, серед яких в'ється дим від паровозів і пара; без перерви свистки, брязкіт, галас, стуканина валіз на дверях і човгіт підошов: натовпи спішать — ніхто ні на кого не гляне.
Давно не була в місті селянка і вжахнулась, подумавши: «Женуть, байдужі навіки!.. Для іншого — камінь морозний; і хто вмре, проминуть, мов не бачили».
Волочачи важкезні чемодани, пріють командири з різнокутками на комірах і також партійці в шкіряних пальтах. Вилискують руді портфелі в мідяних заклацках і нетверезі обличчя «відповідальних» керівників. Крізь гамір часом прорізає дорогу, сизіючи личиною, — з налитими прожилками на очних яблучках,— чи такої приналежності, що громадяни в біжучих юрмах різко відхиляють напрям, як окуні від щуки.
Снують службовці в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах, із смугастими шарфами поверх краваток, і в побляклих капелюхах. Окремо робітники: худі, до запалості, важко ступаючи, творять посмальцьованими ватниками і кепками перехід до вигляду селян, що товпляться, обідрані і забруднені від ночування в міських підворітнях, виснажені вкрай, сірі і кістякуваті, як вихідці з могил. Або опухлі перед смертю. Несучи порожні торбинки, вони знесилено протуляються крізь натовпи; лягають на камінь, вкритий сумішкою снігу і грязюки, їх півживі тіла всюди навкруг вокзалу: долі — на бруковиках і на цементових плитах під стінами, а ще більше біля паркана. Тягнуться голодні до магазинних вітрин і вмирають; ніхто не звертає уваги.
Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує в виразі кислувато-погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі тютюнів, і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ, себто всіх, що конають за вікнами.
Ще ніколи в світі і ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмілився перечити або всовіщати, — вмить розриває іклами.
Мимо конаючих «організатори» їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу.
— Бач які! — промовила Дарія Олександрівна, вижидаючи з дітьми на перехресті, коли можна перейти.
Довго водила їх морозними вулицями; стежила, куди прямують інші голодуючі: така численність, що скрізь по місту темніє лахмітинами і скупчується при розподільниках, магазинах, ларках. Тисячні черги ждуть вістки про хліб, продаваний без карток за комерційну ціну, шалено підгвинчену. Від тиску калічаться слабіші серед бідолашних.
Того дня неспроможна була Дарія Олександрівна дотовпитися до заповідних терезів. Ждання і ждання в черзі — без просвітку; на стоптаному снігу. Попереду дві жінки розговорилися: одна — середнього віку, світловолоса, в брунастому, надто великому для неї чоловічому пальті і в старенькому темно-синьому береті; друга — років п'ятдесяти п'яти, сива, в зношеному, але теплому піджаку піскуватого відтінку і в хустині, що колись була зелено-картата, а тепер вицвіла до блідості і слабого сліду рисок.
Хустина оповідає, як доводилося робити в степу і мокнути під дощем до самих морозів.
Бесідниця-берет додає примітку:
— Без дощу, коли довго немає, то ще гірше; все сохне.
— Атож! Без дощу — гірше.
Згодившися, старша поворушила устами, ніби шепочучи беззвучно, і почала згадувати:
— Позаторік робили в господарстві, — завод мав його. Як занадилися заводські комсомольці до нас: всіх обшукують, одежу на грудях роздирають і дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах і чемоданах, — де є іконка, забирають відтіля. Кидають іконки і хрестики додолу, в хаті, або надворі — в грязь, і затоптують тут же, при нас, щоб ми бачили, як вони знущаються, і думали, наче Бога нема, коли за таке не карає. Один комсомолець зрива з мене хрестик і кричить: «Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!..»
Ми всі від раннього ранку до пізнього вечора працювали на полі. Було посушно, нема дощу і нема. Комсомольці ж проголосили, що їм не треба ні Бога, ні його дощу — обійдуться своєю дорогою; кажуть: «Создадім іскуственний дождь».
...Всіх із заводу гнали після роботи ще і додатково працювати цілий вечір на полі. А в робітників і так на піджаках сіль залягла: з поту, бо душно на заводі і робота дуже важка. Зверх того, мусять воду тягати з канав та басейнів або привозних баків — поливати городину. Скільки не поливали, нічого з того не виходило. Не бере вода. Ніякий росток з грунту не показується, хоч води вилито — пропасть. І тільки ще дужче після того сонце пече; все чисто чорніє, і годі. Отак довго возились і мучили народ, роблячи свій іскуственний дощ, — усіх до смерті заморили поливанням, а нічого не вирізується з землі; не зеленіє ніде. Все чорне. І стало видно, як на долонях: коли намірилися з ворожістю проти Бога і хотять щось зробити, не вийде нічого.
Ось, після невдачі того штучного дощу, як позакидали вже і самі відра, — з'явилась хмарка і стала підходити і рости; побільшала дуже і все закрила, скільки око бачить. Та як гуркнув грім! — заблискотіло страшно, та ще дужче грім розлігся, аж глушить. І такий тоді полив дощ, що всі, хто був там, поприходили мокрісінькі до нитки — просто текло з них.
Просвітліло після дощу, і потім зразу земля стала парувати і почало сходити скрізь: все зазеленіло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого. Повно городини і вся велика.
Комсомольці — як поніміли; ніхто вже більше не казав до нас, що Бога нема. Коли стрічалися, то очі відводили і про іскуственний дощ, замість Божого, мовчали весь час, поки я там робила. Отак вийшло з заводськими безбожниками: їх дощ посоромив.
Жінка, що в береті, оглянулась гостро — сусіди злиденні, як і вона; притамувала мову до півшепоту:
— І заморок їхній іскуственний і гемонський, аби вже скоріше кінець.
Дарія Олександрівна, похилившись, питає Андрія:
— Чув — про хрестики?
— Чув.
— Не станеш хрестики з людей зривати?
— Ні.
— Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам'ятай, що кажу!
В черзі зчинився крик при штовханні. Високобровий старикан з газетою і покрученим ціпком роздражнено бурмотить, ні до кого зокрема не звертаючись, але до всіх:
— Що, я не бачу? Поставали спереду і міняються, — по чотири рази то одні підходять, то другі; вони змовились. Міліціонери теж гарні!.. Свояків пропускають, а нас — назад.
Обурюється старий, хоч не голосно.
— Через них марнується час! — промовивши, поглибився в газету, але ніяк не міг нерви вгасити.
Скаржаться сусіди:
— Ідеш по хліб на цілий день, вони ж перед очима розхоплюють.
— Наш, а нам нема.
— Три дні тут — ні крихти не взяла.
— Вже ноги не держать.
— Ще й бережись, бо в яр одвезуть, — раз був там, ледве виліз. Хто не мертвий, то вб'ється, як пада.
Знов — тиск, нарікання, клятьба, штовхання; як обпінені хвилі з прибою: кидаються і, втративши розгін, вщухають, щоб повторно зашуміти метушнею. В притишеності, що настала після гамору, жінки знов розгомонілись.
— Ви ж самі звідки? — питає хустина. — Гляжу на вас: одежа городська, а розмова наша.
— Недавно тут; я з села. Привіз сюди чоловік, бо вже доходила дома: зіллям тільки й живилася. Врятувала двоє дітей, а двійко вмерло. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала. Мій чоловік поїхав роботу шукати. Чую, вже смерть мені скоро. Саме тоді він вертається — знайшов роботу і хліба трохи роздобув; приїжджає нас вихопити. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть, як наїдяться на виголоджені шлунки. Нас на дієті тримав чоловік цілий місяць. Я ж давно хліба не бачила, так зголодніла, що аж тіпаюся вся, коли дивлюсь на скибку, та не давав він наїдатись — трішки відрізував мені. Тоді я, мучилась і думала, що він із злим наміром це робить, і казала: хочеш мене замучити. Ті, що взяли хліб, не доконали мене з дітьми, так він хоче кінчити. Коли видужала і стала здорова, взнала сама, що він добре робив. Згадую тепер, як підозрівала його, ніби хоче з світу звести.
— Що люди витерплять! — зітхнула хустина.
Попереду стояла селянка в зеленастому пальті, мабуть, колись теплому, тепер вистріпаному і витертому, з нерівне злеглою ватою.
Стояла, нахиливши голову, так що темні пасма, як двокрилля галчине, звисали їй на чоло з-під безколірної хустки.
— Не гнівайтеся, почула вашу згадку! — сказала селянка. — Я з таких, як і ви, тільки гірше було мені. По неправді судила, і не в той бік, що ви, не про добре, а про лихе.
— Чого гніватись? Бідою стулені докупи. Кажіть і ви, а то все ми одні.
— Всього не переказати. Мій чоловік помер, а я сюди прийшла: прибираю в школі. Де ми жили, в тому селі чоловік був активістом. Не вийшов сам з бідних — ні, його батько належав, як казали, до «бувших»: мав багатий двір. Дуже добрий хазяїн був, рідко можна такого знайти. Син же його, мій чоловік, зробивсь активістом, не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих. Люди плакалися; казали: «До всіх прискіпується і обдира... що він з нами робить? — нема від нього рятунку нікому, стяга посліднє з нас».
Було раз так. Зустрів він діда. А треба сказати, що тоді в нас куркулів ділили: одних називали «експортними» — для висилки на Урал, ті були здоровіші; других, старих дідів та бабів, зоставляли. Один дід був ще кріпкий, хоч мав сімдесят літ; ще міг жити. Він сина горбатого мав — цього каліку теж залишили в селі, та він скоро виголоднів і пропав. А дід ще ходить. Було це зимою; зустрів того діда мій чоловік і каже:
«Ану, сякий-такий, скидай все!»
Стягнув з діда все чисто, не собі, а для колгоспу, думав, що так треба, і старався. Він голого діда пустив по снігу. Дід просить:
«Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на мені зостав, щоб не босому по снігу йти!» — так просить дід.
Чоловік мій на нього як закричить:
«Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!»
Так і пішов дід босоніж через сніг Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба. Коли хто за„, водив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в'їдливо:
«Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він працює».
А видно, над всіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую вам, що було, і легше мені стає. Сумно дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
Сусідки горюють з нею.
— Бідна душа! Носіть хрестик і надійтесь на Бога: скрізь поможе, — сказала сусідка, що в карткованій хустці.
— Носитиму тепер. А глядіть, кара була, бо не самі люди, також і скот гинув: шкіра відставала і тріскалась. Пропадала тварина не знати від чого. Може, труїли ті, котрі були прислані в наші села — все розвалити. Вони ще гірше робили: , душу моєму чоловікові струїли та багатьом, як він. Його погубили і других — через нього.
До розповіді про активіста Андрій мало прислухався, коли ж перейшла мова на розбійників, — він нашорошив слух.
Хустина, що з слідами карток, примітивши зграйку метких підлітків, оскаржила їх.
— Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих. Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім'єю в поле, поставлять коромисло до дверей — і вже прохожий бачить: нікого немає дома... Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
— Так воно є, — згоджується молодша хустка. — Прислані з хати виганяють: на смерть. А злодії цього не робили. Жінка, що в береті, згадує:
— Я чула, пригуркотів котрийсь Каганович — забира наш хліб до зернини.
— Он який! — сказала старша хустка.— Був колись один, звався Жульга; тоді хліб продрозвьорсткою вимітали і голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я такий; а хто він і що робив попереду, ніхто не знав того. Жила вдова поодаль від села; він і пристав до неї. Нічого не робив, а все — то одно прибудує в садибі, то друге. Людям видавалося підозріло, хоч ніхто не міг нічого доказати; так і мовчали. Тільки ж стала худоба скрізь пропадати: то коні виведено вночі, то корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хліва. І це — далеко наокруг, на якусь сотню верст; і тяглеся лихо біля трьох літ.
В наших родичів добрі коні були і лошата, їх замикано в конюшні — на шину, гвинт в одвірках ключем закручувався.
Стали примічати господарі, що все хтось наглядає ввечері. Їм сусід сказав: глядіть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, — підстерігають з обротьками напоготові.
Двір на рогові стояв, і собаки були, через те злодії боялись шуму.
Один з них приходив удень і попереджував: дивіться, бо хотять ваші коні вкрасти, я чув і хто, та не знаю напевно. Ви вже бережіться, я вам добра хочу.
— Вони однакові! — сказала сусідка, що в береті. — Все нам про щастя кричать; повні вуха.
— Однакові, — згодилась оповідниця. — Той злодій хотів на коні глянути. Заходив і все поглядав на замок, куди закладається ключ: тільки туди очі й косив. Як він пішов, господар каже: отакий Потап! — і вашим, і нашим, прийшов замок обдивлятись.
Декілька ночей спати не могли, бо все кругом злодії шастали, бували не раз біля конюшні, а не одімкнули.
В інших місцях їм легко йшло: притягнуть віск і по тому брозміру заказують ключ і виводять коні.
А в наших родичів свояк був коваль; він придумав ще один гвинт зверху в замку: крізь цей гвинт нарізка в ключі спершу повинна пройти, а тоді вже можна дістатися ключем до замка.
Злодії подряпали кругом — все пробували відімкнути, а секрету вгадати не змогли; так і відійшли ні з чим. Вже на весні в гнойовому кагаті знайшли наші родичі купу обротьок: то злодії покинули, відходячи.
— Теперішні розбили б конюшню, а вкрали! — сказала молодиця, що в береті.
— Тоді плохіші були, — згодилась оповідниця, — тільки ж і вони швидко бралися: кругом по селах крадіж, і нікого піймати не можна. Бо далеко відводили скот і спинялися в лісі чи інших скритих місцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрізь мали своїх людей — через них крадене гередавали на продаж.
— Як і теперішні. Силу мають.
— Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума якась, років з три.
Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:
— Теперішні — років з п'ятнадцять.
— І хтозна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх...
— Аз тими що було?
— Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як від'їхали верст на дев'ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнати воли. Вертаються і наганяють тих погоничів з волами і розпиють:
«Звідки це худобу женете?»
«Та он з того дальнього хутора».
«А куди?»
«На станцію женем».
«До кого?»
«Знайомі наші виїдуть на ярмарок».
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничів: ні з тим, чиї воли, ні з тим, чому власники не самi женуть, — бо сторожі знали тих людей. Не повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не бачив.
— Хоч би й цих ми не побачили.
— Колись діждемось.
— А що ж ті менші?
— Їх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить — цей сам не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і п'яний повісився.
Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто, що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула назад. Та миттю спам'яталась і знов помела в попередньому розгоні — рівно і страшною масою, як в обстрілі білими безважними кулями. Декотрі з них близько кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов послані до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.
Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою, привезені в торбинці.
Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг — конати.
Мимо поспішають «шишки» в чорношкіряних кашкетах або в кольорових картузах, яскравих, як папужки; червонов'язі і вибриті до баклажанної синьості. Очі киплять бляклою жовчю: вилиняли від безсоння, проведеного в допиті і мученні в'язнів.
Один безвиразно промовив, проносячи налитий ніс над кислими губами:
— Працювати не хочуть. Лізуть по хліб.
Ці слова вжалили душу Дарії Олександрівни, але вона не насмілилася сказати нічого; тільки в думці вилаяла: «Хай вам так світу бачити, як нам робити не хотілось, — тільки й знаєте жили з людей тягти, а працю їхню з'їдати, виродки! — щоб вам добра не було!»
Настав над ліхтарями чорнющий вечір: без місяця і зоряного світла. Черга зморила всіх; Дарія Олександрівна то закриє очі, дрімаючи з дітьми, то прокинеться — стежити всяку біду, що могла напасти. Сусідки в черзі скінчили спогади і куняли. Чути одноманітну розмову двох горожан, що відступили з рядів і, обпершись об паркан плечима, набивають папіросні гільзи тютюнцем, з дрібної машинки.
Ніби вчителі; під їх ліктями сіріють книжечки, вкладені в часопис. Капелюхи і пальта лихі, а краватки поскручувалися дудочкою в штовханині біля ларка. З приятелів один — блідий і великовидий шатен; нерівне підстрижені вуса; і звис чорний дінурок від шкелець, крізь які мерехтять білясті очі. Другий — тонколиций худець і горбоносий; очі карі, в скорбній кротості тепліли з-під вигнутих бровиськ, а губи, ніби в тисячолітньому терпці, прилягли за рудими вусами і кучерявою борідкою того самого кольору. Щось бубніли старі горожани, возячися з куренням.
Поруч селянка, байдужна до їх справи, пригорнула дітей, що тулилися, мов пташенята; нагріла їх плечики, прикриваючи рукавами, наче крилами. Подрімала трохи. Багато хто скраю дожидає, як вона і два курці,— обпираючись об паркан або сидячи при ньому на цеглі чи на торбі. Так примостилась і Дарія Олександрівна з малими: біля сирих дощок.
Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять півчутно курці: якраз коло неї. Коли навіть стишуються до шепоту, їх слова чути, та й небагато страху перед голодною селянкою, що мучиться з дітьми на морозі.
Довго розмовці перебирали на всі ребра — і журнали, і спілки.
— Чи знає «він»? — розмислюється великовидий.
— Знає! Згори, від високого козиря пішло до нижчого, від того — далі вниз, і так по драбині з сотнею щаблів спустилося сюди: отже, розігралась п'єса, коли «хазяїн» обідав. Він квапиться, як їсть: голову опустив і слухає члена Цека, який аж тремтить, доповідаючи:
«Смертність масова, вже — міліони...»
В цю мить був клопіт із дрібною жилкою в одбивній: «хазяїн» не міг відразу перегризти; і морочився, бо влізала між двома сусідніми зубами. Витягав і ловив на гостряки, щоб скоріш перекусити. Коли ж перетнув її і ковтнув кусок, — враз спорожнив стакан і косо огризнувся, обтираючи вуса:
«Не говоріть мені про це: в нас людей досить!» — І знов задвиготів виделкою і щелепами.
— Уявляю: як обурився «він», що перебито смак...
— Власне. Тверде жилка, мабуть, рідко стрічалася в чудовому м'ясі.
— Ви сказали: одбивна?
— Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б відклав кусок.
— I менi тряпалось — ну, як струна з скрипки; всилу перетинав, бо ніж тупий.
— Хотів «хазяїн» неодмінно перекусити: впертість! М'ясо — з господарства, що все достарчає тільки на його стіл. Літак возить свіжозарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса, в розділі .«Історична тенденція капіталістичного нагромадження». Між іншим, соратники, — не ті, що ратиці мають, а, так би мовити, «совожді», хіба гавлять? Існує небідний Лазар: в нього маєток — на заздрість кожному «предводітелю дворянства». Там построєно комунізм не по Енгельсу, а по циганському королю. Лікери всюди: де їсть, де спить, де бриється. В кожного подібний едем, крім спільного всім заведення для ночі, але то — дрібниця. Пасуться при «мечі революції», і гріють казан сатанйла.
— Плюс міраж. Іноді я жду: наведення через секунду зникне, як сон. Ні! — існує далі.
— Бо передвіщено, — сказав рудобородий, — передвіщено для воцарення бельзебула, чиї служники, ніби змії, гризтимуть життя...
— Змії? Ні, спецпотяги; один бігає тільки вночі, і стережуть його таємницю, але проточується...
— Яв школі теж чув. Питаю партійців — бояться сказати. По очах видно: знають.
— Декотрі, вже кликані туди, сказали по секрету родичам, а ті — світові. Біля ларка, де продають самі кістки від коров'ячих голів разом з рогами, теж говорять.
— Про ці речі скоро двері і вікна казатимуть.
«...Все — вірно: про все, що робиться, — думає Дарія Олександрівна, — від чого ж гинем...»
Великовидий продовжив:
— Пригадується вірш, в якому два рядки повно виявили причину:
Й в желтьіх окнах засмеялись,
Что зтих бедных провели.
Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
— Це найгіркіші рядки, писані в наш вік.
Глянув угору, над обриси засніжених міських домиків: там вирізнялися крізь млу величезні урядові озії з яскравими вікнами.
— Дивно, дивно! Мені видалося: звідти зирнула мара в жовтих шибках.
Він застиг, мов прислухається до невідомого відшуму.
— І я ніби чув крижаний подих, коли читав вірш, — згадує великовид.
Чомусь і в Дарії Олександрівни стрепенулося серце, коли слухала: вмить — мов розлігся сміх зловісний: «Лихо буде! ; Треба стерегтись...»
Вона гостро роздивляється, куди можна тікати, он, хоч крізь проламину в паркані — недалеко.
Справді, скоро пригуркотіли вантажні авта і, позскакувавши з них, картузники ловлять і тягнуть, як скот, всіх, що, судячи з вигляду, — обшарпані і з торбами, — пустилися села. Кидають їх на платформи, де чекає озброєна варта.
Дарія Олександрівна тривожилася, слухаючи старих горожан і пильнувала рухів на вулиці, — ще тільки почався найвад, як вона крикнула до дітей:
— На погибель беруть! Тікаймо!
Потягла дітей за руки до протулини в паркані: там хтось відірвав дошки на паливо; пропустивши дітей туди і сама вдершись, побігла з ними через садок, прикиданий снігом, і 'через двір — до хвіртки на другу вулицю, рівнобіжну до тієї, де черга по хліб.
— Тс, тихенько! — попереджує мати. — Нишком! — бо, глядіть, собаки недалеко.
Хвіртка на крючку. Тремтячи з страху, мати відчинила її і роздивилась: вулиця порожня; ліхтарі з адресою, під бляшаним козирком, світять над дверима.
Втікачі побігли від хвіртки і завернули за ріг — подалі від нещасливого місця, де розлягалися крики жінок і дітей, тягнутих і киданих на тягарівки.
Знов зірвався сніг, хоч не густий, але трудно було йти, бо сліпив і забивав дух — різким вітром.
Блукали до півночі, поки натрапили на лісний склад, біля якого походжав сторож: ніби міряв тротуар, маючи широкий в'їзд насередині своєї мандрівки. Видно, намерзся, сидячи при воротах, які зоставив трохи прочинені. Рідко стрічав перехожих — поступався перед ними з дороги.
Заметіль, прикра під час відходу через місто, стала в пригоді: запоною окривала непритульних. Коли сторож віддалявся до другого кінця прогулянки, вони, попростувавши слідом, трохи підождали під завією і зайшли в двір. Зразу ж відступили вбік — під тінь височезної купи дощок. Відтіля обережно, переставляючи ноги, як річкові птиці, перебралися далі, в неосвітлену глибину: проз гори пиляної сосни, з бальзамічністю, такою мирною!
Мати знайшла куток між дошками, що, нависаючи в нерівному виступі, закривали від хуртовини. Там присіла з дітьми; пригортала їх, сонних, і цілу ніч трусилася, сидячи: то задрімає, то від холоду і тривоги знов прокинеться. Голод допікав — здавалося, вся істота зірвана в нечутному стогоні. Треба терпіти. Брала сніг — їла, щоб затамувати голод, але мороз почав проникати в душу; покинула сніг.
Марилося, що переслідувачі близько, що невідомо як бачать, де вона сховала дітей, і стежать, і коли прийдуть тоді неминуча смерть.
Перед світом, зовсім знесилена і хвора, вивела дітей до воріт: прочинено, як і ввечері. Виглянула — сторож, притулившись до стовпа, спить, — і вона з дітьми мерщій подалась на тротуар, присипаний після метелиці.
Цілий день мучились, пристаючи до черги по хліб: скрізь така штовханина! — найслабіші в кінці «хвоста» туляться, без надії побачити прилавок.
Треба вертатися до вчорашнього місця, а там люди товпляться бурхливою навалою, позастоювавши чергу відрання.
Голод став дужчий за страх. Замість одних, вчора схоплених на погибель серед занесеного степу, з'явились інші: такі ж обшарпані і змучені, доведені до відчаю, вибух якого гаситься в знемозі. Видно, що сподіванки марні, — можна тільки пропасти, як тисячі інших.
— Їдьмо, діти, додому! — сказала Дарія Олександрівна, ковтаючи сльзи. — Коли вмирати, краще в нашій хаті, не на вулиці.
Пішла з малими на вокзал, але вхід зачинено: не впускають селян. Зоставайтесь ночувати під стінами, де сніг протанув і в морозному бруді напливли калюжі. Та ще хуртовина завихрила великими вітровими вузлами, перемішана з дощем. Пасмами сікла. Потім неслася просто, з страшенною хуткістю. Ніде присісти. А ждіть потяга цілу ніч!
Дарія Олександрівна передумала: ніж тут під хвижею і в калюжах катуватися, — чи не ліпше знов перебути на складі?.. Там хоч присісти з дітьми можна в сухому місці і трохи подрімати.
— Ні, мої пташата, ходім до соснинок! Заснемо в затишку.
— Там краще, мамо, краще! — згодились малі.
Побрела з ними до складу і, як попереду, прокралася в двір. Були зміни: частину пиляного лісу прибрано, а нового привезено і скинуто напроти воріт. Солома розтрушена по вчорашніх слідах: добра знахідка; втрьох назбирали її досить, щоб помостити в закутку, який, на щастя, зостався нерушений. Знов прищулились; пожували малясників і схилилися на сон, вбираючи голови в плечі і тулячись докупи, мов пернаті в гйізді.
Спалося спокійніше, ніж вчора. Але кволість від виголодження була така, як недуга, — вранці ледве змогли встати з місця: здавалося, пропадають! Голови йшли обертом і в шлунках холодив і пік якийсь нудкий, ніби з труйливою лихоманкою, біль, що нищив життьову снагу і мучив душу. Очі ледве бачили.
Вже сіріло. Бездомні, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло самого перехрестя з кимсь розкурював. Мабуть, примічав, що жінка з дрібними дітьми ночує, але не виказував нічого! — ще й соломи накидав по їхніх слідах: нехай візьмуть, буде тепліше.
Чи таки не бачив?
Якщо бачив, то мовчав, бо звільнить начальство, коли взнає про дозвіл на ночівлю — для селянських душ.
Вони ж, змучені, минали чергу, де під смертною напастю люди, стративши добрий образ свій, роздражненими юрбами гдико рвались по хліб.
Катранникам несила на ногах триматися. Діти стуманіли і вже не бачили, куди йдуть, мов почаділи страшно. I мати думала собі: «Це вже смерть дивиться!»
Зарані прибули на вокзал. Навколо — старі і малі, чоловічки і жінки в неуявимому лахмітті і худі, ніби викопані з могил. Лежать і сидять, оточивши будинок, як мурав'ї пень, і розкидавшись по брудному бруковинню та в скверику напроти, між обламаними деревцями. Морозна земля і сніг закриті людьми, що з них поволі відходить життя, зоставляючи, як свій огненний слід в їхніх душах, нестерпну муку.
Притьма схопився рух! — спершу повільний, окремими постатями коло стіни: вони підводилися і тягли кроки в одному напрямі, потім пристали нові, з ширшого круга. Зібрався натовп до сарайчика, біля вокзальних майстерень: покинутого і стемнілого. Крізь широкі двері, давно відчинені, так що порога не знати під снігом, — видно, як висить на мотузку селянин середнього віку; недалеко від ного ніг сіріє торба.
Два пасажири, чисто, але невиставно вдягнені, відійшли від самогубця до чергового станції, що стояв на пероні.
— Повісився чоловік, — кажуть йому, — там, в сарайчику; щось треба зробити.
Книга: БАРКА ВАСИЛЬ “ЖОВТИЙ КНЯЗЬ”
ЗМІСТ
На попередню
|
|
